Філософія Середньовіччя й епохи Відродження

Філософія стародавнього Риму.Афінська школа була винятково впливовою філософською школою. Причому впливовою не тільки в епоху ан­тичності, але і в наступному розвитку філософської думки. Однак зміна соціально-економічної ситуації Римської імперії вплинула і на характер філо­софських систем. Серед них слід зазначити, насамперед, філософію стоїків, кініків,а також становлення філософського скептицизму.

Афінська школа. У той час, VII–V ст. до н.е., Афіни були найбільш розвинутим у соціально-економічному відношенні містом-полісом, що відби­лося і на духовному житті в ньому та довкола нього, і так само на особливос­тях філософствування. Змінився характер обговорюваних філософами проб­лем: онтологічні проблеми поступово витісняються антропологічними, етич­ними. Космоцентризм поступається місцем антропоцентризму.

Сократа (469 – 399 до н.е.) багато хто справедливо називає засновни­ком Афінської школи. Він дотримувався заклику дельфійських оракулів («Піз­най самого себе»), розробляючи, головним чином етичну проблему до­сягнення гідного, доброчесного життя. Мудрість людини виявляється у поєд­нанні добра з красою й істиною. Їх єдність – ідеал філософа-мудреця.

Свої філософські ідеї Сократ викладав і відстоював у бесідах і супереч­ках. Він мав дивне мистецтво переконувати співрозмовників майстерністю аргументації і логічною послідовністю у своїх міркуваннях. Це мистецтво вес­ти бесіду, суперечку, полеміку пізніше стали називати діалектикою.

Серед найбільш видатних учнів Сократа варто назвати Платона.

Платон ( 428 – 348 до н.е. ) відноситься до тієї лінії філософствування, що називають об'єктивним ідеалізмом, тобто концепції, відповідно до якої первинним є світ ідей, що існують поза і незалежно від людини. Усе земне, речовинне, матеріальне – лише тіні цих ідей. Знаменитий платонівський образ печери і поневоленого в ній в'язня символізує його вчення про світ ідей. Платон створив і першу гносеологічну концепцію, першу модель пізнання. Людське пізнання, за Платоном, – це свого роду пригадування того, що знала душа людини, перебуваючи у світі ідей.

Арістотель (384 – 322 до н.е.) один з головних учнів Платона, далеко не в усьому був згоден із своїм учителем. Основна лінія розбіжностей прохо­дить з питань про природу ідей. Якщо для Платона вони первинні, вічні і не­змінні, то для Арістотеля вони – результат пізнавальної і практичної діяль­нос­ті людини, результат узагальнення досвіду освоєння людиною оточуючого світу. Однак таку в загальному матеріалістичну установку Арістотель не провів послідовно у своїх творах (головні з який – «Метафізика», «Фізика», «Нікомахова етика», «Категорії» та ін.) Ця непослідовність виявляється, наприклад, у питаннях співвідношення матерії і форми, і в тлумаченні причинності, у першому випадку він вважав матерію пасивною, а форму ак­тивною, допускаючи в тому числі утворення матерії формою. У тлумаченні ж причинності Арістотель уперше дав класифікацію причинних зв'язків. Серед причин він виділяє чотири основних: 1) матеріальну; 2) формальну; 3) рушійну (причини як початок руху) і 4) цільову.

Часові межі епохи Середньовіччя не є чітко й однозначно окресленими, однак найчастіше вказують історичний період від розпаду Римської імперії до XIV – XV ст.

Головний фактор, що вплинув на духовну атмосферу цієї епохи, – це встановлення в Європі християнства. Основне світоглядне відношення “людина – світ” доповнюється тепер ще одним елементом – Бог. Врезультаті актуальними стають питання про співвідношення Людина – Бог – Світ. Тим самим філософські питання набувають релігійного характеру.

У число найбільш актуальних філософських проблем цієї епохи вхо­дить проблема універсалій. Під універсаліями розуміють найбільш загальні (універсальні) поняття, наприклад, поняття Бога, божественного. З питання про природу універсалій у середньовічній філософії була дискусія головним чином між двома течіями (концепціями) – номіналізмом і реалізмом. При­хиль­ники номіналізму вважали, що реально існують лише одиничні речі, а загальні поняття – лише їхні імена. Прихильники ж реалізму вважали, що загальне (універсальне, наприклад, Бог)існує реально, але не так, як одиничне; у цьому плані дана філософська концепція близька до платонізму.

У IX-XII ст. духовна культура Середньовіччя зазнає помітного впливу арабської, що на той час знаходилося на більш високому рівні розвитку. Це не могло не позначитися і на розвитку філософської думки. У цьому зв'язку відзначимо великий вплив концепції двоїстої істини арабського філософа Ібн-Рушда (Аверроеса) (1126 – 1198). Відповідно до цієї концепції у світі іс­нують дві істини – земна і небесна, тобто істина від людини і від Бога. Таке припущення можливості співіснування істин багато в чому позитивно позна­чилося на інтелектуальній атмосфері Європи того часу, сприяло активізації розвитку науки.

Найбільш значним представником філософії пізнього Середньовіччя був Фома Аквінський (1226 – 1274). На той час (XIII століття) у християнсь­кому світі отримали поширення різного роду єресі (вони виникали на терито­рії Франції вже в IX-X вв.), що помітно розхитували основи християнства. Виникла потреба зміцнення цих основ за допомогою філософії. У цьому зв'яз­ку Фома Аквінський і поставив перед собою задачу філософського (раціо­нального) обґрунтування принципів християнства, почавши спробу домогтися гармонії віри і розуму. Приміром, у своїй головній праці «Сума теології» він стверджував: «Істини віри хоча і надрозумні, але не протирозумні». Для реалізації свого задуму він переробив у теологічному плані філософію Арістотеля, особливо ту її частину, що присвячена взаємовідносинам матерії і форми, а також вченню про причинність.

Філософія епохи Відродження. Серед особливостей цієї епохи (вона займає історичний період XIV-XVI ст.) виділимо, по-перше, зміни в соціально-економічному плані, пов'язані з формуванням капіталістичних відносин і капіталістичного ведення господарства (перші мануфактури і т.п.); по-друге, зміни в духовному плані: поступовий відхід від панування схоластики, переваги релігійної проблематики і поступова заміна її людською (див. творчість Ф. Петрарки, Данте, Л. да Вінчі й ін.); по-третє, пробудження інтересу до вивчення природи, у тому числі через побудову натурфілософських систем. Формується концепція гуманізму, відповідно до якої людина стає вищою цінністю (раніше нею був Бог).

У духовному житті цієї епохи також велику роль зіграла Реформація – процес перегляду деяких основних принципів християнства на користь дея­кого вільнодумства і більшого врахування інтересів індивідів. Основоположником Реформації і її головним ідеологом був німецький богослов М. Лютер (1484 – 1546), якийє також засновником протестантизму в християнстві.

У числі найбільш значних філософів епохи Відродження назвемо Миколу Кузанського, який розроблював на новій основі ідеї діалектики, зокрема, ідею єдності протилежностей, ідею нескінченності й ін., і Д. Бруно (1548 – 1600), що обговорював проблему співвідношення єдності і різноманіття світу і обґрунтував (у противагу традиціям християнства) ідею множинності світів.

Дата добавления: 2014-01-05