Віденська конвенція ООН «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» 1980 року

Розбіжності в національному праві різних держав з питань міжнародної торгівлі являють собою істотну перешкоду на шляху її розвитку. Держави і міжнародні організації робили численні спроби уніфікації норм, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів. Метою такої уніфікації мало стати скорочення юридичних перешкод на шляху міжнародної торгівлі.

1930 року Міжнародний інститут уніфікації приватного права приступив до розробки одноманітного закону про договори купівлі-продажу товарів. Кілька проектів були розроблені ще до другої світової війни (у 1935, 1936, 1939 рр.), а остаточний варіант проекту був підготовлений тільки в 1963 р. Гаазька конференція 1964 р. прийняла дві конвенції: Одноманітний закон про міжнародну купівлю-продаж товарів і Одноманітний закон про укладення договорів про міжнародну купівлю-продаж товарів. Ці конвенції не дістали широкого поширення — їх ратифікували усього кілька держав, головним чином західноєвропейських (першу — вісім, другу — сім).

1966 року було створено ЮНСІТРАЛ — Комісію ООН по праву міжнародної торгівлі, основною метою якої було здійснення уніфікації в області міжнародної торговельної діяльності. ЮНСІТРАЛ приступила до перегляду текстів Гаазьких конвенцій, для того щоб зробити їх більш «гнучкими», прийнятними для держав з різними правовими системами.

1980 року на конференції Генеральної Асамблеї ООН за участю делегатів з 62 країн у Відні було прийнято Конвенцію про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка набула чинності з 1 січня 1988 р. Умовою приєднання до Віденської конвенції є денонсування Гаазьких конвенцій 1964 р.

Віденська конвенція складається з чотирьох частин (101 стаття):

1 — сфера застосування і загальні положення;

2 — укладення договору;

3 — купівля-продаж товарів;

4 — заключні положення.

Держави, що приєднуються до Конвенції, наділяються правом скасувати щодо себе дію частини 2 або 3, а також внести застереження відносно обов’язковості письмової форми контракту. Частини 2 і 3 мають самостійне значення, тому кожна держава при ратифікації конвенції може заявити про те, що вона не пов’язана однією з цих частин (ст. 92).

Сфера застосування Конвенції. Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких розміщені в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли відповідно до норм МПП застосовується право держави-учасниці Конвенції (ст. 1).

Стаття 2 Конвенції обумовлює, що норми Конвенції не застосовуються до продажу:

— товарів, що придбаваються для особистого, сімейного чи домашнього використання, окрім випадків, коли продавець у будь-який час до або в момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що товари придбаваються для такого використання;

— з аукціону;

— у порядку виконавчого провадження або іншим способом в силу закону;

— фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів і грошей;

— судів водного й повітряного транспорту, а також судів на повітряній подушці;

— електроенергії.

Стаття 3 виключає застосування Конвенції до договорів підряду і договорів на надання послуг.

Конвенція не регулює такі питання:

а) дійсність договору;

б) перехід права власності на товар;

в) відповідальність продавця за заподіяні товаром ушкодження здоров’я або смерть будь-якої особи.

На підставі ст. 6 Конвенції, сторони можуть виключити для себе застосування Конвенції цілком або в частині чи відступити від її положень, зазначивши про це в договорі. Таким чином, конвенція носить диспозитивний характер стосовно положень зовнішньоекономічного договору (контракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домовилися про інше. Однак спеціального посилання на Конвенцію в тексті договору не потрібно — вона діє автоматично як частина національного законодавства країн, що її підписали.

Правила тлумачення самої Конвенції та умов договорів. При тлумаченні норм Конвенції варто враховувати її міжнародний характер і необхідність однакового застосування.

Укладення договору. Конвенція докладно регулює порядок укладення договору (частина друга): направлення оферти, акцепт, вступ договору в дію.

Пропозиція про укладення договору є офертою, якщо вона (ст. 14):

1) адресована одному або кільком конкретним особам;

2) достатньо визначена, тобто вказано товар і прямо чи побічно встановлюються кількість і ціна або передбачається порядок їхнього визначення;

3) виражає намір оферента бути пов’язаним у разі акцепту. Стаття 19 закріплює принцип дзеркальності акцепту — він не повинен істотно змінювати умови оферти. Перелік умов, що істотно змінюють умови оферти: ціна, платіж, якість і кількість товару, місце й термін постачання, обсяг відповідальності, вирішення спорів.

Договір вважається укладеним з моменту одержання оферентом акцепту. Дане положення є важливим, оскільки правові системи держав континентального й англо-аме-риканського права дотримуються різних позицій у цьому питанні: перші — «теорії одержання» (вступ акцепту в силу пов’язується з одержанням його оферентом), другі — «теорії поштової скриньки» (акцепт набирає сили після його відправлення).

Купівля-продаж товарів. У частині третій Конвенції детально визначаються обов’язки продавця і покупця, а також встановлюються засоби правового захисту у випадку порушення сторонами договору своїх зобов’язань.

Визначаються також:

1) момент переходу ризиків від продавця до покупця;

2) поняття істотного порушення договору;

3) порядок відшкодування збитків від неналежного виконання або невиконання договору;

4) умови звільнення сторін від відповідальності;

5) наслідки розірвання договору.

При вирішенні питання про дію принципу реального виконання договору застосовують закон країни суду (ст. 28). Суд може винести рішення про виконання зобов’язання в натурі тільки за умови, що його національне законодавство передбачає це.

Стаття 55 містить положення про те, що ціна не є необхідною умовою договору: якщо ціна не зазначена в договорі прямо чи непрямо і не встановлений порядок її визначення, то вважається, що сторони, у разі відсутності будь-якої вказівки про інше, мали на увазі посилання на ту ціну, яка на момент укладення договору звичайно стягувалася за такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у відповідній галузі торгівлі.

Поняття передбачуваного порушення договору не відоме вітчизняному праву — закріплюється у статтях 71, 72 Конвенції. Порушення є передбачуваним, якщо до настання дати виконання договору стає ясним, що одна із сторін допустить істотне порушення договору (не виконає своїх зобов’язань). У такому разі контрагент вправі призупинити виконання своїх зобов’язань за договором або заявити про розірвання договору.

ГЛАВА 8 Спадкування у міжнародному приватному праві

Дата добавления: 2017-02-01