Проблема тривоги та тривожності в психологічній літературі

Розділ 1. Теоретичні підходи до дослідження проблеми особистісної тривожності

В сучасній психологічній науці тривожність вивчається як багатоаспектний феномен. Зокрема, розрізняють терміни «тривога» (як психічний стан) та «тривожність» (як властивість особистості). Поняття «тривога», здебільшого, розглядається як емоційний стан, що виникає в ситуаціях невизначеної небезпеки та проявляється в очікуванні несприятливого розвитку подій. Тривожність визначається як особистісна риса, яка проявляється у легкому та частому виникненні тривоги. У психології прийнято розрізняти тривожність ситуативну та тривожність особистісну. Остання має хронічний характер, не пов’язаний із особливостями ситуації [35], [60 ].

У зарубіжній психології значний вплив на розвиток проблематики тривоги та тривожності зробили наступні напрямки: класична теорія емоцій [19], [21 ], психоаналіз та неопсихоаналіз [1], [44], [64], [61 ], екзистенціалізм [35 ], гуманістичний напрямок, трансперсональна психологія. На думку більшості дослідників, основними характерними проявами тривожності є: негативний емоційний відтінок, невизначеність предмета переживання, відчуття реальної погрози. Деякі науковці наголошують на такій важливій ознаці тривожності як спрямованість у майбутнє [69 ].

Вченими виокремлено джерела тривожності: значуща людина [64 ], внутрішньоособистісні [31], [35 ], перинатальні. Зазначається, що тривожність є досить суб’єктивним феноменом, який має індивідуально значущі, інтроспективні, поведінкові та фізіологічні прояви.

У радянській та пострадянській психології термін «тривожність» досить часто використовується як загальне поняття, що об’єднує тривогу й власне тривожність.

Тривога розглядається, з одного боку, як вроджена, психодинамічна характеристика [23], [29 ], а з іншого, як умова і результат соціалізації [4], [39 ]. Досліджено зв’язки тривожності з самооцінкою [11 ], рівнем домагань [10 ], впевненістю у собі (О. Нікітіна), результативністю діяльності (Н. Наєнко). Тривога може бути викликана внутрішнім конфліктом (О. Бодалев, Ю. Забродін, О. Захаров), недостатнім обґрунтуванням мети (Р. Найдиффер), передчуттям об’єктивних труднощів (В. Кисловська). Крім того, надмірна тривожність перешкоджає формуванню адаптивної поведінки, викликає поведінкову дезінтеграцію (В. Березін, В. Карандашев), гальмує особистісний розвиток, впливає на психічне та фізичне самопочуття, тісно пов’язана з провіднимимотивами та потребами людини ( Ю. Антонян, В. Астапов, В. Вілюнас, Н. Вязовець, Б. Вяткін, Г. Габдрєєва, Ж. Глозман, Є. Калінін, Н. Левітов, О. Мельниченко).

Поняття тривожності вперше було введено С. К’єркегора. Він писав про істотний вплив тривожності на розвиток особистості, вважаючи тривожність основним чинником, що визначає історію людського життя [28].

Багатогранність і семантична невизначеність терміну «тривога» і «тривожність» у психологічних дослідженнях є наслідком використання його в різних значеннях. Це і гіпотетична «проміжна змінна», і тимчасовий психічний стан, що виник під впливом стресових факторів, фрустрація соціальних потреб, властивість особистості, яке дається через опис зовнішніх і внутрішніх характеристик за допомогою родинних понять [55].

У більшості понятійних визначень тривожність розглядається як унітарний стан, що не дозволяє вловити всю його складність. Продовжуючи розглядати різні точки зору на проблему тривожності, необхідно відзначити думки авторів, які представляють тривожність як комплекс феноменів, що включають страх, один або кілька додаткових афектів, різні афективно-когнітивні структури. У це поняття включається ворожість, страждання, сором, вина, психофізіологічне збудження і т.д.

Багато вчених, досліджуючи тривожність, виділяють 4 її напрямки: фізіологічний, клініко-психологічний, філософсько-психологічний, власне психологічний напрямки. Ряд авторів: Д. Льюіс, Б. Босселмен, дон Байрн пов’язують появу тривожності з виникненням страху, як невротичну реакцію, пов’язану із зовнішніми обставинами і внутрішніми стимулами. Спільним для цих авторів є те, що мова йде не просто про емоційні реакції, а саме про психічний стан, який виражається у своєрідності як реакції, так і мотивації, але повністю до них не зводиться [37]. У термін «тривога» авторами виділяється компонент страху, і тому тривогу можна віднести до своєрідної форми страху. Але в тривозі помітні переживання занепокоєння як порушення спокою у вигляді хвилювання, сум’яття. І.П. Павлов зазначає, що «при ламанні динамічного стереотипу виникають негативні емоції, до яких, безсумнівно, ми можемо віднести і занепокоєння, тривогу» [70]. Тривожний стан пов’язується з показником слабкості нервової системи, хаотичності нервових процесів.

Ряд авторів вказують на необхідність суворо розрізняти тривогу як психічний стан і як більш-менш стійку рису характеру.

Так, Г. Айзенк емоційну нестійкість називає одним із проявів тривоги; Д.Філліпс і Б.Мартін стверджують, що тривога викликається тією або іншою формою стресу; Д.Філліпс з співавторами висловлюють концептуальне розходження між тривогою як минущим емоційним станом і як стійкою рисою особистості [2]. За зауваженням Ч. Спілбергера, «при всьому смисловому розрізненні терміну «тривога» дослідники використовують його найчастіше в двох основних значеннях: як стан і як властивість особистості (тривожність), але ставляться вони до абсолютно різних понять».

У першому випадку термін «тривога» використовується для опису неприємного емоційного стану, який характеризується суб’єктивними відчуттями напруги, очікування неблагополучного розвитку подій. Виникає цей стан в ситуації невизначеної небезпеки, загрози (очікування негативної оцінки або агресивної реакції, сприйняття негативного до себе ставлення або загрози своєму самоповазі, престижу) і часто обумовлено неусвідомлюваним джерелом небезпеки. У другому випадку тривожність як риса, властивість особистості характеризується відносно стійкою схильністю людини сприймати загрозу своєму «Я» в різних ситуаціях і реагувати на них посиленням стану тривоги. Її прояви під дією різних стресорів завжди індивідуальні: особистість з вираженою тривожністю схильна сприймати навколишній світ як несучий в собі потенційну загрозу або небезпеку в значно більшому ступені, ніж особистість з низьким рівнем тривожності.

Вітчизняні дослідження тривожності представлені роботами В. Астапова, Л.І. Божович, В.В. Білоуса, В.Ф. Березина, П.Г. Бєльського, О.В. Дороніної, І.В. Дубровиной, А.І. Захарова, Б.І. Кочубей, В.Р. Кисловській, A.M. Прихожан, Л.С. Славковій, Ю.Л. Ханіна та ін. [4], [8], [20], [23], [38], [63].

Першопричина функціональної характеристики тривоги виділяється у великій кількості напрямків інтерпретації цього стану. У вищезазначених роботах тривожність описується як різновид «афективного переживання». У цьому зв’язку Л.С. Виготський, Л.І. Божович під афектними переживаннями мають на увазі не просто інтенсивну емоцію, яка супроводжується послабленням волі, втратою контролю над своїми діями, а розглядають його як тривале, глибоке емоційне переживання, пов’язане з активно діючими потребами і прагненнями, які мають для суб’єкта життєво важливе значення [8].

На думку В. Астапова, стан тривоги передбачає той чи інший вид небезпеки, пророкує щось неприємне, загрозливе і сигналізує про це індивіду. Не настільки широко, але тим не менш достатньо стійка традиція тлумачення тривоги йде від Фрейда. У цьому тлумаченні відзначається небезпека, в якій вбачається ознака для диференціації страху, що викликається конкретною загрозою, і тривога як реакція на представлену загрозу. Тому тривогу іноді визначають як генералізований, невизначений і безпредметний страх або як стан, що викликається не наявністю цієї небезпеки, а відсутністю можливості її уникнути в тому випадку, якщо вона з’явиться [4].

Значний внесок у розробку проблеми тривожності в психології внесений A.M. Прихожан. Тривожність розглядається як характерна риса деприваційного синдрому, спектр прояви якого дуже широкий - від легких дивацтв, які не виходять за рамки нормальної емоційної картини, до дуже глибоких порушень інтелекту й особистості [40].

Ч.Спілбергер дає наступне визначення тривожності: під тривогою розуміється емоційний стан або реакція, що характеризуються:

а) різною інтенсивністю;

б) мінливістю в часі;

в) наявністю усвідомлюваних неприємних переживань напруженості, заклопотаності, занепокоєння, побоювання;

г) супроводжується одночасно вираженою активацією вегетативної нервової системи [55, с.-144].

Ендлер, Мангуссон, Ю.Л. Ханін визначають ситуації, в яких виникає тривожність, таким чином:

а) ситуації міжособистісного спілкування та групової взаємодії;

б) ситуації, в яких є можливість і небезпека отримати фізичну травму;

в) нові і незнайомі умови, несподівані обставини;

г) виконання монотонної рутинної роботи [63].

У психологічному словнику поняття «тривожність» визначається як індивідуальна психологічна особливість, що виявляється в схильності людини до частих і інтенсивних переживань емоційного дискомфорту, неблагополуччя, передчуття небезпеки, що загрожує [36, с.-489].

Майк Кордуелл говорить про тривогу, як почуття страху і похмурі передчуття, що супроводжуються посиленою і тривалою фізіологічною активацією. Автор говорить про те, що симптоми тривожності проявляються в багатьох психологічних розладах, а також вводить такі поняття, як тривожні розлади (фобії, посттравматичні стреси, одержимо - нав’язливі розлади), тривожні реакції (загальний адаптаційний синдром, запропонований Г. Сельє), об’єктивну тривожність. В останньому випадку мається на увазі стан тривожності, що з’являється кожного разу, коли ми вважаємо, що піддаємося реальній небезпеці і це спонукає до негайних дій для порятунку життя.

Дані твердження перегукуються з думкою А.І. Захарова. А.І. Захаров дає наступне визначення тривозі - це передчуття небезпеки, стан неспокою. Найбільш часто проявляється в очікуванні якоїсь події, яке важко прогнозувати і яка може загрожувати своїми неприємними наслідками. Таким чином, тривога виникає, як відгук на стан невизначеності в результаті передбачення неприємності [23]. Таке трактування точно описує тривожність як стан.

Серед вчених та психологів пропагується думка про те, що тривога може виступати як форма адаптації організму в умовах гострого та хронічного стресу, з точки зору інших авторів тривога представляє не стільки форму психологічної адаптації, скільки сигнал, що свідчить про її порушення. Тривала, інтенсивна, неадекватна ситуація тривоги перешкоджає формуванню адаптивної поведінки.

Спираючись на вищезазначені підходи у визначенні тривожності, у нашому дослідженні розкриємо джерела та причини виникнення цього стану.

Суттєвим питанням є джерела та причини тривожності. Разом з тим, це питання є найменш вивченим та описаним в психолого-педагогічній літературі. Щоб конкретно відповісти на нього, необхідно врахувати те, чи розглядається тривожність як особистісне утворення або як властивість темпераменту.

Якщо спиратися на розгляд тривожності як властивості темпераменту, то за основу потрібно врахувати природні передумови - властивості нервової та ендокринної систем, зокрема слабкість нервових процесів.

П. Лазарус, С. Ослер вказують на залежність виникнення стану тривоги і її протікання при стресі і фрустрації від індивідуально-психологічних особливостей особистості [71].

Дані Б.М. Теплова вказують на зв’язок стану тривоги із силою нервової системи. Висловлене ним припущення про зворотну кореляцію сили й чутливості нервової системи, знайшло експериментальне підтвердження в дослідженнях В.Д. Небиліцін: він знаходить перевагу в швидкості замикання умовного зв’язку у представників слабкої нервової системи, у той час як у осіб з сильною нервовою системою умовні зв’язки можуть утворюватися як швидко, так і повільно. Звідси він виводить припущення про більш високий рівень тривожності суб’єктів зі слабким типом нервової системи [71].

Л.А.Тейлор приходить до висновку, що схильність суб’єкта до тривоги обумовлена ​​типологічними особливостями динаміки утворення умовних рефлексів. У рамках цього підходу, а також підходу Айзенка тривожність зближується з підвищеною емоційністю і чутливістю до емоціогенних ситуацій, при якій тривожність або невротичність виступають як один із проявів емоційної збудливості [2].

В.Р. Кисловска відзначає відсутність зв’язку між тривогою як властивістю особистості і фізіологічними показниками схильності до тривоги. Якщо тривожність розглядається як властивість особистості, то при визнанні природної схильності вирішальна роль відводиться соціальним і особистісним факторам. Ця точка зору останнім часом стала переважаючою.
Так, ряд дослідників згодні з тим, що джерело особистісної тривожності слід шукати в порушенні дитячо-батьківських відносин, насамперед відносин «мати-дитина» (А.І. Захаров, А.В. Співаковска, Дж. Боулбі, Г.С. Саллівен, Б. Філліпс, К. Хорні), а також у ранньому шкільному досвіді (Є.В. Новікова, Б. Філліпс). В основному ж тривожність розглядається в загальному ряді невротичних і передневротичних утворень як породжувана внутрішніми конфліктами, протиріччями між наявними в особистості можливостями і що висуваються до неї вимогами дійсності (А.І. Захаров, В.Н. Мясищев, М.С. Неймарк, 3.Фрейд, К.Хорні та ін) [23], [60], [63].

Виділяється насамперед конфлікт самооціночного характеру, розбіжність між «Я-ідеальним» і «Я – реальним» (К. Роджерс), самооцінкою і рівнем домагань (Р. Берні, Л.В. Бороздіна і Е.А. Залученова, AM Прихожан, Мак-Клеланд, Д. Уотсон та ін.) Необхідно відзначити, що подібні висновки ґрунтуються переважно на теоретичній інтерпретації даних кореляційних досліджень [71].

Отже, у більшості досліджень причин тривожності основним джерелом її визнається внутрішній конфлікт особистості. 3. Фрейд, а за ним Г.С. Саллівен, Е.А. Стрекер, Е. Фромм, А.Х. Маслоу, Ф. Кюнкель вважали таким конфліктом, що породжує неврози і тривоги, зіткнення біологічних потягів із соціальними заборонами [61].

Розглядаючи питання про причини невротичного розвитку особистості та підвищеної особистісної тривожності, А. Адлер убачав в основі неврозу не дію сексуальних потягів, а інший механізм - страх, боязнь життя, труднощів, прагнення до певної позиції в групі людей, якої індивід в силу будь-яких індивідуальних особливостей або соціальних умов не зміг добитися. Вже в 4-5 років у дитини може виникнути почуття невдачі, непристосованості, незадоволеності, яке може призвести в майбутньому до розвитку особистісної тривожності. Адлер висуває 3 умови, які можуть привести до виникнення неправильної позиції:

1) органічна та фізична неповноцінність органів дитини. Порівнюючи себе з іншими, такі діти відчувають почуття неповноцінності, страждання;

2) розпещеність: звичка все отримувати, нічого не даючи взамін. Перевага стає стилем життя. Всі інтереси спрямовані на себе. Єдиний спосіб реакції на труднощі - вимоги до інших людей. Суспільство розглядається як вороже;

3) відторгнутість дитини: така дитина не знає, що таке любов, дружба і співпраця [1, с.-155].

У дослідженнях К. Хорні трактування причин тривожності розходяться з Фрейдом і Адлером. Вона вважає, що тривожність виникає не стільки в результаті страху наших потягів, скільки в результаті страху наших витіснених потягів. Ще один момент розбіжності з Фрейдом - це його припущення про те, що тривожність породжується лише в дитинстві, починаючи з тривоги, що з’являється при народженні та розвивається в кастраційний страх, і що тривожність, яка трапляється пізніше в житті, заснована на реакціях, які залишилися інфантильними. На думку Хорні, спільним знаменником дитячого емоційного досвіду всіх тривожних людей є навколишнє середовище, що характеризується відсутністю справжньої теплоти і прихильності, в силу нездатності батьків давати любов внаслідок їх власних неврозів [63].

Більшою мірою до Хорні близький Г.С. Саллівен - творець «міжособистісної теорії». Дитина з першого дня вступає у взаємини з людьми (насамперед з матір’ю). Всі подальший його розвиток і поведінку обумовлено міжособистісними відносинами. Він вважає, що у людини є вихідне занепокоєння, тривога, яка є продуктом інтерперсональних відносин. Якщо дитина зустрічає недружелюбність, відчуження близьких, до яких вона прагне, то це викликає тривогу й заважає нормальному розвитку, що формує деструктивну поведінку і ставлення до людей. Її поведінка – «ворожа трансформація», джерелом якої є тривога, викликана неблагополуччям у спілкуванні [37].

Американські психологи P. Mussen, D. Konger, D. Kagan доходять висновку, що тривожність заснована на реакції страху, але страх є вродженою реакцією на певні ситуації, пов’язані зі збереженням цілісності організму. Коли діти засвоюють деякі правила щодо існування, вони будують певні образи або очікування від оточуючих. Якщо очікування не виправдовуються, то дитина може пережити занепокоєння, тривогу. Цей вид тривоги може виникнути тоді, коли у дитини є достатній досвід щодо навколишнього світу. В основі тривоги лежить внутрішня анти ланцюгова реакція, яка викликається асоціацією з подією, яка одного разу привела до неприємних наслідків [71].

Вищеназвані автори називають кілька джерел тривоги:

1) тривога через потенційну фізичну шкоду;

2) тривога через втрати любові;

3) тривожність через нездатність оволодіти середовищем, (вона відбувається, якщо людина відчуває, що не може впоратися з проблемою, яку викликає оточення).

К. Роджерс в основі тривожності вбачає наявність конфлікту самооціночного характеру, розбіжність між «Я – реальним» і «Я –ідеальним». У результаті взаємодії з навколишнім середовищем у дитини виникає уявлення про самого себе, його самооцінка. Оцінки привносяться в подання індивіда про себе самого не тільки як результат досвіду зіткнення із середовищем, але також можуть бути запозичені в інших людей і сприйняті так, немов індивід виробив їх сам. Основний конфлікт особистості і складає джерело тривожності.

Розглядаючи вітчизняну психологію, слід відзначити, що дослідження спеціально присвячені вивченню тривожності довгий час були відсутні. Вивчення емоцій, емоційних станів, домінуючих переживань проводилося переважно на психофізіологічному рівні, а область стійких утворень емоційної сфери по суті справи залишалася не дослідженою.

Дослідження A.M. Прихожан, які розкривають причин формування тривожності в дітей та підлітків, а також вікової специфіки тривожності на різних етапах дитинства з’явилася по суті справи першим у вітчизняній психології глобальним дослідженням тривожності у дітей та підлітків [38]. Теоретичною основою цього дослідження стала теорія особистісного розвитку Л.І. Божович, в рамках якої тривожність розглядається як переживання, в основі якого лежить незадоволеність провідних потреб людини. В даному випадку тривожність може бути адекватною і неадекватною. Адекватна тривожність відображає об’єктивну відсутність умови незадоволення тієї чи іншої потреби, в той час як неадекватна - за наявності таких умов.

Лише при наявності умов незадоволення потребами особистості можна говорити про тривожність як стійку функціональну структуру емоційної сфери. Н.В. Імедадзе, М.С. Неймарк, які виявили негативний емоційний стан у вигляді занепокоєння, тривоги, яке було викликано у дітей з високою самооцінкою незадоволенням їхніх домагань на успіх, що було їх провідною потребою дотримуються такого ж погляду на причини і джерела тривоги і тривожності [71].

A.M. Прихожан, досліджуючи причини «неадекватної» тривожності, відзначає, що вона породжується конфліктним будовою самооцінки, а також внутрішнім конфліктом дитини, подібним з тим, що лежить в основі всього комплексу переживань, що позначаються як «афект неадекватності», але при особливій силі і визнання обох сторін конфлікту. Саме сила і невизнання ведуть до нестійкої самооцінки, наявності постійних коливань між високим рівнем домагань і низькою самооцінкою. Ці коливання викликають подвійність в оцінці ситуації і складають суть переживання неадекватної тривожності.

Багато вчених пропагують думку про те, що в ряду причин тривожності значне місце належить внутріродинним конфліктам, відсутності одного з батьків, ранній ізоляції дитини від сімейного оточення.

Розглянувши різні причини виникнення і розвитку тривожності і узагальнивши їх, ми прийшли до висновку, що серед таких автори називають частіше за інші наступні:

1) особливості внутрішньоутробного розвитку (Захаров А.І., Шеан Д., Шеан К. та ін);

2) особливості сімейного виховання (Гарбузов В.І., Захаров А.І., Маралів В.І., Прихожан A.M., Співаковска А.С, Хоментаускас Т.Т. та ін);

3) внутрішній конфлікт (Столін В.В., Роджерс К., Хорні К. та ін.)

Природно, це не повний список причин виникнення тривожності, на сьогоднішній день ми можемо стверджувати, що питання про причини виникнення тривожності відкрите.

Провівши у своєму дослідженні аналіз сутності та джерел тривожності, перейдемо до розгляду її типів, видів і рівнів.

На думку 3. Фрейда, призначення тривоги полягає в тому, щоб попереджати індивіда про загрозу, що насувається, яку треба або зустріти, або уникнути. Таким чином, тривога дає можливість особистості реагувати в загрозливих ситуаціях адаптивним способом. Стан незадоволеності собою, тривожності і занепокоєння, які часто виникають у людини, є по Фрейду, суб’єктивним емоційно забарвленим відбитком у людини боротьби «Воно» і «Над – Я», нерозв’язних або нерозв’язаних суперечностей між тим, що спонукає поведінка насправді («Воно») і тим, що їм повинно б керувати («Над – Я»). 3. Фрейд виділяє три типи тривоги, які описані нижче [61].

Реалістична тривога. Коли дійсно для тривоги є місце виникає емоційна відповідь на загрозу або розуміння реальних небезпек від зовнішнього світу.

Реалістична тривога «стихає» як тільки зникає сама загроза.

Невротична тривога зумовлена ​​острахом, що «Его» виявиться нездатним контролювати інстинктивні спонукання «Воно», особливо сексуальні або агресивні.

Моральна тривога. Це є загроза покарання «Его» з боку «Більше – Я». Виникає завжди, коли «Воно» прагне до активного вираження без моральних думок чи дій і «Над – Я» за це відповідає почуттям провини, сорому, самозвинувачення.

Проаналізувавши погляди інших авторів на проблему тривожності ми дійшли до висновків, що вони також представляють її як комплекс феноменів, що включають страх, один або кілька додаткових афектів і різні когнітивно-афективні структури.

Крім виділених З.Фрейдом типів тривожності, сучасні дослідники ведуть мову про види тривожності.

Проведені Л.І. Божович дослідження дозволили зробити висновок про те, що афективні переживання в життєдіяльності суб’єкта виконують вкрай важливу функцію. Однією з основних є функція освідомлення, вона дає людині інформацію про те, в яких стосунках з навколишнім середовищем він знаходиться і відповідно з цим орієнтують його поведінку, спонукаючи суб’єкт діяти в напрямку, де зменшується або повністю ліквідовується розлад, що виникає. Автор виділяє два види тривожності - адекватну, яка відображатиме об’єктивне відсутність умов для задоволення тієї чи іншої потреби, і неадекватну, коли є такі умови задоволення потреб. На основі підходу, розробленого Л.І. Божович, A.M. Прихожан обґрунтувала ці два види тривожності у підлітків у спілкуванні з однолітками:

· адекватна, що є реакцією на реальне неблагополуччя підлітка у відносинах з однолітками;

· неадекватна, яка при об’єктивному благополуччі породжується конфліктним будовою самооцінки, при цьому суть переживань неадекватною тривожності полягає в наявності постійних коливань між високим рівнем домагань і низькою самооцінкою. Нейтральні ситуації також оцінюються як загрозливі [38, с.-90].

Подальші дослідження A.M. Прихожан показали, що в ранньому юнацькому віці неадекватна тривожність у більшості випадків має вигляд «розлитої» тривожності, захоплюючої найрізноманітніші сфери. У підлітків тривожність (до 55 % високо тривожних підлітків) як стійке утворення особистості виявляється пов’язаної з інтимними механізмами особистісного розвитку.

Отже, в одних випадках люди схильні поводитися тривожно завжди і скрізь, в інших вони виявляють свою тривожність лише час від часу, в залежності від складних обставин. Виходячи з цього, багато авторів ведуть мову про тривожності як про властивість і як про стан. При цьому дану властивість називають особистісною тривожністю, а стан описують як ситуативну тривожність.

Говорячи про стан тривожності, слід зазначити, що він вельми мінливий і найчастіше сприяє усвідомленню особистістю свого становища в навколишньому світі. Таким чином, тривожність - індивідуально - психологічна особливість особистості, що виражається в схильності людини до переживання стану тривоги, неадекватного ситуації, або наявність низького порога її виникнення.

Особистісна тривожність може трактуватися як досить стабільна особистісна риса, що проявляється в регулярній схильності до переживань тривоги в самих різних життєвих обставинах. Вона описується станом неусвідомленого відчуття загрози, готовністю сприйняти будь-яку подію як несприятливу і небезпечну. Особистість, яка перебуває в такому стані постійно знаходиться в настороженому і пригніченому настрої, у неї з’являється страх контакту з навколишнім світом. Такі люди відчувають труднощі в ухваленні рішень.

Виділений психологами інший вид тривожності, називають ситуативною, реактивною або тривожність як стан.

Ситуативну тривожність продукують конкретні ситуації, які дійсно викликають занепокоєння. Такий стан здатний з’являтися у будь-якої людини напередодні можливих неприємностей. Цей стан в особистості характеризується конкретними пережитими емоціями, напругою, занепокоєнням, заклопотаністю, нервозністю. Вона може бути різною за інтенсивністю та динамічністю.

Ситуативну тривожність можна розглядати в трьох аспектах, які суттєво впливають на результативність значущої (змагальної, виконавської, управлінської, виробничої) діяльності: міжособистісна ситуативна тривога, внутрішньогрупова ситуативна тривога і діяльнісна ситуативна тривога. Говорячи про міжособистісну і внутрішньогрупову ситуативну тривогу, відзначимо, що обидві категорії стосуються емоційних переживань людини в конкретний проміжок часу і дозволяють зафіксувати інтенсивність вираженості ситуативної тривоги, що виникає в процесі реальних, минулих або розкритих контактів з конкретними партнерами або групою людей. Діяльнісна ситуативна тривога являє собою емоційні переживання, які відчуваються людиною при виконанні конкретного завдання (до, під час або після виконання).

Через можливість зміни наявного нервово - психічного стану, для нас найбільший інтерес представляє саме ситуативна тривожність або тривожність як стан. Крім виділення типів і видів тривожності психологи вважають за необхідне говорити і про рівні тривожності.

Відсутність будь-яких проявів тривожності не можна вважати нормальним. Н.Ф. Лук’янова і Е.Н. Лобовий довели, що повна відсутність тривожності, точно також як і підвищена тривожність, знаходяться в ряду причин, що призводять до дезорганізації діяльності [69]. При зниженні тривожності виникає недооцінка стресових ситуацій і зайва впевненість у своїх можливостях. Аналізуючи літературні джерела, слід зазначити, що у деяких роботах доводиться, що певний рівень тривожності може виступати в ролі позитивного фактора в емоційних умовах діяльності людини, оскільки її можна розглядати не тільки в ролі несприятливого нервово-психічного фону, але і в ролі стимулятора потреби в саморегуляції.

Наступним етапом нашого дослідження, є висвітлення рівнів тривожності.

Говорячи про рівні тривожності І.В. Імедадзе пропонує говорити про низький та високий рівні, Г.Ш. Габдреєва - про знижений, оптимальний, підвищений. Думка про існування оптимальних значень особистісної тривожності підтверджується дослідженнями Л.М. Собчик. Виявлено, що найкраще контролюють свій психічний стан особи з помірним (оптимальним) рівнем тривожності. Тоді як особи з високою тривожністю схильні до реакцій розгубленості і паніки в умовах стресу. Нізькотривожні легко впадають в сонний стан, у них різко знижується здатність до самоконтролю [71].

Тривожність, як усі емоції, має три рівня: нейроендокринний рівень, рухово-вісцеральний та рівень усвідомленого розуміння. В цілому у суб’єкта, що відчуває тривожність, відмічаються тільки неприємні відчуття і він рідко відчуває сильний дискомфорт; людина зазвичай не усвідомлює причини своєї тривожності. Тривожно-фобічні розлади найбільш часто виникають при фрустрації (зазвичай хронічній), пов’язаній із незадоволеністю навчальною (службовою), сімейною, сексуальною ситуацією, особливо в тих випадках, де ця фрустрація обумовлена інтрапсихічним конфліктом. Частіше розвиваються у осіб, які і в преморбідному періоді відрізнялися високим рівнем тривожності, недовірливістю, боязливістю.

Ю.Л. Ханіна ввважає, що оптимальна ситуативна тривога характеризує індивідуальний рівень ситуативної тривожності, що сприяє досягненню конкретною людиною найвищого можливого для нього результату [63].

В даний час прийнято говорити про так звану мобілізуючу і розслаблюючу тривожність. Розслаблююча тривога паралізує особистість у відповідальні моменти, а мобілізуюча ніби дає діям людини додатковий імпульс. В останньому випадку людина може зробити навіть те, що, здавалося б, їй абсолютно не під силу.

Виділяють дві групи ознак прояву тривоги: перші - внутрішні, соматичні ознаки, що виникають у людини під впливом хвилювання. Вони виявляються у прискореному серцебитті, сухості у роті, комі у горлі). Інші ознаки - зовнішні поведінкові реакції. У людини вони виявляються у смиканні одягу, волосся або якогось предмету, кусанні нігтів, стисканні кулаків та в інших невербальних жестах.

Внутрішня незадоволеність, яка виникає в особистості, вимагає від людини пошуку виходу. З’являється спокуса уникнути тривогу, піти від болю. Виділяють чотири способи такої втечі.

1. Розрив зв’язку між станом тривоги і ситуацією, що викликає її через створення помилково-ілюзорного світу, де немає почуття тривоги. Так як переживати туманне і невизначене почуття тривоги болісно, то людина намагається позбутися від нього, замінюючи страхом. Страх простий, ясний і пов’язаний з конкретною ситуацією. Так як причини тривоги не усуваються, то світ ілюзій вдосконалюється. Страх переробляється і змінюється:

а) ритуальними діями,

б) відходом у фантазії, які проживаються в життя;

в) появою односторонніх захоплень, які так захоплюють, що не залишають місця ніяким іншим інтересам.

2. Типовий спосіб втечі від тривоги - агресивність. Принижуючи інших, агресивна людина позбавляється від власного почуття невпевненості, від усвідомлення своєї приниженості, нездатності жити так, як хотілося б. Найчастіше у таких людей в глибині душі тривожна неуважність, внутрішній конфлікт.

3. Апатія, млявість, безініціативність, відсутність живих емоційних реакцій, що заважають побачити ті конфлікти, переживання, які породили тривогу.

4. Останній, також поширений спосіб відходу від тривоги - перетворення її в захворювання. Соматичні ознаки тривоги, заглиблюючись, можуть стати симптомами серйозних захворювань, розладів. Такий розлад може бути не тільки проявом тривоги, але і замінювати її. Емоційний стан приходить в норму, але за рахунок погіршення фізичного здоров’я.

Всі ці способи неконструктивні і ведуть в тупик, з якого самому дуже важко вибратися. Адже жоден з цих способів не дає повного звільнення.

Таким чином, розглянуті теорії дозволяють зробити висновок про те, що позиції у вивченні тривожності різні. Проте, в основному, тривожність розглядається як емоційний стан особистості, який надає негативну дію на психіку людини. Тривожність досліджується більшістю авторів в тісному взаємозв’язку із страхом, оскільки страх є об’єктивним виразом тривоги. Проте одні дослідники вказують на тривогу як первинну реакцію, інші на страх як чинник, що викликає стан тривожності.

Незважаючи на значні термінологічні розходження та підходи у визначенні видів тривожності: адекватна і неадекватна тривожність (Л. Божович), відкрита і прихована, стійка, генералізована (Г. Прихожан), шкільна, міжособистісна, самооцінна (А. Мікляєва, А. Парафіян, Г. Прихожан, С. Ставицька), зовнішня та внутрішня (І. Мусіна), загальна та специфічна особистісна тривожність (Ю. Ханін), немотивована тривожність (Г. Генінг), – вчені сходяться на думці, що тривога є невід’ємною складовою існування людини, а її надмірні прояви призводять до особистісних дисгармоній, внутрішніх протиріч в образі «Я», супроводжуються емоційним дискомфортом, передчуттям небезпеки.

Дата добавления: 2015-07-13