Ранні теорії менеджменту

Четверта управлінська революція відбулася в період заро­дження капіталізму й індустріального прогресу європейської цивілізації (XVII—XVIII ст.). її головним результатом стало зародження професійного управління.

Хоча давні цивілізації та церква подають приклади ефективної практики управління, технічні впровадження періоду промислової революції здійсни­ли більш динамічний вплив на розвиток теорії менеджменту. Це наочно проявилося в історії Великобританії у період з 1700 до 1785 pp., коли в ор­ганізації виробництва відбулися суттєві зміни. У XVIII-му столітті спочатку виникла система кустарної промисловості, коли виробники виготовляли продукцію у власних домівках. Однак невдовзі з'явилися підприємливі люди, які пропонували забезпечити кожного виробника необхідними матеріалами за умови сплати їм визначеної суми за кожну виготовлену одиницю продукції. Нарешті з'явилася фабрична система, для якої характерним є розміщення під одним дахом багатьох верстатів, що працювали за допомогою енергії.

Управління при фабричній системі характеризується, перш за все, суво­рим контролем операцій. Власників підприємств насамперед цікавило отри­мання максимально можливого прибутку на вкладений капітал. Тому велика увага приділялася спрощенню виробничих операцій, скороченню відходів і спонуканню працівників підвищувати продуктивність. Це викли­кало появу наукових методів управління і передумови виникнення ранніх теорій менеджменту.

П'ята управлінська революція (кінець XIX — початок XX ст.) відома під назвою бюрократичної; її теоретичною платформою стала концепція "раціональної бюрократії" відомого соціоло­га, економіста Макса Вебера. Основні її результати: формуван­ня великих ієрархічних структур, поділ управлінської праці, введення норм і стандартів, встановлення посадових обов'язків і відповідальності менеджерів, поява ранніх теорій менеджменту.

Шоста управлінська революція (з середини ХХ століття до нашого часу) Отримала назву тихої управлінської революції, або нової управлінської парадигми.

Незважаючи на велике значення революційних перетворень, розвиток управління відбувався переважно еволюційним шля­хом. Він характеризується безперервністю, що відображає ло­гіку й історію змін, які відбувалися не тільки в економіці, а й в усій системі соціально-економічних відносин людської цивілізації.

Наприклад, криза теоретичної управлінської думки середини XX ст. по­значилася на еволюції управління в цілому й оновленні мето­дологічного інструментарію зокрема: широкого використання принципів системного підходу, розширення міждисциплінар­ної основи досліджень, перегляду понять і основних критеріїв ефективності управління. Причини такого стану криються у зміні характеру економічного розвитку, у впливі на управлін­ня змін у технології, робочій силі, умовах підприємницької діяльності.

Ставлення до наукового інструментарію стало ще більш уважним, коли на початку 80-х років було усвідомлено значен­ня "організаційної культури", яка інтегрує різні підходи до управління.

Необхідність постійного пошуку нових підходів до управлі­ння виробництвом породжується насамперед розвитком фак­торів виробництва. Радикальні структурні перетворення у ви­робництві пов'язані з широким освоєнням матеріало-, енерго- і трудозберігаючих методів. Для сучасного виробництва харак­терні висока гнучкість і маневреність, підвищення частки спе­ціалізованої або дрібносерійної продукції, постійне оновлення номенклатури.

Безумовно, що визначальний вплив на еволюцію системи управління виробництвом мають зміни ринку. Наріжний камінь економічного процвітання компанії сьогодні — це спро­можність тонко відчувати найменші зміни в тенденціях розвит­ку ринку. Орієнтація на покупця значно ефективніша, ніж орієнтація на ринок взагалі.

Аналіз розвитку теорії і практики управління дає змогу зро­бити висновок, що менеджмент є узагальненням практики ра­ціонального управління комерційними підприємствами. Із зміною умов підприємницької діяльності розвивалися і зміню­валися теорія та практика менеджменту як наукової системи управління.

Еволюцію умов діяльності фірм протягом XX ст. досить докладно подано в книзі І. Ансоффа "Стратегічне управ­ління"..

Зміна системи управління відбувається як реакція на всезростаючий рівень нестабільності й особливо на все більшу но­визну подій та все меншу передбачуваність майбутнього і управління здійснюється на основі гнучких термінових рішень, які формуються в умовах, коли важливі завдання виникають на­стільки швидко, що їх неможливо вчасно передбачити.

Ево­люція систем управління в хронологічному порядку виглядає так:

1900р.—використовуються системи управління працею;

1950р.—використовуються системи довгострокового планування;

1955р.—використовуються системи стратегічного плануван­ня;

1960р.—використовуються системи планування — прогно­зування — бюджетування;

1970р.—використовуються системи управління стратегіч­ним портфелем інвестицій;

1974р.—використовуються системи стратегічного управлі­ння та планування потенціалу.

Відповідно до еволюції систем управління виділяють чоти­ри етапи в розвитку цих систем, які визначали і визначають характер управління.

1. Управління на основі контролю в умовах стабільності.

2. Управління на основі екстраполяції, коли темп змін при­скорюється, але майбутнє ще можна передбачити шляхом екстраполяції минулого.

3. Управління на основі передбачення змін, коли виникають несподівані явища і темп змін прискорюється, але ще не настільки, щоб неможливо було вчасно передбачити майбутні тен­денції та визначити реакцію на них.

4. Управління на основі гнучких термінових рішень, яке формується в умовах, коли важливі завдання виникають на­стільки швидко, що їх неможливо вчасно передбачити.

Головними ознаками, що характеризують еволюцію систем управління, є: стабільність, реактивність, передбачення, дослі­дження, творчість.

Існує й інший аспект цього питання, про який менеджерам, підприємцям не слід забувати. Розвиток ринку можливий лише за умови розвитку комерційних структур. Досягти останнього сьогодні можливо, лише розвиваючи систему управління ви­робництвом. Розвиток управлінської діяльності як практики в процесі розвитку ринку позначається й на еволюції процесу організації управління як наукової дисципліни, яка є складовою економіч­ної теорії.

Найважливішою умовою виникнення та розвитку менедж­менту історично стало використання наукових методів управ­ління підприємством. Без фактичних даних, без теорії, прин­ципів та закономірностей напевно ніхто не сприймав би мене­джмент серйозно. Справжня наука та, яка вказує шлях для пов­ноцінної професійної практики, — це більше, ніж технічні при­йоми, формули, закони. Це — нове бачення світу і новий спосіб розв'язання проблем.

На відміну від всіх інших наук розвиток управлінської думки не був послідовною еволюцією системи наукових знань. Навпаки, на першому етапі наука менеджменту розвивалася одночасно у кіль­кох відносно самостійних напрямках, які утворили ранні теорії менеджменту пов’язані з розвитком різних шкіл управлінської думки. Кожна із ранніх теорій менеджменту намагалася запропонувати свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління організацією, у чому і проявляється їх обмеженість.

Тому для початкової стадії розвитку наукових знань про управління (ранні теорії менеджменту) характерним був одновимірний підхід, за якого наголос робився на дослідженні одного з таких елементів управління: управлінської задачі, власне управлінської діяльності, поведінці і взаємовідносинах людей в організації, прийнятті управлінських рішень. Залежно від прийнятого напрямку досліджень виділяють ранні класичну і неокласичну теорії менеджменту та кількісну теорію, що пов’язані з розвитком наступних шкіл управ­лінської думки:

· школа наукового управління;

· адміністративна школа;.

· школи людських стосунків;

· школа організаційної поведінки;

· кількісна школа (школа науки управління).

До ранніх класичних теорій менеджменту відносять школи наукового управління і адміністративну.

1.Школа наукового управління (Ф. Тейлор, Г. Форд, Френк і Ліліан Гілбрейт, Г. Гантт). Теорії грунтувалися на механістичному розумінні людини, її місця в організації і сутності її діяльності та були спрямо­вані на вирішення проблем підвищення продуктивності праці шляхом удосконалення операцій ручної праці на основі її наукової організації.

Розвиток виробництва на межі ХІХ-ХХ ст. змусив керівників зосередитися на розробці наукових і раціональних принципів управління людьми, обладнанням, матеріалами та фінансами. Ця проблема постає у двох аспектах:

1. як збільшити продуктивність (відношення об'єму виробництва до використаних ресурсів) за рахунок полегшення виконуваної роботи;

2. як мотивувати працівників, щоб вони скористалися перевагами нових методів.

Об'єктом дослідження школи наукового управління був ви­робничий процес, головним елементом якого є працівник, його продуктивні характеристики. Предмет дослідження цієї шко­ли охоплював розробку системи методів і прийомів аналізу ро­бочого часу та робочих рухів, нормування праці, правил добо­ру й навчання робітників, порад щодо психологічного впливу на них, рекомендацій щодо стимулювання підвищення продук­тивності праці. Пропонувалося виділити управлінські функції з організації і планування праці, що було вихідним пунктом формування управління як системи.

Індустріалізація праці вимагала нових методів управління виробництвом. Вчені і практики, які вирішували згадані питання, започаткували школу наукового управління. Наукове Управління поступово трансформувалося й оформлялось у про­мисловий менеджмент як спільну діяльність керівників і пра­цівників, засновану на спільності інтересів.

Засновником школи наукового управління був американський інженер-механік Фредерік Тейлор (1856-1915), якого часто називають батьком науко­вих методів управління. Він вважав, що, використовуючи спостереження, заміри, логіку та аналіз, можна вдосконалити виробничі операції, досягти їх ефективного виконання.

Подібні проблеми вирішували і подружжя Френк Гілбрет (1868-1924) та Ліліан Гілбрет (1878-1972), які займалися переважно питаннями вивчення фізичної роботи у виробничих процесах і досліджували можливість збільшен­ня виробництва продукції за рахунок зменшення зусиль, затрачених на їх ви­робництво.

Крім Гілбретів послідовниками Ф.Тейлора були Г. Гантт, К. Барт, Ф. Джільберт та ін. Концепція наукового управління стала переломним етапом, завдяки якому управління почало широко визнаватися як самостійна галузь науко­вих досліджень.

2.Школа адміністративного управління (А. Файоль, Г. Емерсон, Л. Урвік, М. Вебер). Представники школи опрацьовували підходи до ефективного управління організацією в цілому, концентрували увагу на вивченні сутності та змісту управлінської (адміністратив­ної) діяльності, намагалися виділити загальні принципи та закономірності управління організаціями.

Погляд на організацію з точки зору широкої перспективи та прагнення визначити загальні характеристики і закономірності розвитку організацій стимулювали формування класичної школи в менеджменті- школи адміністративного управління. З її виникненням спеціалісти почали вивчати процеси вдосконалення управління на рівні організації в цілому.

Засновником школи вважається французький адміністратор і підприє­мець Анрі Файоль (1841-1925). Саме Файоль був першим дослідником, який класифікував вивчення менеджменту за його функціональними ознаками, і головним його внеском у теорію управління є розгляд менеджменту як універсального процесу, що складається з кількох взаємопов'язаних функцій. Отже, Файоль виявився й основоположником процесного підходу до управління організацією, розглядаючи управління не як ряд самостійних актів, а як серію повторюваних взаємо­пов'язаних дій.

Наступним важливим внеском А.Файоля в теорію менеджменту є те, що він глибоко усвідомивши закономірності функціонування організації, сформулював знамениті 14 принципів ад­міністративного управління, котрі не втратили актуальності й досі. Його дослідження стали науковою основою поділу праці у виробничих системах і побудови організаційних структур уп­равління.

Послідовниками Файоля були Л.Урвік, Дж.Д.Муні, А.К.Рейлі, А.П.Слоун, Г. Емерсон.

Логічним завершенням адміністративної школи менеджмен­ту стала концепція "раціональної бюрократії" великого німець­кого вченого — юриста, економіста, соціолога, історика Макса Вебера. Значною мірою вона сформувалася під впливом досві­ду Першої світової війни, під час якої ще раз було продемон­стровано роль чіткої організації управління військами і забезпе­чення надійної взаємодії в справі досягнення перемоги.

Класична школа менеджменту визнавала значення людського фактора в управлінні, проте приділяла йому незначну увагу (оплата та стимулювання праці, встановлення формальних відносин між керівниками та підлеглими тощо).

Поведінкові теорії менеджменту виникли як реакція на недоліки класичних теорії. Тому їх часто об’єднують загальною назвою «неокласична теорія менеджменту».

Поведінковий підхід до менеджменту включає в себе дві школи:

3. Школа людських стосунків (Е. Мейо, М. П. Фоллетт, А. Маслоу, Д. МакГрегор). В центрі уваги теоретиків цієї школи знаходиться людина, її індивідуальна поведінка й міжособистісні стосунки. Тобто представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були зосереджені у сфері поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.

В основу концепції людських стосунків покладено ідею про те, що застосування прийомів управління міжособистісними стосунками, досягнення гармонії у взаємовідносинах між менеджерами і праців­никами приводить до зростання продуктивності праці та ефективності організації.

Внаслідок швидкого розвитку промислового і, особливо, масового виробництва і умовах розпочатого переходу від екстенсивних до інтенсивних методів ведення господарства визріла необхідність пошуку нових форм управління, для яких характерним був чітко виражений соціологічний і психологічний ухил. Метою цих методів було формування нової управлінської парадигми, підходу, зо­рієнтованого на людину, усунення деперсоналізованих стосунків на виробництві та заміна їх концепцією співпраці між робітниками та підприємцями. Безпосереднім поштовхом до цього слу­гували знамениті Хоторнські експерименти, що проводилися в американській компанії "Уестерн Електрик" під керівницт­вом американського соціолога та психолога Елтона Мейо (1880-1949) який і рахується засновником цієї школи та Фріца Ретлісберга. У результаті психоло­гічних експериментів було зроблено висновок, що головний вплив на продуктивність здійснюють не умови праці самі по собі, а увага до персоналу.

Новим у підході школи людських відносин було визнання працівника як соціального фактора, необхідності пошуку сти­мулів підвищення продуктивності праці, переважно за допо­могою залучення працівників до організації та управління підприємством.

У становлення та розвиток школи людських стосунків значним є внесок й інших вчених. Так, М.П.Фоллетт була першою, хто визначив менедж­мент як "забезпечення виконання роботи за допомогою інших людей". Пізніші дослідження американського медика і психолога А.Маслоу та Раймонда Е. Майлса теж допомогли виявити причини багатьох вчинків людей.

4.Школа організаційної поведінки. Дослідження теоретиків школи організаційної поведінки (біхе­віоризм) також зосереджені на людині. Але її представники концентрували увагу на вивченні типів не індивідуальної, а групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо. Тобто на відміну від представ­ників руху за людські стосунки, вони шукали відповіді на запитання в площині: природи соціальної взаємодії в колективі, влади та авторитету, комунікацій, лідерства, організаційної культури, управління конф­ліктними ситуаціями (різних аспектів групової поведінки).

Найбільш відомими представниками даного напряму були К.Арджиріс, Р.Лайкерт, Ф.Герцберґ, Д.МакГрегор. Вони досліджували різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, влади та авторитету, організаційної струк­тури, комунікацій, лідерства, змісту роботи тощо. Новий підхід ставив за мету надати допомогу працівнику усвідомити свої власні можливості в побудові організації та управлінні нею виходячи з ідеї, що підвищення ефективності організації залежить від ефективності її людських ресурсів.

5. Кількісна школа(школа науки управління). Отримала розвиток на початку другої половини ХХ-го століття. (Найбільш відомими представниками цієї школи є Р.Акофф, Ф. Емері, Л.В.Канторович, Д.Марч, Г.Саймон, Д.Вудворд, Д.Томпсон, Н.Лоуренс, Д. Форрестер). Пред­ставники кількісної школи розглядали управління як певний логічний процес, котрий можна відобразити за допомогою відповідних математичних моделей і на закладі цього забезпечити прийняття оптимальних управлінських рішень. Фактично дослідження теорети­ків цієї школи спрямовані на розробку кількісних методів обгрунту­вання управлінських рішень (дослідження операцій)

Дата добавления: 2014-01-04