План вивчення теми. 1. Політика формування власного капіталу

1. Політика формування власного капіталу.

2. Оцінка окремих елементів власного капіталу.

3. Емісійна та дивідендна політика.

4. Поняття платіжного балансу та взаємозв’язок рахунків.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

1. Політика формування власного капіталу.

Політика формування власних фінансових ресурсів (ВФР) спрямована на забезпечення самофінансування корпорації. Дана політика включає в себе такі основні етапи:

1) аналіз формування і використання ВФР в базисному періоді;

2) визначення загальної потреби у ВФР на майбутній (прогнозний) період (квартал, рік);

3) оцінка вартості залучення власного капіталу з різних джерел;

4) використання максимального обсягу залучення ВФР за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел;

5) оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування ВФР.

Розкриємо більш детально зміст кожного етапу.

Перший етап. Метою аналізу формування ВФР в базовому періоді є визначення фінансового потенціалу для майбутнього розвитку корпорації. На першій стадії аналізу вивчають: відповідність темпів приросту прибутку і власного капіталу темпам приросту активів (майна) і обсягу продажу; динаміку питомої ваги власних джерел у загальному обсязі фінансових ресурсів. Доцільно порівняти ці параметри за ряд періодів. Оптимальне співвідношення між ними складає:

Т_П > Т_ВП > Т_ВК > Т_А > 100%, (6.1)

де Т_П – темп росту прибутку, %;

Т_ВП – темп росту виручки (нето) від продажу товарів, %;

Т_А – темп росту активів, %.

На другій стадії аналізу досліджують співвідношення між внутрішніми і зовнішніми джерелами формування ВФР, а також вартість (ціну) залучення власного капіталу за рахунок різних джерел.

На третій стадії аналізу оцінюють достатність ВФР, сформованих в базисному періоді. Критерієм такої оцінки виступає коефіцієнт самофінансування (К_СФ) розвитку корпорації:

, (6.2)

де ВФР – власні фінансові ресурси, сформовані в базисному періоді;

- приріст майна (активів) в прогнозованому періоді у порівнянні з базисним (звітним).

Другий етап: визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах в майбутньому періоді. Її визначають за формулою:

, (6.3)

де П_ЗФР - загальна потреба у власних фінансових ресурсах в майбутньому періоді;

П_К – загальна потреба в капіталі на кінець прогнозованого періоду;

П_ВК – питома вага власного капіталу у його загальній сумі на кінець прогнозованого періоду;

ВК_ПП – сума власного капіталу на початок періоду;

ЧП_П – сума чистого прибутку, що спрямовується на потреби в прогнозованому періоді.

Розрахункова величина включає необхідну суму ВФР, що формуються з рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел.

Третій етап: оцінку залучення капіталу з різних джерел здійснюють в розрізі його окремих елементів (акціонерного капіталу, нерозподіленого прибутку і т.і.) Результати такої оцінки служать базою для прийняття управлінських рішень відносно вибору альтернативних джерел формування ВФР, що забезпечують приріст власного капіталу.

Четвертий етап: забезпечення максимального обсягу залучення ВФР за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел потребує визначення певного переліку таких джерел і їх абсолютного обсягу.

Основними внутрішніми джерелами є чистий прибуток і амортизаційні відрахування. На окремих етапах життєвого циклу виникає потреба у максимізації як амортизаційних відрахувань, так і чистого прибутку.

АВ + ЧП → ∑ ВФР_max, (6.4)

де АВ і ЧП – прогнозовані обсяги амортизаційних відрахувань і чистого прибутку;

∑ ВФР_max – максимальна сума ВФР, що формується за рахунок власних джерел.

Обсяг залучення ВФР і зовнішніх джерел (ВФР_зовн) призначений покрити дефіцит тієї їхньої частини, яку не вдалося сформувати за рахунок внутрішніх джерел. Розрахунок здійснюється за формулою:

, (6.5)

де ВФР_ЗОВН – потреба у залученні власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел;

ЗП_ВФР – загальна потреба у джерелах фінансування в прогнозному періоді;

- обсяг власних фінансових ресурсів, які планують залучити за рахунок внутрішніх джерел.

До зовнішніх фінансових джерел належать: залучення додаткового пайового капіталу учасників (засновників) господарського товариства або товариства з обмеженою відповідальністю; повторна емісія акцій і т.і.

П’ятий етап: процес оптимізації співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування ВФР базується на таких критеріях:

1) мінімізація вартості (ціни) мобілізації ВФР. Якщо вартість ВФР за рахунок зовнішніх джерел значно перевищує прогнозну величину залучення позикових коштів (облігаційних позик і банківських кредитів), то слід відмовитися від їхнього такого формування;

2) збереженні управління корпорацією її першими засновниками (власниками), якщо воно є достатньо ефективним. Збільшення додаткового пайового капіталу або акціонерного капіталу за рахунок сторонніх інвесторів може призвести до втрати такого управління.

Ефективність розробленої політики формування ВФР можна оцінити за допомогою коефіцієнта стійкого економічного росту (К_СЕР):

, (6.6)

де - сма дивідендів, сплачуваних акціонерам;

ВК – середня вартість власного капіталу;

ЧП - - реінвестований чистий прибуток.

Показник характеризує стійкість і перспективи розвитку корпорації, тобто такими темпами в середньому збільшується її економічний потенціал (при порівнянні даного коефіцієнту в динаміці за ряд періодів).

2. Оцінка окремих елементів власного капіталу.

Поелементна оцінка вартості власного капіталу сприяє укріпленню фінансової стійкості корпорації на основі вибору найбільш недорогих джерел його залучення.

Механізм поелементної оцінки власного капіталу корпорації-емітента має такі складові.

По-перше, розрахунок вартості власного капіталу, використовуваного у звітному періоді. Його визначають за формулою:

, (6.7)

де ЧП_З – вартість використовуваного власного капіталу у звітному періоді, %;

ЧП_З – сума чистого прибутку, виплаченого акціонерам в процесі його використання;

- середня величина власного капіталу у звітному періоді.

Процес управління вартістю даного елемента власного капіталу здійснюється перш за все у поточній (звичайній) діяльності. Відповідно вартість використовуваного капіталу у майбутньому (прогнозному) періоді може бути встановлена за формулою:

ВК_ВП = ВК_ВЗ * І, (6.8)

де ВК_ВП – вартість використовуваного власного капіталу у майбутньому періоді, %;

І – прогнозований індекс росту виплат з чистого прибутку по корпорації в цілому, долі одиниці.

Як вже зазначалося, вартість нерозподіленого прибутку прирівнюють до ціни використовуваного власного капіталу у майбутньому періоді:

В_НП = ВК_ВП (6.9)

де В_НП – вартість нерозподіленого прибутку, %.

Якщо вартість використовуваного власного капіталу у майбутньому періоді і вартість нерозподіленого прибутку у тому ж періоді ідентичні, то при оцінці середньозваженої вартості капіталу (WACC) у плановому періоді дані елементи капіталу можна розглядати як єдиний елемент, тобто включати до оцінки з загальною гумованою питомою вагою.

По-друге, вартість додатково залученого акціонерного капіталу розраховується в процесі оцінки окремо – п звичайних і привілейованих акціях, оскільки норма дивіденду, що передбачається за ними неоднакова.

Вартість залучення додаткового капіталу за рахунок емісії звичайних акцій потребує наявності таких показників:

1) суми довгострокової емісії звичайних акцій;

2) суми дивіденду, виплаченого у звітному періоді на одну звичайну акцію;

3) планового індексу зростання виплат чистого прибутку акціонерам у формі дивідендів;

4) прогнозованих витрат за емісією звичайних акцій;

В процесі залучення даного виду власного капіталу слід враховувати, що за вартістю він є більш дорогим, оскільки витрати на його обслуговування не знижують оподатковуваний прибуток, а фінансовий ризик найбільш високий, оскільки ця частина акціонерного капіталу при банкрутстві акціонерного товариства захищена найменше.

Розрахунок вартості додаткового капіталу, що залучають за рахунок емісії звичайних акцій (ВК_ЗА) рекомендують здійснювати за формулою:

, (6.10)

де ВК_ЗА – вартість власного капіталу, що залучають за рахунок випуску звичайних акцій, шт.;

К_ЗА – кількість додатково випущених звичайних акцій, шт.;

Д_ЗА – сума дивіденду, що припадає на одну звичайну акцію у звітному періоді, грн.;

І – плановий індекс зростання дивідендів з чистого прибутку акціонерам;

- сума власного (акціонерного) капіталу, що залучають за рахунок випуску звичайних акцій;

В_Е – витрати з емісії звичайних акцій по відношенню до загальної суми емісії акції, долі одиниці.

Вартість залучення додаткового капіталу за допомогою емісії привілейованих акцій визначають з урахуванням фіксованого розміру дивідендів, що встановлюються загальними зборами акціонерів або Радою директорів акціонерного товариства. Саме в цьому і полягає схожість даної частини акціонерного капіталу з залученням позикових коштів. Різниця між ними полягає в тому, що витрати на обслуговування боргу у процентах відносять на витрати товариства, що обліковуються у податковому обліку окремо від витрат на виробництво і збут продукції. Дивідендні виплати по привілейованих акціях здійснюють за рахунок його чистого прибутку. Поряд з виплатою дивідендів до витрат суспільства відносять емісійні витрати з випуску акцій.

Виходячи з цих особливостей вартість додатково залученого капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій визначають за формулою:

, (6.11)

де ВК_ПА – вартість власного капіталу, що залучають за допомогою привілейованих акцій, %;

Д_ПА – сума дивідендів, передбачених до виплати у відповідності з контрактними зобов’язаннями акціонерного товариства;

В_Е – емісійні витрати, виражені в долях одиниці по відношенню до загальної суми емісії.

Управління ціною (вартістю) власного капіталу потребує від корпорації розробки й реалізації зваженої емісійної і дивідендної політики.

3. Емісійна та дивідендна політика.

Емісійна політика корпорації включає широкий спектр організаційно-технічних, інформаційних, консультаційних і інших процедур, що входять до сфери діяльності фінансового директора. Дана політика обмежена тільки випуском акцій як основного джерела формування статутного (акціонерного) капіталу корпорації на фондовому ринку. Емісія корпоративних облігацій належить до управління залученим капіталом.

Розробка ефективної емісійної політики включає ряд етапів.

Перший етап: вивчення можливостей ефективного розміщення емісії акції, що передбачається, (якщо акціонерне товариство потребує додаткового притоку власного капіталу) можна здійснювати на основі попереднього аналізу кон’юнктури фондового ринку і оцінки інвестиційної привабливості своїх акцій.

Другий етап: визначення мети емісії. Виходячи з високої вартості власного капіталу, одержаного з зовнішніх джерел, цілі емісії мають бути достатньо обґрунтованими з позицій майбутнього розвитку емітента і можливостей вагомого підвищення курсової вартості його цінних паперів.

Третій етап: визначення обсягу емісії. При встановленні обсягу емісії доцільно виходити з раніше розрахованої потреби у власних фінансових ресурсах за рахунок зовнішніх джерел.

Четвертий етап: встановлення номіналу, видів і кількості емітованих акцій. Кількість і номінальна вартість розміщених акціонерами акцій фіксується у статуті корпорації.

П’ятий етап: оцінка вартості залученого акціонерного капітал. Таку оцінку здійснюють за двома параметрами:

- прогнозним рівнем дивідендів, виходячи з обраного типу дивідендної політики;

- витратам з випуску і розміщення акцій.

Розраховану вартість залученого акціонерного капіталу порівнюють з його фактичною середньозваженою вартістю (WACC) і середнім рівнем процентної ставки на ринку позикового капітал. Лише після цього приймають остаточне рішення про емісію акцій.

Шостий етап: вивчення ефективних форм гарантованого розміщення цінних паперів (underwriting – „андеррайтинг”). Відкрите розміщення акцій, як правило, здійснюють як правило за допомогою фінансового посередника (ділера), який організує первинну реалізацію цінних паперів емітента на фондовому ринку. У ролі ділерів виступають комерційні і інвестиційні банки, інвестиційні фонди і компанії.

Емісійна політика корпорації спрямована на швидке і максимально вигідне залучення додаткового акціонерного капіталу для цілей її розвитку й закріплення позицій на товарному і фінансовому ринках.

Дивідендна політика пов’язана з використанням прибутку в акціонерних компаніях. Ключовою метою дивідендної політики є встановлення оптимальних пропорцій між поточним споживанням прибутку власниками і її майбутнім ростом, що максимізує ринкову ціну компанії і забезпечує її стратегічний розвиток.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в індустріально розвинутих країнах заходу присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженою є теорія нарахування дивідендів за остаточним принципом. Ця теорія була розроблена Ф. Модільяні та М. Міллером. ЇЇ послідовники вважають, що величина дивідендів не впливає на зміну сукупного доходу акціонерів. Тому оптимальна стратегія дивідендної політики полягає у тому, що дивіденди нараховують після того, як вивчені всі можливості капіталізації (реінвестування) прибутку. Отже, дивіденди виплачують лише в тому випадку, якщо за рахунок чистого прибутку профінансовано всі прийнятні інвестиційні проекти.

Теорія надання переваги дивідендам була розроблена М. Гордоном і Д.Латнером. Її автори стверджують, що дивідендна політика безпосередньо впливає на сукупне багатство акціонерів. Основний аргумент полягає в тому, що інвестори (виходячи з принципу мінімізації ризику) завжди надають перевагу поточним дивідендам перед можливими майбутніми доходами від приросту курсової вартості акцій.

Теорія мінімізації дивідендів (або теорія податкових переваг) полягає в тому, що ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми доходами акціонерів.

Сигнальна теорія дивідендів (теорія сигналів) базується на тому, що основні моделі оцінки поточної ринкової вартості акцій в якості вихідного елемента використовують розмір сплачуваних за ними дивідендів.

Розроблено також ряд інших теорій, які визначають дивідендну політику корпорації („теорія клієнтури”, „арбітражна теорія” С. Росса і т.і.).

Практичне застосування вказаних теорій дозволило сформувати три підходи до вибору дивідендної політики корпорації: „агресивний”, „помірний” і „консервативний”. Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

Ключові підходи до вибору дивідендної політики

Найменування підходу	Типи дивідендної політики
1. Агресивний	Дотримання постійної виплати дивідендів потягом тривалого періоду незалежно від динаміки курсу акцій
2. Помірний	Методика постійного процентного розподілу чистого прибутку на виплату дивідендів і розвиток виробництва
3. Консервативний	Методика гарантованого „мінімуму” і „екстра”-дивідендів. Видача акцій замість грошових виплат.

Обраний акціонерним товариством тип дивідендної політики характеризується динамікою показників, що розраховуються за формулами:

; (6.12, 6.13)

де К_ВД – коефіцієнт виплати дивідендів (доля дивідендних виплат у чистому прибутку, що припадає на одну звичайну акцію);

Д_ЗА – дивіденд, що припадає на одну звичайну акцію;

ЧП_ЗА – чистий прибуток, що припадає на одну звичайну акцію;

К_ДП – коефіцієнт дивідендного покриття характеризує, скільки разів протягом року дивіденд потенційно може бути виплачений з чистого прибутку, що припадає на одну звичайну акцію.

Завершальним етапом формування й реалізації служить вибір форми виплати дивідендів. Основними з цих форм є такі:

1. Виплата дивідендів готівкою.

2. Виплата дивідендів акціями.

3. Автоматичне реінвестування.

4. Викуп акціонерним товариством власних акцій.

Завдання до самостійної роботи щодо вивчення навчального матеріалу

1. Опрацювати теоретичні основи лекційного матеріалу:

- Власний капітал.

- Дивідендна політика.

2.Побудувати структурно-логічну схему формування власного капіталу.

3.Написати есе «Інвестиційні можливості фірми».

Питання для самоконтролю

1. Які цілі переслідує політика формування власного капіталу?

2. Як розраховується коефіцієнт маневреності власного капіталу?

3. Які джерела власного капіталу належать до внутрішніх?

4. Які джерела власного капіталу належать до зовнішніх?

5. Назвіть основні етапи розробки політики формування власних фінансових ресурсів корпорації.

6. Як розраховують загальну потребу у власних фінансових ресурсах на прогнозний період?

7. Як розраховують коефіцієнт стійкого економічного росту?

8. У чому полягають особливості оцінки власного капіталу?

9. Який існує порядок розрахунку вартості власного капіталу?

10. У чому полягають особливості розрахунку ціни власного капіталу, що залучається за допомогою емісії звичайних і привілейованих акцій?

11. Яка мета і задачі емісійної політики?

12. Які етапи передбачає стандартна процедура емісії акцій?

13. У якому порядку здійснюється розміщення акцій?

14. У чому різниця між розміщенням акцій ЗАТ і ВАТ?

15. Що собою являє емісійна політика?

16. Назвіть етапи розробки ефективної емісійної політики.

17. Які аспекти фондового ринку розглядаються при фундаментальному аналізі?

18. Якою є ключова мета дивідендної політики?

19. Який орган приймає рішення про виплату дивідендів в акціонерному товаристві?

20. За допомогою яких показників аналізують ефективність обраної дивідендної політики?

Література

[20, 22, 23, 25, 31, 33]

Тема 7. Управління позиковим капіталом

Мета роботи: поглибити знання щодо управління позиковим капіталом

Дата добавления: 2015-07-13