Мегарики

У центрі уваги філософів Мегарської школи проблема одиничного й загального. На відміну від кініків і кіренаїків, які стверджували, що існує тільки одиничне, мегарики учили, що існує тільки загальне.

Засновником школи був Евклід з Мегар (біля 450 – 338 р.), який ходив з Мегар в Афіни за 40 км слухати Сократа. Він це робив і під час зіткнень між Афінами й Мегарами. Він пробирався в Афіни ночами, ризикуючи бути прийнятим за лазутчика. Евклід був присутній і при страті Сократа. Але Сократ – не єдиний вчитель Евкліда. До знайомства із Сократом Евклід був близький до елеатів. Крім того, на мегариків зробили деякий вплив і софісти. В етиці мегарики ближчі до кініків, ніж до кіренаїків.

Мегарська школа мала довгу історію. Учнем і послідовником Евкліда був Евбулід, який учив в Афінах уже в часи Аристотеля. Послідовником Евбуліда був Діодор Кронос, який помер близько 307 р. до н.е. і жив у Єгипті при дворі Птолемеїв. Відомим мегариком був Стільпон.

Загальне. Евклід учив, що реальне тільки загальне. З логічного погляду зв'язування у всякому судженні означає повне ототожнення. Тому все зливається в одне. У кінцевому рахунку зливаються розум, добро, бог. Це вище єдине вічно, нерухоме й самототожне. Тільки загальне істинне, тільки воно одне й існує. Окреме ж неістинне. І висловлене може бути теж тільки загальне.

Таким чином, мегарики протиставляли загальне й окреме, ідею і річ. За це їх критикував, не називаючи по імені, Платон. Платон теж вважав, що реальне тільки загальне, ідея, але все-таки він не відривав загального від одиничного такою мірою як мегарики. Платон, як ми далі побачимо, саме одиничне витлумачив як прояв ідеї.

Софізми Евбуліда. Мета цих софізмів – довести, що сфера одиничного неістинна, що там ми неминуче заплутуємось у суперечностях.

Для цього Евбулід запропонував ряд прикладів. Їх називають софізмами, тому що там багато надуманого. Ці софізми дійшли до нас у викладі Діогена Лаертського. В числі цих софізмів «Брехун», «Рогатий», «Лисий», «Купа», «Покритий». У софізмі «Покритий» говориться, що Електра знає і не знає свого брата Ореста. Вона знає Ореста як свого брата, але не знає його як людину закриту від неї покривалом. У софізмі «Рогатий» сказано: «Те, чого ти не втратив, ти маєш, ти не втрачав рогів, отже, ти їх маєш». У софізмі «Купа» ставиться питання про те, коли кілька предметів перетворюються в нерозрізнене ціле, в купу. І в софізмі «Лисий» стоїть ця ж проблема переходу кількісних змін у якісні. Діалектику в останніх двох софізмах помітив Гегель. Ще більш теоретичний софізм «Брехун»: якщо хто-небудь говорить, що він бреше, то бреше він чи говорить правду? Це вже не софізм, а складна логічна проблема.

Евклід-мегарик і Евбулід з Мілета мали чимало послідовників: Алексін з Еліди, оратор Демосфен, Євфант Олінфський, Іхтій, син Метала, Кліномах Фурійський, Фрасімах Корінфський. Мегарики були запеклими сперечальниками – еристами. Алексін з Еліди, який сперечався насамперед зі стоїком Зеноном, дістав прізвисько «Еленхінос» («Викривач») або навіть «Елероксін» («Укусін»). Алексін, гострий на язик, і помер-то, наколовшись на очерет при купанні. Близьким до Евбулида був також Євфант Олінфський – історик, трагік і наставник царя Антігона, для якого Євфант написав міркування «Про царську владу», що мало популярність. Він помер у роках.

Знатна людина Іхтій – учень Евкліда – відомий нам тільки тим, що проти нього кінік Діоген Сінопський склав один зі своїх діалогів, так і названий «Іхтій». Кліномах Фурійський писав про аксіоми, категорії й т.ін. Фрасімах – учень уже не Евбуліда, а мегарика і кініка, «мегарокініка» Стільпона, учня Евбуліда, тобто учень учня Евбуліда. Такий же учень Евбуліда Аполлоній Кронос мав учня, якого звали Діодор Яссоський, син Амінія. Стільпон і Діодор Кронос (прізвисько) були найбільш великими елліністичними мегариками.

У цих пізніх мегариків філософія стала ще більшою мірою грою розуму, ніж у ранніх. Як правильно зазначено в одній старій книзі, «...у зайвому мудруванні часто губиться розум» (Скорочена історія філософії від початку світу до нинішніх часів. М., 1785. С. 145), особливо якщо ця гра повинна розважити короновану особу.

Діодор Кронос. Він жив у IV ст. до н.е. Народився він у Малій Азії, у Карії, у місті Яси. Говорять, що Кроносом (ім'ям бога Кроноса,

одного з титанів, сина Геї й Урана і батька Зевса) Діодор Яссоський назвав себе сам, наслідуючи приклад свого вчителя Аполлонія.

Майже все своє життя Діодор Кронос провів в Олександрії як придворний філософ при Птолемеї I. Там він і помер. Причина його смерті була в тому, що на черговому царському бенкеті він, заспоривши про щось зі Стільпоном, не зміг розвязати його діалектичні задачі, був висміяний царем і помер від засмучення, устигнувши створити, однак, міркування по предмет суперечки. Так власна діалектика підвела цього філософа. Твори Діодора Кроноса канули в Лету, як і переважна більшість творів давньогрецьких і римських філософів.

Діодор Крон, зазнавши, як і належить мегарику, впливу елеатів, розвивав заперечення Зенона-елеата проти руху, точніше – проти його мислимості. Секст Емпірик («Проти вчених» X, 48) повідомляє, що Діодор Кронос цілком згідний з Парменідом і Меліссом, яких Аристотель називав «неподвижниками» (Зенон-елеат тут чомусь не названий), тому що вони доводили, що ніщо не рухається. Думка Діодора Кроноса така: «Щось буває посунене, але ніщо не рухається», тобто поглиблюючи вчення елеатів про рух, Діодор Кронос допускав рух лише в минулому часі, але не в теперішньому. Про рух можна сказати, що він відбувся, але не можна сказати, що він відбувається. Це дуже глибока думка. Інакше кажучи, Діодор Кронос думав, що мислимий лише результат руху, але не сам рух. Отже, грецький мислитель був далеким попередником французького мислителя першої половини нашого сторіччя Анрі Бергсона, який також вважав рух і час немислимими, пізнаваними лиш інтуїтивно.

Секст Емпірик передає й інший аргумент Діодора Крона проти руху («Проти вчених» X, 87): «Якщо що-небудь рухається, то воно рухається або в тому місці, в якому перебуває, або в тому, в якому не перебуває; але воно не рухається ні в тому, в якому перебуває (оскільки воно в ньому перебуває), ні в тому, в якому не перебуває (оскільки воно не перебуває в ньому); отже, ніщо не рухається». З тези, що ніщо не рухається, випливає, що ніщо не гине. Секст Емпірик повідомляє що Діодор доводив, що «якщо жива істота не вмирає ні в той час, коли вона живе, ні в той час, коли вона не живе, то, отже, вона не вмирає ніколи».

Секст Емпірик, вважаючи міркування Діодора Кроноса безглуздими, в іншій своїй книзі («Три книги Пірронових положень» II, 245) пише про те, як один раз Діодор Кронос прийшов до лікаря з вивихнутим плечем і почув: «Плече або вивихнулось у тому місці, де

воно було, або в якому його не було; але не в тому, в якому було, і не в тому, в якому не було; значить воно не вивихнулось».

Діодор Крон доводив також, що і множини немає. Таким чином, в обох випадках він ішов за елеатами.

Другий пакет проблем містить у собі міркування Діодора Кроноса про можливості. Виступаючи проти Аристотеля, Діодор Кронос стверджував, що про можливе не можна говорити як про існуюче. Якщо ми говоримо про можливе як про існуюче, то ми говоримо про дійсне, а не про можливе. А раз ми говоримо про можливе, як про дійсне, то можливості немає. У крайньому випадку можна говорити тільки про одну можливість – про ту, котра реалізувалась. Інших, які нереалізувалися, можливостей просто не було. Це нам тільки здавалося, що вони є. Тут Діодор Крон торкається глибокої діалектики минулого, теперішнього і майбутнього. Дивлячись із теперішнього в майбутнє, ми бачимо ряд можливостей. Дивлячись із цього майбутнього, що стало теперішнім, назад, у минуле, ми бачимо, що ніяких можливостей не було, крім тієї, котра реалізувалась. Але якщо так, то ця можливість була не можливістю, а дійсністю. Отже, пучок можливостей завжди ілюзорний.

Учення Діодора Кроноса про примарність /кажимости/ усякої альтернативи було сформульоване римським стоїком Епіктетом у його «Бесідах» через п'ятсот років після життя Діодора Кроноса так: «Ніщо не є можливим, що не є істинним, і не буде» (Вісник древньої історії. 1975. № 3. С. 250.)

Стільпон. Стільпон – мимовільний винуватець передчасної смерті самолюбного Діодора Кроноса – народився, жив і учив у Мегарах, куди багато хто приходив його послухати. Діоген Лаертський (II, 113) говорить, що Стільпон «настільки перевершував усіх винахідливістю й софістикою, що ледь не потягнув у свою мегарську школу всю Елладу». Він користувався великою славою. Коли він був в Афінах, люди збігалися з майстерень подивитися на нього. При цьому хтось іронічно порівняв Стільпона з «рідкісним звіром», на що той відповів, що на нього дивляться зовсім не як на рідкісного звіра, а як на справжню людину. Дійсно, «вдачі Стільпон був відкритої, далекий від удавання й умів розмовляти навіть із простими людьми» (II, 117). Один із слухачів Стільпона в Мегарах філософ Менедем сказав про Стільпона, що він «істинно вільна людина» (И, 134). Справді. Стільпон тримав себе незалежно навіть стосовно «великих світу цього». Коли Птоломей I, заволодівши Мегарами (війна диадохів), пропонував йому гроші й запрошував у Єгипет, Стільпон узяв лиш їх малу частину, від поїздки відмовився і перїхав на Егіну, поки єгипетський

цар не відплив геть. Потім уже не діадох, а епігон (син діадоха Антигона) Деметрій Поліоркет захопив Мегари, які знову були погарбовані. Він наказав охороняти будинок Стільпона й, бажаючи повернути йому награбоване, запитав список збитків, але Стільпон гордо відмовився від благодіянь загарбника, сказавши, що він не зазнав ніяких збитків, тому що «виховання в нього ніхто не відняв і знання його і розум залишилися при ньому» (II, 115 – 116). Своїми міркуваннями про благодіяння він буквально полонив Антигону. А у Птоломея I він усе-таки побував – на лихо Діодора Кроноса.

На жаль, ми мало що знаємо про світогляд Стільпона Мегарського. Можливо, що він сам нічого не писав. Діоген Лаертський (1,16) відносить Стільпона до числа тих філософів, які «зовсім нічого не писали». У цьому ряду Сократ, Стільпон, Філіп, Менедем, Піррон, Феодор, Карнеад, Брісон, можливо, Піфагор і Арістон Хіоський. Але в іншій «книзі» Діоген Лаертський, спеціально говорячи про Стільпона Мегарского, називає дев'ять його діалогів, наділяючи їх оцінним зі свого боку епітетом «мляві»; «Мосх», «Аристіпп або Каллій», «Птолемей», «Херекрат», «Метрокл», «Анаксимен», «Епігон», «До своєї дочки» (дочка Стільпона від гетери Нікарети була безпутною), «Аристотель».

Навіть якщо Стільпон усе це написав, то все-таки він, очевидно, був не письменником, а оратором, діалектиком, еристиком, тобто усне слово було йому ближчим, ніж письмове. Помер він у глибокій старості, навмисно прискоривши свою смерть келихом вина.

Стільпон учився в когось з учнів мегарика Евкліда, а то й самого Евкліда, з одного боку, а з іншого боку – в самого Діогена Сінопського (VI, 76). Це позначилося на поглядах Стільпона, якого ми вище назвали «мегарокініком».

У Стільпона Мегарського ми зустрічаємо кінічне міркування, яке відкидає загальне. Діоген Лаертський (II, 119) пише: «Великий умілець у сперечаннях, він (Стільпон. – А.Ч.) відкидав загальні поняття (ta eide). За його словами, хто говорить «людина», говорить «ніхто»: адже це ні та людина, ні ця людина (бо чим та краща від цієї?) – а отже, ніяка людина. Або так: «овоч» – це не те, що перед нами, тому що овоч існував і за тисячу років до нас, – а отже, овоч перед нами – не овоч». Стільпона вигнали з Афін за висловлення, що Афіна Фідія не богиня, тому що створена не Зевсом, а Фідієм.

Федон. До мегарської школи примикала так звана елідо-еритрейська школа. Її засновник – Федон Елідський – зі знатного роду. Під час війни Еліди й, можливо, Спарти (у 400 р. до н.е.) він потрапив у полон і був, як тоді було прийнято у греків поводитися з полоненими греками, проданий у рабство. Як повідомляє Діоген Лаертський, його

викупили на прохання бідняка Сократа багаті Крітій і Алківіад. «З тих пір він займався філософією як вільна людина» (II, 105). Так що виходить, що Федон Елідський – філософ епохи класичної полісної Греції. Майже через тисячу років Амбросій Теодозій Макробій (кінець IV – початок V ст.) у своєму творі, що не цілком дішйшов до нас, «Сатурналії» (сатурналії – свято на честь Сатурна-Кроноса) напише: «Федон із Сократової когорти – настільки (близький) товариш і Сократа, і Платона, що Платон назвав його ім'ям ту (відому) божественну (Макробій був неоплатоніком і боготворив Платона. – А. Ч.) книгу про безсмертя душі, – був рабом на вигляд, але з природою вільної (людини) (ingenio liberali). Говорять, що сократик Кебет (інша версія звільнення Федона з рабства. – А.Ч.) звільнив його через умовляння Сократа й допоміг у вивченні філософії. Згодом він став відомим філософом, і його досить витончені промови про Сократа читаються всіма».

Спадкоємцем Федона був Плістен, тажож з Еліди, спадкоємцями ж Плістена – Асклепіад Фліунтський і Менедем Еритрейський, які перейшли з їхніми школами до Плістена від Стільпона.

Менедем Еритрейський. Менедем з Еритреї був знатною, але бідною людиною. Він намагався бути законодавцем у народних зборах свого рідного міста, але не мав успіху, що не перешкодило йому займатися державними справами, до чого він відносився настільки серйозно, що кинув кініка Кратета у в'язницю, коли той, опинившись в Еритреї, став насміхатися над його захопленістю турботами про державу (тоді місто Еритрея було ще суверенним полісом). Кратет же продовжував обзивати Менедема, як тільки бачив його йдучим повз в'язницю, Агамемнончиком і градоначальничком.

Менедем займався також живописом і зодчеством, але не досяг тут великого успіху.

Діоген Лаертський (II, 125-114) відводить Менедему досить багато місця, але мало говорить про світогляд Менедема, характеризуючи його більше як людину. За його відгуками, Менедем педантичний і марнолюбний, замкнутий і марновірний, великодушний і шляхетний, войовничий у промовах і розглядах на суді (через що часом ішов з підбитим оком) і м'який у поведінці, він гарний друг. Він висміює вже знайомого нам Алексіна-мегарика й піклується про його дружину. Він живе невибагливо, вважаючи, що треба бажати тільки того, що дійсно потрібне. Його життя було повне несподіванок. «Призначений еретрійцями в охоронний загін у Мегари, він відвідав по дорозі Платона в Академії і був так полонений ним, що відстав від війська» (II, 125 – 126). Ясно, що «перший час еритрейці дивилися на нього з презирством і обзивали пустодзвоном і псом...» (II, 140). Однак потім стали ним захоплюватись і довірили йому своє місто (ось тоді-то він і посадив кініка Кратета у в'язницю). Ставши главою міста, Менедем їздив послом до Птолемея і

Лісімаха, усюди зустрічаючи пошану. Від Деметрія він домігся зменшення міського податку в 4 рази (з 200 до 50 талантів на рік). Брав участь він і в посольстві до Деметрія Поліоркета з приводу міста Оропа (друге посольство через це яблуко розбрату буде спрямоване в Рим у середині II ст. до н.е., про що нижче). Антігон визнавав себе учнем Менедема. За це Менедем і постраждав. Бути політичним діячем важко. І Менедема переслідував наклеп. Спершу його обвинуватили в томц, що він хоче передати Еритрею Птолемею, так що Менедему довелося виправдуватися перед Деметрієм. Потім його обвинуватили в тому, що він хоче продати місто Антігонові. Менедема заплутали в тій боротьбі між діадохами й епігонами, які спустошувала Грецію наприкінці IV і на початку III ст. до н.е. Через наклеп на його адресу з боку якогось Аристодема Менедему довелося піти у вигнання. Він жив в Оропі при храмі Амфіарія. Але й там йому не поталанило. У храмі пропав золотий посуд – і Менедема вигнали. Довелося Менедему з дружиною і донькою виїхати до Антігона, де він і помер від засмучення. Тому скептик Тімон, висміюючи усіх філософів, крім Ксенофана і Піррона, сказав про академіка Аркесілая, що той має «у серці своєму важкий свинець Менедема» (IV, 33).

За іншою версією Менедем прибув до Антігона з наміром домогтися звільнення свого міста від тиранів, які захопили там владу, але Антигін на це не пішов, а Менедем помер у семиденному голодуванні. Діоген Лаертський сказав так: «Ми про тебе, Менедем, провідали: сам з доброї волі Життя згасив ти семиденним голодом. У цьому – велика честь Еритреї, але не Менедема: Відчай – поганий вожатий мудрому» (II, 144). Останні слова тут прекрасні.

Менедем був вільнолюбний і один раз ледве був не загинув від гніву кіпрського царя Нікокреонта, заявивши йому, що філософів треба слухати не раз на рік і не раз на місяць (кіпрський цар улаштовував щомісячне свято й запрошував туди філософів), а щодня. Менедем утік від тирана морем під час бурі зі своїм другом Асклепіадом, який супроводжував його всюди.

Як мегарський філософ, Менедем був переконаний у тому, що благо єдине. «Людину, яка ствержджувала, що благо не єдине, він (Менедем. – А.Ч.) запитав: скільки ж точним рахунком є благ, сто чи більше?» (II, 129). У Менедема була в Еритреї своя школа. «Звичаїв він не дотримувався і про школу свою піклувався мало: ні порядку при ньому не було помітно, ні сидіння не розташовувалися по колу, але кожен під час занять сидів або проходжувався, де попало, і Менедем теж» (II. 130). І це незважаючи на те, що Менедем був різкий і гострий на язик (як і належить мегарику). Адже як повідомляє Цицерон (Ас. II, 42, 129), еритрейці (прихильники Менедема) вважали, що «благо знаходиться в розумі й у гостроті розуму, за допомогою якої пізнавалась істина».

Такі два головні представники елідо-еритрейської школи.

Дата добавления: 2014-01-05