Розум і душа

Надія

У березі Лети

Чи сон, чи дія на астральнім плані —

Реальність потойбічного життя:

Правую човника в густім тумані.

Вирує Лета —

Річка забуття.

Аж гульк: цвіте лужок в заплаві Лети.

Сидять веселі хлопці круг стола.

Питаю в хмарки:

— Хто це?..

— То поети.

Їх річка забуття не прийняла.

Тим часом видирається істота

В мундирі маршала,

Брова-дуга.

Для неї кожен крок — тяжка робота,

В болоті грузне маршальська нога.

Пекельно жарко, достобіса жарко —

Як цей огрядний чоловік упрів!

— Подайте чарку, хоч єдину чарку, —

Благають очі з-під кошлатих брів.

Зненацька впав — і Лета проковтнула.

На мить між ряски засірів рукав —

І знов ріка безвітряно заснула.

— А хто ж то був? — я в хмарки

запитав.

Відповіла мені нещадна Лета

Отам, де хлопці пляшку допили:

— Диктатор, що відомого поета,

В концтаборі приставив до мітли.

Як від стовпа і до стовпа,

Де дротом птаство володіє,

Так доля табірна скупа

Проводить серце повз надії.

Мовляв, це в сейфі хтось трима:

Під осінь воля нас чекає…

Та пройдуть осінь і зима,

Але надія не зникає.

Серця довірливі людськії!

Якщо оповідати чесно,

То поміж нами є такі,

Що в таборах тридцяту весну.

Для них земна скінчилась путь,

Хоч під грудьми не вщухли болі.

Вони нічого вже не ждуть

І вже не уявляють волі.

А я ще не відсік себе

Від того, що по той бік дроту.

Ще Кончі небо голубе

В очах стоїть —

Живе достоту.

І світиться моє вікно,

А я ще здалеку помічу:

На шторі ситцевій воно

Відбило постать чоловічу.

Горить, пашить моє лице.

А друг бере мене за руку:

— Хто здатний думати про це,

Той сам себе прирік на муку.

Не нарікай, не проклинай,

За те, що хтось живе і діє.

Байдужим серцем проминай

Усе, що не дає надії.

“Що “я” це “я” — повірити не можу…”

Що “я” це “я” — повірити не можу:

Ніяких доказів тому нема.

Чуття, що їх особі на сторожу

Дає природа —

Знищила тюрма.

І я уже давно на тому світі.

А світ, де серце між людей жило,

Лише в слабкій, невиразній приміті

У сни приходить, мов недавнє зло.

О, я з бідою поріднився рано:

Був холод, голод, баланда чужа.

Була війна, що залишила рани —

Та хто ж на них у таборах зважа?

Колись (як вік перевалив за сорок)

Я ледь живий промовив:

— Зрозумій:

Де в жінці друг, а де запеклий ворог —

Того не знає наймудріший змій.

У жінки два, а може, й три обличчя —

Це від лукавого у неї дар,

Коли вона, мов кицька, замурличе,

То знай; на тебе жде страшний удар…

Тепер дивлюсь на все це із-за дроту:

Яке ж безрадісне життя земне!

Воно посіяло оту скорботу,

Що й нині ще допалює мене.

І залишилася одна наука —

Від неї в безмір тягнуться сліди:

Життя — це мука, безперервна мука,

А “я”—не “я”:

Лиш піна від біди.

Пригадую давніх років чудеса

І в серці дитячому спалах:

Я плакав тому, що на мене краса

Сніжинкою з неба упала.

Лежала вона на долоні —

Та вмить

Їй щось повеліло вмирати.

Здавалося, небо ось-ось загримить

Суворим засудженням страти.

Тим часом на чорному тлі рукава

Така ж нерозгадане гарна —

Як розум, як диво! —

З’явилась нова

Маленька істота захмарна.

Невдовзі її умертвила сльота,

А пам’ять спустошила звичка.

Та нині сніжинка згадалась — ота,

Неначе молодша сестричка.

Можливо, що нині дороги сплелись

І долі схрестились не марно:

Нас разом із нею гойдала колись

Вогненна колиска захмарна.

А потім за чергою літо й зима

У зорянім тісті місили:

Є розум у мене,

У неї — нема,

Та все ж ми від спільної сили.

…Прекрасні й потворні сліди залиша

Наш розум — діяльний недрема.

Та є ще, крім розуму, вічна душа —

Субстанція вища,

Окрема.

Хай ментор знервовано нігті куса,

Шукає статечної пози.

Та в мить, коли нас потрясає краса —

Не розум викрешує сльози.

В часи, коли дух понад зорі злетів,

Людина збагнути повинна,

Що розум з’явився із гами чуттів —

Він тільки чуттєва поверхня світів.

Душа —

Їхня сутність глибинна.

Дата добавления: 2015-07-13