Формування сучасних парадигм глобалістики

Сучасні парадигми глобалістики сформувались наприкінці ХХ ст, на базі методологічного розмежування в світі склалося сім відносно самостійних шкіл глобалістики.

Першу школу репрезентує Римський клуб. Вона застосовує методологію визначення «Межі зростання». Досягнення цієї школи полягають в результативних спробах моделювання світової динаміки на підставі глобальної моделі Дж. Форрестера. Для цього брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продуктів харчування. Було запропоновано робочу гіпотезу про дисфункціональність глобальної системи. У ході її перевірки було доведено, що в разі збереження наявних тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає в тому, що вони вказують на справжні причини проблем глобального розвитку: панування і жорсткий егоцентризм транснаціональних корпорацій, псевдосуверенітет багатьох держав, конфліктна конкуренція між ними, егоїстичний дух елітаризму західної цивілізації, дезінтеграція людського співтовариства. Модель Дж. Форреста булла досить грубою та не враховувала величезного числа вторинних факторів, що впливають на розвиток людства, вирішено було продовжити дослідження в області глобального моделювання. Так з’явилася модель “Мир-3”, створена фахівцем в області системної динаміки Деннісом МЕДОУЗОМ, за економіко-математичною методологією Д. Форрестора. Результатом стала поява нашумілої доповіді за назвою “Межі росту”, представленої 12 березня 1972 р. у Вашингтоні, у Смітсонівському інституті. В ній стверджувалося, що через 75 років сировинні ресурси планети будуть вичерпані, що разом з нестачею продовольства призведе до глобальної кризи небачених масштабів і поставить під сумнів подальше існування людства.

Особливого значення в глобальному розвитку набувають «якості людини». Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, усі засади і звершення. Печчеї пропонує шість, як він називає "стартових" цілей, які пов'язані з "зовнішніми межами" планети; "внутрішніми межами" самої людини; культурною спадщиною народів; формуванням світового співтовариства; охороною навколишнього середовища та реорганізацією виробничої системи.

Коротка характеристика для кожної цілі виглядає наступним чином.

Перша мета: зовнішні межі.

Присутність людини на планеті, її діяльність обмежується біофізичними межами ("зовнішніми межами") Землі. Отже, людина у своїй діяльності, повинна виходити з можливостей навколишньої природи, не доводячи їх до крайніх меж.

Друга мета: внутрішні межі.

Ця мета вказує на те, що не тільки планета, але й можливості самої людини мають фізичні та психологічні межі. Створюючи власну культуру, цивілізацію, тобто штучне середовище, людина змушена з одного боку гранично напружувати й виснажувати внутрішні резерви свого організму, а з іншого, через недостатність навантаження йде деградація її біофізичних здібностей.

Ідея цієї мети (а вона є центральною для А. Печчеї) полягає у вдосконаленні людини, розкритті її нових потенційних можливостей.

Третя мета: культурна спадщина.

Розвиток технологічної цивілізації веде до уніфікації культури. Тому тільки дбайливе ставлення до культурної спадщини допоможе зберегти унікальність різних культур. І хоча організації типу ЮНЕСКО проводять певну роботу, але цього явно недостатньо.

Четверта мета: світове співтовариство.

Інтеграція в єдине світове співтовариство дозволяє більш ефективно регулювати міжнародне життя, і отже є більш ефективним способом співіснування. Однак, такий стан справ не відповідає інтересам великих держав, а також ряду егоцентричним держав. Тому необхідно переосмислити ідею національної держави, щоб знайти шляхи для перетворення нинішньої світової системи у світове співтовариство.

П'ята мета: середовище проживання

Проблема полягає в тому, як розмістити на планеті людей, чисельність яких через кілька десятків років стане вдвічі більше нинішнього.

Шоста мета: виробнича система.

Виробничому істеблішменту належить у сучасному світі ключова роль. Однак, збої в економічних механізмах, незалежно від того, що управляє - ринок або план - стають відчутніше. У чому філософські причини економічних проблем, і якою має бути економічна система майбутнього, щоб забезпечити безперервно зростаючу чисельність населення планети.

Методологічним орієнтиром для напрацювань Римського клубу є людина в її цивілізаційних вимірах. Численні доповіді Римському клубу залежно від світоглядних переконань їхніх авторів спирались на філософську антропологію марксизму, екзистенціалізму, фрейдо-марксизму.

Другу школу глобалістики репрезентує Інститут всесвітніх спостережень (США, Вашингтон). Йому належать розробки проектів під назвою «Стан світу». Засновник школи Л. Браун спирався на парадигму «сталого розвитку». Генеральна Асамблея ООН ухвалила на базі цієї концепції спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі», згідно з якою сталий розвиток має бути керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, громадських організацій і установ. Ця школа визнає існування планетарних меж економічного зростання. Її представники вважають, що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем, тому необхідно, по-перше, зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються; по-друге, переглянути концепції економічного зростання західного типу. Вищу мету програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогресс людства не тільки в елітарних регіонах і на короткий період, а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу.

Третя школа — ноосферологічна В.І.Вернадського він разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі розуму на землі, які схиляються до наступної точки зору: розвиток біосфери не тільки увінчався появою тонкої сфери (оболонки), що охоплює поверхню Землі, - сфери розуму, але саме нова якість (глобального) розуму зобов'язана бути врівень соціально - політичним, екологічним та етичним викликам сьогодення і майбутнього, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. В ХХ столітті чимало філософів почали розглядати ідею ноосфери як світоглядну настанову, що пропонує для розв’язання глобальних проблем відмовитися від цінностей суспільства споживання,усвідомити важливість самообмеження з метою збереження природи. Як глобаліст Вернадський захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн.

Четверта школа - універсального еволюціонізму засновником якої вважається М. М.Мойсеєв У рамках вчення про ноосферу М. М.Мойсеєв та інші автори розробили принцип коеволюції (спільної, взаємозумовленої еволюції) соціуму і біосфери, пов’язаної з можливістю регулювання науково-технічного поступу в межах цивілізаційного процесу. М.Мойсеєв визначив епоху ноосфери як час в історії людства, впродовж якого людський розум буде здатний визначити умови, неодмінні для забезпечення коеволюції природи і суспільства, коли стане формуватися колективна воля людей, необхідна для розвитку процесу ноосферогенезу. Ці умови одержали назву екологічного імперативу. Його практичною конкретизацією на сучасному етапі є концепція сталого розвитку. Цю концепцію визначимо як систему філософських поглядів про сутність і закономірності формування інтегрованої сфери відповідальності людини за коеволюцію соціуму і середовища його існування з урахуванням загальнолюдських гуманістичних цінностей. Роль гуманістично-ноосферного підходу як методології розв’язання глобальних проблем сучасності полягатиме в практичній реалізації таких основних шляхів формування ноосфери: а) розробка нових духовних цінностей; б) діяльність людини на основі наукового розуміння природних і соціальних процесів і гармонійного поєднання з їх законами; в) здійснення принципу ненасилля як у внутрішній, так і в зовнішній політиці; г) інтеграція культури Сходу і Заходу, Півночі й Півдня із збереженням унікальності кожного етносу; д) розгортання інформаційно-комп’ютерної революції. Цю школу називають також школою глобальної екології, тому що нею запропоновано нову етику ставлення людини до природи — етику «екологічного імперативу». У межах цієї школи розроблено глобальну комп’ютерну модель «Гея», за допомогою якої прораховані наслідки світової ядерної війни («ядерна зима»), доведено можливість світових угод кооперативного типу для розв’язання глобальних проблем, запропоновано ідею створення «Інститутів злагоди» для досягнення стабільних і ефективних компромісів.

П’ята школа ввійшла в історію глобалістики під назвою «Школа мітозу біосфер». Її репрезентують французькі послідовники вчення Е. Леруа, П. Т. де Шардена і В. І. Вернадського про ноосферу. Суто практична праця Міжнародного інституту екотехніки в галузі космонавтики спрямована на створення штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Досягнуті результати, на думку М. Нельсона, можна також використовувати для поліпшення земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери такому розумінні тлумачиться як гармонійний синтез біосфери і техносфери. При цьому поняття «техносфера» за змістом є тотожним поняттю «глобатех», але «глобатех» на відміну від «техносфери» поширюється за межі планети. Експансія «глобатеху» в космосі означає, що повна екологічна рівновага можлива лише в разі виходу за межі земної біосфери в космос. На цьому підґрунті «ноосфера» перетворюється у важливий фактор еволюції Всесвіту. У розробках школи мітозу біосфер відчувається вплив філософії російського космізму.

Шоста школа заснована Д. М. Гвішиані, відома у глобалістиці як школа контрольованого глобального розвитку. Створена з метою опрацювання системи моделей альтернативного глобального розвитку й оптимальних управлінських стратегій. Пропонує розвивати глобалістику з позицій загально соціологічної теорії і методології історичного матеріалізму. Перехід до інформаційного суспільства розглядає як магістральний шлях розв’язання глобальних проблем.

Сьома школа має назву «Світ-системна парадигма» (А.Г.Франк, Ф.Бродель, І.Валлерстайн, С.Амін та ін.) першість у її створенні належить французькому історику Ф. Бродель, оскільки в своїй головній роботі - «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV - XVIII ст.» він висунув і на прикладі історичної еволюції різних регіонів планети, і в першу чергу - Заходу, обґрунтував поняття «світ-економіки». Основна ідея роботи полягала в тому, що в XV - XVIII ст. з розрізнених економічних зонах Європи - Генуї, Антверпена, Ганзи, Леона, Лондона і т.д. складається єдиний західний «світ-економіка» з його специфічною структурою і логікою розвитку. Згодом він, за рахунок географічних відкриттів, військових експансій і засобів сполучення розширився до глобальних меж, в тій чи іншій мірі підпорядковуючи собі інші (локальні) «світи-економіки». Навпаки, С.Амін і А.Г.Франк вважають, що світосистеми склалася задовго до виникнення і розвитку капіталізму, а саме в давнину і середньовіччя (Єгипет, Римська імперія, імперія монголів, Османська імперія і т.п.).

Нинішній провідний представник цієї теорії - американський соціолог Е.Валлерстайн, який в головній роботі - «Світ-система»: минуле, сьогодення, майбутнє»(1972 - 1974) виклав структурні і динамічні параметри світу. Його основна теза полягає в тому, що з певного моменту часу світ інтегрований в систему, структура якої включає 3 сектора - метрополію (Захід); напів периферію (колись СРСР, зараз Китай, Індія, Бразилія); периферію (країни т.зв. третьог освіту, тобто відсталі, що живуть на узбіччі історії народи Африки, Південно-СхідноїАзії). Валлерстайн схильний думати: світосистеми з моменту свого зародження (1490) тільки зміцнювалися і зростали, незважаючи на видимі їх зміни. Змінювалися центри світосистеми – Західна Європа, Англія, США, але еволюція її структури триває аж до сьогоднішнього дня. Сьогодні центрами світової економічної і політичної активності є Нью-Йорк і Вашингтон, Лондон, Париж, Франкфурт-на-Майні, Токіо. Саме тут відбувається прийняття доленосних для всіх сучасних держав і народів - рішень.

Таким чином, методологічним ядром глобалістики, так само як і генератором нового - глобального світогляду, є філософія, яка узагальнює, синтезує і каналізує суперечливий досвід життя та діяльності людини і суспільства в умовах глобального світу. Для цього вона користується процедурами рефлексії глобальних процесів, узагальнення даних, отриманих приватними науками, послідовної концептуалізацією досліджуваного предмета, методологічної «розшифровкою» складних хитросплетінь, які існують всередині глобальної світоцілосності. Крім того, саме філософія націлює на двомасштабне сприйняття кожної з глобальних проблем: з одного боку, вона бачить її в якості самостійної проблеми, з іншого, як складову частину загального процесу глобальної взаємодії суспільств сучасного типу і природи.

В такому аспекті філософія є генератором міждисциплінарних підходів і синтезів, а значить, її мета не виглядає настільки далекою і абстрактною, як це малюється представникам конкретних наукових напрямків.

Питання для самоконтролю

1. Чи є тотожними терміни «глобалізація» та «глобалістика»? Якщо між ними існують відмінності, то у чому вони полягають?

2. В чому полягає необхідність нової галузі міждисциплінарного наукового знання – глобалістики?

3. Визначте предмет глобалістики та її структуру?

4. Яку філософську методологію використовує глобалістика?

5. Назвіть шість стартових цілей визначенних А.Печчеї, та досягнення Римського клубу.

6. На що спрямована діяльність сучасних шкіл глобалістики?

Дата добавления: 2015-07-13