СтановлвннятарозвитокшкільноТпр

Державна політика у сфері шкільної правової освіти

Кадрове забезпечення закладів освіти на 1991 р. мало такий вигляд: усього працювало понад 880 тис. педагогі­чних та інженерно-педагогічних працівників, у тому чис­лі у школах - 540 тис, професійно-технічних училищах -72 тис, дошкільних і позашкільних установах - 268 тис. чол. [419, арк. 7].

Недосконалість методів прогнозування потреби в педка­драх, особливо в сільській місцевості, призвела до дефіциту вчителів, інженерно-педагогічних працівників. У 1991 р. не вистачало 2,5 тис. учителів, понад 4,9 тис. педпрацівників профтехучилищ. У школах учителями 5-11 класів працю­вали понад півтисячі чоловік із загальною середньою осві­тою. У дошкільних закладах майже 7 тис. вихователів були без відповідної педагогічної освіти. У профтехучилищах 15 заступників директорів, 177 старших майстрів, 95 викла­дачів не мали вищої освіти [314, с 9].

Із зазначеного вище випливає реальна картина шкіль­ної освіти в Україні в 1991 р. Освіта потребувала серйоз­них змін у зв'язку зі змінами політичної системи держави після проголошення незалежності у серпні 1991 р.

Кім того, у зазначений період у державі ще не прово­дилися роботи з приведення у відповідність шкільної правової освіти до вимог нової держави. Шкільна право­ва освіта була частиною усієї загальної середньої освіти і мала ті самі проблеми перехідного періоду.

За роки незалежності спостерігаємо цікаву динаміку розвитку освіти України. До середини 90-х pp. XX ст. спо­стерігається спад у цій галузі, а на початок XXI ст. ситуація вирівнюється і навіть поліпшується, хоча динаміка розвит­ку освіти залишалася негативною. Так, динаміка кількості дошкільних закладів щороку змінювалася. На кінець XX ст. їх кількість зменшувалася, однак на початку XXI ст. знову почала зростати і на 2007 р. їх налічувалося 15,2 тис Це на 184 більше ніж у 2006 р. Кількість дітей зросла на 35,2 тис і на 2007 р. становила 1080,0 тис. [239, с 12]. Усе ж доїшгі-

льних закладів у 2007 р. було на 9,3 тис. менше ніж у 1991 р. й відповідно на 1420 тис. дітей.

Разом із цим, показовою є динаміка загальноосвітніх на­вчальних закладів, яка за 15 років практично була незмін­ною. Так, на 2007 р. функціонувало 20,27 тис. загальноос­вітніх навчальних закладів, у тому числі 13,89 тис. у сільсь­кій місцевості (68,7 % шкіл держави), у яких навчалося по­над 4,67 млн учнів (на 263,6 тис. менше ніж у 2006) [239, с 12]. Порівняно з 1991 р. кількість загальноосвітніх закла­дів зменшилася на 530 й на 2130 тис. учнів. Значне змен­шення кількості учнів у загальноосвітніх навчальних закла­дах пояснюється, насамперед, демографічною проблемою.

Характерні тенденції і для динаміки професійної освіти. До кінця XX ст. кількість таких закладів зменшувалася, а на початку XXI ст. знову почала зростати. У 2006-2007 на­вчальному році їх нараховувалося 1038 й там навчалося 228,2 тис. учнів [239, с 35]. Якщо порівняти з 1991 р., то це на 208 менше й на 152 тис. учнів, відповідно.

Динаміка зростання позашкільних закладів на 2007 р. мала такий вигляд: навчальних закладів - 1473, у яких навчалося 1544 тис. дітей або 31,3 % від загальної кіль­кості дітей шкільного віку [239, с 48]. Порівняно з 1991 р. їх кількість зменшилася на 637 й на 356 тис. уч­нів у них, відповідно.

У сфері освітньої політики ключова роль належить дер­жаві, її функції в суспільстві багатогранні та складні. Усі складові освіти як соціального явища є об'єктом політики держави. Саме вона забезпечує соціокультурні та менталь­ні засади освітнього процесу, визначає основні принципи політики, стратегію і напрями її реалізації, створює систе­му освітніх інституцій та управління ними, формує правове поле освітньої діяльності, забезпечує підготовку та перепід­готовку педагогічних кадрів, встановлює стандарти освіти.

Як суб'єкт освітньої політики, держава здійснює її че­рез відповідні інституції - органи законодавчої, судової та виконавчої влади, використовуючи при цьому весь

Державна політика у сфері шкільної правової освіти ________________________

спектр наявних у її розпорядженні засобів і знарядь. На­самперед, законодавчо регулюються питання функціону­вання всієї системи освіти, її основні інституції та ком­поненти, державний освітній стандарт, принципи й об­сяги фінансування. Виконавчі органи державної влади (міністерства, відомства, регіональні органи виконавчої влади) здійснюють поточну управлінську роботу: регулю­вання процесу функціонування системи освіти, контроль за виконанням законів, питання підготовки управлінсь­ких і педагогічних кадрів тощо.

Об'єктом політики держави є система освіти в її цілісно­му, законодавчо закріпленому вигляді, її основні структурні елементи (дошкільна, початкова, середня, професійна, ви­ща тощо), регіональні, міські, районні підсистеми освіти, науково-дослідницькі заклади, інституції, що забезпечують міжнародні зв'язки тощо. Об'єктна сфера освітньої політи­ки визначається напрямами діяльності різноманітних су­б'єктів, які є складними та багаторівневими за своєю орга­нізацією і сферами компетенції.

Конституційні засади державної освітньої політики сформульовані в Основному законі української держави (ст. 53). Спираючись на них, Верховна Рада України ви­значає зміст та основні напрями державної політики, створюючи для цього відповідну законодавчу базу. Зако­ном України "Про освіту", який було прийнято у 1991 p., фактично було покладено початок законотворчості у сфері освіти.

Особливо активно ця робота велась після ухвалення другої редакції загального закону у 1996 р. На створення основного законодавчого поля в освіті знадобилося шість років. Уже накопичено відповідний досвід реалізації зако­нів, що дозволяє зробити їх належну оцінку. Безумовно, свою певну позитивну роль вони відіграли. Процес дер­жавної політики, зокрема, набрав рис певної послідовнос­ті та легітимності, було покладено край дії стихійних про­цесів внаслідок відсутності відповідної законодавчої бази.

Становлення та розвиток шкільної правової освіти (1991-2007 роки)

У державі чимало уваги розпочали приділяли перебудові шкільної освіти в середині 90-х pp. XX ст. Верховна Рада України, Комісія Верховної Ради України з питань науки й освіти, Президент України, Кабінет Міністрів і профільне МОН України, Мін'юст України визначали політику у цій галузі. Це здійснювалося відповідно до ст. 4 Закону Украї­ни "Про освіту", де було зазначено, що "державна політика у галузі освіти визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється органами державної виконавчої влади й органами місцевого само­врядування" [110, с 4]. Відповідно до ст. 12 цього Закону одним із головних завдань МОН України було визначення державної політики в галузі освіти, науки, професійної під­готовки кадрів, розробка програм розвитку освіти; мініс­терства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти, разом з МОН брали участь у здійсненні визначеної державної політики [84; 110, с 6].

Слід зазначити, що еволюція законодавчої бази стосов­но визначення компетенції вищих органів державної вла­ди ішла в напрямі подальшої її конкретизації. Проте, як­що враховувати вимоги часу, не так швидко, як слід було. Досить сказати, що лише у 2002 р. в Законі "Про вищу освіту" в систему управління освітою введено Уряд - Кабі­нет Міністрів України, який"здійснює державну політику у галузі вищої освіти" [110, с 121].

Положення про МОН України, затверджене Указом Президента України 7 червня 2000 p., наділяє Міністерст­во повноваженнями участі у формуванні державної полі­тики у сфері освіти, визначенні перспектив і пріоритет­них напрямів розвитку галузі.

На виконання Постанови Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про освіту" та з метою забезпечення розвитку освіти як пріоритетного за­собу розбудови Української держави Кабінет Міністрів України 3 листопада 1993 р. видав Постанову Про Держа­вну національну програму "Освіта" ("Україна XXI століття")

Державна політика у сфері шкільної правової освіти ______________________

[401, арк. 30-45]. Цим документом були затверджені та схвалені І з'їздом педагогічних працівників України Дер­жавна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століт­тя") та заходи щодо її реалізації. На виконання рішень цієї програми міністерства і відомства, у підпорядкуванні яких були навчальні заклади, місцеві державні адміністрації розробили протягом 1994 р. галузеві та регіональні програ­ми практичної реалізації Державної національної програми "Освіта" ("Україна XXI століття") [405, арк. 44-47].

З перетворенням України на самостійну, незалежну державу освіта стала власною справою українського на­роду. Розбудова системи освіти, її докорінне реформуван­ня, стали основою відтворення інтелектуального, духовно­го потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.

Існуюча в Україні система освіти перебувала на той час у стані, що не задовольняв вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української державності, культу­рного та духовного відродження українського народу. Це проявлялося у:

> невідповідності освіти запитам особистості, суспіль­ним потребам і світовим досягненням людства;

> знеціненні соціального престижу освіченості й інте­лектуальної діяльності;

> спотворенні цілей і функцій освіти;

> бюрократизації всіх ланок освітньої системи [405, арк. 49].

Саме тому необхідно було визначити стратегію розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI ст., створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забез­печення можливостей постійного духовного самовдоскона­лення особистості, формування інтелектуального та культу­рного потенціалу як найвищої цінності нації.

Становлення та розвиток шкільної правової освіти (1991-2007 роки)

Зазначені стратегічні завдання полягали у:

> відродженні і розбудові національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави;

> формуванні освіченої, творчої особистості;

> становленні її фізичного і морального здоров'я;

> забезпеченні пріоритетності розвитку людини;

> відтворенні та трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних і світових зразків;

> виведенні освіти в Україні на рівень освіти розвине­них країн світу шляхом докорінного реформування її кон­цептуальних, структурних, організаційних засад;

> подоланні монопольного становища держави в освіт­ній сфері через створення на рівноправній основі недер­жавних навчально-виховних закладів;

> глибокій демократизації традиційних навчально-виховних закладів;

> формуванні багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти [405].

Чимало зусиль держава докладала для створення нової правової та нормативної бази освіти, формування світо­глядної, правової, моральної, політичної, художньо-естетичної, економічної, екологічної культури. До того ж стратегічне завдання реформування загальної середньої освіти держава вбачала у реформуванні загальної серед­ньої освіти на національних засадах з урахуванням регіо­нальних особливостей і передового світового досвіду, орга­нічного поєднання навчання і виховання з метою забезпе­чення розумового, морального, художньо-естетичного, пра­вового, патріотичного, екологічного, трудового та фізично­го розвитку дитини, формування здорового способу життя. Як бачимо, питання шкільної правової освіти в цей період держава продовжує розглядати у контексті загальної сере­дньої освіти, не надаючи їй особливого значення.

Учасники парламентських слухань у 1995 p., проаналі­зувавши стан освіти в Україні, зазначили, що негативні

Державна політика у сфері шкільної правової освіти _____________________ _^

процеси в соціально-економічній сфері, різке падіння ви­робництва, послаблення контролю з боку владних структур за дотриманням вимог Закону Української РСР "Про освіту" призвели до серйозних недоліків в організації діяльності освітянської галузі, обумовили в ній кризові явища [264].

Вони зауважили, що у державі не було створено відпові­дних умов для виконання Державної національної програ­ми "Освіта" ("Україна XXI століття"). Мали місце порушення прав громадян на здобуття освіти. Не було належного соці­ального захисту учасників навчально-виховного процесу. Повільно оновлювався зміст освіти. Потребувала удоскона­лення мережа шкіл, професійних, вищих й інших навчаль­них закладів різних форм власності. Була піддана руйну­ванню система дошкільного і позашкільного виховання. У кризовому стані опинилася сільська школа. Втрачалися до­сягнуті здобутки в кадровому забезпеченні освіти і науки.

Зменшення рівня фінансування галузей освіти і науки привело освітянські заклади, значну частину студентства, педагогічних працівників і науковців до зубожіння. Під за­грозу було поставлено майбутнє України, її інтелектуаль­ний, творчий, культурний потенціал. Освіта поступово втрачала свою роль одного з найпродуктивніших факторів розвитку суспільства, утвердження державності.

Учасники парламентських слухань зазначили, що безу­мовне дотримання чинного законодавства з питань освіти, збереження надбань освітянської і наукової галузей, їх ефективне використання мало стати невідкладним за­вданням органів державної влади. Вони висловили низку рекомендацій щодо поліпшення освіти в Україні [264].

У цьому ж 1995 р. було видано Указ Президента "Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні", у якому окреслено основні напрями реформування цієї галузі в перехідний період [359, С 2-8]. Оскільки вища освіта по­требувала глибокого системного реформування з метою збереження її потенціалу й обсягу підготовки фахівців, по­силення державної підтримки пріоритетних напрямів осві-

Становлен ня та розви ток шкільної прав ов ої осві ти (1991 -2007 роки)

ти і науки, приведення у відповідність із найновішими сві­товими досягненнями сучасної науки, то планувалися такі напрями реформування вищої освіти:

> розробка стратегічних напрямів розвитку вищої освіти;

> удосконалення мережі ВНЗ, структури підготовки спеціалістів й ефективності їх використання;

> забезпечення якості освітньої діяльності [359].
Окремі політико-управлінські ланки державної освітньої

політики надають їй такого вигляду: Верховна Рада, Пре­зидент визначають державну освітню політику, Кабінет Міністрів України - здійснює, МОН України - бере участь у визначенні та реалізує державну політику. Верховній Раді, Президенту належить функція політичного керівництва освітою. Кабінет Міністрів України, МОН України поєдну­ють у своїй діяльності цю функцію ще із функцією управ­ління системою освіти в країні. Політико-адмі-ністративними структурами є також обласні державні ад­міністрації. Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування займаються винятково питаннями практичного здійснення державної політики в галузі освіти в межах їх компетенції. Для цього створені відповідні органи управління освітою.

Місцеві органи управління освітою у здійсненні своїх повноважень підпорядковані місцевим органам виконав­чої влади, органам місцевого самоврядування та відповід­ним державним органам управління освітою в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Зокрема, роз­порядження Президента України від 12 січня 1996 р. "Про впорядкування структури місцевих державних адмініст­рацій" встановлює, що управління освіти обласних, Київсь­кої та Севастопольської міських державних адміністрацій підпорядковуються головам цих адміністрацій та відповід­ному центральному органу державної виконавчої влади, тобто МОН України.

Дата добавления: 2017-02-01