Кіренаїки

Кініки

Філософський термін «кініки» походить від давньогрецького прикметника «кюнікос» – «собачий», звідси й «собача філософія» і «собача школа». Походження цього терміна пов'язане, можливо, з тим, що засновник кінізму Антисфен, будучи неповноправним афінянином (батько – афінянин, мати – фракіянка, а щоб бути повноправним афінянином, афінянами повинні бути і батько і мати), учився, а потім і викладав у гімнасії для таких соціально ущемлених дітей, розташованому поза міськими стінами Афін при храмі Геракла. Цей гимнасій називався Кіносарг, що перекладається як «Пильний пес» або «Білий собака». Можливо, що учнів цієї гимнасії більш щасливі діти дражнили, називаючи їх собаками. Антисфен же прийняв це принизливе прізвисько як предмет гордості.

Інше пояснення походження терміна «кінік» виходить із суті філософії кініків. Справді, кініки настільки обмежували свої потреби, що жили майже як собаки. Забігаючи наперед, скажемо, що в період еллінізму й пізніше кініки продовжували шокувати обивателя своєю екстравагантною поведінкою, котра випливала з кінічного світогляду й була головною формою існування їх філософії настільки, що багато спостерігачів узагалі відмовлялися бачити філософію в кінізмі, приймаючи його просто як спосіб життя. І дійсно, самі кініки вважали, що сильнішим від усякого словесного спростування є практичний доказ і що тому «все варто доводити справами» (Антология кинизма. М., 1984. З, 164. Далі – Анткин. С. 164).

Антисфен. Він народився в Афінах у 444 р. до н.е. і був на чверть століття молодшим від Сократа, якого він пережив на тридцять років (помер у 368 р.). Антисфен спочатку був учнем Горгія, якому він був зобов'язаний своєю риторичною освітою, а потім став учнем Сократа. Древні джерела повідомляють, що Антисфен щодня ходив слухати Сократа з Пірею в Афіни (між ними близько 8 км). Ксенофонт повідомляє, що Антисфен узагалі не відходив від

від Сократа, поки той був живий. На відміну від іншого найближчого учня Платона, який прикинувся хворим, Антисфен був присутній при вимушеній смерті вчителя.

Антисфен – плідний письменник. Пізніше скептик Тімон, знущаючись над численністю творів засновника кінізму, назве його «базікою на всі руки» (ДЛ. VI, 1). Діоген Лаертський наводить великий список творів Антисфена. У ньому понад шістдесят назв, серед яких поряд із твором «Про природу» переважають твори на філолого-риторичні, гносеолого-логічні й політико-етичні теми. Твори Антисфена до нас не дійшли. Збереглися лише їхні назви. Серед них – вищезгаданий твір «Про природу», а також «Істина», «Про благо», «Про закон», «Про склад», «Про прислівник», «Про виховання», «Про свободу і рабство», «Про музику», «Про життя і смерть» і ін.

Загальне й окреме. Антисфен як логік. У своєму вченні про загальне й окреме Антисфен виходив із сократівського вчення про те, що справжнє знання – лише те, що виражене в понятті. Йдучи цим шляхом, Антисфен першим в історії філософії намагається дати визначення поняття. Це визначення говорить: «Поняттям є те, що розкриває, чим є або чим буває той чи той предмет» (ДЛ. VI, 1). Разом із тим існує вихідна від Аристотеля інформація про те, що Антисфен заперечував можливість самого визначення чого б то не було, підведення окремого під загальне, наприклад не можна підвести поняття «людина» під поняття «жива істота» в судженні «людина є живою істотою». Понад те, засновник кінізму заперечував і можливість приписування предметові яких-небудь властивостей і ознак, наприклад «людина є освіченою». Про кожного суб'єкта судження, вважав він, можна стверджувати тільки те, що він тим, чим він є. Припустимі лише ті судження, що стверджують тотожність суб'єкта і предиката. Можна сказати, що «Сократ є Сократ», але не можна сказати, що «Сократ є філософ». Про цю сторону вчення Антисфена ми довідаємося насамперед від Аристотеля, який повідомляє, що на думку Антисфена «про одне може бути висловлено тільки одне, а саме єдино тільки його власне найменування (логос)» (Метаф. V, 29) У зв'язку з цим Аристотель говорить про «надзвичайну простодушність» Антисфена (там же).

Вчення Антисфена про те, що можливі й припустимі лише тавтологічні судження типу «Сократ є Сократ», коли суб'єкт повторює предикат не тільки за змістом (тавтологія – логічна помилка, що полягає у визначенні предмета через самого себе), але і буквально, пов'язане з розумінням кінічною філософією суперечності. Правда, ми не можемо сказати, що з чого випливає: вчення про суперечність з учення про судження чи, навпаки, вчення про судження з учення про суперечність. За Аристотелем скоріше вірним є перше: розповівши про те, що за Антисфеном можливе лише найменування речі,

Аристотель продовжує: «... звідки випливало, що не може бути ніякої суперечності». Однак якщо виходити із суті питання, то правильне, мабуть, друге: саме антисфенівське вчення про суперечність зводить усяке судження до тавтологічного судження найменування.

Справді, говорячи про те, що таке теза (а це є припущення обізнаної у філософії людини, але не всяке, а лише таке, котре не узгоджується з загальноприйнятими думками), Аристотель згадує тезу Антисфена про суперечність, у якій, очевидно, й містилася суть його вчення. Теза ж Антисфена гласила: «Неможливо суперечити» (Топіка 1).

У чому ж Антисфен знаходив суперечність? В усьому. В епоху Антисфена філософська думка древніх греків упритул підійшла до відкриття деяких законів мислення, у тому числі й до головного з них – до закону суперечності (точніше кажучи, до закону заборони суперечності). Нагадаємо, що закон суперечності говорить: не можуть бути водночас істинними дві протилежні думки про один і той самий предмет, узятий в один і той самий час і в тому самому відношенні. Антисфен, упритул підійшовши до відкриття закону суперечності, не зумів визначити сферу застосовності цього закону. Йому здавалося, що суперечливими судженнями є не тільки судження типу «Сократ є філософ» і «Сократ не є філософ» і не тільки судження типу «Сократ є освічений» і «Сократ є неосвічений» (або «Сократ не є освічений»); а й самі судження «Сократ є філософ», «Сократ є освічений» внутрішньо суперечливі, тому що кожне з них містить у собі два судження: «Сократ є Сократ» і «Сократ є філософ», «Сократ є Сократ» і «Сократ є освічений», але ж судження «Сократ – філософ», «Сократ – освічений» – не те саме, а щось різне й, отже, суперечливе. У цьому-то пункті й полягає вада вчення Антисфена, його, якщо так можна сказати, софістика (якщо він помилявся свідомо). Він ототожнював різне й суперечливе. Аристотель потім пояснить, що різні судження не суперечать одне одному, що можна бути і Сократом, і філософом, і освіченим, що суперечність – лише вид протилежачого, а протилежаче – найбільш закінчена відмінність у тому самому роді. Тому людині протилежний не філософ, а не-людина або тварина, а білому протилежне не освічене, а не-біле або чорне (так що можна бути і білим, і освіченим).

Отже, за Аристотелем виходить, що той самий філософ, який, як буде стверджувати пізніше Діоген Лаертський, перший дав визначення поняття, заперечував можливість визначення. Аристотель говорить: «Має деяку підставу висловлене прихильниками Антисфена й іншими настільки ж мало знаючими людьми сумнів щодо того, чи можна дати визначення суті речі, тому що визна-

чення – це, мовляв, багатослівність» (Метаф. VIII, 3). Справді, цей філософ, про якого Діоген Лаертський писав, що «він перший дав визначення поняттю», ввійшов в історію філософії як філософ, який відкидав можливість визначення предмета на тій підставі, що суб'єктові не можна приписати відмінний від нього предикат.

З антисфенівського розуміння суперечності випливало не тільки заперечення можливості інших суджень, ніж судження найменування, а й заперечення об'єктивності загального. У цьому запереченні кініки спиралися також і на твердження, що існує лише те, що ми безпосередньо сприймаємо чуттями. Але чуттями ми сприймаємо тільки одиничне, окреме, а не загальне. Ми бачимо всякий раз того чи того конкретного коня, але не коня як такого, а тим більше не «кінськість». Отже, існує тільки окреме, а загального немає. У цьому відношенні кініки були попередниками середньовічних номіналістів, які стверджували, що загальне – тільки ім'я, що застосовується до окремих предметів, у чомусь між собою подібних. Але наявність такого спільного імені не означає, що в самих подібних один до одного предметах є яка-небудь спільна всім цим предметам сутність. Аналогічно й кініки вчили, що можна лише сказати про те, чому предмет подібний, але визначити його значило б указати на спільну цим подібним один на одного предметам сутність, що неможливо. Сказавши, що визначення – це, за Антисфеном, багатослівність, яка таїть у собі суперечливість, Аристотель продовжує: «Але яка річ – це можна дійсно пояснити; наприклад, не можна визначити, що таке срібло, але можна сказати, що воно подібне до олова» (Метаф. I, VIII, 3).

Етика. У своїй етиці Антисфен виходив із прикладу Сократа: «перейнявши його твердість і витривалість і наслідуючи його безпристрасність, він цим започаткував кінізм» (ДЛ. VI, 1). Ідучи за Сократом, Антисфен бачив щастя в чесноті, а для досягнення доброчесності вважав достатнім одного лише бажання, сили волі. Пізніше Аристотель також з цим не погодиться: одного бажання замало, необхідним є суспільне виховання, що робить чесноту звичкою і навчає застосовувати загальні моральні норми до конкретних життєвих ситуацій. Антисфен учив, що чеснота єдина для всіх, що вона знаряддя, котре ніхто не може відняти, що всі люди, які прагнуть чеснот, – природні друзі. Чеснота дає нам щастя. Щастя – мета людського життя, засіб до неї чеснота. Вище щастя для людини – «умерти щасливою». У такий спосіб Антисфен поділяв думку Солона про те, що, поки людина не вмерла, не можна сказати, чи прожила вона життя щасливо чи ні. Щасливий лише той, хто вмер щасливим. Адже багато, здавалося б, щасливих життів мають жахливий кінець, як, наприклад, життя Креза, на питання якого, чи вважає Солон його щасливим, афінський мудрець відмовився відповісти.

Отже, Антисфен започаткував філософію кініків, одну із сократичних шкіл. У чому ж своєрідність цієї школи?

«Три слони» кінізму. Кінізм як напрям думок і дій кініків ніби стояв на «трьох слонах». Їхні імена: аскесис, апайдеусиа й аутаркейа.

Стоячи на цих «трьох слонах», перші кініки ще до загибелі суверенного грецького поліса зробили переоцінку моральних і громадянських цінностей класичного грека, дискредитувавши як їх, так і пов'язані з ними моральні й громадянські чесноти, і передбачивши, таким чином, майбутнє, коли Греції як сукупності суверенних полісів не стало. Цю переоцінку почав робити Антисфен, а продовжив Діоген Синопський.

Легенда розповідає, що Діоген Синопський, син Гікесія з південночорноморської Сінопи, разом зі своїм батьком-мінялою підробляв гроші (обрізував монети). Коли його батько потрапив за це у в'язницю, а Діогену довелося втікати з Сінопи, він, опинившись в Афінах, почв підробляти цінності іншого роду, ті, про які було сказано вище. Відповідно до іншої версії легенди, Діоген одержав у Дельфах у храмі Аполлона від жриці-піфії двозначний оракул: «Зробити переоцінку цінностей», що можна було зрозуміти і як указівку переоцінювати (тобто підробляти) поширену монету, і як указівку переоцінювати усталені звичаї, усталений суспільний порядок, традицію, правові норми.

Аскесіс. Давньогрецьке слово – аскесіс означало «вправа, практичне вивчення, практика; спосіб життя, заняття; напрям думок, напрямок», так що тут до аскетизму як самокатування в ім'я якої-небудь надуманої мети (як це було, наприклад, у християнському аскетизмі як співучасть у стражданнях Христа й умертвіння плоті заради порятунку душі) було далеко. Кініки надавали великого значення такій практиці: «Тому, хто хоче стати доброчесною людиною, варто зміцнювати тіло гімнастичними вправами, а душу – освітою і вихованням» (Анткін, 116-117). Кініки вважали, що без таких вправ ніякий успіх у житті неможливий. Вони розрізняли два види аскесісу: для тіла і для душі. Однак їх аскесіс був настільки суворий, що про нього можна говорити як про аскетизм у нашому розумінні цього слова. Кінічний аскесіс – максимальне опрощення, максимальне обмеження своїх елементарних потреб, звикання до холоду, голоду, спраги, повна відмова від усіх штучних надуманих потреб, не говорячи вже про розкіш. Діоген Лаертський говорить, що «думка їх (кініків. – А. Ч.), що жити потрібно в простоті, їсти в міру голоду, ходити в одному плащі» (VI, 105). Кінічний плащ – грубий короткий плащ, який надягали на голе тіло. Весь «багаж» бродячого кініка складався з торбинки і ціпка. Ходили вони як правило босоніж. Борода і довге нечесане волосся завершували вигляд кініка. Кініки думали, що найбільш здоровим

було життя первісної людини, в якої ще не було й вогню. Тому вони засуджували Прометея, який, обдарувавши людей вогнем, поклав початок їх зіпсованості. Ідеалом їх був Геракл.

Загартовуючи свою душу, Діоген Сінопський просив милостині у статуй, щоб привчити себе до відмов. Загартовуючи тіло, він узимку обіймав ту ж статую, запорошену снігом, а влітку катався по розпеченому піску. Говорять, що він навіть ходив босими ногами по снігу й намагався їсти сире м'ясо, але не міг його переварити (див. VI, 34). Прагнучи до максимальної свободи від речей, Діоген, побачивши, як хлопчик пив воду зі жмені, викинув з торбинки чашку, а коли побачив, як інший хлопчик, ненавмисно розбивши свою плошку, їсть сочевичну юшку зі шматка виїденого хліба, викинув і миску. Якийсь час Діоген ночував у великій глиняній посудині – піфосі.

Кініки думали, що боги, давши людям усе найбільш необхідне для життя, забезпечили їм легке і щасливе життя. Люди ж, не знаючи міри у своїх потребах, самі себе зробили вічно заклопотаними і нещасливими.

Зворотною стороною кінічного аскесісу було презирство до насолод, яке, щоправда, саме набуло форми насолоди. Кініки «з насолодою нехтують самою насолодою» (VI, 71).

Свій ідеал по можливості простого життя кініки намагалися прищеплювати через виховання. Коли, ставши несподівано рабом, Діоген із Сінопи став вихователем дітей свого хазяїна, грека Ксеніада в Коринфі, він учив їх, «щоб вони самі про себе піклувалися, щоб їли просту їжу і пили воду, коротко стриглися, не надягали прикрас, не носили ні хітонів, ні сандалій, по вулицях ходили мовчки і потупивши погляд» (VI, 31).

Кініки нехтували багатством. Переоцінка цінностей і полягала насамперед у тому, щоб бідні перестали соромитися своєї вбогості. Якщо Гесіод півтисячоліттям раніше сказав у своїй поемі «Праці і дні», що «сором доля бідняків, а погляди багатого сміливі» (Про походження богів. М., 1990. С. 177), то кініки намірилися перевернути цю вічну ситуацію і домогтися того, щоб сором став долею багатих, а погляди бідних стали б сміливими. Даремна витівка! Але так чи інакше кініки вчили, що «багатство не відноситься до числа необхідних речей» (Анткін, 106). Багатство аморальне – така основна теза кініків. Кініки стверджували, що «користолюбець не може бути гарною людиною» (Анткін, 113), що «ні в багатій державі, ні в багатому будинку не може жити чеснота» (Анткін, 140). Діоген Лаертський пише про Діогена Сінопського, що «жадібність він називав матір'ю всіх лих» (VI, 50). Багатство – джерело тиранії. Стобей у своїй «Антології» повідомляє: «Коли одна людина стала дорікати Діогену в бідності, той сказав: "Нещасний, я ніколи ще не бачив, щоб через бідність хто-небудь став тираном, а всі стають тиранами тільки через багатство"» (Анткін, 140 – 141).

Навпаки, бідність благодійна! «Бідність Діоген називав самоучкою чесноти» (Анткін, 140). Саме бідність вабить людину у філософію. «Діоген говорив, що бідність сама пркладає шлях до філософії. Те, у чому філософія намагається переконати на словах, бідність змушує здійснювати на ділі» (Анткін, 140), тобто вести кінічне життя. В такому випадку всі бідняки – філософи!

Апайдеусія. З бідністю пов'язані й такі, здавалося б, принизливі й ганебні для людини явища, як неосвіченість, невихованість і некультурність. Переоцінюючи й тут визнані цінності, кініки вчили не соромитися всього цього. Неграмотність – не такий уже великий недолік. Це навіть скоріше достоїнство. При неграмотності знання перебуває і живе у свідомості, а не лежить мертвим капіталом на полиці. Один раз учень поскаржився Антисфенові, що загубив свої записи. «Треба було зберігати їх у душі», – відрізав кінік. Тут кініки наслідували платонівському Сократу, який у творі Платона «Федр» (275 а) розповідає про те, як єгипетський фараон Тамус не схвалив винайдені Тевтом письмена, тому що «у душах, які навчилися їм, вони викликають безпам'ятство... пригадувати стануть зовні..., а не внутрішньо – самі від себе». Це правильно. Писемність при усіх своїх достоїнствах відчужує людину від знання. Знання стають мертвими, а душі порожніми.

Кініки доводили, далі, що знання не роблять людей кращими. Винахідник Паламед також винайшов письмена і цифри, навчив греків грати в шашки. Але, навчившись писати, читати, рахувати, грати в шашки, люди не стали кращими – й, не уміючи відрізнити правду від неправди, побили Паламеда каменями через помилковий донос. А саме уміння розрізняти правду і неправду – головна якість мудрості!

Тому кініки недооцінювали науку й освіту. Діоген Лаертський пише: «...кініки зневажають загальною освітою" (VI, 103), а також: «...музикою, геометрією, астрономією й іншими подібними науками Діоген зневажав, вважаючи їх марними і непотрібними» (VI, 73).

І разом з тим ми знаходимо в них прославляння розуму! Антисфен учив, що «розуміння – непорушна твердиня; її не розтрощити силою і не здолати зрадою. Стіни її повинні бути складені з незаперечних суджень» (VI, 12). Той же кінік говорив, що «потрібно або набути розуму, або надягти петлю на шию» (Анткін, 116). Діоген любив повторювати ці слова вчителя. Він постійно говорив: «Для того, щоб жити як належить, треба мати або розум, або петлю» (VI, 24). В іншому перекладі: «Він часто проказував, що для життя треба запастися розумом або мотузкою на шию» (Анткін 62).

Антисфен визнавав, що «освічену й розумну людину важко терпіти, тому що нерозумність – річ легка й необтяжлива, а розум упертий, непохитний, тяжкість його нескорима» (Анткін, III).

Але розум кініків – практичний, а не теоретичний. Він змикається з повсякденною свідомістю, з життєвою мудрістю. Адже логіку і фізику кініки відкинули й залишили від філософії одну дрімучу етику (див. VI, 103). Завдання філософії – вчити, як треба жити. Для Антисфена філософія – «вміння розмовляти з самим собою» (VI, 6), «вміння залишатися наодинці з собою» (Анткін, 55). Для Діогена із Сінопи філософія дає «готовність до всякого повороту долі» (VI, 63). Філософія необхідна для життя: «Людині, яка сказала «Мені байдужа філософія!», Діоген Сінопський заперечив: «Навіщо ж ти живеш, якщо не піклуєшся, щоб добре жити» (VI, 65).

Жити добре – не значить жити багато. Вище ми бачили, що шлях до філософії проходить через бідність. До неї ведуть і інші несприятливі, здавалося б, для філософії життєві обставини. Коли «хтось корив Діогена за його вигнання, «Нещасний! – відповідав він, – Адже завдяки вигнанню я став філософом» (VI. 49).

Кініки не мали особливої поваги до людей. «До всіх він ставився з уїдливим презирством» (VI, 24), – розповідає Діоген Лаертський про Діогена Сінопського. І це стосувалося не тільки людей простих, а й філософів. Діоген з презрством ставився до Демосфена. Він називав його «афінським демагогом» (Анткін, 65). Прості люди викликали в Діогена Сінопського стан здивування. Його дивувало, що люди змагаються, зіштовхуючи один одного стусаном у канаву (вид вправи для тіла в палестрі), але ніхто не змагається в мистецтві бути прекрасним і добрим. Граматики вишукують гріхи в Одісея, а своїх не бачать. Музиканти налагоджують струни й нездатні гармонізувати свою вдачу. Математики стежать за Місяцем і Сонцем, але не бачать, що в них під ногами. Ритори щосили говорять про справедливість, а самі у своїх справах її зовсім не дотримуються. Багато хто приносить богам жертви, молячись про здоров'я, а потім на радостях на бенкетах об'їдаються. У мегарців вівці ходять у шкіряних попонах, а діти бігають голими [тому Діоген сказав: «Краще бути в мегарця бараном, ніж сином» (VI, 41)]. Ясно, що таких людей кініки не могли приймати всерйоз. Коли Діогена запитали, чи багато було людей на Олімпійських іграх, відкіля він повертався* той відповів: «Народу багато, а людей небагато» (VI, 60). На питання, де він бачив гарних людей, той же головний кінік відповів: «Гарних людей – ніде, гарних дітей – у Лакедемоні» (VI, 27). Ось чому Діоген демонстративно серед «білого дня... бродив з ліхтарем у руках, пояснюючи: «Шукаю людину» (VI, 41). Правда, Діоген не всіх вважав дурнями. Він говорив, що «коли він бачить правителів, лікарів або філософів, то йому здається, начебто людина – найбільш розумна з живих істот, але коли він зустрічає тлумачів снів, віщунів або людей, котрі їм вірять, а також тих, хто чваниться славою чи багатством, то йому здається, начебто нічого не може бути дурнішого від людини» (VI, 24).

З презирством ставлячись до людей, кініки не соромилися перед ними. Звідси їхнє войовниче порушення норм пристойності, через що кінізм ввійшов в історію як цинізм, тобто нігілістичне ставлення до людської культури і правил моральності. Однак разом із цим кініки думали, що «граничною метою є життя, узгоджене з чеснотою» (VI, 104), що «добро прекрасне, а зло потворне» (VI, 12). Кініки думали, що «чеснотам можна навчити» (VI, 105). Спростовуючи таку цінність, як знатність, кініки учили, що «шляхетність і чеснота – те ж саме» (VI, 10-11). Діоген Сінопський «доброчесних людей... називав подобою богів...» (VI, 51). Ця «чеснота... полягає у справах і не має потреби ні в багатослівї, ні в науках» (VI, 11). Про кінізм й інші говорили, що це «найкоротша дорога до чесноти» (VI, 104). Але що ж кініки розуміли під чеснотою? Хто найблагородніші та доброчесні (адже істинна шляхетність і чеснота збігаються) люди? Хто та людина, яку шукав удень з вогнем Діоген Сінопський? Кого Діоген «називав подобою богів»? (VI, 51). Це не хто інший, як «той, хто з презирством ставиться до багатства, слави, задоволення, життя, але шанує все протилежне – бідність, безвісність, працю, смерть» (Анткін, 140). Антисфен вважав, що «праця – благо» (VI, 2). Ці люди – істинні мудреці.

Аутаркея. Аутаркея, автаркія – незалежність, самодостатність, самозадоволеність, уміння задовольнятися своїм, яким би малим воно не було, й випливаюча з неї свобода – мета й кінічного аскесису, й кінічної апайдеусії. Вони засоби. Автаркія – мета.

Кінік не через мазохізм мучить себе, обмежуючи себе в усьому. У тому числі й в освіті, яка все одно йому недоступна. Також недоступні йому й ті матеріальні блага, від яких він відмовляється. Він не хоче того, що йому не дане. Але навіть якщо така можливість з'явиться, кінік на це рішуче не піде. Так, Антисфен пише Арістіпу, який плазує перед тираном: істинний філософ «повинен залишатися на батьківщині й задовольнятися тим, що має» (Анткін, 106). Мудрець поза державою і поза повсякденним життям: «...мудрець живе не за законами держави, а за законами чесноти» (Анткін, 56).

Кінічна автаркія означала відмову від сім'ї. Правда, тут у кініків були розбіжності. Злиденний безрідний Антисфен заявляв, що мудрець повинен женитися для того, щоб мати дітей і до того ж від найкрасивіших жінок (див. VI, 11). А сам умер від сухоти. Навпаки, Діоген Сінопський проголошував, що «дружини повинні бути спільними, й заперечував законний шлюб: хто яку схилить, той з тою і живе, тому ж і сини повинні бути спільними» (VI, 72). Відкидаючи інститут шлюбу, той же Діоген Сінопський на питання, в якому віці варто женитися, відповів: «Молодим ще рано, старим уже пізно» (VI, 54).

Кінічна автаркія означала й незалежність кініка не тільки від родини, а й від держави. Правда, у кініків зустрічаються глибокі

думки про державу. Разюче точний здогад Антисфена про те, що «держави гинуть тоді, коли вони не можуть більше відрізняти гарних людей від поганих» (VI, 5). Він же висловлює чудову переконаність, що «краще боротися серед небагатьох гарних проти безлічі поганих, ніж серед безлічі поганих проти небагатьох гарних» (VI, 12).

Однак кініки були далекі від держави. Це й не дивно. Адже вони у своїй більшості були метеками-переселенцями; в Афінах такі платили особливий податок за проживання там. (Таким афінським метеком був і Аристотель.) Вони жили не там, де народилися. Не в тому полісі. Діоген Сінопський говорив про себе словами невідомої трагедії:

Позбавлений даху, міста, вітчизни, Той що живе з дня на день злиденний мандрівник (VI, 38) або

Безрідний вигнанець, позбавлений вітчизни. Бурлака і жебрак, без даху і їжі (Анткін, 146)

Який може бути полісний патріотизм у такої людини? Кініки були байдужі до свого місцеперебування. «Коли якась людина поскаржилася, що вмре на чужині, кінік Діоген сказав: "Не засмучуйся, дурень. Дорога в Аїд звідусіль та сама"» (Анткін, 141).

Діоген Сінопський був, очевидно, першим космополітом в історії людства. Можливо, що саме він – творець цього слова. Діоген Сінопський «єдиною істинною державою... вважав увесь світ» (VI, 72). «На питання, відкіля він, Діоген сказав: "Я громадянин світу"» (VI, 63).

Очевидно, під космосом тут малася на увазі не світобудова в цілому, а ойкумена – у вузькому значенні слова грецька, а в широкому – вся населена земля. Розширити границі першої до границь другої намагався Олександр Македонський, теж чужий на своїй батьківщині, син не-македонки, нелюбимий своїм народом і своїм батьком. Він, Олександр, теж був космополітом, громадянином світу. Плутарх пише, що Олександр «зводив воєдино різні племена... змушуючи усіх вважати батьківщиною всесвіт..." (Плутарх. Твори. М. 1983. С. 416).

Але кініки не були абсолютними індивідуалістами. Їх автаркія не виключала дружбу. Антисфен говорив, що «усі ті, хто прагне до чесноти, друзі між собою» (VI, 12); при цьому «братерська близькість однодумців... міцніша від усяких стін» (VI, 5).

Будучи байдужими до держави, до поліса, кініки ненавиділи тиранію – форму правління, котра всіх позбавляє права на участь

у суспільному житті. Антисфен говорив, що «небезпечно давати безумцеві в руки меч, а негідникові владу» (Анткін, 27). Кати кращі від тиранів, тому що «кати убивають злочинців, а тирани – безневинних людей» (Анткін, 113). На питання якогось тирана, яка мідь найкраще годиться для статуй, Діоген Сінопський відповів з викликом: «Та, з якої відлиті Гармодій і Аристогітон» (VI, 50) – знамениті тираноубивці.

Але кініки не ідеалізували і демократію. Іронізуючи над демократичними виборами державних посадових осіб, Антисфен «радив афінянам прийняти постанову: «Вважати ослів конями»; коли в цьому побачили нісенітницю, він зазначив: «Але ж ви простим голосуванням робите з неосвічених людей – полководців» (VI, 8). Діоген називав неминучих при демократії демагогів «прислужниками черні» (VI, 24).

Антисфен був проти воєн. «Коли хтось сказав, що війна знищує бідняків, сократик Антисфен зазначив: "Навпаки, вона їх народжує безліч"» (Анткін, 114). Діоген виступав проти пияцтва. «Коли на якомусь бенкеті Діогену налили багато вина, він вилив його. Тоді його стали сварити, на що він відповів: "Якщо я його вип'ю, то загине не тільки воно, але разом з ним загину і я"» (Анткін, 138).

Виникає питання, як можна поєднати автаркію, незалежність з рабством. На рабів, звичайно, цей кінічний ідеал не міг поширюватись. Але кініки не були апологетами рабовласництва. Ці в основному бідні люди були близькі до рабів. Деякі з них були самі в минулому раби. Основоположник кінізму Антисфен був зневажуваним сином фракіянки. Діоген з вільного бурлаки став рабом. Його взяли в полон морські пірати, і грека продали грекові на невільничому ринку на Кріті. Поки ж він був вільним, Діоген не шукав раба, який втік від нього, як йому радили і як робили всі рабовласники. «Смішно, – сказав Діоген, – якщо Манет (ім'я раба. – А. Ч.) може жити без Діогена, а Діоген не може жити без Манета» (VI, 55). Він потішався над типовим рабовласником, якому раб надягав сандалії, говорячи: «Ти був би зовсім щасливий, якби він і сякався замість тебе» (Анткін, 149).

Але кініки тлумачили рабство занадто широко. Рабство як соціальне явище вони розчиняли в моральному рабстві, в якому перебуває і більшість вільних – рабів своїх пристрастей і забобонів. Діоген говорив, що «як слуги в рабстві у панів, так погані люди в рабстві у своїх бажань» (VI, 66). По суті, мудрець, навіть і опинившись рабом, ніколи ним не буде. Рабу властивий страх, а мудрець безстрашний. Продаваний на невільничому ринку Діоген запропонував продавцеві оголосити, чи не хоче хто купити собі пана.

Кінічна автаркія поширювалась і на релігію. Вони, кініки, не заперечували богів, але вважали достатнім знати, що вони існують,

і нічого в них не просити, щоб не порушити свою незалежність. Традиційну політеїстичну релігію кініки вважали безглуздою. Хіба не умовляли афіняни Діогена Сінопського прийняти посвяту в таїнства, запевняючи, що в Аїді посвячені користуються перевагами. «Смішно, – відповідав філософ, – коли Агесілай і Епамінонд будуть борсатись у нечистотах, а нікчемні люди тільки за те, що вони прийняли присвяту, мешкати на Островах Блаженних» (Анткін, 147). Також висміював Діоген із Сінопи обряд очищення: «Побачивши якусь людину, яка здійснювала обмивання, він звернувся до неї: "Неборака, як же ти не розумієш, що обмиванням не виправиш ні граматичних, ні життєвих помилок"» (Анткін, 149). Простодушного філософа дивувало в людях, що «вони просять богів не про істинне благо, а тільки про те, що їм здається таким» (Анткін, 149).

Узагалі ж, кініки не заперечували існування бога. Але вони розуміли його по-своєму. Антисфен був монотеїстом. Філодем у творі «Про благочестя» передає слова Антисфена з його «Фізика»: «Відповідно до думок людей, існує безліч богів, по природі ж – один» (Анткін, 149). Цицерон у трактаті «Про природу богів» писав, що «Антисфен у тій книзі, що називається «Фізик», стверджуючи, що народних богів багато, а природний (naturalis) тільки один, знищує цим самими природу богів» (Цицерон. Філософські трактати. С. 70). Більш пізні автори, християнські теологи Климент Олександрійський і Лактанцій, свідчать, виходячи з «Фізика» Антисфена, що «Антисфен про бога всього сущого проголошує: його не можна впізнати на зображеннях, очима його не можна побачити, він ні на що не схожий» (Анткін, 100). Єдиного, позбавленого образу бог кініків усюдисущий. Діоген Сінопський думав, що «все наповнене... присутністю» бога (VI, 37).

Кініки і Сократ. Засновник кінізму Антисфен Афінський і Кіносаргський був одним із учнів і шанувальників Сократа. Християнський теолог Августин у своїй праці «Про град Божий» щиро здивований тим, що в одного вчителя були настільки несхожі учні: одні вважали вищим благом задоволення (це кіренаїки і їх «родоначальник» Аристіп – учень Сократа), а інші шанують як вище благо чесноту (це кініки, Антисфен – теж учень Сократа). Сократ любив Антисфена, який був молодший від нього років на двадцять, але іронізував з приводу його марнославства, його марнолюбної смиренності й показної убогості. Адже сам жебрак Сократ ніколи своєю бідністю не хизувався. Він приймав це як належне і неминуче. Тому Сократу була противною всяка показуха, у тому числі марнославство Антисфена, на які він реагував іронічно: «Коли він (Антисфен. – А.Ч.) намагався виставити напоказ дірку у своєму плащі, то Сократ, помітивши це, сказав: "Крізь цей плащ я бачу твоє

марнославство"» (VI, 8). Цей же епізод виглядає в Еліана так: Сократ, помітивши, що Антисфен старанно виставляє напоказ дірки на своєму плащі, сказав йому: «Перестань красуватися» (Еліан. Строкаті розповіді. М., 1963. С. 74).

Зі своєї сторони син не-афінянки Антисфен захоплювався Сократом. Сократ був для кініків ідеалом, другим після Геракла прикладом терпіння, твердості духу, витривалості як фізичної, так і психічної, безпристрасності, скромності, простоти, щирості.

Однак Сократ істотно відрізнявся від кініків не тільки тим, що не виставляв напоказ свої дірки. Він не був асоціальним. Якщо він і був поганим сім'янином, то не з принципу. Йому дісталася погана дружина, його сини пішли в матір, а не в батька. Не заперечував Сократ і державу. Він самовіддано виконував свій військовий і громадянський обов'язок, не на словах, а на ділі боровся, як міг, з «тиранією тридцяти», не виконавши їхній наказ в одній приватній справі. Він не займався пізнанням природи, але не тому, що науки про природу не потрібні, а тому що, на його думку, набагато більш насущне самопізнання. Сократ, хоча і ставив вище від зовнішніх благ внутрішні, культивування душі, не поривав із загальноприйнятими законами і нормами. Будучи несправедливо засудженим, він відмовився втікати з в'язниці, хоч і знав, що до вечора в цей день його чекає смерть, тому що вважав, що рішенню суду, нехай і несправедливому, треба коритися. Нарешті, Сократ не був космополітом.

Антисфен, прийнявши сократівське вчення про знання як знання в поняттях, дав визначення поняттю: «Поняття це те, що виражає, чим предмет був або чим він є» (Анткін, 106). Спроба визначення поняття – безсумнівна заслуга Антисфена.

Однак він перебільшував суб'єктивну евристичну діалектику Сократа, забороняв усяку суперечність і, видавши за суперчність і відмінність, забороняв і відмінність, дозволивши лише тавтологічні судження типу «Сократ є Сократ», тоді як судження «Сократ є філософ» вважав неприпустимим, тому що «Сократ» і «філософ» різні. А якщо так, то одиничне не можна підвести під загальне, між одиничним, з одного боку, і видом і родом – з іншого, прірва.

Це, звичайно, софістика, більш розрахована на те, щоб здивувати, ніж зрозуміти, щось подібне до дірок на плащі Антисфена.

Кініки і Платон. Якщо до Сократа кініки ставилися позитивно, то до Платона різко негативно. Їхня ненависть була взаємною. Як Сократ над Антисфеном, так і Платон над Діогеном іронізував із приводу його марнославства. «Один раз він (Діоген. – А. Ч.) голий стояв під дощем і навколишні шкодували його; присутній при цьому Платон сказав їм: "Якщо хочете пошкодувати його, відійдіть убік", маючи на увазі його марнославство» (VI, 54). Платон із задоволенням називав Діогена і «собакою», і «псом», а також «безумствуючим Сократом» (VI, 54).

Зі свого боку Діоген Сінопський говорив, що «Платон відрізняється не красномовством, а пустомовством» (VI, 24), дорікав йому в обжерливості (Платон нібито плавала в Сицилію заради бенкетів Діонісія). Але ця критика Платона не заважала Діогену займатися в нього жебрацтвом.

Відкидаючи саму можливість підведення одиничного під загальне і взагалі заперечуючи видові та родові поняття, кініки, були крайніми сенсуалістами (єдине джерело знання – зовнішній досвід) і номіналістами: існує тільки одиничне, загальне лиш ім'я, назва, слово. «Загальні поняття й ідеї – голі вигадки», – говорив Антисфен, додаючи при цьому, що коня-то він бачить, а от "кінськості" він не бачить» (Анткін, 153).

Зрозуміло, що кініки не могли прийняти вчення Платона про ідеї – обєктивації понять. Діоген Сінопський зло іронізував над цим ученням. «Коли Платон міркував про ідеї і винаходив назви для «стольності» й «чашності», Діоген сказав: «А я от, Платоне, стіл і чашу бачу, а стольності й чашності не бачу». А той: «І зрозуміло: щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, а щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму» (VI, 53). Так відповів раціоналіст крайньому сенсуалістові, який не бажав піднятися над повсякденним сприйняттям життя.

Симплікій у своєму «Коментарі до "Категорій" Аристотеля» писав, що ніхто не може усунути категорію якості, «хоча, як стверджує Антисфен, коня він бачить, а кінськості не бачить». Симплікій з цього приводу зауважує, говорячи про Антисфена, що «перше він сприймає очима, а друге осягає лише розумом, причому перше є причиною другого, воно ніби передує йому, друге ж є наслідком першого; перше – це тіло, й до того ж складне, друге – безтілесне й просте» (Анткін, 126).

Антисфен спростовував Парменіда, а Діоген – Зенона, які вважали рух немислимим і в сутнісному світі неіснуючим, тим, що вставали і ходили. Але ж елеати не відкидали існування руху в чуттєвому світі, це було б божевіллям, там рух очевидний. Вони відкидали рух у сутності. Так що «критика» кініками елеатів була поверховою.

Таким чином, кініки не зрозуміли ні Парменіда, ні Сократа, ні Платона. Кініки не зрозуміли сократівську діалектику з її іронично-маєвтичним методом. Для них майевтика – не народження істини в суперечці, не евристичне, спрямоване на відкриття істини, «акушерське мистецтво», а діогенівський парадоксальний пошук людини в людному місці з ліхтарем, пошук Діогеном Сінопским того, хто живе у відповідності зі своїм, на його думку, справжнім, а насправді асоціальним тваринним буттям.

Свобода. За «трьома слонами» кінізму приховувалася найвища їхня цінність – свобода. Кініки понад усе в житті цінували свободу. Заради неї вони й терпіли голод і холод. Свобода і незалежність за будь-яку ціну! Така богиня кініків.

Свобода, як відомо, має дві іпостасі: «свіобода від...» і «свобода для...». У кініків переважала перша іпостась. Вони не творили. Вони руйнували. Вони не перетворювали світ і суспільство. Вони по-своєму пристосовувалися до нього. Коли, умираючи, Діоген Сінопський на питання свого хазяїна Ксеніада, як його поховати, відповів: «Обличчям униз» – і пояснив це своє дивне бажання тим, що «незабаром нижнє стане верхнім» (VI, 32), він навряд чи мав на увазі прийдешню соціальну революцію. Діоген Лаертський пояснює, що Діоген мав на увазі: «Македонія вже набирала сили і зі слабкої ставала могутньою» (VI, 32). Але ж відомо, що Діоген умер в один рік з Олександром, коли Македонія вже набрала сили і поневолила Грецію та ще півсвіту. Так що, можливо, Діоген, який усе життя переоцінював цінності, спочатку матеріальні, а потім духовні, вже не міг зупинитись і хотів навіть у могилу піти перевернутим.

Якщо можна говорити про позитивну свободу в кініків, то це винятково свобода мови (парресіа), що набувала в них форми свободи говорити зухвалості самим царям. Але не тільки царям. Вільну мову Діогена Сінопського, філософа-викривача, мову, «сповнену серйозного смислу й погроз», мало хто міг стерпіти (Анткін, 134). У цьому Діоген Сінопський був протилежністю Антисфена Афінського, котрий «солодкістю своєї мови міг приворожити кого завгодно» (VI, 14). Негативна свобода кініків добре видна зі слів римського стоїка Епіктета, який жив набагато пізніше і який був знайомий з творами Антисфена. Він розповідав про те, чому він з них навчився: «Він (Антисфен. – А.Ч.) навчив мене тому, що є моїм і що мені не належить. Багатства не мої, родичі, близькі, друзі, слова, звичні цінності, спілкування з людьми – усе це чуже. – Що ж належить тобі? – Мої уявлення. Вони, – учив він, – нікому не підвладні, залежать тільки від мене, і ніхто не може їм перешкодити, ніхто не змусить користуватися ними інакше, ніж я хочу» (Анткін, 112).

Щастя. Щастя полягає в тому, щоб жити, нікого не боячись і нікого не соромлячись, а так можуть жити тільки ті, хто справедливий. Щастя полягає в душевному спокої, в радості й у повноті життя. Нещасливі ті, у кого душа не знає спокою ні вдень, ні вночі. Спокій же душі приносить справедливість. Будь справедливий – будеш щасливий! Бути справедливим – означає бути доброчесним: «Досить бути доброчесним, щоб бути щасливим» (V, 11). Діоген Сінопський «доброчесних людей... називав подобами богів» (VI, 51). Людину

робить щасливим не знатне походження, не слава й не багатство: навпаки, щоб бути щасливим, треба бути поміркованим у своїх потребах і бажаннях, стати й у цьому богоподібним, адже «богам дано не мати потреби ні в чому, а чоловікам, що досягли подібності з богами, – задовольнятися малим» (VI, 105), «замість марної праці... надавати перевагу праці у злагоді з природою» (Анткін, 168), «жити, нікого не боячись, нічого не соромлячись» (Анткін, 134), щоб «душа була спокійною та веселою» (Анткін, 164). А якщо ж душа не спокійна і не весела, то «все золото Мідаса і Креза не принесе ніякої користі» (Анткін, 164), «адже багатство без чесноти не приносить радості» (Анткін, 117), однак переважна більшість людей не розуміють цієї простої істини, через що люди і нещасливі: «люди нещасливі тільки через власну нерозумність» (Анткін, 168).

Діоген Сінопський – цей ідеальний кінік – говорив про себе, що «долі він протиставляє відвагу, законові – природу, пристрастям – розум» (Анткін, 146). І це були не порожні слова.

Діоген жив на рубежі двох епох. Більш «елліністичні» учні Діогена – Кратет, Онесикріт і ін.

Кратет Фіванський. Одним із послідовників Діогена Сінопського був Кратет. Цей дуже багатий фіванець став бездомною і злиденною людиною. Спокусливо пов'язати це перетворення Кратета з руйнуванням його рідного міста Фіви 335 р. до н.е. македонянами. Однак відомо, що не ця трагічна подія позбавила Кратета його багатств. Він сам себе позбавив їх. Пізній грецький учений Симплікій (помер 549 р., через сімдесятьох три роки після непомітного скасування Західної Римської імперії і через двадцять років після вигнання філософів зі Східної Римської імперії) у «Коментарі до "Енхейридіону" Епіктета» писав: «Бідність – не порок, сказав би Епіктет, але і Кратету Фіванському вона не здавалася злом, коли він пожертвував рідному місту все своє майно, сказавши при цьому: "Кратет Кратета сам майна позбавив"» (Анткін, 173). Більш ранній автор – імператор Юліан (IV ст. н.е.) повідомляє, що «Кратет віддав своє майно народу» (Анткін, 178).

Ще більш ранній учений – граматик Деметрій Магнесійський (I ст. до н.е.) писав, що Кратет залишив свої гроші мінялі, щоб він повернув їх можливим дітям Кратета, якщо ті не стануть філософами, у противному випадку роздав би їх народу, тому що філософам гроші не потрібні. А ще більш ранній автор – Діокл Магнесійський (II – I ст.) говорить, що прийнявши пораду Діогена Сінопського, Кратет свої гроші кинув у море, а землі віддав під суспільні пасовища. Нарешті, найбільш ранній, найбільш близький за часом до Кратета доксограф, автор твору «Спадкоємства філософів», Антисфен Родоський (III – II ст. до н.е.) розповідає, що Кратет перетворив увесь свій статок на

гроші (з чого вийшла величезна сума майже у двісті талантів, тобто у п'ять тонн срібла) і поділив їх між своїми співгромадянами. Кратет відмовлявся від своєї власності з радістю. В якийсь момент свого життя, можливо під впливом Діогена Сінопського, він перейнявся переконанням, що всяке матеріальне багатство – багатство не справжнє, що воно, понад те, шкідливе, тому що робить людей не кращими, а гіршими, позбавляючи їх праведності. І він, Кратет, теж її позбавлений. Будучи поетом-філософом, Кратет говорить в одному зі своїх віршів:

Хочеться праведним стати і таке добути мені багатство,

Щоб до добра привело, роблячи кращими людей

(Анткін, 171).

Це багатство духовне, про яке в іншому своєму літературному опусі Кратет говорить так:

Те, що пізнав і продумав, що мудрі Музи навіяли, –

Це багатство моє; все інше – дим і нікчемність

(Анткін, 171).

Така зміна одного багатства на інше принесла Кратету багато чого. Це, по-перше, свобода – вища цінність для кініка Кратета, заради якої, якщо немає іншого шляху, можна пожертвувати всіма повсякденними життєвими радощами. Життя таке, що тільки «ті, хто не зломлений украй жалюгідним рабством у радощів життя», хто, понад те, здатний жити по-кінічному (тобто майже «по-собачомуи»), нічого не маючи й ні про що не шкодуючи, нічого не бажаючи й нічого не домагаючись, вільні. Саме вони і тільки вони «шанують лише царство одне – безсмертне царство свободи» (Анткін, 172). І ніяких інших царств Кратет не визнавав. Він говорив:

Батьківщина моя – не тільки домівка рідна.

А всієї землі поселення, хатина кожна.

Готові прийняти мене у свої обійми

(Анткін, 173).

Коли щойно зруйнувавши Фіви, Олександр Македонський запитав у Кратета, чи хоче він, щоб його рідне місто було відновлене, Кратет відповів: «Навіщо? Прийде, мабуть, новий Олександр і знову зруйнує його» (Анткін, 171-172).

Одне лише «безсмертне царство свободи» не залежить від зовнішніх обставин. Йому не страшний ніякий завойовник, адже свобода цього царства базується на тому, чого не можна втратити навіть з волі долі, навіть утративши раптом громадянську свободу, ставши рабом, як щойно стали тридцять тисяч співвітчизників Кратета, продані македонянами у рабство (крім шести

тисяч убитих). Кінічна свобода абсолютна. Це свобода тих, кому нічого втрачати, хто навіть життям своєї не дорожить. Тому Кратет говорив про себе з гордістю, що його істинна батьківщина – не його рідне місто, до долі якого він був настільки байдужим, виходячи з позиції історичного песимізму (все, що одні люди творять, інші руйнують, отже у творенні немає ніякого сенсу), навіть не «всієї землі поселення», не «хатина будь-яка», куди його чомусь так охоче пускають (а для цього є причина, про неї далі), «його батьківщина – безвісність і бідність, непідвладна навіть долі» (Анткін, 172). Кратет, однак, не був безвісний. Він же говорив про себе з гордістю, що «здобув собі популярність і славу не багатством, а бідністю» (Анткін, 175).

Саме заради такої свободи, свободи неволодіння, свободи від пов'язаних з усяким маєтком турбот, заради безтурботності як єдино можливого для злиденного кініка способу бути вільним (іншого способу вони й не бачили, тому що всяка інша свобода сповнена турботами, а тому вона зовсім не свобода, що це за свобода, сказали б вони, через яку щодня треба йти на бій, як наївно вважав гьотовський Фауст) і відмовився, раптом прозрівши, багатий фіванець від власності. Розповівши про вчинок Кратета, який уступив свій статок місту, Симплікій продовжує: «Тільки тоді він відчув себе вільним» (Анткін, 173). Кратет став вільним, змінивши багатство на бідність.

Це перетворення дало Кратету, по-друге, радість. Плутарх в одному зі своїх творів – «Про свободу духу» – писав у II ст.: «Кратет, у якого тільки й було, що злидарська торба та плащ, усе життя прожив жартуючи і сміючись, як на святі» (Анткін, 176).

Нарешті, по-третє, така зміна багатств (матеріального на духовне) хоч і позбавила Кратета можливості бути спонсором-меценатом, однак дала йому дивну здатність умиротворителя і примирителя, за що (тепер це можна пояснити) була для нього відкрита будь-яка хатина, а сам Кратет навіть одержав почесне прізвисько «Всіх-дверей-відкривач» (Анткін, 176). Коли Кратет заходив у якийсь будинок, його там приймали з пошаною та привітністю. Й це незважаючи на те, що він був кульгавим, горбатим (у старості) і з потворним обличчям. Здобувши істинне багатство, Кратет робив людей кращими. Діоген Лаертський повідомляє: Кратет «входив у будь-який будинок і вчив добру» (VI, 86), примирюючи тих, які сваряться (а сімейні сварки були, є і будуть у будь-які часи, й це найтяжкий вид сварок, тому що вони турбують людей у повсякденний час, а не в надзвичайних обставинах, вони ж і найпоширеніші). Антоній у трактаті «Міркування про злагоду і мир» пише: «Розповідають, що Кратет приходив у домівки, які роздираються сварками, і словами про мир розв'язував суперечки» (Анткін, 175). Імператор Юліан повідомляє, що Кратет «приходив

у домівки друзів, званий і незваний, примиряючи близьких один з одним, коли помічав, що вони у сварці. Він дорікав, не заподіюючи болю, а тактовно» (Анткін, 176).

Кратет був поблажливий до людей. «Він говорив, що неможливо знайти людину, яка ніколи не робила б помилок, подібно до того як і у фанаті серед зерен завжди знайдеться хоч одне, та гниле» (Анткін, 173 – 174). Повчаючи нещасливих людей, Кратет закликав до помірності. Міра завжди прославлялася древніми мудрецями-філософами. Ще Гесіод сказав: «Міри в усьому дотримуся і справи свої вчасно роби!». «Міра – найкраще», – стверджував мудрець Клеобул. «Нічого надміру», – сказав інший мудрець Солон. І згідно з Кратетом, «помірність... рятує родини, рятує і держави» (Анткін, 176). Мирячи людей, Кратет ніколи не удавався до лестощів. Як і Діоген Сінопський, він ненавидів підлесників. «Ті, хто живе серед підлесників, говорив він, так само безпомічні, як телята в череді вовків. Ні тим, ні цим не можна допомогти – довкола одні вороги» (Анткін, 175). Роблячи людей кращими, Кратет удавався до тактовного, але наполегливого натиску на них. Він знав, що «нерозумні люди (а таких більшість. – А.Ч.) схожі на коловорот, без натиску і примусу вони нічого не хочуть робити з того, що належить» (Анткін, 175). Крім помірності, Кратет прагнув у своїй виховній діяльності до скромності. В одному зі своїх віршів він говорить: Здраствуй, богине моя, чоловіків доброчесних радість. Скромність ім'я тобі. Мудрості славної дитя. Доброту твою шанує, хто справедливості відданий (Анткін, 171).

Отже, скромність – донька мудрості. Справедлива людина скромна. Скромність прикрашає і жінку. Плутарх у «Подружніх наставляннях» підкреслює: «Прикрасою можна вважати те, що прикрашає, говорив Кратет. А прикрашає те, що робить жінку більш скромною. Її не робить такою ні золото, ні смарагди, ні рум'яна, а те, що сповнює серйозністю, стриманістю й соромязливістю» (Анткін, 175).

Поблажливе ставлення до людей Кратета, його допомога їм не виключають звичайного для кініків, та й узагалі для філософів Древньої Греції, критичного й викривального до них ставлення. Плутарх у творі «Про виховання дітей» писав: «Знаменитий філософ стародавності Кратет любив повторювати: «Якби можна було піднятися на найвище місце в місті й закричати відтіля гучним голосом: "Ей, ви, люди! Чого ви прагнет? Навіщо стільки витрачаєте сил, щоб набути собі багатства, а про дітей, яким ви все це залишите, майже не піклуєтесь?"».

Духовне багатство Кратета пов'язане в нього з філософією. Кратет був філософом, щоправда, більше філософом-практиком, ніж теоретиком. Саме філософія (те, що він не тільки дізнався, а й сам продумав, хоча Кратет не виключає тут і навіювання з боку мудрих муз) – причина його особливої позиції в житті. Але що таке філософія за Кратетом? Філософія, говорив він, полягає в презирстві до всіх звичних людських цінностей. Займаючись нею, людина досягає такої висоти духу, коли не шанує ні військові, ні які-небудь інші почесті, нагороди. Кратет любив говорити, що філософією потрібно займатися доти, доки воєначальників не стануть вважати простими погоничами ослів (див. Анткін, 174).

Позбавлений батьківщини, бездомний Кратет-мандрівник мріяв про країну кініків, розташовану на острові, який він назвав Пера – злидарська торбинка кініка. Наслідуючи Гомера, того, хто в «Одісеї» вихваляє острів Кріт, говорячи:

Острів є Кріт посередині виноквітного моря, прекрасний, Гладкий, з усіх боків обійнятий водами, людьми рясний; Там дев'яносто вони міст населяють великих... (58)

Про цей острів розповідає сам Одісей, який не впізнав його після двадцятилітньої відсутності, Пенелопі в дев'ятнадцятій пісні «Одісеї». – Кратет сказав так:

Острів є Пера серед виноквітного моря пороку. Чудовий і гладкий цей острів. Володінь довкола не має. Дурень набитий і трутень, як і розпусник негідний. Жадібний до товстого заду, в межі його не допущений. Смокви, часник і тимян у надлишку той острів народжує. Громадяни не воюють і не сперечаються з причин жалюгідних. Грошей і слави не шукають, зброєю до них шлях пробиваючи (переклад І.М.Нахова).

У перекладі М.Л.Гаспарова це ж звучить так:

Якесь є місто Торба посередині виноквітного моря.

Місто прекрасне, пребрудне, квітуче, яке гроша не має.

Нема в те місто дороги тому, хто дурний, або жадібний.

Або блудливий, хтивий і охочий до стегон продажних.

У ньому знаходяться кмин і часник, і фіги, й хліби,

Через які народ на народ не стане війною;

Тут не за прибуток і тут не за славу мечі оголюють (VI, 85).

Такий утопічний ідеал кініка Кратета. Його місто бідне, а тому там немає ґрунту для розбратів. Знову той же кінічний культ бідності вже в утопічному образі.

Крім віршів, Кратет написав книгу «Листи» і трагедії.

Гіппархія і Метрокл. Безпосередніми послідовниками Кратета були брат і сестра – Метрокл і Гіппархія, обоє родом з Маронеї.

Гіппархія «закохалась у Кратета, в його промови і спосіб життя, залишаючись байдужою до домагань своїх наречених, незважаючи на їхні багатства, знатність і красу. Для неї Кратет був усім. Вона погрожувала своїм батькам накласти на себе руки, якщо вони не видадуть її за Кратета. Батьки ж благали його дати спокій їхній доньці. Кратет робив усе, що міг, і, не в змозі переконати її, зрештою встав, зняв перед нею весь свій одяг і сказав: «Ось твій наречений, ось усе його багатство, вирішуй!» Адже шлюбний союз не відбудеться, якщо вона не розділить і його спосіб життя. Дівчина зробила свій вибір, надягла таке ж плаття, як і він, бродила всюди разом з чоловіком, ділила з ним ложе на очах у всіх і разом з ним відправлялася на бенкети» (Анткін, 89). З останнього видно, що суворий аскет Кратет, для якого й прості боби були солодкими, іноді давав собі послаблення (хоча невідомо, що він робив на таких бенкетах, чи брав участь у спільній трапезі). Діоген Лаертський, згадуючи у своїй книзі декількох жінок, тільки одну Гіппархію називає ім'ям «жінки-філософа» (VI, 98). Гіппархія стала легендою. Тому Діоген Лаертський, який жив п'ять століть по тому після Кратета й Гіппархії, навівши розповідь, як Гіппархія одним софізмом спантеличила Феодора Атеїста, додає: «Ось яка розповідь є про цю жінку-філософа, а є й незліченна безліч інших» (VI, 98).

Стобей в «Антології» передає розповідь Метрокла про те, як змінився його спосіб життя, коли він перейшов від перипатетика Теофраста й академіка Ксенократа до кініка Кратета. Метрокл, «коли навчався у Теофраста й Ксенократа, хоча з дому одержував багаті посилки, однак боявся вмерти з голоду й завжди бідував і злидарював. Потім, перейшовши до Кратета, він міг би ще й іншого прогодувати, хоча більше йому нічого не надсилали» (Анткін, 177).

Адже будучи перипатетиком і академіком, Метроклу треба було мати взуття, одяг з тонкої та м'якої вовни, свиту рабів, будинок, придатний для прийомів гостей, білий хліб, вишукану їжу, дороге вино, розкішні частування. Адже тільки такий спосіб життя вважався гідним вільної людини. Метроклу-кініку нічого цього не було потрібно. Метрокл-кінік жив як Кратет, тобто задовольнявся грубим плащем, кашею та найпростішими овочами. І він настільки радувався своєму сьогоденню, що навіть і не згадував про своє минуле розкішне життя. Улітку він спав у храмах, узимку – в лазнях. Він навчився ні в чому не мати потреби, ні в чому не знати нестачі, уміючи задовольнятися тим, що є. Так було з усіма, хто приходив у школу Кратета, хто не втікав, а засвоював його філософію, його спосіб

життя (філософія Кратета, як і у всіх кініків, була насамперед способом життя: кініки жили своєю філософією). Стобей розповідає, що Кратет так відповів людині, яка запитала його, яку користь отримає він від вивчення філософії: «...не маючи гроша за душею, не будеш бажати нічого більшого, а станеш жити, задовольняючись тим, що є, не прагнучи до того, чого нема, цілком удоволений дійсністю» (Анткін, 177).

Ставши послідовником Кратета, Метрокл учив, що «речі... купуються або ціною грошей, наприклад будинок, або ціною часу й турбот, наприклад виховання. Багатство згубне, якщо ним не користуватися гідно» (VI, 95). Свої твори – Метрокл створив новий літературний жанр – жанр хриї, короткої розповіді про історичну особистість із повчанням, – Метрокл спалив. Умер він, затримавши дихання. Для цього потрібна, звичайно, велика сила волі.

Кратет же вмер у старості. На старості роки пригнули його до землі. Тому, відчуваючи свою кончину, старий Кратет так ласкаво сказав самому собі:

Йдеш далеко, милий мій горбань.

Зібганий старістю, в Аїд свій тримаєш шлях (Анткін, 87).

Таке кінічне тріо: Кратет, Гіппархія і Метрокл.

Онесікріт і Філіск. Іншим послідовником Діогена Сінопського став Онесікріт. Він жив чи то на острові Егіна, чи то на порівняно далекому від Афін (але все в тому ж Егейському морі) острові Астіпалея (один з островів архіпелагу Споради, який дрібною висипкою простягнувся вздовж південно-західного узбережжя Малої Азії). Діоген Лаертський розповідає, як Онесікріт став учнем Діогена Сінопського. Онесікріт у якійсь справі послав в Афіни свого молодшого сина Андросфена, але той, заслухавшись промовами кініка Діогена, не повернувся. Тоді Онесікріт послав в Афіни у тій же справі свого старшого сина Філіска. Але й той з тієї ж причини не повернувся. Тоді Онесікріт відправився в Афіни сам. І став кініком. «Такі були чари Діогенової промови» (VI, 76).

Онесікріт був моряком. Він брав участь у поході Олександра Македонського в Азію, став головним лоцманом побудованого Олександром флоту на одній з головних приток Інду – на Гідаспі. На кораблях цього флоту деяка частина армії Олександра, що забрела занадто далеко на Схід, спустилася вниз по Інду до Еритрейського моря і пройшла через Ормузську протоку і Перську затоку до гирла Тифу і Євфрату, піднявшись потім нагору по Євфрату до Вавилона – нової столиці імперії Олександра.

В Індії Онесікріт познайомився з індійськими мудрецями. Оскільки вони ходили голими, то це, очевидно, були джайнами. Але греки і македоняни стали називати узагалі всіх індійських мудреців і філософів, а більшість з них належала до інших шкіл, «голими мудрецями» (гімнософістами).

Онесікріт – один з істориків походу Олександра. Будучи кініком, він по-своєму представив і образ македонського царя, перетворивши його на кінічного героя. Наслідуючи Ксенофонту, який ходив з перським царем у військові походи і написав, крім іншого, «Виховання Кіра», Онесікріт описав виховання Олександра в дусі, який вважав найкращим Діоген Сінопський. Усі твори Онесікріта втрачені.

Старший син Онесікріта Філіск став автором пародій на трагедії Есхала й Софокла.

Монім. Монім із Сіракуз був у Коринфі рабом в одного з мінял (вони ж були й банкірами). До цього коринфського міняли «часто приходив Ксеніад, який купив Діогена, й своїми розповідями про його чесноти, про його слова і справи збудив у Моніма інтерес до Діогена. Недовго думаючи, він прикинувся божевільним, став перемішувати на міняльному столі дрібний залишок зі срібними грошима, поки, нарешті, хазяїн не відпустив його на волю. Тоді він негайно з'явився до Диогена, став наслідувати йому і кінікові Кратету, жив, як вони, а хазяїн, дивлячись на це, все більше переконувався в його божевіллі» (VI, 82). Монім написав «Дрібнички, з якими непомітно змішані важливі речі», «Про пориви» й «Заохочення». Монім був виведений Менандром у комедії «Конюший», де бідний і брудний, він ходить із трьома торбами й усе вважає марністю, крім самопізнання.

Як повідомляє Стобей у своїй «Антології», Монім говорив, що «багатство – це блювотина долі» (Анткін, 179).

Біон Борисфенський. Крім Метрокла й Гіппархії, Кратет Фіванський схилив на свою сторону Біона Борисфенського (по-нашому «Дніпровського») з грецьких колоній у Північному Причорномор'ї, переманивши його від академіка Кратета Афінського. Батько Біона був вільновідпущеником. Він торгував солоною рибою, і «було в нього не обличчя, а розпис по обличчю – знак хазяйської жорстокості» (IV, 46). Мати Біона була гетерою і була взята в дружини батьком Біона прямо з блудилища. Батько Біона зробив велику розтрату і знову став рабом, цього разу разом із сином. Біона купив якийсь ритор, який заповідав «молодому й пригожому» Біону свій статок і свої твори. Як тільки ритор умер, Біон спалив його твори, нашкрябав грошей і відправився з Наддніпрянщини в Афіни. Там він слухав академіків і перипатетиків, кіренаїків і кініків. Діоген Лаертський говорить, що Біон не затримався в Кратета, а перейшов до кіренаїка Феодора Атеїста, а від нього до Феофраста.

Як і всі кініки, Біон був дотепним і гостроязиким. «Побачивши заздрісника похмурим, він сказав йому: «Не знаю, чи то з тобою трапилося щось погане, чи то з іншим – гарне» (IV, 51). На питання, чи варто женитися, Біон сказав: «Потворна дружина буде тобі покаранням, красива – загальним надбанням» (IV, 48).

Біон – творець особливого літературного жанру. Це діатриба. Ритор Гермоген визначив діатрибу як короткий виклад якої-небудь моральної теми. Діатриба – форма популяризації філософії, коли серйозному змісту надається смішна форма, вона просторечива і навіть часом сатирична. Біон умів справити враження і висміяти кого завгодно, не шкодуючи грубословя. «За те, що мова його була змішана з виразів різного стилю, Ератосфен, за переказом, сказав, що Біон перший нарядив філософію в клаптеве одіяння» (IV, 52). Як і належить кінікові з його «апайдеусіа», Біон жартував над музикою і геометрією.

Серед різноманітних висловлень Біона (наприклад, «велике нещастя – невміння терпіти нещастя») (IV, 48) виділяється думка про те, що краса й добро чужі одне одному (див. IV, 48). Ця думка вірна в тому розумінні, що естетизація зла – найбільш небезпечна річ, через красу зло легше всього проникає в душу. Однак думку Біона варто було б обмежити: чужі одне одному добро і недобра краса, але краса буває і доброю.

Фрагменти з діатриб Біона збереглися у творах Телета.

Телет Мегарський. Розквіт діяльності Телета з Мегар припадає на сорокові роки ІІІст. до н.е. Він автор багатьох діатриб: «Про явище і сутність», «Про автаркію», «Про вигнання», «Про бідність і багатство», «Про те, що задоволення не є метою життя», «Про труднощі долі», «Про апатію» й ін. Вони містять у собі висловлення Діогена, Біона й інших кініків. Однак становлять інтерес і власні думки Телета.

Діатриба «Про явище і сутність» зовсім не метафізичне дослідження. Там просто доводиться, що людині краще бути (справедливою, здоровою, сильною, розумною, хороброю і т.ін.), ніж здаватися. У діатрибі «Про автаркію» говориться, що «не слід намагатися змінювати обставини, а краще самому підготувати себе до будь-якого ходу подій, як це роблять моряки. Адже вони не докладають зусиль, щоб змінити вітри або стан морів, але готові до того, щоб пристосуватися до них... Так і ти. Пристосовуйся до обставин» (Анткін, 182). І Телет продовжує: «Але, на жаль, ми не вміємо задовольнятися наявним, доки для нас так багато значать життєві зручності, роботу ж ми вважаємо ганьбою, а смерть – гіршим із зол» (Анткін, 182).

У діатрибі «Про вигнання» говориться про те, що вигнання не віднімає в людини здатності приймати рішення, розсудливість,

здатності правильно мислити і робити добрі справи, мужність, почуття справедливості і т.ін. «Яких же благ позбавляє людину вигнання, причиною яких нещасть воно є? Що стосується мене, я цього не знаю. Це ми самі часто себе закопуємо, незалежно від того, перебуваємо ми у вигнанні чи на батьківщині» (Анткін, 186). У діатрибі «Про бідність і багатство» говориться, що «погані люди завжди ненаситні» (Анткін, 193). Не бідність, а багатство заважає займатися філософією: «...філософією захоплюються головним чином люди небагаті» (Анткін, 194), тоді як «багатії саме з вини... свого багатства постійно перебувають у тривогах і турботах» (там же). У діатрибі «Про те, що задоволення не є метою життя» показується, що життя повне прикростей, з чого випливає висновок: «...я не розумію, як можна прожити щасливе життя, якщо вважати щастям одні лише задоволення» (Анткін, 197). У діатрибі «Про прикрощі долі» Телет говорить: «Розумна людина повинна добре грати будь-яку роль, яку вона (Тіха – доля. – А.Ч.) йому призначить» (Анткін, 197). «Доводиться тобі переживати війну, нестаток, хворобу – харчуйся раз у день, обслуговуй сам себе, надягай плащ філософа, у крайньому ж випадку йди у царство Аїда» (Анткін, 198).

Кініки, а за ними і стоїки припускали самогубство. У діатрибі «Про апатію» Телет стверджує, що «щасливий тільки той, хто не знає пристрастей і тривог» (Анткін, 199), що «той повинен бути щасливим, хто не стане горювати через кончину друга чи навіть дитини, тим більше через власну смерть» (там же). Телет наводить слова однієї спартанської епітафії: «Життя саме собою, як і смерть, ні погане, ні прекрасне. Життя прекрасн

Дата добавления: 2014-01-05