Вивчення конфліктів у першій пол. ХХ ст

Психологічна традиція вивчення конфлікту. Історія дослідження проблеми конфлікту

1. Вивчення конфліктів у першій пол. XX ст. (психоаналітичний підхід; соціотропний підхід; етологічний підхід; теорія групової динаміки; фрустраційно-агресивний підхід; біхевіористичний підхід; соціометричний підхід; інтеракціоністський підхід).

2. Вивчення конфліктів у другій пол. XX ст. (мотиваційний підхід; організаційний підхід; теорія і практика переговорного процесу).

3. Когнітивний та діяльнісний підходи до конфліктів.

Зарубіжна психологія та конфліктологія мають більш ніж сторічний досвід розвитку. За цей час накопичено значний теоретичний та емпіричний досвід, що й зумовлює різноманітність теоретичних підходів до пояснення природи конфлікту, його попередження і вирішення.

Умовно можна виділити два періоди розвитку зарубіжної конфліктології. Перший період - кінець XIX - початок XX століття; другий період - з 50-х років XX століття до наших днів.

Цей поділ можна здійснити умовно, на підставі того, якою мірою проблема конфлікту виділялася з низки інших проблем, які вивчала психологія.

До середини XX століття конфлікт сам по собі не був об'єктом вивчення психологів, а розглядався лише як частина більш загального концептуального напряму. Вчених більше цікавили або причини виникнення конфліктів, або їхні наслідки, але не сам конфлікт як центральна ланка дослідження. Тобто не розглядалися динаміка, структура, функції конфліктів, не було створено типології конфліктів.

Серед напрямів зарубіжних психологічних досліджень конфліктів першої половини XX століття у науці традиційно виділяють кілька підходів:

1) психоаналітичний (3. Фройд, А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм);

2) соціотропний (У. Мак-Доуголл, С. Сігеле);

3) етологічний (К. Лоренц, Н. Тінберген);

4) теорія групової динаміки (К. Левін, Д. Креч, Л. Ліндсей);

5) фрустраційно-агресивний (Д. Доллард, Л. Берковітц, Н. Міл-лер);

6) біхевіористський (А. Басе, А. Бандура, Р. Сіре);

7) соціометричний (Дж. Морено, Е. Дженігс, С. Додд, Г. Гур-віч);

8) інтеракціоністський (Д. Мід, Т. Шибутані, Д. Шпігель).

психоаналітичний (3. Фройд, А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм);

Зарубіжна психологія та конфліктологія мають більш ніж сторічний досвід розвитку. За цей час накопичено значний теоретичний та емпіричний досвід, що й зумовлює різноманітність теоретичних підходів до пояснення природи конфлікту, його попередження і вирішення

Психоаналітичний підхід передусім пов'язаний з ім'ям австрійського вченого, психолога та психіатра 3. Фройда, визнаного основоположника психоаналізу. Сам 3. Фройд вважав психоаналіз специфічним методом лікування нервовохворих. Величезний вплив на розвиток поглядів 3. Фройда справила французька культура. Вважається, що саме у Парижі в 1885-1886 роках у нього зародилися ідеї майбутніх великих відкриттів. Саме в цей період він відмовився від фізіологічних досліджень і прийняв важливе рішення - звернутися до психології.

У кінці XVIII століття з появою робіт Ф.-А. Месмера (1736-1815), доктора медицини Віденського університету, стався поворот у підході до терапевтичних стосунків: раніше їх розглядали у зв'язку з релігійними ідеями, магією та навіть чаклунством, тому і ставилися до них у середовищі лікарів та науковців більшою частиною презирливо. Залишивши Відень і перебравшись у Париж, Месмер став сміливіше пропагувати власні теорії. Він вважав, що будь-яка хвороба спричинена нерівномірним розподілом флюїду в організмі; впливаючи на хворого і викликаючи конвульсивні кризи, магнетизер гармонійно розподіляє флюїди, що і приводить до одужання. Свою теорію Месмер вважав раціональною, основаною на фізіології; флюїд для нього був такою самою реальністю, як дія магніту. Протягом всього XIX століття метою магнетизерів було діяти на користь хворого і використовувати флюїд не лише задля лікування, а й для "розвитку душі" пацієнтів.

Найвидатнішим учнем і послідовником Месмера у Франції став Пюісепор (1751-1825). Продовжуючи і розвиваючи техніку Месмера, він дійшов висновку, що словесне (вербальне) спілкування з пацієнтом під час магнетичного сеансу не повинно виходити за межі лікування. Він також вважав неприпустимим для лікаря використовувати сомнамбулічний стан хворого для з'ясування пережитих ним раніше конфліктів. Практикуючи магнетизм, Пюісегюр прийшов до ідей, близьких психоаналізу 3. Фройда. У присутності лікаря, нейтрального щодо пацієнта, виявляються певні симптоми, завдяки чому хворий вивільняється від своїх конфліктів. 3. Фройд вважав, що під час хвороби її симптоми відображають конфлікт, який спочатку веде хворого до глибокої регресії, аж до конфліктів раннього дитинства та підкорення всемогутній істоті; пізніше, після садомазохістських дій, хворий приходить до цілющої ідентифікації з сильною особистістю.

Поняття конфлікту не відразу зайняло належне місце у словнику психіатрів та психологів, хоча саме поняття психічного конфлікту, несвідомого та пригнічення бачимо вже у Йогана Фрідрі-ха Гербарта (1776-1841). Але саме 3. Фройд ґрунтовно дослідив поняття витіснення, конфлікту, фантазму, несвідомого. 3. Фройд розробив концепцію психічного життя як системи, в центрі якої перебуває конфлікт між суперечливими уявленнями. І на сучасному етапі розвитку наукового знання психоаналітик орієнтується на фройдівську концепцію у діагностичній та терапевтичній діяльності як на систематизовану психопатологію конфлікту.

Берійон вважає можливим антагонізм між свідомістю та несвідомим, тобто конфлікт, у якому одночасно виявляється і механізм неврозів, і придатний засіб для їхнього лікування. 3. Фройд також вказує на те, що меланхолія та марення, по суті, є особливими способами розв'язання конфліктів, передумови яких аналогічні за будь-яких неврозів. Лікарі намагалися подолати перешкоду між свідомістю та несвідомим, вважаючи її основною проблемою для розуміння витіснених конфліктів.

Але 3. Фройда більше не задовольняли дослідження гіпнотичного впливу. З метою звільнити психотерапію від гіпнозу він і розробив техніку психоаналізу.

3. Фройд вважав, що у людини є єдина форма пристосування до середовища - свідомість, яка перебуває у гострому конфлікті з несвідомим і перемагає його. Прихований гострий конфлікт між свідомістю та несвідомим можна розв'язати трьома способами:

1) проведенням його через свідомість; 2) обхідними шляхами - через сублімацію або утворення так званих симптомів, тобто хворобливе вирішення конфліктів, що виявляється у неврозі. Він твердить, що у невротичних осіб завжди виявляються ознаки боротьби суперечливих бажань - психічні конфлікти. При цьому одна частина особистості обстоює певне бажання, а друга, навпаки, проти нього бореться і від нього захищається. Але для того щоб психічний конфлікт став патогенним, мають виникнути певні передумови. "Конфлікт спричинює вимушена стриманість, унаслідок якої лібідо, позбавлене свого задоволення, мусить шукати собі нові об'єкти та способи задоволення". Обов'язкова умова виникнення конфлікту полягає в тому, щоб ці інші способи та об'єкти не отримували схвалення однієї частини особистості, тобто з'являлося б вето, яке робило б неможливими нові способи задоволення. Тобто для того, щоб зовнішня вимушена стриманість стала патогенною, вона мусить доповнитися внутрішньою вимушеною стриманістю. Конфлікт між двома прагненнями виникає лише у випадку досягнення певного ступеня наснаження енергією, навіть якщо сутнієні передумови склалися задовго до цього. Наслідком психічного конфлікту є психічні (психогенні) симптоми та психічні хвороби, які є шкідливими чи принаймні безвартісними для життя загалом діями, причому пацієнт скаржиться, що виконує їх мимовільно і це пов'язано зі стражданнями та прикрощами.

3. Фройд фундаментом свого вчення про неврози вважав сексуальність і послідовно відстоював цю думку. Коли лібідо не може бути задоволене бажаним для нього способом, воно шукає нові способи задоволення, у зв'язку з чим виникає конфлікт і, як наслідок, невротичні симптоми. Незадоволене, пригнічене реальністю лібідо виступає однією із сторін конфлікту. Одна із загальних проблем психології иеусвідомленого полягає в тому, що внаслідок численних подальших конфліктів відбувається регресія до ранньоінфан-тильних поривань. Якщо реальність не надасть можливостей для його задоволення, воно зрештою буде змушене регресувати і шукати задоволення в одній із пройдених раніше стадій сексуальної організації або в якомусь із раніше полишених об'єктів. Конфлікт виникає тоді, коли Я, яке контролює і свідомість, і засоби реалізації психічних прагнень, не погоджується з регресіями. Невротичний симптом у тій чи іншій формі відтворює ранньоінфантильний спосіб задоволення, але внаслідок притаманної конфліктові цензури він виявляється перекрученим, оберненим на почуття страждання і змішаним з елементами, які стали приводом для хвороби.

Суть аналітичної терапії полягає у тому, щоб дійти до самого коріння, до конфлікту, з якого походять симптоми; сугестію використовують лише для того, щоб змінити результати цього конфлікту. Для зруйнування симптомів треба повернутися до конфлікту, з якого вони походять, оновити його, а потім з допомогою рушійних сил, яких бракувало раніше, схилити конфлікт до іншого розв'язку. Вирішальна частина роботи здійснюється тоді, коли в ставленні до лікаря, в "перенесенні" здійснюється нове пережиття того давнього конфлікту, в якому пацієнт намагається поводитись так само, як і раніше. Нова боротьба за новий об'єкт лібідо - особистість лікаря - за допомогою лікаревих навіювань піднімається на вищий психічний рівень і відбувається у вигляді нормального душевного конфлікту. Вирішальна зміна для успішного завершення терапії полягає в усуненні пригнічення при оновленому конфлікті. У тому разі, коли конфлікти пацієнта не включені у його перенесення, вони можуть виявлятися поза перенесенням у всій його діяльності і взаєминах. У такому випадку аналітик мусить спробувати з'ясувати, чи уникає пацієнт, який поводиться таким чином, опрацювання своїх конфліктів у стосунках "лікар-пацієнт", використовуючи своїх родичів у вигляді заміни, чи це "відігрівання зовні" настільки егосинтонічне, що пацієнт не може включити своїх страждань у трансферентні відносини. Тоді психотерапевтичний вплив ускладнюється.

Одним з найвизначніших послідовників 3. Фройда був А. Адлер. Первинним феноменом А. Адлер вважав волю до могутності і вважав, що у психіці кожної людини відбувається конфлікт між бажанням (волею до могутності) та можливістю (неповноцінністю). Поряд з волею до могутності є "органічна неповноцінність", поняття якої було розроблене А. Адлером. Органічна неповноцінність виникає внаслідок компенсації "неповноцінних" функцій, коли, наприклад, людина з вадами опорно-рухового апарату прагне високих досягнень у стрибках. Також з теорії А. Адлера випливає поняття "почуття неповноцінності", яке виникає у тому випадку, коли наші успіхи не отримують схвалення з боку значимих осіб.

Заслуга А. Адлера полягає у тому, що він розпізнав у невротиків почуття неповноцінності і одним з перших звернув увагу на проблему людської агресивності.

Значний внесок у розуміння природи конфлікту зробили американські психологи, зокрема, К. Хорні та Е. Фромм. К. Хорні вважає внутрішні конфлікти невід'ємною частиною нашого життя. Неврози виникають через розлади у людських взаєминах, але так може статися лише тоді, коли особистість розривають численні внутрішні конфлікти. Невротичні потяги породжують конфлікти та посилюють їх.

Вид, сфера дії та інтенсивність конфлікту визначається цивілізацією. За умови стабільності цивілізації і стійкості традицій діапазон можливих конфліктів між індивідами досить вузький. У разі нестабільності, коли принципово суперечливі цінності і способи життя співіснують поряд, збільшується неоднозначність і рівень складності виборів, які потрібно здійснити особистості. Особливі труднощі виникають при необхідності вирішувати конфлікти, сконцентровані навколо основних життєвих проблем.

Серед характерних ознак невротичного конфлікту К. Хорні виділяє:

1) абсолютну несумісність включених у конфлікт факторів (наприклад, деструктивна агресивність та потреба у любові і підтримці;

2) те, що конфлікт загалом залишається неусвідомлюваним;

3) компульсивний характер тенденцій - жодне з рішень, прийнятих невротиком, неможливо виконати.

Оскільки внутрішні конфлікти притаманні не лише невротикам, а й здоровим людям, слід знати відмінності між нормальним та невротичним конфліктом:

1) невідповідність конфліктних потягів для нормальної людини набагато менша, ніж у невротика;

2) нормальний конфлікт може бути повністю усвідомленим, у той час як невротичний конфлікт в усіх своїх суттєвих моментах залишається неусвідомлюваним;

3) нормальний конфлікт завжди стосується фактичного вибору між двома однаково бажаними для суб'єкта можливостями або між двома справді цінними переконаннями; невротика охоплюють різ-носпрямовані бажання, жодному з яких він не хоче підкорятися.

Динамічним центром теорії неврозів К. Хорні є базисний конфлікт між аттітюдами "рух до" людей, "рух навпроти" і "рух від" людей. Базисний конфлікт - це конфлікт, народжений несумісністю атитюдів, який становить ядро неврозу; це динамічний центр, з якого народжуються неврози. Залежно від панівного атитюда К. Хорні виділяє такі типи невротичної особистості:

1) підлеглий з переважанням "руху до" людей;

2) агресивний з переважанням "руху навпроти" людей;

3) відокремлений з переважанням "руху від" людей. Невротикові набагато важче усвідомлювати і вирішувати конфлікти, оскільки для нього усвідомлення почуттів і бажань є досить складною проблемою.

Психоаналітична теорія завжди намагалася повністю охопити проблему конфлікту. У сучасному психоаналізі величезна маса досліджень присвячена саме цій проблематиці.

Дата добавления: 2014-01-07