Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Особливості філософії ХХ століття




Читайте также:
  1. Аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку, її вікові особливості у дітей і значення.
  2. Будівельний комплекс та його особливості в Україні.
  3. Вікові особливості залоз внутрішньої секреції
  4. Вікові особливості змішаних залоз (підшлункової і статевих), їх вплив на розвиток організму
  5. ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІВ ЗОРУ ТА СЛУХУ У ДІТЕЙ
  6. Господарський комплекс національної економіки: основи формування та особливості структури.
  7. Дидактичні особливості уроку інформатики
  8. Загальні особливості тактики бойових дій
  9. Загальні особливості тактики бойових дій
  10. Зміни в державному устрої США у другій половині ХІХ століття.
  11. Інфраструктура ринку. Особливості біржової структури сучасної України
  12. Історія філософії

Тема 3. Основні філософські напрями ХХ століття

 

1. Особливості філософії ХХ ст.

2. Сцієнтистський напрямок у філософії ХХ ст.

3. Антропологічний (антисцієнтистський) напрямок

4. Релігійно-філософські й інші філософські концепції

 

Ключові терміни і поняття:сцієнтизм,антисцієнтизм, позитивізм, неопо­зитивізм, постпозитивізм, прагматизм, феноменологія, філософська герменев­тика, екзистенціалізм, неотомізм, персоналізм, постмодернізм.

 

Філософія ХХ століття винятково різноманітна. Визначити її головні особливості не так легко, як це було стосовно більш ранніх епох. Проте серед визначальних її рис частіше називають некласичність. Цим намагаються підкреслити її істотну відмінність насамперед від німецької класичної філософії. Дійсно, багато філософських концепцій ХХ століття можна розглядати як реакцію на надмірну абстрактність, спекулятивність філософії Гегеля (особливо помітна ця реакція у таких філософів ХІХ в., як О. Конт (1798 – 1857), А. Шопенгауер (1813 – 1855), С. К’єркегор (1844 – 1900), Ф. Ніцше (1788 – 1860) й ін.). Звичайно, цим не вичерпується зміст поняття «некласичність». Так, до некласичних філософських концепцій не може бути застосоване так зване основне питання філософії, нехай навіть у тій дидактичній формі, про яку говорилося в попередній темі. Крім того, до кінця ХІХ століття в духовній культурі Європи наростає критика індустріальної цивілізації, настає «переоцінка цінностей» (Ф. Ніцше) західноєвропейського суспільства, і насамперед цінностей раціоналізму, науки, прогресу. Усі частіше стали сумніватися у всесиллі науки, у загальній і найвищій цінності наукового знання. Це не могло не позначитися на переорієнтації філософської проблематики, ядром якої стає тепер питання про співвідношення філософії і науки. Якою мірою філософія повинна бути зв'язана з проблемами науки? Чи здатна вона, залишаючись на традиціях німецької класики, адекватно оцінити соціально-культурні проблеми, що встають, ігноруючи при цьому внесок науки? Або навпаки, наука, що бурхливо розвивається у ХІХ ст., цілком сама справиться з розв’язанням зростаючих соціально-культурних проблем без участі філософії? У рамках філософських дискусій навколо цих питань виділилися два основних напрямки, що у загальному можна віднести не тільки до філософії, але і ще ширше – до духовної культури взагалі.

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання.



Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та лихах сучасного суспільства винні, насамперед, наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає «людинний вимір»; у гонитві за об'єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах), як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції – ранній, класичний, позитивізм, емпіріокритицизм, нео- і постпозитивізм. (див. про це далі). Крім неопозитивізму до сцієнтистського напрямку у філософії XX в. належать: прагматизм, аналітична філософія, структуралізм, філософія лінгвістичного аналізу й ін. Відповідно, до філософського антисцієнтизму (антропологічного напрямку у філософії ХХ в.) можна віднести такі філософські системи (концепції), як феноменологію, екзистенціалізм, філософську герменевтику.

Значним впливом у XX в. користуються також і релігійно-філософські системи і концепції. Серед них як найбільш впливові відзначимо неотомізм і персоналізм, що мають зв'язки як зі сцієнтистським, так і з антропологічним філософськими напрямками XX ст.

 

3.2. Сцієнтистський напрямок філософії ХХ ст.

 

Одним з головних і впливових представників цього напрямку є неопозитивізм. Крім вказаного вище комплексу проблем, у відповідь на який і виник сцієнтизм, слід зазначити ще й проблемну ситуацію в самій науці, ситуацію, що стимулювала формування і виникнення неопозитивізму. Мова йде про кризу у фізиці і математиці на рубежі ХІХ-ХХ ст. У фізиці – це світоглядна криза, криза старої механістичної картини світу, у яку не вписувалися нові відкриття (рентгенівські промені, радіоактивність, фотоефект, хвильові властивості часток і ін.) і нові теорії (спеціальна теорія відносності і квантова механіка). Відбувалося «ламання старих понять». У математиці ж, цій найбільш строгій, точній і надійній науковій дисципліні виявилися вади, парадокси в самому її фундаменті – парадокси в теорії множин. Сцієнтистсько орієнтовані філософи (у тому числі і неопозитивісти) думали, що провиною усьому є недосконалість мови науки. Звідси і виникла в неопозитивізмі ідея побудови ідеальної мови науки, вільної як від парадоксів, так і протиріч зі старою механістичною картиною світу.

Неопозитивізм однак являє собою історично третій позитивізм, третій етап розвитку позитивістської філософії. Перший, класичний позитивізм, бере свій початок від французького філософа О. Конта, який поставив перед собою завдання перебороти абстрактність і спекулятивність філософії Гегеля (про що вже йшла мова вище) на користь науки і осмислення її досягнень. Знання є науковим настільки, наскільки відповідає критеріям найбільш розвинутої форми наукового знання – ідеалам і критеріям природничих наук. І насамперед це критерій, що перевіряється у досвіді, шляхом зведення до експериментальних даних чи чуттєвих сприйнять. Саме таке знання О. Конт вважав позитивним, гідним розгляду (звідси і термін – «позитивізм»). Філософію же в традиційному сенсі (наприклад, у сенсі німецької класики, як метафізику) він відкидав, тому що вона містила спекулятивні, що принципово не перевіряються, твердження типу: «світ - нескінченний», «прогрес – нескоримий» і т.п.

Позитивістську філософію далі розвивали англійські філософи Д. Мілль (1806 – 1873) і Г. Спенсер (1870 – 1903). В другій половині XIX ст. цей філософський напрямок набуває все більш суб'єктивного характеру. Позначився вплив ідеалістично орієнтованих эмпіристів Д.Берклі і Д.Юма. Тим самим позитивізм вступає в другий етап своєї еволюції, що іноді іменується емпіріокритицизмом. Серед його представників назвемо Р. Авенаріуса (1840 – 1896), Е. Маха (1838 – 1916), що розглядали світ як сукупність «нейтральних елементів», чи «нічиїх» відчуттів (і взагалі будь-яка річ для них – це комплекс відчуттів).

На третьому етапі емпіріокритицизм витісняється неопозитивізмом із уже згадуваною задачею побудови ідеальної мови науки. Відзначимо для простоти лише два основних положення цієї філософії. По-перше, це концепція атомарних висловлень Л. Вітгенштейна (1889 – 1951), під якими він мав на увазі найбільш прості пропозиції (висловлення), що відносяться безпосередньо до чуттєвих даних. Такі висловлення можуть бути виражені в пропозиціях типу: «Троянда – червона», «стрілка шкали S приладу P відхилилася на N поділок». По-друге, це принцип верифікації, що розробляли Р. Карнап (1891 – 1970), М. Шлік (1882 – 1936) та ін. представники Віденського гуртка. Спрощена форма цього принципу має вигляд: висловлення р вважається елементом мови науки (чи інакше, є науково осмисленим, таким, що має пізнавальне значення), якщо його у кінцеве число логічних кроків р можна звести до атомарних висловлень.

Однак реалізувати свою мету неопозитивізму так і не вдалося. Одна з перших, найбільш гострих проблем, з яким зіткнулись неопозитивісти і яку вони так і не змогли вирішити в рамках своєї концепції, – це проблема верифікації законів науки як універсальних висловлень. Якщо застосовувати до них із усією строгістю принцип верифікації, то прийдеться віднести їх до неверифікованих висловлень, що не мають пізнавальної значимості, що суперечить реальному стану справ у науці і практиці. Це, а також і інші обставини, зрештою привели до розпаду неопозитивізму і трансформації його в постпозитивізм, що не втратив своєї сцієнтистської орієнтації, однак відкинув принцип верифікації на користь іншої інтерпретації смислу і значення мовних виразів і зробив акцент на вивченні історії науки, а не її мови і логічної структури. Серед найбільш значимих представників постпозитивізму відзначимо таких філософів, як Т. Кун (1922-1996), С. Тулмін (р.1922), І. Лакатос (1922 – 1974), П. Фейєрабенд (1924 – 1994) і ін. Дещо проміжний ступінь між нео- і постпозитивізмом займає К. Поппер (1902 - 1994).

В наш час постпозитивізм як цілісна і самостійна школа філософії вже не існує.

Прагматизм як різновид сцієнтистської філософії виник в кінці ХІХ ст. головним чином у США і там же одержав найбільш широке розповсюдження. Його основні представники Ч. Пірс (1839 – 1914), У. Джеймс (1842 – 1910) і Д. Дьюї (1859 – 1952) орієнтувалися на практичну значимість знання і філософії в тому числі. Наприклад, «принцип прагматизму» Ч.Пірса визначав значимість знання його практичними наслідками. У. Джеймс розглядав прагматизм як метод розв’язання філософських суперечок шляхом порівняння «практичних наслідків», що випливають з тієї чи іншої теорії (концепції). Істина ж, за Джеймсом, є «те, що краще «працює» на нас, що найкраще підходить до кожної частини життя».

 

3.3. Антропологічний (антисцієнтистський) напрямок у філософії ХХ століття

 

Відзначимо спочатку, що антропологічний напрямок у філософії ХХ століття не слід змішувати з філософською антропологією як таким розділом філософії, що орієнтований на побудову філософського вчення про природу і сутність людини. Хоча термін «філософська антропологія» був уведений ще І.Кантом, сучасна філософська антропологія ставить задачею розробку концепції людини на основі знань, накопичених у різних науках про людину. Антропологічний ж напрямок у філософії ХХ століття має більш широкий діапазон філософських вишукувань і осмислень і, до того ж, з акцентом на протиставлення сцієнтистському напрямку в сучасній філософії і культурі (більш докладно про філософську антропологію див. у темі 9 ч. ІІ).

Серед філософських течій антропологічного напрямку у філософії ХХ століття виділимо найбільш впливові – феноменологію, екзистенціалізм і філософську герменевтику.

 

Феноменологія.Слово«феномен» у перекладі з грецького означає те, що є. У нашому випадку мова йде про те, що з'явилося у свідомості людини, у її чуттєвому досвіді і далі в процесі осмислення. Феномен – це і відчуття, і сприйняття, і уявлення, і думка. Феноменологія ж – це вчення про свідомість, про феномениі їх змісти. Засновником цієї течії в тому виді, у якому вона культивується наприкінці ХХ століття, вважається Эдмунд Гуссерль (1859-1938). До прихильників феноменології можна віднести таких філософів, як М. Хайдеггер(1889 – 1976), М. Мерло-Понті(1908 – 1961), Г. Шпет (1879 - 1937) та ін. Феноменологія стурбована тим, що багатий життєвий світ людини, наповнений фарбами, запахами, різноманітними враженнями, пройшовши через свідомість і досягши стадії науки, думок, понять, ідеалізації, виявляється надзвичайно збідненим, сухим, абстрактним, безжиттєвим.

Так, Гуссерль, один з головних представників феноменології, виступав проти жорсткого (як, наприклад, у Канта) протиставлення суб'єкта об'єкту. При такому протиставленні перебільшують або значення суб'єкта (що приво­дить до суб'єктивізму), або об'єкта (що приводить до натуралізму). Суб'єкти­візм веде до психологізму, у рамках якого думають, що зміст науки береться винятково зі свідомості. Натуралізм трактує свідомість як пасивне відобра­ження реальності, а тим часом воно активне. Набагато більше відповідає дійс­ності точка зору, яка полягає в тому, що в явищах свідомості суб'єкт і об'єкт дані в їхній співвідносності. Зовнішній для людини предмет дається йому у відчуттях, сприйняттях, спогляданнях. Але цим пізнання не закінчене, а лише починається. Тепер настає черга спеціальної роботи свідомості. Не назавжди, а на час потрібно зовнішній світ мов би «взяти в дужки», утримуючись від поспішних суджень про нього (така помірність з часів давніх греків називається епохе). На час аналізу зовнішній світ «замкнутий», зведений (скорочений) до явищ свідомості. При цьому не можна забувати, що в стратегічному смислі свідомість завжди орієнтована, спрямована на предмет. Це й означає, що свідомість інтенціональна, тобто спрямована на предмет.

Розглянемо феноменологічний метод на конкретному прикладі. Як сприйняти й осмислити, що таке яблуня? Людина розглядає конкретну яблуню і синтезує одержувані від неї сприйняття. Людина має справу зі сприйняттями від однієї і тієї ж яблуні, тому синтезування виступає як ідентирування, тобто «схоплювання» однакового. Так суб'єкт формує уявлення «про цю яблуню».

Але як скласти собі ідею (за Гуссерлем, - ейдос) про яблуню взагалі? Гуссерль не випадково використовує слово «ейдос». Ейдос – це ідея, що не втратила своєї конкретності, образності. На шляху до ейдосу «яблуня» суб'єкт уявляє (фантазує) собі різні яблуні, у тому числі і такі її властивості, що є у будь-якій яблуні. У результаті досягається ейдичний опис. Він формується у свідомості, без якого-небудь втручання предмета.

Акту переживання відповідає висловлення. Динаміці переживань від­повідає динаміка висловлень. Уся справа в тім, щоб висловлення мало справж­нє значення. Є слова і вирази, що всього лише вказують на щось, це бідні знаки. І є справжні висловлення, повноважні знаки, у яких людина виражає своє відношення до того, що відбувається, робить себе відповідальним за те, що відбувається.

Феноменолог прагне зберегти і примножити повноту буття, що реалізується в динаміку споглядань, переживань, їхніх змістів (ейдосів), висловлень. Але завдяки чому вдається зробити перехід від споглядання окремих предметів до їх змісту? Завдяки інтуїції.

Істотна обставина полягає в тому, що мало не у кожному висловленні міститься більш того, на що вказує його зміст. Припустимо, я, вказуючи паль­цем на книгу, стверджую: «На цьому столі лежить книга». Я бачу два пред­мети – стіл і книгу. Я ніколи не побачу в словах «на», «цьому», «лежить» той смисл, що вкладаю в слово «книга». Людина утворить смисл не на порожнім місці, а завдяки вихідним спогляданням. Але в смислах вкладено більше, ніж у спогляданнях.

Отже, феноменолог бере предмет споглядання «у дужки», потім він збагачує споглядання смислами і тільки після цього отриманий ейдос повер­тається предмету, що й означає зберегти повноту життєвого світу.

 

Екзистенціалізм виник у 20-ті роки. Його найбільш видатні представ­ники: М. Хайдеггер (1889-1976) і К. Ясперс(1883-1969) у Німеччині, Г. Мар­сель (1889-1973), Ж.-П. Сартр (1905-1980), А. Камю (1913-1960) у Франції. Соціальним джерелом способу мислення, що лежить в основі філософії екзис­тенціалізму, були реальні процеси соціально-економічного, політичного і ду­ховного життя Заходу, що знайшли втілення в різних формах відчуження людини. Феномен відчуження виражається в тім, що власна діяльність людини стає для нього далекою силою, що протистоїть йому, гнітить його, замість того, щоб людина панувала над нею. Цю тему одним з перших розробляв ще К. Маркс у своєї книзі «Німецька ідеологія». Підходи екзистенціалістів до проблеми подолання відчуження не можна розглядати лише як відображення суперечливості буржуазного суспільства. Ці протиріччя мають характер загальнолюдських.

На відміну від Канта, що порушив питання «Що таке людина?», екзис­тенціалісти центр ваги переносять на питання «Як стати людиною?», чи конкретніше: «чи можливо стати людиною в століття абсурду, а якщо так, то як?» У категоріальному арсеналі екзистенціалістів ключовими є такі категорії, як «екзистенція», тобто існування, «буття», «ніщо», «сутність», «гранична ситуація». Категорія «екзистенція» була введена в науковий обіг датським філософом С. К’єркегором (1813-1855). Вона означає неповторність, унікальність, суб'єктивність існування окремої людини «тут – зараз» на противагу його загальній сутності – природній, соціальній, чи об'єктивно-духовній в розумінні Гегеля. Така экзистенція розглядається як недоступна раціональному пізнанню, як така, що дана лише безпосередньому переживанню.

Для всіх екзистенціалістських доктрин характерне переконання в тому, що єдиною справжньою реальністю можна визнати тільки буття людської особистості. Це буття – початок і кінець будь-якого знання, і насамперед фі­лософського. Людина спочатку існує — думає, почуває, живе, – а потім уже визначає себе у світі. Людина сама визначає свою сутність. Остання знахо­диться не поза людиною (наприклад, у виробничих відносинах, чи в божест­венному приреченні), не є деяким ідеальним образом – прототипом, що має «вічні», «незмінні» людські чи «антропологічні» якості. Людина сама визна­чає себе, вона хоче бути такою, а не іншою. Людина прагне до своєї індиві­дуальної мети, вона діє сама, вибирає своє життя.

Особистість не може переслідувати якісь «загальні цілі», хоча в реальному житті людина, нерідко ототожнюючи себе з «загальними цілями», знімає, тим самим, відповідальність із себе за свої вчинки. Їй здається, що світ раціональний, що є деякі загальні закони світу, історії, культури. Однак насправді світ – абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. До того ж, швидше за все, це єдиний світ і, умираючи, ми не одержимо жодної відплати. Справжня людина не ховається за міражі і вимисли «понадіндивідуального буття». Вона розуміє, що цілком відповідає за свої вчинки і їхні наслідки.

Буття людини — це драма. Свідомість людини вільна, її воля визначає життєвий шлях. Наш вибір і визначає нашу суть, суть буття окремої особис­тості. Це не значить, що людина абсолютно вільна у своєму виборі від суспіль­с­тва. Навпаки, існування людини можливо тільки в рамках колективності, «спільного буття»; конкретна людина спілкується тільки з конкретними людь­ми. Людина самотня у своїх почуттях, вона знаходиться в порожнечі. У спілкуванні ж з іншою людиною вона або підкоряє її волю собі, або сама підкоряється її волі (або кат, або жертва). Зрозуміло, що в описаній ситуації немає ніякої об'єктивної істини. Істин багато, стільки, скільки людей. Це «суб'єктивність», її можна знайти, досліджуючи свої переживання. Для живої людини єдина дійсність — ця власна етична дійсність, а дійсним є реально-внутрішнє рішення. Існуючий об'єктивний світ у свідомості кожної людини свій і тільки свій. Світ змінюється, коли в його інертність, хаотичність ми вносимо дію. Світ перетворюється, коли ми його усвідомлюємо крізь призму своєї волі, своїх цілей. Людина перетворить світ, ставить його в залежність від себе, додає йому значимість.

На екзистенціалістську методологію застосування філософських категорій мав значний вплив «феноменологічний метод» німецького філософа Э. Гуссерля. Він ґрунтується на ідеї специфіки філософського вивчення свідомості, про що вже йшла мова вище при розгляді феноменології Гуссерля. Його феноменологічний метод опису свідомості екзистенціалісти використовували таким чином, що за допомогою його вони описали не стільки свідомість, що пізнає, скільки повсякденну свідомість, що перебуває в стані страждання, емоційного навантаження і навіть перевантаження негативними почуттями. Основні форми емоційного стану повсякденної свідомості – це занепокоєння, почуття провини, страх, відповідальність, страх смерті і т.п. Саме через них людина виходить на структуру реальності.

При всій специфічності застосування і тлумачення згаданих раніше філо­софських категорій різними екзистенціалістами, головними філософсь­кими питаннями для них залишаються питання про критерії розходження дійсного і несправжнього існування, чи буття людини і питання про можливість, гра­ницю (межі) і способи досягнення справжнього існування. Саме в зв'язку з цими питаннями і на їхній основі робляться спроби вирішити такі важливі, актуальні проблеми, як проблеми волі, відповідальності і гуманізму.

 

Філософська герменевтика. Це, мабуть, найостанніша за часом виник­нення самостійна течія західної філософії, хоча вона має найтривалішу передісторію. Слово «герменевтика» походить від імені бога Гермеса — у давньогрецькій міфології Бога–посередника, що роз'ясняє людям послання інших богів, який був тлумачем їхньої волі. Герменевтика із самого початку була зв'язана з ідеями інтерпретації і розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики – Э. Бетті(1890 – 1970), Г. Гадамер(р.1900), П. Рікер(р.1913) бачать у ній не тільки метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації і людського буття взагалі. Вбачаючи основну проблему філософії в проблемі мови, вони відкидають об'єктивне наукове пізнання, безмежно довіряючи непрямим свідченням свідомості, втіленим у мові, насамперед вербальній.

Свою самостійність герменевтика знайшла вже в роботах німецьких філософів Ф. Шлейермахера (1768 - 1834) і В. Дільтея(1833 – 1911), згідно з якими для розуміння історичних текстів і будь-яких пам'яток минулого необхідно ввійти в ту культурно-історичну атмосферу, у якій творив їхній суб’єкт, і спрмогтись якомога точніше відтворити її в переживанні і взагалі у свідомості дослідження. Багато чого запозичаючи в Дільтея і Хайдеггера, Гадамер додав герменевтиці універсальний зміст, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Предметом філософського знання, з погляду герменевтики, є світ людини, який розуміється як сфера людського спілкування. Саме в цій області протікає повсякденне життя людей, створюються культурні і наукові цінності.

Розуміння припускає практичну дію, але воно з тією ж необхідністю є вираження суб'єкта, його інтерпретація. Але будь-яка інтерпретація має мовну, текстуальну форму, у силу чого герменевтика і є інтерпретація тексту.

Зрозуміти текст — це значить знайти в ньому відповіді на ряд питань, обумовлених кордонами того, хто запитує, його освітою, смаком (естетичним, наприклад), талантом, традиційністю. За Гадамером, марні спроби бачити сенс тексту у свідомості його творця (тому що творець тексту сам є частина світу, до того ж ми хочемо пізнати безпосередньо дане); у тексті немає власного смислу поза його інтерпретацією, а в рамках цієї інтерпретації недоречне суб'єктивне свавілля, тому що сам текст не довільний. Отже, розуміння досягається у забезпеченні злиття горизонтів тексту і людини. При цьому треба мати на увазі так зване герменевтичне коло. Людина повинна зрозуміти те, усередині чого вона із самого початку знаходиться, кругова залежність зв'язує ціле і його частини. Ми можемо зрозуміти текст тільки як частину цілого, про яке в нас є деяке передрозуміння до початку інтерпретації тексту. Нарешті, варто врахувати: розуміння історичне, минуще, тимчасове, а це означає мінливість самих горизонтів розуміння. Кожне нове покоління інтерпретує по-своєму.

 

Постмодернізм. Ця течія оформилася наприкінці 70-х років як виклик, як опозиція традиційним загальним цінностям; але характеризується крайньою неоднорідністю концептуального змісту, а також невизначеністю границь. Постмодернізм є течією не тільки у філософії ХХ століття, але і взагалі в культурі цього сторіччя.

Термін “постмодерн” означає “те, що випливає після Нового часу”. Справа в тім, що при осмисленні нових явищ у житті суспільства культурологи і філософи стали відчувати неадекватність традиційної схеми “Древнє – Середньовічне – Нове”. Епоха Нового часу все частіше відчувала свої межі і прагнула через них переступити. Спробою окреслити кінець Нового часу і початок якоїсь наступної епохи і з'явився постмодернізм. Однією з перших постмодерністських робіт вважається дуже екстравагантна стаття Л. Фідлера “Перетинайте границі, засипайте рови”, присвячена критичному аналізу сучасної художньої літератури й опублікована в 1969 р. у журналі “Плейбой”.

Можна вказати принаймні на два джерела філософського постмодернізму: 1) філософську герменевтику, про яку щойно йшла мова, і 2) ту частину аналітичної філософії, що дуже близько примикає до філософії мови і постструктуралізму (включаючи таких філософів, як К. Леві-Стросс (р.1908), Р. Барт (1915 – 1980), М. Фуко (1926 – 1984) та ін.). Однією з перших робіт, присвячених власне постмодерністській філософії, звичайно називають книгу Ф. Ліотара (р. 1924) “Стан постмодерну”(1979).

 

3.4. Релігійна філософія ХХ ст.

 

Під визначення релігійної філософії звичайно підпадають такі філософські школи, як персоналізм – Э. Мунье (1905 – 1950), М.О. Бердяєв (1874 – 1948 ), Л.І. Шестов (1866 – 1938) ін.; християнський еволюціонізм – Тейяр де Шарден (1881 – 1955); неопротестантизм – П.Тиллих (1886 – 1965), Р. Бультман (1884 – 1976) ін. і неотомізм – Ж. Марітен (1882 – 1973), Е. Жильсон (1884 – 1978), Ю. Бохенський (р.1902) і ін.

Релігійна філософія вже за визначенням поєднує всі проблеми з вченням про Бога, як досконале буття, абсолютну реальність, чия вільна воля просліджується в історії й у культурі. Проблеми розвитку гуманізму пов'язані з історією розвитку християнської релігії. Усі питання етики, естетики, космології проглядаються через призму християнського вчення. Велику роль відіграють у релігійній філософії проблеми поєднання Віри і Розуму, науки і релігії, можливості синтезу філософії, теології і науки при визначальному впливі теології.

Центральна проблема сучасної релігійної філософії — проблема людини. Як відноситься людина до Бога? Яка місія людини в історії, у чому зміст буття людини, зміст уболівань, зла, смерті — явищ, що, незважаючи на прогрес, так широко поширені?

Папа Іоанн Павло II в одній зі своїх енциклік (послань) намітив шлях відновлення сучасної релігійної філософії як відхід від абстрактних вчень про людину і звертання до вивчення «цілісної динаміки життя і цивілізації». Людині треба показати вічні цінності і цінності, які знову з'явилися, допомогтиїх правильно зрозуміти і синтезувати. Такий підхід до задач філософії зробив релігійно-філософські доктрини популярними в XX в.

Основний предмет дослідження в персоналізмі творча суб'єктивність людини. Пояснити її можна тільки через її причетність до Бога. Людина завжди особистість, Персона. Її суть — у її душі, що фіксує у собі космічну енергію. Душа самосвідома, самонапрямна. Люди живуть роз'єднано і впадають у крайність егоїзму. Інша крайність - колективізм, де особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналітичний підхід дозволяє відійти від наз­ваних крайностей, виявити щиру сутність людини і відродити її індивідуальність. Шлях до індивідуальності лежить через розуміння себе як неповторної унікальної суб'єктивності. Історія і суспільство розвиваються через особистість людини. Основні проблеми персоналізму — це питання волі і морального виховання людини. Якщо особистість прагне до Бога, чи, що те ж саме, до добра і досконалості, вона знаходиться на правильному шляху. Моральне самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання ведуть до сус­піль­­ства гармонічних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Звідси важливість комунікації як «залучення» людей до перетворення світу.

Основні питання неопротестантських філософів — про пізнаванність Бога і своєрідність християнської віри. Але пізнання Бога зв'язане з пізнанням себе. Тому вчення про Бога виступає у формі вчення про людину. Вона може існувати як «справжня» - віруюча, і «несправжня» — невіруюча людина. Невіруюча людина знаходиться в «видимому світі», її життя тривожне, перейняте страхом. Вивести зі стану страху і тривоги може тільки релігія. Вона залишає людину наодинці з Богом, і тим самим прилучає його до вищого світу. Важлива задача неопротестантизму - створити теологію культури, яка б з позиції релігії пояснювала всі явища життя - Бог не над світом, не поза світом, і не в приватному бутті людини, а у світі як його першооснова і глибина. Вив­чення культури й історії показують нам Бога як першооснову всього існуючого.

Найбільш впливова релігійно-філософська школа — неотомізм. Його теоретичний фундамент складає вчення Фоми Аквінського. Головні принципи його філософії збереглися без змін: це ідея гармонійної єдності Віри і знання, релігії і науки, визнання цінностей двох істин — істини розуму й істини віри, і думка про превалювання теології над філософією. У томістській доктрині відбувається синтез матеріалізму й ідеалізму, сцієнтистських і антропологічних вчень сучасності.

Провідна проблема томізму — доказ буття Бога і розуміння місця Його у Світі — була доповнена неотомістами проблемою буття людини. У результаті відбувся зсув акценту на проблеми людини, був створений новий її образ, який здійснює свій культурно-історичний світ, спонукуваний до цього божественним творцем. Людина в розумінні неотомістів — основний елемент буття, через нього проходить історія, що веде до вищого стану розвитку суспільства — «граду божого». Історія має гуманний сенс і призначення. Суспільство може прийти до стану, несхожому на усі відомі. То буде суспільство, основане на вищих релігійно-моральних цінностях. Так ставиться питання в творах найбільш відомих неотомістів – Е. Жильсона та Ж. Марітена.

 

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

З якого питання сцієнтизм і антропологічний напрямок філософії (антисцієнтизм) займають протилежну позицію?

Які філософські підстави позитивізму?

Визначте основні етапи розвитку позитивістської філософії.

Що Ви можете сказати про передумови виникнення а) позитивізму? б) неопозитивізму? в) екзистенціалізму? г) неотомізму?

Чому екзистенціалізм відносять до антисцієнтистського напрямку у філософії ХХ століття?

Що Ви можете сказати про основні філософські ідеї неотомізму і його зв'язки з іншими філософськими концепціями ХХ століття?

 

ЛІТЕРАТУРА

Філософія. Курс лекцій (ред. І.Бичко). – К.,1993, лекція 8

Філософія. Підручник (ред. Г.А.Заїченко). – К., 1995, розділ 4

Введение в философию (ред. И.Т.Фролов). Часть 1.- М.,1989, глава ІV

Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. – К.- Львів,2001, теми 8,9

Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика. Підручник. – К., 1999.

Бичко А.К. Історія філософії. – К., 2001.

Читанка з історії філософії в 6 книгах. Книга 6. Зарубіжна філософія ХХ століття.- К., 1993

Современная западная философия. Словарь.- М.,1991

 

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ, ТЕСТИ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

3.1.Які причини, що змінили орієнтацію філософських проблем у XX в.?

3.2.Сформулюйте кілька філософських питань, з яких відбулося розмежування сцієнтизму й антисцієнтизму. Визначте етапи становлення і розвитку позитивізму.

3.3.Опишіть подібність прагматизму і неопозитивізму. Чому їх відносять до сцієнтистського напрямку у філософії і культурі?

3.4.Виявіть основні філософські проблеми, що їх розробляли прихильники екзистенціалізму. Яка з цих проблем домінувала у творчості того чи іншого філософа?

3.5. Назвіть основні напрями розвитку філософії екзистенціалізму

3.6.Неопозитивізм і екзистенціалізм: що спільного в цих філософських концепціях і що різнить їх?

3.7.Назвіть мету і методи філософської герменевтики.

3.8.У якому смислі основою неотомізму виступає філософія Фоми Аквінського?

3.9. До якого з основних напрямків філософії ХХ століття відноситься персоналізм? [Варіанти: а) до сцієнтизму; б) до антисцієнтизму; в) до релігійно-філософського напрямку].

3.10.Філософія ХХ сторіччя розділяється на велику кількість шкіл і напрямків. Чи зустрічаються продуктивні спроби знайти єдину, правильну філософію?

3.11.* До якого з трьох основних напрямків філософії ХХ ст.[а) сцієнтизму; б) антисцієнтизму; в) релігійно-філософського напрямку] відноситься наведений текст: «До нашого покоління ще не було такого, щоб виріс новий клас філософів, натренованих у техніці наук, включаючи математику, і які сконцентровані на філософському аналізі. Ці люди бачили, що необхідні нові розподіли роботи, що наукові дослідження не залишають людині досить часу, щоб робити роботу логічного аналізу, і навпаки, логічний аналіз вимагає концентрації, що не залишає часу науковій праці, концентрації, що внаслідок свого прагнення до прояснення більше, ніж до відкриття, може навіть заважати науковій продуктивності. Професійні філософи науки є продуктом її розвитку» [6]. Які особливості цього напрямку можна виявити в даному тексті?

3.12.* Що ріднить персоналізм і неотомізм?

3.13.* Чи зв'язані між собою сучасна соціальна ситуація неоднозначності особистісного буття з розвитком філософських ідей?

3.14.* У чому суть розриву між сучасною філософією і попередньою класичною філософією? Обгрунтуйте свою відповідь.

 

ТЕМИ ДЛЯ РЕФЕРАТІВ, ДОПОВІДЕЙ І КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ

Європейська філософія ХІХ століття

Особливості філософії ХХ століття

Філософія ХХ століття як некласична філософія

Зміна орієнтації філософствування в ХХ столітті

Сцієнтизм у духовній культурі й у філософії

Основні етапи еволюції позитивістської філософії

Філософія прагматизму, її джерела і вплив на духовну культуру ХХ століття

Ф.Ніцше і філософія життя

Екзистенціалізм і його соціокультурне значення

Екзистенціалізм і феноменологія: подібність і розходження

Філософська герменевтика, її джерела і вплив на духовну культуру ХХ століття

Основні релігійно-філософські концепції ХХ століття

Філософський постмодернізм, його джерела і вплив на духовну культуру ХХ століття

 

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки – К., 1996

Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. – К., 1996

Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995

Канке В.А. Основные философськие направления и концепции науки. Итоги ХХ столетия. - М.,2000

Пассмор Д. Сто лет философии. – М.,1998

Реали Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т.4. – Спб.,1997

Постмодерн: переоцінка цінностей. – Вінниця, 2001

Філософія. Навчальн. посібник (ред. І.Ф.Надольний). – К.,1997

Антология мировой философии. Т.3. М., 1971.

Зотов А.Ф. Мельвиль Ю.К. Буржуазная философия середины XIX – начала ХХ столетия. - М., 1988

История философии в кратком изложении. - М.,1991.

Кьеркегор С. Наслаждение и долг. - К., 1994.

Мир философии. Книга для чтения. Часть 1.Раздел 1., п.2. - М., 1991.

Ницше Ф. Сочинения: в 2-х тт. - М., 1990.

Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії.- К., 1998.

Татаркевич Вл. Історія філософії. Т.3.- Львів, 1999.

Шопенгауэр А. Мир как воля и представление // Собрание сочинений. Т.1. - М., 1992.

Малахів В.С. До характеристики герменевтики як способу філософствування // Філософська і соціологічна думка.- 1991.- № 6.

Хрестоматия по истории философии (западная философия). – М.,2001





Дата добавления: 2014-01-05; Просмотров: 2402; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2019) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.021 сек.