Філософські погляди П`єра Абеляра (1079-1142)

Основні твори: "Вступ до теології", "Християнська теологія", "Пізнай самого себе", "Так і ні", "Діалектика".

Факти біографії:

- народився у Бретані (північ Франції), був дворянином;

- був знайомий з античною філософією, прославився як майстер диспуту;

- мав видатних учнів, серед яких була й його кохана Елоїза (їхнє кохання закінчилося трагічно).

Філософські погляди:

- був поміркованим реалістом, вважаючи, що загальне існує реально як зразки речей у розумі Бога;

- прибічник концептуалізму – теорії, що вважає людину здатною силою свого розуму вилучити божественну загальну ідею зі створених Богом об`єктів і скласти про них поняття (концепт);

- чинив опір церковній ідеології, протиставляючи тезі "Вірю, щоб розуміти" тезу "розумію, щоб вірити";

- інтелект ставив вище віри, віру підпорядковував знанням;

Отже, Абеляр заперечував сліпу віру в релігійні догми і пропонував спочатку дослідити їх розумом. Останнє, однак, аж ніяк не означає, що він прямо виступав проти істинності тих догм. Просто, на його думку, будь-яку релігійну догму, будь-які суперечності, що мають місце в християнському вченні, у тому числі й Божественну Трійцю, можна охопити, пояснити розумом.

П`єр Абеляр звертав увагу на безліч суперечностей у Святому писанні, але вважав, що через них проявляється божественна глибина, бо там, де немає суперечностей, немає й думки. Логічне обгрунтування церковних догматів, як він міркував, звеличує християнське вчення.

- здійснив спробу поєднати філософію й теологію, філософа й християнина;

Об`єктивно така позиція вела до конфлікту з християнським ученням і Абелярові ідеї були засуджені, а його самого відлучено від церкви.

- в етиці головним вважає спільний для всіх моральний закон, який доводиться Богом до людей як голос совісті;

- критерієм моральності виступає узгодженість із власною совістю, а кожна окрема людина несе індивідуальну відповідальність за свої вчинки.

Коли людина свідомо йде на порушення моралі, на заздалегідь гріховний вчинок або схвалює його, вона глушить у собі голос совісті і так виникає зло.

До ХІІІ ст. в Західній Європі основною філософською базою християнства було вчення Августина. З ХІІІ ст. усе більша увага звертається на вчення Аристотеля. Спочатку це вчення сприймалося церквою ворожо, оскільки несло загрозу офіційній християнській думці.

По Європі в той час поширюється вчення Ібн Рушда (Аверроеса), який витлумачував Аристотеля в близькому до матеріалізму дусі: (матерія, вважалося, існує вічно, а Бог є лише першодвигуном).

Одним із найяскравіших представників того напрямку філософів, які намагалися пристосувати вчення Аристотеля до догматів християнської церкви, був Фома Аквінський (1225/26-1274).

2.2.3. Філософські погляди Фоми Аквінського (1225/26-1274).

Основні твори: "Сума проти язичників" і "Сума теології ".

Факти біографії:

- народився поблизу Аквіно в родині італійського феодала (Графа Ландольфа Аквінського), виховувався бенедиктинцями в Монтекассіно;

- після Неаполітанського університету навчався в Паризькому університеті, де й став учнем Альберта Больштедта (Альберта Великого);

- був монахом домініканського ордену, найвидатнішим і найвпливовішим філософом-схоластиком Західної Європи;

- посмертно був канонізований.

Філософські погляди:

- узагальнив досвід усієї попередньої схоластики;

- намагався обгрунтувати принципи християнської теології з позицій аристотелівської філософії, боровся проти аверроїзму;

Із філософії Аристотеля Фома Аквінський узяв усе те, що могло прислужитися християнській церкві. Наприклад, вчення про природу в основному залишилося поза його увагою.

- розглядає весь світ як такий, що складається з кількох рівнів: найнижчий рівень - це нежива природа, за нею йде світ тварин, а вже з нього виростає людина як проміжна ланка зі світом духовним, божественним;

- Бог є вищою досконалістю, сенсом і метою, вершиною всього існування, самим існуванням, тільки в ньому поєднується і сутність, і існування.

- сутністю в речах є лише те, що міститься в їхньому визначенні, тобто родові ознаки;

- сутність не випливає з індивідуальних ознак речей і тому не збігається з їхнім існуванням;

Таким чином, усе, крім Бога, має існування опосередковане, випадкове, обумовлене ззовні й лише Бог має існування безпосереднє, у повній мірі необхідне й нічим не обумовлене.

Бог є простим буттям, а створені ним речі, істоти - буттям складним, бо всі земні об`єкти складаються з пасивної, невизначеної матерії й активної, визначеної форми, а Бог є чистою, безтілесною формою.

- форма може існувати без матерії, як існує Бог, душі, ангели, а матерія без форми існувати не може, отже, повністю залежить від Бога й не має самостійного існування;

- матерія є тільки можливістю існування і стає дійсністю, лише сполучившись із формою, яка сама по собі є дійсністю;

- вчення про одиничне й загальне (універсалії): універсалії, по-перше, існують як ідеальний прообраз предметів і істот у божественному розумі, по-друге, вони існують як сутнісна форма в одиничних речах і, по-третє, існують у людському розумі як результат абстрагування від одиничного;

Наявність в одиничних предметах того, що перед тим було в божественному розумі, відкриває шлях пізнання Бога через вивчення природи, людини, тобто через вивчення творінь Божих.

2.2.3.1. Теорія пізнання Фоми Аквінського:

- у пізнанні людина образно сприймає реальність. Якщо образ відповідає дійсності, пізнання правильне;

- джерелом пізнання є досвід, чуттєве сприйняття;

- об`єктом розуму є сутність, що міститься в окремих речах і пізнається за допомогою абстракції, отже, є можливим досягнення об’єктивного, вірного знання;

- однак пізнання не може охопити все, існують речі, які підвладні лише вірі;

- віра й розум відмінні одне від одного, але й єдині, узгоджуються між собою;

Між наукою й вірою немає суперечності, а коли вона й виникає, то першість слід віддати вірі, бо вона заснована на божественному одкровенні, а воно є непомильним.

- християнська істина стоїть вище розуму, але не суперечить йому.

- роль філософії полягає в служінні вірі;

Хоч філософія й неспроможна довести істинність догм Святого писання, вона все ж може послабити аргументи, виставлені проти цих догм і має намагатися представити ці догми у вигляді понять.

2.2.3.2. П`ять шляхів доведення існування Бога Фоми Аквінського (космологічне доведення існування Бога):

1. (Основа - розуміння руху). Усе, що рухається, має своєю причиною щось інше, оскільки ніщо не може бути одночасно й у тому ж самому відношенні тим, що рухається, і тим, що призводить до руху. Проте нескінченна передача руху від одного предмета до іншого неможлива, бо тоді не було б першодвигуна, а отже, й ніякого двигуна взагалі. Рух у цьому разі був би неможливим. Для пояснення причини руху треба ввести поняття першодвигуна, який рухає все, не дістаючи руху ні від кого, а це є Бог.

2. (Основа - поняття про дійову причину). У всіх речах простежується послідовність дійових причин, але не виявлено нічого, що б було своєю власною причиною. Така річ повинна була б передувати сама собі. Якби ряд причин ішов у нескінченність, не було б причини взагалі, а, отже, й наслідків, що суперечить станові речей. Отже, необхідним є припустити якусь первинну дійову причину, яка називається Богом.

3. (Основа - поняття можливості й необхідності). Жодна річ, для якої є можливим і бути, і не бути, не може мати вічне буття, адже якщо щось має можливість перейти до небуття, рано чи пізно зробить це, а відтак у світі перестане існувати все. Якби не було нічого сущого, то нічого не могло б перейти до буття й нічого б не існувало. Отже, не все суще є випадковим, у світі є також і щось необхідне. Між тим неможливо, щоб ряд необхідних сутностей ішов у нескінченність. Тому слід припустити якусь необхідну сутність, що не має зовнішньої причини своєї необхідності і складає причину необхідності усього іншого, а це є Бог.

4. (Основа - різні ступені, що виявляються в речах). Усі предмети мають різну міру досконалості, наближаючись до чогось найдосконалішого. Найдосконаліше є причиною досконалості інших речей. Отже, існує якась сутність, що є для всіх сутностей причиною їхньої досконалості, а така сутність називається Богом.

5. (Основа - розпорядок природи). Предмети, позбавлені розуму (природні тіла), підпорядковуються якійсь доцільності. Проте вони не можуть досягнути мети випадково, отже, ними керує чиясь свідома воля. Отже, існує розумна істота, яка покладає мету для всього, що відбувається в природі, а ця істота називається Богом.

Дата добавления: 2014-01-04