Молодші софісти

З молодших софістів, які діяли вже наприкінці V – початку IV ст. до н.е., найцікавіші Алкідам, Трасімах, Крітій і Каллікл.

Алкідам. Один з учнів Горгія молодший софіст Алкідам розвинув далі вчення Антифонта про рівність людей і протиприродність рабства. Якщо Антифонт говорив про рівність еллінів і

варварів від природи, то Алкідам – про те, що рабів взагалі немає. При цьому Алкідам посилається не тільки на природу, а й на авторитет бога: «Бог створив усіх вільними, природа нікого не створила рабом». Ці чудові слова Алкідама містяться в схолії (коментарі) до «Риторики» Аристотеля.

Трасімах (Фрасімах). Трасімах походив з Вифінії, з міста Халкідона. За словами Ціцерона, Трасімах перший винайшов правильну будову прозаїчної мови. Він мав дивний дар слова й увійшов в історію античної риторики як оратор, «ясний, тонкий, спритний, який вміє говорити те, що він хоче, і коротко, і дуже широко» [ДК 85(78) А 12, 13].

У своїй «Державі» Платон зображує Трасімаха сатирично. Однак, беручи участь у бесіді про те, що таке справедливість, Трасімах висловлює й обґрунтовує глибоку думку про політичну справедливість як вигоду найсильнішого. Якщо Сократ, який полемізує з ним, виходить з уявлення про абстрактну справедливість, то Трасімах впритул підходить до здогаду про класовий характер права і моралі у класовому суспільстві. У гострій суперечці з Сократом Трасімах заявляє: «Отож я й кажу, вельмишановний Сократе: в усіх державах справедливістю вважається одне й те ж, а саме те, що придатне існуючій владі. Але ж вона – сила, от і виходить, якщо правильно міркувати, що справедливість – скрізь одне й те ж саме: те, що придатне для найсильнішого» (339 А). Трасімах, щоправда, говорить не про класи – адже класовий характер суспільства антична політична думка не відкрила, та й не могла відкрити. Він говорить лише про народ, якого порівнює з чередою, і про тих, що мають владу, яких Трасімах порівнює з пастухами. Однак можна зрозуміти й так, що в Трасімаха під тими, хто наділений владою мається на увазі не тільки державний апарат, а й цілий клас людей, що експлуатує народ, трудящих. Всі створювані в державах закони, говорить Трасімах, спрямовані на користь і вигоду цього панівного класу наділених владою. Трасімах дивиться на соціальну справедливість песимістично: суспільство таке, що справедливий там завжди програє, а несправедливий завжди виграє. І це особливо вірно при тиранії. Тиранічна форма правління робить людину вкрай несправедливу, тобто тирана, найщасливішим, а народ – найнещаснішим. Боги ж не звертають ніякої уваги на людські справи. У противному випадку вони не нехтували б справедливістю. Нема чого після цього дивуватися з того, що й люди нею нехтують.

Крітій. Крітій жив приблизно в 460 – 403 р. до н.е. Він був головним із тридцяти тиранів. Після поразки Афін у Пелопонеській війні спартанці зажадали скасування демократії в Афінах. Була створена комісія з тридцяти чоловік для складання нової антидемократичної конституції. На чолі її й опинився Крітій – учень старших софістів Протагора і Горгія, а також якоюсь мірою і Сократа. Ця

комісія узурпувала владу й увійшла в історію як правління «тридцяти тиранів». Нетривале правління цієї олігархії коштувало життя декільком тисячам афінських громадян. Але афіняни, нарешті, повстали – і тирани були розбиті в битві під Муніхії. В Афінах була відновлена демократія. Однак антидемократи спорудили Крітію й іншому тиранові Гіппомаху гробницю, на якій поставили фігуру Олігархії, що тримає смолоскип і підпалює Демократію. На гробниці було написано: «Це пам'ятник доблесним чоловікам, які короткий час упокорювали свавілля проклятого афінського народу» [ДК 88(81) А 13]. Ми читаємо про це в схолії до афінського політика й оратора Есхіна.

Про Крітія говорили, що він «учився у філософів і вважався невігласом серед філософів і філософом серед невігласів». Родич Крітія Платон вивів його в діалогах «Тімей» і «Крітій». На відміну від інших софістів, над якими Платон зазвичай іронізував, Крітій зображений ним з повагою.

Крітій був автором ряду творів, які не дійшли до нас. Його можна вважати атеїстом, оскільки він заперечував реальне існування богів. Секст Емпірик повідомляє: «Багато хто кажуть, що боги існують; інші, як послідовники Діагора Мелійського, Феодора і Крітія Афінського, кажуть, що вони не існують» (СЭ. 2. С. 336). Але, з іншого боку, як політик Крітій вважав релігію соціально корисною вигадкою. Секст Емпірик пише про це так: «Ще Крітій... належав до числа безбожників, оскільки він казав, що древні законодавці вигадали бога як якогось наглядача за гарними вчинками і за гріхами людей, щоб ніхто таємно не кривдив ближнього, остерігаючись покарання від богів» (СЭ. 1. С. 253). Потім іде великий фрагмент із трагедії Крітія «Сізіф». Там говориться, що коли законів не було, люди відкрито насильничали. Тому й створені були закони, які встановлювали відплату за їхнє порушення. Але після того люди стали чинити злодіяння таємно. І в такій ситуації «якийсь чоловік розумний, мудрий... для приборкання смертних винайшов богів, щоб злі, їх побоюючись, таємно не сміли б зла ні творити, ні мовити, ні помислити. Для цієї мети божество вигадав він, – є начебто бог, який живе життям вічним, який усе чує, все бачить, усе мислить, турботливий, з божественною природою. Почує він усе сказане смертними, побачить він усе зроблене смертними. А якщо ти в безмовності замислиш зло, то від богів не сховати тобі: адже думки їм усі відомі» (Там же.). Тут же говориться, що «хтось переконав спершу людей визнати богів існування» (Там же. С. 254).

Крітій бачив головне знаряддя поліпшення людей у вихованні, стверджуючи, що більшість гарних людей зобов'язані цією своєю якістю не природі, а вихованню. Він розглядав державу і релігію як засоби, які роблять поганих від природи людей гарними,

а терор – як засіб управління, без якого не може обійтися жоден уряд.

В одній зі своїх «Елегій» Крітій виступав проти пияцтва.. Воно розв'язує мову для мерзенних промов, розслабляє тіло, розм'якшує розум, застеляє очі мутним туманом і відбиває пам'ять. Раби звикають пиячити разом з паном. Марнотратство руйнує дім. Це пияцтво на лідійський манер. Його запозичили в лідійців афіняни. Спартанці ж п'ють у міру, щоб у серцях виник радісний настрій, весела розмова і помірний сміх, що корисно тілу, душі та майну і що добре уживается зі справою Афродіти. Отже, треба «їсти і пити відповідно до вимог розуму так, аби могти працювати. Нехай жоден день не буде відданий непомірному пияцтву» (В 6).

Каллікл. Софіст Каллікл виведений Платоном у діалозі «Горгій» (іншими джерелами не володіємо). Деякі вважають, що платонівський Каллікл – чисто літературний персонаж. Він запрошує Сократа до себе додому, де вже зупинився Горгій зі своїм учнем Полом. Мета зустрічі – бесіда про предмет риторики. Каллікл характеризується Сократом як демократ. Сократ у суперечці із софістом Полом доводить, що творити несправедливість гірше, ніж її терпіти, що Пол висміює. Каллікл, втрутившись у бесіду, звертає увагу Сократа на те, що варто розрізняти природу і звичай. За природою терпіти несправедливість гірше, ніж її творити, але за усталеним звичаєм – навпаки краще. Однак терпіти несправедливість – доля раба. «Проте по-моєму, – продовжує Каллікл, – закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість... Намагаючись залякати більш сильних, тих, хто здатний над ними піднятися, страшачись цього піднесення, вони стверджують, що бути вище інших ганебно і несправедливо, що в цьому саме й полягає несправедливість – у прагненні піднятися вище інших... Але сама природа... проголошує, що це справедливо – коли кращий вище від гіршого й сильний вище від слабкого... якщо з'явиться людина, досить обдарована природою, щоб розбити й стряхнути з себе всі окови, я впевнений: вона звільниться, вона втопче у бруд... усі противні природі закони й, уставши, з'явиться перед нами владикою колишній наш раб, – ось тоді-то й просяє справедливість природи» (483 В-484 А). Що ж стосується філософії, предмета любові Сократа, то вона приємна для тих, хто помірковано знайомиться з нею замолоду, але згубна для людей, котрі віддаються їй більше, ніж слід: старий-філософ гідний тілесного покарання.

Критика софістики Платоном і Аристотелем. У своїх творах Платон виводить різних софістів як брехунів і ошуканців, які заради вигоди відкидають істину і навчають цьому інших. Так, у діалозі «Евтидем» він виводить двох братів: хитрого та верткого Евтидема

і безсоромного й зухвалого Діонісідора. Ці колишні викладачі фехтування, котрі стали софістами, спритно заплутують простодушну людину. Вони запитують у неї: «Скажи-но, є в тебе собака? – І дуже зла. – А чи є в неї щенята? – Так, теж злі. – І їхній батько, звичайно, собака ж?» – запитують софісти. Іде підтвердження. Далі з'ясовується, що батько щенят також належить допитуваному софістами простакові Ктизипові. Іде несподіваний висновок: «Отже, цей батько – твій, отже, твій батько – собака, і ти брат щенят» (298 Е). У цьому прикладі можна побачити прийом поганих софістів. Вони довільно перенесли ознаки й відношення одного предмета на іншій. Батько щенят стосовно своїх щенят – батько, а стосовно хазяїна – його власність. Але софісти не кажуть: «Цей батько щенят твій»; вони кажуть: «Цей батько твій», – після чого вже неважко переставити слова і сказати: «Це твій батько».

Із софістами постійно сперечався Сократ. Він відстоює об'єктивну істину й об'єктивність добра і зла та доводить, що бути доброчесним краще, ніж порочним, що порок при своїй скороминущій вигоді зрештою сам себе карає. У діалозі «Горгій» згаданий софіст Пол сміється над моралізуванням Сократа, який стверджує, що краще терпіти несправедливість, ніж її творити. У діалозі «Софіст» Платон зло іронізує із приводу софістів. Він указує тут, що софіст грає тінями, зв'язує незв'язане, зводить у закон випадкове, минуще, неістотне – все те, що перебуває на грані буття і небуття (Платон каже, що софіст надає буття неіснуючому). Софіст свідомо, заради користі обманює людей. Платон ототожнює софіста з ритором, оратором. Між оратором і софістом зовсім немає різниці, сказано у Платона (Горгій, 520 А). Риторику ж Платон трактує різко негативно. Риториці, каже Платон вустами Сократа, непотрібно знати суть справи, вона зацікавлена тільки в тому, щоб переконати, що незнаючі знають більше, ніж знаючі. Платон засуджував софістів і за те, що вони брали гроші за навчання. Саме Платон був першим, хто надав слову «софіст», тобто спочатку «мудрець», негативного смислу: «Спочатку слово "софіст" було ім'ям, яке мало вельми загальне значення... Здається, що Платон... надав цьому імені осудливого значення» [ ДК 79(73) В1].

Аристотель погоджується з Платоном у тому, що предмет софістики – небуття. Він пише в «Метафізиці», що «Платон був до певної міри правий, коли вказував, що не-сутнє – це сфера софістики. Справді, міркування софістів, можна сказати, понад усе інше мають справу з привхідним», тобто випадковим (VI, 2). Аристотель каже про софістику як про мниму мудрість: «Софістика – це філософія мнима, а не дійсна» (IV, 2).

Аристотель написав спеціальний логічний твір «Про софістичні спростування», в якому є таке визначення софістики: «Софістика – це мнима мудрість, а не дійсна, і софіст той, хто шукає користі від мнимої, а не від дійсної мудрості» (I). Аристотель розкриває тут прийоми софістів. Наприклад, софіст говорить занадто швидко, щоб його супротивник не міг усвідомити смисл його промови. Софіст навмисне розтягує свою промову, щоб його супротивникові було важко охопити весь хід його міркувань. Софіст прагне вивести супротивника з себе, тому що в гніві вже важко стежити за логічністю міркувань. Софіст руйнує серйозність супротивника сміхом, а потім доводить до зніяковілості, зненацька переходячи на серйозний тон. У цьому зовнішні прийоми софістики.

Але для софістики характерні й особливі логічні прийоми. Це насамперед навмисні паралогізми, тобто мнимі силогізми – умовиводи. Софізм – це і є навмисний, а не мимовільний паралогізм. Аристотель установлює два джерела паралогізмів:

1) двозначність і багатозначність словесних виразів і

2) неправильний логічний зв'язок думок. Аристотель нараховує шість мовних паралогізмів і сім позамовних паралогізмів. Наприклад, амфіболія – двозначність словесної конструкції («страх батьків» – чи то це страх самих батьків, чи то це страх перед батьками), омонімія – багатозначність слів (пес – тварина і сузір'я; <немой и не мой>) і т.д. Не можна відповісти ствердно чи негативно на питання: «Чи перестали ви бити свого батька?», «Чи вдома Сократ і Кай?» (якщо вдома лиш один із них). Висміює софістів і Аристофан у своїй комедії «Хмари», щоправда, перетворюючи в софіста Сократа – приклад історичної несправедливості. Така ж історична несправедливість коштувала Сократові життя.

Дата добавления: 2014-01-05