Детренованість

Детренованість – фізична бездіяльність спортсмена, обумовлена завершенням сезону змагань або травмами (операціями).

М’язова сила та потужність. Результати досліджень свідчать, що у разі припинення м’язової діяльності сила і потужність м’язів зменшується. Через декілька тижнів бездіяльності, наприклад, у випадку накладання гіпсу на ушкоджену кінцівку, відбувається значне зменшення розміру скелетних м’язів, тобто їх атрофіях. Фізіологічні механізми подібного явища до кінця незрозумілі. Атрофія м’язів призводить до помітного зменшення у м’язовій масі кількості рідини, що може частково пояснювати знижений максимальний розвиток напруження м’язовими волокнами. Коли м’язи не працюють, то знижується частота їх нервової стимуляції і порушується нормальний процес залучення у роботу волокон. Можливо, що деяка втрата у силі може бути пояснена нездатністю активувати деякі волокна (Вільмор Дж.Х., Костілл Д.Л., 2003).

Як показують дослідження, після припинення тренувальних навантажень досягнутий рівень м’язової сили та потужності може зберігатися до 6 тижнів. Цей період можна продовжити, якщо тренуватися 1 раз на 10-14 днів. Це свідчить, що для підтримання досягнутого рівня розвитку сили, потужності та розмірів м’язів необхідна їх мінімальна стимуляція. Особливо це важливо для травмованих спортсменів, які під час тривалої реабілітації можуть з перших днів виконувати прості ізометричні вправи і тим самим підтримувати певний рівень сили і потужності.

Зміни м’язової витривалості. М’язова витривалість знижується тільки після двох тижнів бездіяльності, що очевидно, обумовлено як зниженням активності окислювальних ферментів, так і змінами функції серцево-судинної системи. Крім того, зниження вмісту глікогену в м’язах також може сприяти зниженню витривалості. Певне значення в цьому процесі можуть відігравати зміни показників кислотно-основного стану. Наведені факти підтверджують теорію, згідно з якою окислювальна та анаеробна енергетична системи м’язів змінюються досить повільно і короткочасні періоди бездіяльності на них не впливають. І тільки періоди повної іммобілізації можуть негативно вплинути на рівень фізичної підготовленості у перші 1-2 тижні.

Деякі дослідники вважають, що внаслідок детренування порушуються процеси мікроциркуляції, що призводить до зменшення капілярного кровопостачання м’язів. Не виключається і вплив порушеного співвідношення волокон, що повільно скорочуються, і волокон, що швидко скорочуються, на користь останніх.

Зниження швидкості, рухливості та гнучкості. На ці константи бездіяльність впливає в меншій мірі, серед них тільки рівень гнучкості у періоди бездіяльності значно швидше знижується, хоч і легко відновлюється. Окрім того, пікові рівні швидкості та рухливості можна підтримувати за допомогою дуже обмеженого обсягу тренувань. Але все це не означає, що, наприклад, бігун-спринтер може тренуватися лише кілька разів на тиждень. Адже успіх у змаганні, окрім швидкості та рухливості, залежить від багатьох інших чинників – правильної техніки бігу, рівня майстерності.

Зміни кардіореспіраторної витривалості. Серцевий м’яз подібно до інших м’язів змінюється внаслідок тренування, спрямованого на розвиток витривалості. Бездіяльність значно погіршує роботу серцево-судинної системи. Дослідженнями проведеними на студентах, що готувались до іспитів, перебуваючи у ліжку майже весь сесійний період, показали: повна бездіяльність протягом 21 дня призвела до підвищення субмаксимальної ЧСС, зниження субмаксимального систолічного об’єму та максимального серцевого викиду (на 25%), МСК (на 27%) (Seatin B. et.al., 1968). Ось чому хворим з хронічною серцевою недостатністю рекомендують перебувати на ліжковому режимі не більше ніж 2 тижні, інакше тяжкість захворювання посилиться через зниження скоротливої функції серця. У спортсменів після кількох тижнів детренування порушення діяльності серцево-судинної системи головним чином зумовлене зменшенням об’єму циркулюючої крові, внаслідок чого знижується систолічний об’єм (Coyle E.F., Hemmer M.K., Coggan A.R., 1986). 2-4 тижні зниженої фізичної діяльності після багатьох місяців тренувальних занять зменшують у велосипедистів та бігунів об’єм циркулюючої крові на 9%, об’єм плазми – на 12%, систолічний об’єм – на 12%; МСК знизилось на 5,9%. Природно виникає запитання: який рівень фізичної діяльності є достатнім, щоб не допустити зниження функції серцево-судинної системи і тим самим зниження спортивної форми? Як показують результати досліджень тренувальні заняття три рази на тиждень з інтенсивністю не нижче ніж 78% МСК дозволяють зберегти рівень фізичної підготовленості; подальше скорочення кількості занять призводить до значного зниження цього рівня.

Хоча скорочення частоти й тривалості тренування веде до зниження аеробної продуктивності, значне зниження спостерігається лише за умови скорочення тривалості та частоти на ²/₃ від звичного рівня. Згідно з даними Хіксона і колег, інтенсивність тренування не менше за 70% МСК є цілком достатньою, щоб зберегти досягнуте збільшення МСК (Hickson R.C. et.al.,1985).

Отже припинення короткого інтенсивного тренування призводить до швидкого зменшення кардіореспіраторної витривалості. Таким чином після закінчення змагального сезону спортсмени повинні підтримувати досягнутий рівень витривалості, а травмованим спортсменам рекомендовано за появи першої можливості починати виконувати полегшені вправи з метою зменшення рівня кардіореспіраторної витривалості.

Відновлення після періоду бездіяльності (ретренування) на процес ретренування впливають рівень підготовленості спортсмена та тривалість періоду бездіяльності. Найбільш вразливими від бездіяльності є найпідготовленіші спортсмени. А тому вони змушені витрачати більше часу на відновлення свого рівня підготовленості.

Відомо, що 2-3 тижні фізичної бездіяльності призводять до суттєвих змін (зменшення результатів на 25%, зниження рівня МСК на 4%) у добре підготовлених спортсменів.

Після 15 днів не тренування лише МСК повертається до вихідного рівня. Натомість активність окислювальних ферментів залишалась зниженою (на 9%), що може свідчити про неповну відновлюваність в роботі фізіологічних систем і для повернення їх до стану тренованості потрібно більше часу.

Так само іммобілізація ушкоджених рухових частин тілі за допомогою гіпсової пов’язки на декілька днів або тижнів призводить до значного зниження сили потужності та витривалості м’язів. Після зняття пов’язки розпочати активну м’язову діяльність неможливо через обмеженість в рухливості суглобів, що вимагає для її відновлення багато часу (місяці). З метою прискорення процесу відновлення функції м’язів після іммобілізації пропонують низку ефективних реабілітаційних методів. Наприклад, якщо пацієнтові після хірургічного відновлення хрестоподібних зв'язок наклали гіпсову пов’язку, то це дозволяє використовувати деякі рухи з амплітудою 20-60⁰. Але до повного відновлення амплітуди рухів в колінному суглобі необхідно не менше ніж 4 тижні тренувань. Якщо накладена гіпсова пов’язка не дозволяла виконувати будь-які рухи, то повне відновлення наставало тільки через 16 тижнів. Накладання гіпсової пов’язки, що дозволяла виконувати деякі рухи, призводило до мінімального скорочення площі розрізу м’язових волокон і не викликало зниження окислювальних ферментів.

В інших дослідженнях були доведені ефективні способи, які обмежували зниження аеробних можливостей м’язів після іммобілізації з накладанням гіпсової пов’язки. Лише щоденна їзді на велосипеді протягом 20-60 хвилин після зняття пов’язки призводить до значнішого підвищення аеробних можливостей м’язів, а також поліпшує рухливість колінного суглоба

Електростимуляція м’язів іммобілізованої кінцівки запобігає зниженню окислювальних можливостей й може не допустити розвитку атрофії м’язових волокон.

Дата добавления: 2017-02-01