Вплив нейроендокринної системи на імунний статус спортсмена під впливом фізичного навантаження і за умови ушкодження м‘язів.

У підтримці гомеостазу і реагуванні на стрес необхідна узгоджена робота ендокринної та нервової систем. Наукова сфера, що вивчає такі взаємозв‘язки між цими системами називається нейроендокринологією. В свою чергу нейроендокринна система здійснює системний контроль за імунною системою. Разом з тим, між вказаними трьома системами – нервовою, ендокринною та імунною – існують складні анатомічні і фізіологічні взаємовідносини, зокрема імунна система може впливати на ендокринну і навпаки. Фізичні вправи викликають в організмі стрес, на який виникає стереотипна відповідь нейроендокринної системи, названа Гансом Сел‘є як «загальний адаптаційний синдром». Складність імунної системи полягає в тому, що вона забезпечує варіювання імунної відповіді залежно від інтенсивності й тривалості вправ, умов внутрішнього середовища, особливостей харчування, ступеня відновлення після попередніх тренувань та ушкодження тканин.

Основні компоненти імунної системи представлені на табл.4.2

Таблиця 4.2 Основні компоненти імунної системи та виконувані ними функції (за Гроссман і співавт., 1997)

Компонент	Місце утворення/локалізація	Основні функції

Лейкоцити (нейтрофі-ли)	Утворюються в кістковому мозку і циркулюють в системі кровообігу. Основна їх частина зв‘язується з ендотеліоцитами судин, зокрема судин легенів	Запалення й природний імунітет проти інфекції. Індукують реакції утворення вільних радикалів, які руйнують бактерії і ушкоджують розміщені поряд клітини. Виводять невеликі залишки продуктів розпаду в ділянці інфекції або запалення шляхом фагоцитозу.
Моноцити/макрофаги	Утворюються в кістковому мозку виявляються в крові. Залишаючи систему кровообігу, моноцити диференціюються в зрілі макрофаги.	Природний імунітет проти вірусної інфекції і пухлинних клітин, фагоцитоз продуктів клітинного розпаду, вироблення цитокінів, які мають відношення до запальних процесів (TNF-α, IL-1b, IL-6, IL- 10, IL-12). Після фагоцитозу й активації макрофаги стають здатними презентувати антигени Т-лімфоцитам для активації антигензалежного набутого імунітету.
Лімфоцити нормальні клітини-кілери (NK) [CD3^- CD16⁺ CD56⁺]	Утворюються в кістковому мозку, циркулюють в системі кровообігу, зв‘язуються з ендотеліоцитами судин в лімфоїдних тканинах	Природний імунітет, який здійснюється без розпізнання основного комплексу гістосумісностті (МНС), наприклад, ураження клітин, заражених вірусом й деяких пухлинних клітин. Мають важливе значення для захисту від вірусів і деяких пухлин на різних стадіях.
Цитоток-сичні Т-лімфоцити (CD3⁺, CD8⁺⁾	Утворюються в кістковому мозку, дозрівають в тимусі. Зрілі клітини виявляються в лімфатичній тканині, селезінці, крові.	Цитотоксичність, зв‘язана з розпізнаванням МНС комплексу. Має важливе значення для реалізації на клітинному рівні набутого імунітету, який забезпечує ураження інфікованих клітин
Хелперні Т-лімфоцити (CD3⁺, CD4⁺⁾	Утворюються в кістковому мозку, дозрівають в тимусі. Зрілі клітини виявляються в лімфатичній системі і в крові.	Координація імунної відповіді. Недиференційовані (Th0) CD4⁺ клітини активуються в диференційовані клітини (Th1) CD4⁺, які відповідають за клітинний імунітет, або (Th2) CD4⁺, що здійснюють регуляцію гуморального імунітету і деякі функції запалення. Невелика кількість клітин CD4⁺, які продукують TGF-b, отримали назву (Th3) CD4⁺.
В-лімфоцити (CD19⁺)	Утворюються в кістковому мозку, після активації антигеном диференціюються і перетворюються в плазматичні клітини. Зрілі В-клітини зустрічаються в багатьох позаклітинних рідинах, у тому числі в крові і слизових секретах, а накопичуються в лімфатичних клітинах.	Стимуляція антигеном і цитокінами з боку (Th1) CD4⁺ Т-лімфоцитів індукує вироблення імуноглобулінів (антитіл).
Імуногло-буліни (Ig)	Виробляються в плазматичних клітинах (В-лімфоцитах, активованих до вироблення антитіл). Виявляються в крові, слині, слизовому секреті і повсюди в організмі.	Зв‘язуються з молекулярними і клітинними антигенами (зокрема бактеріальними), формуючи комплекс антиген-антитіло, який індукує фагацитоз нейтрофілами й макрофагами, спрямований на усунення антигену.
Цитокіни інтерферон –Т (IFN-T)	Th0 і Th1 CD4⁺Т-лімфоцити, CD8⁺Т-клітини (підгрупа Тс¹), натуральні клітини-кілери	Стимулюють активацію макрофагів, нейтрофілів і клітин-кілерів, а також вироблення антитіл В-лімфоцитами; інгібує вироблення Th2 цитокіну в CD4⁺Т-лімфоцитах
Фактор некрозу пухлин (TNF-α)	Виробляється моноцитами, макрофагами і клітинами-кілерами, в меншій мірі нейтрофілами, Т- та В-лімфоцитами та іншими клітинами.	Протипухлинна активність, ініціація запального процесу, притягування нейтрофілів і моноцитів, а також індукція IL-6

Інтерлей-кін-1β (IL-1β)	Виробляється моноцитами і макрофагами	Індукція церебральної відповіді на запалення, а саме: підвищення температури, стимуляція вироблення простогландину Е2, стимуляція експресії рецептора IL-2, індукція синтезу IL-6.
Інтерлей-кін -2 (IL-2)	Th0 і Th1 CD4⁺Т-лімфоцити, CD8⁺Т-клітинами (підгрупа Тс¹)	Th1 цитокін, сильний стимулятор активності натуральних клітин-кілерів, стимуляція проліферації лімфоцитів і секреція антитіл В-клітинами.
Інтерлей-кін-4 (IL-4)	Th0 і Th1 CD4⁺Т-лімфоцити, В-лімфоцити	Стимуляція Th2 клітин, стимуляція вироблення імуноглобулінів і проліферації В-клітин, стимуляція алергічної відповіді шляхом вироблення IgE, інгібіція продукції цитокінів Th1 CD4⁺ клітинами
Інтерлей-кін -6 (IL-6)	Th0 і Th1 CD4⁺Т-лімфоцити, CD8⁺Т-клітинами (підгрупа Тс¹), моноцити, макрофаги, разом з тим практично всі клітини здатні виробляти IL-6, особливо міоцити.	Th2 цитокін стимулює вироблення імуноглобулінів і проліферацію В-клітин, індукція вироблення IL-2, стимуляція білкового синтезу гострої фази, активація гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи, пригнічення синтезу TNF-α і IL-6, стимуляція синтезу IL-10 і IL-12a
Інтерлей-кін-8 (IL-8)	Виробляється моноцитами і макрофагами, ендотеліоцитами	Хемотоксин, спрямовує нейтрофіли до вогнища запалення, стимулює утворення реактивних радикалів кисню і дегрануляцію з допомогою нейтрофілів.
Інтерлей-кін-10 (IL-10)	Виробляється Th0 і Th1 CD4⁺Т-лімфоцитами, моноцитами і В-клітинами, а також клітинами гіпоталамусу і гіпофізу	Th2 цитокін, інгібує вироблення Th1 CD4⁺Т-лімфоцитами, моноцитами і макрофагами, стимулює проліферацію В-лімфоцитів і вироблення антитіл.
Інтерлей-кін-12 (IL-12)	Виробляється моноцитами	Стимулює імунний шлях Th1, активність CD8⁺ T-лімфоцитів й натуральних клітин-кілерів, пригнічує секрецію IgE В-лімфоцитами
Трансформуючий фактор росту (TGF-β)	Виробляється Th3 CD4⁺Т-лімфоцитами, макрофагами та іншими клітинами	Пригнічення активності клітин-кілерів, а також деяких функцій макрофагів, стимуляція секреції IgA

Імунна відповідь на гостре фізичне навантаження визначається інтенсивністю і тривалістю навантаження, ступенем відновлення організму і наявністю поживних речовин в організмі під час регулярної рухової активності. У багатьох відношеннях відповідна реакція організму й адаптації у випадку фізичного тренування представляє собою кумулятивний вплив занять фізичними вправами, що повторюються, і ресурсами, які надаються організму для відновлення й адаптації. Індуковане фізичними вправами ушкодження м‘язової тканини призводить до активації імунної системи на локальному й системному рівнях (що здійснюються за допомогою хімічних сигналів).

Слід зауважити, що розуміння ролі імунної відповіді на фізичні навантаження має важливе значення для розроблення тренувальних програм оздоровчої і спортивної спрямованості.

Відомо, що відповідь на стрес (незалежно від його природи) координується сумісною діяльністю симпатичної нервової і гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи. Симпатична нервова система виділяє специфічні медіатори – катехоламіни – адреналін і норадреналін. Концентрація цих нейротрансмітерів в крові під час виконання фізичних вправ підвищується. Разом з тим, за відносним вмістом в крові норадреналін перевищує адреналін на декілька порядків. Існує лінійна залежність збільшення концентрації катехоламінів від тривалості заняття руховою активністю. Натомість залежність рівня катехоламінів від інтенсивності вправ наближується до експоненціальної.

Катехоламіни сприяють міграції лейкоцитів із своїх депо (кістковий мозок, селезінка та ін.). Введення адреналіну і норадреналіну з метою підвищення здатності організму протистояти фізичним навантаженням сприяє міграції лімфоцитів і нейтрофілів в систему кровообігу під час занять фізичними вправами. Підвищений внутрішньоклітинний рівень концентрації циклічного аденозинмонофосфату (цАТФ), обумовлений зв‘язуванням адреналіну з β₂-адренергічними рецепторами, є основним стимулом, який спрямовує лімфоцити і нейтрофіли в систему кровообігу.

Слід нагадати, що іннервація тканин, в яких відбувається формування й накопичення клітин імунної системи, зокрема тимус, селезінка, лімфатичні вузли, миндаліни, кістковий мозок і лімфоїдна тканина кишечнику здійснюється симпатичною нервовою системою за допомогою норадренергічних нервових закінчень. Такий прямий контакт з нервовою системою відіграє важливу роль у функціональній модуляції імунних клітин.

На мал.4.1 показано, що гострий вплив катехоламінів на імунну систему проявляється переважно пригнічуванням системи Тh1 (утворення інтерлейкину-2-IL-2, інтерферону-γ-IFN-γ і регуляцією клітинного імунітету), відсутністю прямого впливу на систему Th2 (вироблення інтерлейкинів IL-4, IL-5, IL-6 і IL-10, а також регуляція гуморального імунітету) і неоднозначним впливом на систему запальної реакції. На відміну від гострого фізичного навантаження, хронічний вплив катехоламінів призводить до втрати чутливості і специфічному для відповідних типів клітин пригніченні експресії β₂-адренергічних рецепторів або інших компонентів клітинних систем передачі сигналу.

Крім того, катехоламіни здатні модулювати функцію натуральних клітин-кілерів і адреналін, і норадреналін (особливо адреналін); індукують збільшення кількості клітин-кілерів в системі кровообігу й зменшення питомої цитотоксичної активності цих клітин.

Кінцевим продуктом гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи на різноманітні форми стресу є кортизол, вплив якого на імунну систему проявляється в пригніченні імунної функції, зокрема запальних процесів. З цієї причини аналоги глюкокортикоїдів використовують для лікування запалень та імунних захворювань. Вплив кортизолу на імунну систему і деталі взаємозв‘язку між компонентами гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи і цитокінами запальної відповіді показані на мал.4.2.

Двостороння взаємодія між імунною і нейроендокринною системами такі, що цитокіни, які опосередковують запалення, зокрема фактор некрозу пухлин α (ТNF-α), інтерлейкіни IL-1β і IL-6, а також фактор, що інгібує лейкімію (LIF) можуть стимулювати гіпоталамо-гіпофізарно-надниркову систему і індукувати виділення кортизолу.

Крім модуляції функцій імунної системи, глюкокортикоїди відіграють важливу роль в забезпеченні здатності організму достатнім чином відповідати на стрес,

підвищуючи вирогідність виживання в стресових ситуаціях. Щоб задовольнити енергетичні потреби тканин, які піддаються стресовому впливу, глюкокортикоіди стимулюють глюконеогенез, гліколіз, ліполіз, протеоліз. Завдяки стимуляції процесів глюконеогенезу і глікогенолізу в печінці кортизол і сприяє підтриманню рівня глюкози в крові, і через це розглядається в якості гормону, який регулює метаболізм глюкози. В цілому все це призводить до зупинки ростових процесів, зменшенню рівня метаболізму і енергетичних потреб організму, а також збільшенню доступності запасів енергетичних субстратів організму.

Вплив глюкокортикоїдів на міграцію лейкоцитів із тканин в тканину проявляється значно пізніше порівняно з дією катехоламінів, досягаючи свого максимуму через 4 години після підвищення рівня кортизолу.

Глюкокортикоїди можуть пригнічувати вироблення багатьох цитокінів, у тому числі інтерлейкінів IL-1, IL-2, IL-3, IL-4, IL-5, IL-6, IL-8, IL-10, IL-13, фактор, який стимулює колонії гранулоцитів і макрофагів. Таким чином, глюкокортикоїди є сильними інгібіторами клітинного імунітету і запалення.

Гостре фізичне навантаження. Слід зауважити, що імуномодуляція, обумовлена руховою активністю, є результатом сумарного впливу багатьох фізіологічних реакцій, що відбуваються одночасно і послідовно. Нерегулярна рухова активність може викликати тимчасовий перерозподіл лейкоцитів в кровоносному руслі і тканинах тіла, змінити функціональні можливості лейкоцитів, індукувати масовий викид молекул, які регулюють імунну функцію, стати пригнічуючою для тимчасового або тривалого запалення і тим самим змінити загальний рівень активності імунної системи, який забезпечує захист організму від інфекцій та ракових клітин. Масштаб цих змін зазвичай визначається величиною фізичного навантаження, яка обумовлена інтенсивністю й тривалістю рухової активності.

Разом з тим, величина стресового впливу, на яке доводиться реагувати нейроендокринній та імунній системам, може збільшуватися під впливом додаткових чинників, наприклад, недостатнього відновлення після попереднього тренувального заняття, нестачі вуглеводів, гіпоксії і підвищеній температурі повітря.

Не дивлячись на значні індивідуальні відмінності імунної відповіді, обумовленої активацією симпатичної нервової системи, загальна тенденція перерозподілу лейкоцитів під впливом фізичного навантаження достатньо виразна і однотипна: спочатку клітини-кілери, за ними йдуть СD8+ Т-лімфоцити, В-лімфоцити і моноцити, потім СD4+Т-лімфоцити типу Th1.

Зі збільшенням тривалості вправ кортизолу починає переважати над дією катехоламінів. Приблизно через 45 годин після початку заняття вправами на витривалість, вплив кортизолу на розподіл лейкоцитів та виконувані ними функції перевищує вплив катехоламінів. Якщо тривалість та інтенсивність вправ достатня для стимуляції підвищення рівня кортизолу, то через 1-4 годин після заняття спостерігається кортизолзалежний лімфоцитоз.

Викид адреналіну під час рухової активності є стимулом для підвищення кількості нейтрофілів (моноцитів) в крові. Таке тимчасове підвищення рівня моноцитів в крові є одним із компонентів термінової відповіді на рухову активність і є, очевидно, наслідком індукованого катехоламінами зниження їх адгезії ендотеліоцитами кровоносних судин. Що ж торкається цитокінів, то найбільшому впливові фізичних навантажень піддається цитокін IL-6, рівень якого зростає експоненціально зі збільшенням рухової активності і, вірогідно, корелює з підвищенням адреналіну. Залежно від інтенсивності й тривалості концентрація IL-6 в крові може зростати від 2 до 100 разів під час занять аеробними вправами, а повертається до вихідного рівня протягом декількох годин після закінчення занять.

Основна відмінна особливість IL-6 полягає в тому, що під час занять фізичними вправами цей цитокін виробляється в скелетних м‘язах інтенсивніше, ніж в лейкоцитах, жировій тканині і печінці. IL-6 може приймати участь в передачі сигналу у випадку росту енергетичних потреб скелетного м‘яза під час фізичного навантаження і незалежно від інших маркерів запальної відповіді.

Інтенсивність та тривалість фізичних вправ відіграє важливу роль на наступну відповідь імунних клітин. Якщо вона достатня, щоб викликати підвищення рівня глюкокортикоїдів в крові, тоді це має низку функціональних наслідків для імунної системи. У випадку, коли рухова активність триває протягом тривалого часу або пов‘язана з надзвичайними фізичними навантаженнями, як у випадку марафону, тоді спостерігається тенденція до послаблення функцій імунної системи, що в кінцевому рахунку може призвести до ослаблення першої лінії захисту проти бактеріальних і вірусних інфекцій.

У випадках вправ середньої і низької інтенсивності або невеликої тривалості, тобто таких, за яких концентрація кортизолу в крові не перевищує допустимого рівня з одночасними впливом катехоламінів, перерозподіл імунних клітин супроводжується лише окремими помірними змінами їх функції. В-лімфоцити, які відповідають за продукцію імуноглобулінів, демонстрували збільшення концентрації IgA і IgG після вправ середньої інтенсивності. І навпаки, тривалі вправи призводили до зниження рівня IgA в слині, що може свідчити про зменшення імунного захисту слизових оболонок.

Таким чином, фізичні вправи середньої інтенсивності, в яких переважає вплив катехоламінів, не здійснюють помітного впливу на гуморальний імунітет, тоді як інтенсивні фізичні вправи великої тривалості, за яких переважає вплив кортизолу, ослаблюють імунну відповідь.

Клітинний імунітет може знижуватися після інтенсивних фізичних вправ, які супроводжуються підвищенням рівня кортизолу, що сприяє ослабленню презентування антигенів макрофагами внаслідок пригнічення головного комплексу гістосумісності.

Зміни активності натуральних клітин-кілерів у відповідь на фізичне навантаження слід розглядати в момент зростання їх концентрації, що спостерігається під час і зразу після закінчення заняття фізичними вправами, а також, коли їх кількість зменшується, а саме – через декілька годин після інтенсивної або тривалої рухової активності.

Сприйнятливість до захворювань. Пригнічення різних механізмів імунного захисту після інтенсивної й тривалої рухової активності може збільшувати сприйнятливість організму спортсменів до різних інфекцій. Спортсмени найбільш схильні до інфекційних захворювань, особливо захворювань верхніх дихальних шляхів, що розвиваються під час інтенсивних тренувань і протягом декількох тижнів після особливо напружених змагань, наприклад, після марафону. Відомості про частоту захворювань верхніх дихальних шляхів у спортсменів в таких умовах варіює, однак, за грубими оцінками, ризик виникнення захворювання зростає приблизно вдвоє. Це означає, що більшість спортсменів не мають захворювань верхніх дихальних шляхів в період інтенсивних тренувань, однак ризик їх виникнення значно зростає. Порушення тренувального режиму чи можливе зниження спортивних показників під час захворювань верхніх дихальних шляхів або інших інфекційних захворювань є значною проблемою для багатьох професійних спортсменів. Поряд з цим, дані, отримані в дослідженнях з участю спортсменів, можуть виявитися інформативними для інших ситуацій, пов‘язаних з необхідністю подолання значних фізичних навантажень, в професійній діяльності і під час відпочинку.

Механізми, які лежать в основі підвищеної сприйнятливості до захворювань спортсменів ще остаточно не встановлені. Разом з тим можна припустити, що свій вклад в підвищення захворюваності можуть вносити деякі фізіологічні реакції, які розвиваються у відповідь на активну рухову активність. Період часу після інтенсивних фізичних вправ, коли відбувається зниження функціональної активності і кількості лімфоцитів, зменшення фагоцитозу з участю нейтрофілів в носовій частині глотки, а також зменшення рівня IgA в слині й ослаблення антигенпрезентуючої активності, може розглядатися як «відкрите вікно», що надає вірусам можливість подолати ослаблений імунний бар‘єр. «Перша лінія оборони» проти бактеріальних та вірусних патогенів, включаючи, імуноглобуліни слизового секрету й активність нейтрофілів слизової оболонки носової частини глотки, ослаблюється після активних фізичних вправ.

Крім того, після інтенсивного фізичного навантаження відбувається зменшення вироблення IgA в слинних залозах, що також вносить свій вклад в порушення «первинної лінії захисту» від інфекцій, які уражують верхні дихальні шляхи. Зниження вмісту IgA в слині є єдиним показником змін стану імуної системи, який корелює з початком захворювання верхніх дихальних шляхів. Тенденція катехоламінів і кортизолу до інгібування імунної відповіді типу 1 і стимуляція імунної відповіді типу 2 також збільшує вірогідність захворювання верхніх дихальних шляхів. Подібний характер змін активності Т-лімфоцитів і вироблення цитокінів однозначно спостерігали після 2,5 годин бігу на тредмілі. Крім того, посилення секреції кортизолу стимулює ІL-6, продукція якого зростає під час регуляторної рухової активності. Таким чином, існує цілий комплекс механізмів, за допомогою яких під впливом інтенсивних і тривалих занять фізичними вправами відбувається індукція нейроендокринної та імунної систем, яка забезпечує сприятливі умови для системи Th2 і запальної відповіді за рахунок ослаблення системи Th1. Такий зсув ослаблює противірусний захист і може створювати сприятливіші умови для розмноження вірусів, особливо в ділянці верхніх дихальних шляхів.

Перетренування представляє собою ситуацію, яка виникає у випадку, коли об‘єм або інтенсивність тренувального навантаження перевищує адаптаційні можливості організму, і характеризується відчуттям втоми і зниженням спортивних показників. Загальними ознаками перетренування є порушення функції симпатичної нервової системи, а також підвищена схильність до захворювань. Було встановлене припущення про те, що ушкодження тканин, зокрема м‘язової тканини, може супроводжуватися підвищенням рівня цитокінів запальної реакції з наступною активацією гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи, яка призводить до ослаблення функціональної активності імунних клітин.

Цитокіновий контроль м‘язової реакції на стрес і ушкодження. М‘язові клітини виділяють цитокіни під впливом фізичного навантаження незалежно від м‘язового ушкодження. Згідно сучасним уявленням, багато цитокінів виконують регуляторні функції і можуть представляти собою важливі сигнали для керуванн клітинними функціями, а також системні сигнали для головного мозку, зокрема гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи. Таким чином, індукція запалення є тільки однією із функцій, в яких приймають участь ці молекули, зокрема ІL-6 і LІF, і вироблення цих молекул в м‘язовій тканині не залежить від наявності її ушкодження. Наприклад, LІF сприяє гіпертрофії клітин скелетного м‘язу і викликає проліферацію міосателітоцитів. ІL-6 може виступати в ролі системного сигналу про зниження рівня глікогену у виконуючих роботу м‘язових клітинах. Однак, у випадку ушкодження м‘язової тканини ІL-6 і LІF приймають участь в запальній відповіді. Як відмічалось вище, TNF-α, IL-Iβ, ІL-6 і LІF можуть стимулювати гіпоталамо-гіпофізарно-надниркову систему за допомогою ланцюга зворотного від‘ємного зв‘язку та індукувати вироблення протизапального гормону кортизолу.

Найрозповсюдженний тип ушкодження м‘язової тканини за умов регулярної фізичної активності характеризується відстроченими м‘язовими болями (delayed onset Sjreness), прикладом яких є болі в м‘язах, які відчуваються індивідуумом на наступний день після незвичайних для нього фізичних занять. Не прямими ознаками цього типу ушкодження м‘язів відстрочені болі, зниження сили, набряк і підвищення креатинкіназної активності в сироватці крові. Запальна відповідь, індукована фізичним навантаженням і, яка припускає наявність ушкодження м‘язової тканини, очевидно, відбувається в такій послідовності: а) фізичне навантаження або ушкодження м‘язової тканини; б) активація макрофагів в ушкодженій тканині; в) виділення цитокінів – медіаторів запалення; г) стимуляція локального виділення хемоатрактантів, наприклад, IL-8; д) локальне вироблення IL-6; е) стимуляція білків гострої фази печінкою; ж) стимуляція гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи; з) лейкоцитоз і міграція лейкоцитів до місця ушкодження тканини. Індукують каскад запальних реакцій IL-1β і TNF-α, які включають вироблення IL-6, що в свою чергу стимулює утворення інших цитокінів з протизапальною дією та інших молекул, у тому числі IL-10 і IL-

В умовах запального процесу одним з факторів, що визначають можливість регенерації є видалення клітинного детриту фагоцитами.

Таким чином, імунна й нейроендокринна відповідь на стрес, обумовлена руховою активністю, взаємозв‘язані між собою. Разом з тим, модуляція імунної відповіді на фізичне навантаження піддається впливу запальної реакції на ушкодження тканин. Цитокіни, які опосередковують локальну й системну відповідь на фізичне навантаження часто виконують в організмі декілька функцій, в якості одного з таких прикладів можна привести IL-6. Система двостороннього обміну між нейроендокринною і імунною системою така, що цитокіни, які виробляються м‘язами, можуть активувати гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникову систему. Взаємна регуляція нейроендокринної і імунної систем надзвичайно складна. Однак експериментальні дані однозначно свідчать про посилення імунної функції під впливом короткого і тривалого впливу занять фізичними вправами середньої інтенсивності. Величина фізичного навантаження, яке здатен витримати організм без пригнічення імунної системи і підвищення сприйнятливості до захворювань, очевидно, варіює залежно від того, в якій мірі він піддатливий впливу інших стресових факторів. Дані низки досліджень демонструють пригнічення окремих компонентів імунної системи і підвищення частоти захворювань верхніх дихальних шляхів у спортсменів в умовах впливу екстремальних фізичних навантажень в процесі тренувань і змагань. Враховуючи особливості взаємодії нейроендокринної й імунної систем, всім тим, хто бажає максимально збільшити об‘єм та інтенсивність тренувального навантаженні можна рекомендувати ослабити відповідь на стрес шляхом забезпечення адекватного відновлення організму і використання різних дієт, а також зниження інших форм стресового впливу на організм.