Підходи в менеджменті

Етап – формування системних та ситуаційних підходів у мене­джменті – пов'язаний з розглядом організації як системи, діяльність якої постійно залежить від змінного набору обставин. В основі системного підходу – використання теорії систем, яка у менеджменті сформульована наприкінці 50-х років XX ст. Система – сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елементів, яка має на меті досягнення певних цілей і грунтується на принципах самоорганізації, синергії і розвитку. Найвагоміший внесок у розвиток системного підходу належить Честеру Бернарду (1886—1961), який розглядав організацію як соціальну систему; Пітеру Друкеру (1909 р.н.), який зосереджував виняткову увагу на ролі професіоналізму менеджера, самоуправлінні, організаційній спрямованості тощо; авторам моделі Мак-Кінзі«7-8» – Томасу Штерсу (1942 р.н.) і Роберту Уотерману.

Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюмена, Д. Міллера та інших дослідників стали основою «емпіричної» школи менеджменту, яка мала на меті вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децентралізації в управлінні, делегування повноважень і відповідальності, умов застосування цільового управління.

Система – це сукупність взаємопов'язаних та взаємодію­чих елементів, що визначають її характер. Для будь-якої системи характе­рними є такі властивості:

1. Цілісність, тобто сукупність елементів, що розглядається як система і становить певне ціле, яке має загальні властивості та власну поведінку.

2. Елементність. Щоб бути системою, цілісний об'єкт повинен бути розділений на елементи. Кожен елемент, своєю чергою, може роз­глядатись як система і поділятись, тобто включати інші елементи. Межа поділу системи визначається конкретним завданням дослі­дження системи та її масштабом.

3. Ієрархічність – підпорядкування елементів та компонентів систе­ми. Ця властивість пов'язана з попередньою і, переважно, розгляда­ється як спосіб побудови структури системи, тобто система розгля­дається як сукупність елементів, пов'язаних через відносини підпорядкування.

4. Ізольованість – комплекс елементів, що утворюють систему, і зв'я­зки між ними можна відокремити певною мірою від навколишнього середовища і розглядати їх ізольовано. Як правило, система взаємодіє із зовнішнім середовищем через входи та виходи.

5. Множинність – кожен елемент системи має власний стан, власти­вості та певну поведінку, відмінні від стану, властивостей і поведінки інших елементів.

6. Цілеспрямованість існування, тобто наявність мети. Залежно від конкретної проблеми, завдання чи сфери існування, взаємопов'яза­на сукупність елементів, що формують систему, має свою мету, яка визначає її поведінку і спосіб існування.

7. Емерджентність (англ. emergence – виникнення, поява нового). Сутність цієї властивості полягає у тому, що кожен елемент системи характеризується певними автономними властивостями. Оскільки в межах системи елементи з їх властивостями вступають у взаємо­дію, то система як об'єкт може розглядатись і як елемент системи вищого порядку, а також характеризуватись певними властивостя­ми. Емерджентність полягає у тому, що властивість системи як ціло­го не є рівноцінною сумі властивостей її елементів. У системі з'явля­ються нові властивості, характерні лише для неї як для цілого.

Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, ресурси, люди і цілі. Існують закриті (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від внутрішнього середовища) та відкриті (взаємодіють із зовнішнім середовищем) системи. Усі організації є відкритими системами. Графічне зображення організації як відкритої системи подано на рис. 3.1.

Рис. 3.1. Графічне зображення організації як відкритої системи

Ситуаційний підхід (розроблений в 60-х роках) виходить з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що впливають на організацію про­тягом певного періоду часу. Він спрямований на підбір важелів менеджменту для конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації. Вперше поняття ситуаційного управління з'явилось у дослідженнях американських вчених. Практична спрямованість досліджень ситуаційного управління була пов'язана насам­перед з навчанням менеджерів методів аналізу проблем, орієнтуванням персоналу на пристосування структур управління до умов, у яких постійно змінюються характеристики середовища. Найвагомішим результатом роз­робок у цій сфері є висновок про те, що форми, методи, стилі управління повинні істотно змінюватись залежно від умов діяльності підприємства. Початкове ситуаційний підхід використовувався як специфічний напрям у вивченні закономірностей поведінки технічних детермінованих систем. Набутий досвід довів його результативність та дозволив використовувати в управлінських цілях. При цьому менеджер повинен: розуміти процес управління, аспекти індивідуальної і групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мо­тивування і контролювання, кількісні методи прийняття рішень; вміти оцінювати переваги і недоліки методик, які використову­ються; правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль у даній ситуації, і ефект від переміни змінних величин; знаходити прийоми менеджменту, які будуть мати найменший не­гативний ефект.

Процесний підхід розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій управління), які реалізуються у такій послідовності: планування, організація, мотивування, контроль, регулювання. Кожна функція у свою чергу складається із взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.

Дата добавления: 2014-01-07