Узагальнення процесу формування

Приклад

У поточному році для покриття бюджетного дефіциту податкові платежі були збільшені на 3,0 млрд. грн. (операція 1). За рахунок цих коштів уряд профінансував збільшення соціальних виплат (пенсій, заробітної плати, стипендій) на 3,0 млрд. грн., з них 1 млрд. грн. готівкою, 2,0 млрд. грн. безготівковими переказами (операція 2). Вказані зміни так відобразяться на банківських балансах:

Банківська система

Активи, млн. грн.	Пасиви, млн. грн.
Коррахунки в НБУ: –3,0(1) +2,0 (2) Підсумок –1,0	Депозити: –3,0 (1) +2,0 (2) Підсумок –1,0

НБУ

Активи, млн. грн.	Пасиви, млн. грн.
Підсумок 0	Коррахунки в НБУ: –3,0 (1) +2,0 (2) Рахунки держказначейства: +3,0 (1) –3,0(2)   Підсумок 0

Як видно з наведеного прикладу, в результаті операції 1 депо­зити платників податків у комерційних банках та коррахунки ба­нків у НБУ знизились на 3,0 млрд. грн., що відбилось і на балансі НБУ як зниження залишків на коррахунках банків на ту саму суму. У результаті операції 2 втрачені банками депозити і резерви були відновлені лише на 2,0 млрд. грн., оскільки додаткове фінансування з бюджету частково здійснювалося готівкою, яка вийшла в позабанківський оборот. Зате на балансі НБУ відобразилися обидві суми – зростання резервів на 2,0 млрд. грн.. і зростання готівки на 1,0 млрд. грн., унаслідок чого грошова база залишилася без зміни.

Багато дослідників, у тому числі іноземних, на цьому закінчують свій аналіз впливу зростання податків на пропозицію грошей. Але ж цей вплив не завершується формуванням грошової бази, продовжується в процесі мультиплікації депозитів. А оскільки; структура бази змінилася (готівковий елемент, що не піддається. мультиплікації, збільшився, а резервний елемент, який піддається мультиплікації, зменшився), то в цілому багатократне зростання депозитів та пропозиція грошей знизяться навіть за незмінної грошової бази.

Більш надійним з погляду правового урегулювання джерелом монетизації дефіциту є надання уряду права випускати власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому та зовнішньому ринках.

У разі реалізації казначейством усього випуску цінних паперів на внутрішньому ринку для будь-яких економічних суб'єктів, крім НБУ, грошова база також не зміниться, як і у випадку з монетизацією дефіциту за рахунок податків.

Повернемося до нашого прикладу. Якщо уряд додатково оде­ржить ті самі 3,0 млрд. грн. для монетизації дефіциту за рахунок продажу ОВДП (а не підвищення податків), витратить для бюджетного фінансування також 1,0 млрд. грн. готівкою і 2,0 млрд. грн. безготівково, то в балансах «Банківської системи» та «НБУ» відбудуться такі самі зміни: обсяг грошової бази залишиться незмінним, проте резерви банківської системи зменшаться на 1,0 млрд. грн., що створить підґрунтя для зниження рівня мульти­плікатора депозитів та зменшення пропозиції грошей.

Якщо бюджетний дефіцит стає хронічним і зростаючим, то розміщувати державні цінні папери серед небанківських інституцій стає все важче, оскільки пропозиція їх збільшується, а попит знижується. Тому уряд змушений буде підвищувати процентні ставки за своїми облігаціями та зменшувати їх ціну, щоб стимулювати попит.

Для державного бюджету така ситуація загрожує втягуванням у «зачароване коло», у якому витрати на обслуговування державного боргу можуть «з'їдати» доходи від нових емісій цінних паперів, через що дієвість цього джерела монетизації дефіциту знижується або взагалі втрачається.

Для банківської системи така ситуація загрожує втратою резервів, зниженням пропозиції грошей та ліквідності банків, посиленням платіжної кризи в економіці та банківської кризи. Адже частка готівкових виплат з бюджету зростатиме, знижуючи мультиплікатор депозитів та пропозицію грошей.

Досить некомфортно в таких умовах почуватиме себе і центральний банк. Насамперед він втратить можливість впливати на процентну ставку, яка опиниться у повній залежності від стихії ринку державних цінних паперів. А це позбавить центральний банк можливості впливати на кон'юнктуру грошового ринку, на діяльність комерційних банків.

Урегулювати цю ситуацію й уникнути глибокої кризи в різних сферах економіки можна лише виведенням на вторинний ринок центрального банку країни, де він має стати «балансуючим» покупцем, тобто мусить купувати ту частку пропозиції облігацій, яка без цього може спричинити зростання процентної ставки. Саме такий спосіб монетизації дефіциту і застосовує більшість країн світу: реалізація на вторинному ринку державних зобов'язань і покриття дефіциту одержаними доходами за активної участі на цьому ринку центрального банку.

Як тільки центральний банк включиться в цей механізм монетизації дефіциту державного бюджету, це означатиме, що його емісійні ресурси стали джерелом покриття дефіциту, що між розміром дефіциту та пропозицією грошей установився певний зв'язок і залежність. Тому така монетизація дефіциту (з участю НБУ на вторинному ринку) неминуче спричинюватиме зростання грошової бази.

Доповнимо наш приклад ще однією операцією (3) – купівлею НБУ на вторинному ринку ОВДП на 3,0 млрд. грн. у безготівковій формі. У кінцевому підсумку банківські баланси матимуть такий вигляд:

Банківська система

Активи, млн. грн.	Пасиви, млн. грн.
Коррахунки в НБУ: –3,0 (1) +2,0 (2) +3,0 (3) Підсумок +2,0	Депозити: –3,0(1) +2,0 (2) +3,0(3) Підсумок +2,0

НБУ

Активи, млн. грн.	Пасиви, млн. грн.
Цінні папери: +3,0(3)   Підсумок +3,0	Коррахунки в НБУ: –3,0 (1) +2,0 (2) +3,0(3)   Рахунки держказначейства: +3,0 (1) –3,0(2)   Готівка в обігу: +1,0(2) Підсумок 3,0

Отже, грошова база, що відбита на балансі НБУ, збільшилася на 3,0 млрд. грн. і резервна складова – на 2,0 млрд. грн., хоч обсяг бюджетного дефіциту та характер його монетизації (за рахунок емісії і державних цінних паперів) залишилися незмінними. Змінився лише склад їх покупців на вторинному ринку – серед них з'явився НБУ.

Такий ефект впливу на грошову базу є кращим застереженням проти зобов'язування чи примушування центрального банку купувати урядові цінні папери безпосередньо на первинному ринку для монетизації бюджетного дефіциту, як це інколи траплялося в українській практиці минулих років. На перший погляд, подібна трансформація цього методу робить його набагато ефективнішим – простішим, дешевшим і оперативнішим. Уряду не доводиться мати справу з тисячами покупців на вторинному ринку, потрібну суму коштів він може одержати негайно від одного покупця, сплативши за це не ринковий, а договірний процент. Насправді така трансформація зазначеного методу досить загрозлива і для бізнесу, і для грошової бази.

По-перше, урядова політика дефіцитного бюджетного фінансування перестає проходити перевірку на реальність з боку суб'єктів вторинного ринку. Адже одного покупця – центральний банк, який до того ж є державним, – значно легше «умовити» купити зобов'язання уряду, ніж тисячі недержавних покупців, які керуються передусім власними інтересами, а не інтересами уряду. Тому ця політика може відірватися від умов реальної економіки, перетворитися у звичайну «фінансову піраміду», яка може закінчитися державним дефолтом.

По-друге, безпосередньо кредитуючи уряд, центральний банк істотно ускладнює управління пропозицією грошей, оскільки на відповідні суми уповільниться зростання резервів комерційних банків та мультиплікація депозитів, збільшиться ймовірність виходу частини грошей у позабанківський оборот.

По-третє, на суму одержаного від НБУ кредиту уряд збільшить фінансування бюджетних видатків і цим збільшуватиме масу грошей в обороті і сукупний попит. Щоб не допустити негативного впливу цього збільшення на кон'юнктуру ринку і сталість грошей, НБУ муситиме адекватно зменшувати підкріплення резервів комерційних банків (через скорочення їх рефінансування і купівлі у них валюти та інших активів). Це погіршить їх ліквідність скоротить кредитування ними реальної економіки, що може суперечити цілям грошово-кредитної політики.

З огляду на всі ці обставини у світовій практиці відмовилися від зазначеної трансформації методу монетизації дефіциту через купівлю центральним банком урядових зобов'язань на первинному ринку. Закон України «Про Національний банк України» (ст. 54) також заборонив НБУ надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Більше того, закон надав НБУ статус високої незалежності від органів виконавчої та законодавчої влади, щоб убезпечити його від тиску щодо кредитування бюджетних витрат.

Світова практика знає ще один метод монетизації бюджетного дефіциту – надання уряду (казначейству) права емітувати власні боргові зобов'язання (казначейські білети) зі статусом законних платіжних засобів. Дохід від такої емісії заведено називати сеньйоражем. Обсяг сеньйоражу державне казначейство може легко забезпечити в розмірах, достатніх для монетизації всього бюджетного дефіциту. Цей метод тривалий час використовувався у США, проте зараз від нього відмовились, хоч білети Держказначейства США все ще перебувають в обігу. Широко застосовувався в колишньому СРСР, а в деяких країнах застосовується і нині. України зразу відмовилася від цього методу, як тільки розпочала створювати власну грошову систему.

Головним недоліком цього методу, який і спричинив відмову від нього більшості країн, є те, що центральний банк повністю чи частково втрачає контроль над формуванням грошової бази, а отже, послаблюється його вплив на пропозицію грошей. Адже обсяги казначейської емісії визначаються не цілями монетарної політики, а потребами балансування державного бюджету. Оскільки державний бюджет є не тільки економічним, а й політичним інструментом, то обсяги дефіциту часто залежать не стільки від реальних потреб, скільки від напруги політичної боротьби на рівні уряду і парламенту та можливостей знайти джерела для його монетизації. При переході до казначейської емісії це останнє обмеження дефіциту повністю знімається, парламент може затверджувати бюджетний дефіцит, не беручи до уваги наявності джерел його монетизації. Результатом провадження такого механізму монетизації бюджетного дефіциту рано чи пізно стануть переповнення обороту масою казначейських грошей та висока інфляція.

Оскільки два останні методи монетизації дефіциту мають джерелом фінансування дефіциту грошову емісію (тобто «друкарський станок»), деякі економісти вважають, що між ними немає суттєвих відмінностей і тому потрібно вибирати з них більш простий та дійний. Звичайно, таким є метод казначейської емісії, оскільки з механізму контролю за пропозицією грошей повністю вилучає центральний банк. Але це якраз не перевага, а суттєвий недолік цього методу. Адже навіть коли центральний банк прямо викуповує урядові цінні папери на первинному ринку, він залишається в системі такого контролю і може впливати на пропозицію грошей: стадії затвердження бюджетного дефіциту може роз'ясняти парламентарям і урядовцям, в яких межах дефіцит бюджету матиме найменший негативний вплив на пропозицію грошей; на стадії виконання бюджету може коригувати свою купівлю цінних паперів уряду з урахуванням виконання плану бюджетних надходжень та ін. Звичайно, такий вплив центрального банку на грошову базу значно слабкіший, ніж при купівлі цінних паперів на вторинному ринку, проте наявність його доцільніша, ніж відсутність будь-якого контролю при казначейській емісії.

Підбиваючи підсумок викладеному, слід зазначити, що в Україні створені правові умови для успішного регулювання НБУ впливу бюджетного дефіциту на грошову базу та на пропозицію грошей: використання емісійних ресурсів визначається цілями і завданнями грошово-кредитної політики НБУ і заборонено пряме фінансування НБУ бюджетних витрат; емісійне право законодавчо закріплене за НБУ; законодавчо визначено високий рівень незалежності НБУ від органів виконавчої та законодавчої влади. Разом з тим в українській практиці частіше за все використовується комплекс методів монетизації бюджетного дефіциту: тимчасове збільшення оподаткування, розміщення державних цінних паперів на вторинному ринку з викупом їх НБУ; прямий викуп цих паперів на первинному ринку; розміщення державних цінних паперів на міжнародних ринках. Такий підхід хоч і послаблює вплив бюджету на грошову базу, разом з тим ускладнює завдання регулювання його з боку НБУ.

Дата добавления: 2017-02-01