Практична філософія ХХ ст

Платонізм.

Аристотелізм.

Августиніанство, ближче Декарту, Канту. Кантівська філософія більш до вподоби протестантам. В основі Кантівської філософії поняття розуму і розсудку (новація). Теоретичний розум існує у вигляді наук. Наука вивчає відношення «причина-дія», отже ми встановлюємо все з необхідністю. Практичний розум є: 1) технічно-практичним розумом (як технологічне застосування науки, тут немає свободи). 2) морально-практичний розум - тут є свобода: «Практичне – це те, що можливе завдяки свободі». Кантівська етика теж бере тему «здорового глузду», але основною є все-таки етика: проблема моралі. Кантівська позиція збереглася у Фіхте: морально-практичний розум вище всякого розуму. Неокантіанці(70-80 рр.19 ст.): теорія пізнання на першому місці, відродився інтерес до етики й політичної філософії, тобто інтерес до Маркса і Канта водночас. В Німеччині: етичний соціалізм. Маркса потрібно інтерпретувати через Канта: комунізм – це моральний ідеал, це суспільство морального обов’язку перед усіма членами суспільства. «Держава несе відповідальність за соціальний рівень громадян». Ідеї етичного соціалізму в Німеччині: соціал-демократи (Отто Бісмарк).

Томізм, неотомізм (католицизм), Гегель, Ляйбніц. Філософія, яка орієнтується на практичне знання як «фронезіс»: переросла в тему «здорового глузду» (Тома Аквінський). «Зд. гл.» - це внутрішнє чуття, індикатор для налаштування власного мислення (шосте чуття). Для Аристотеля – «фронезіс» - це золота середина знання в політиці і моралі; звідси – етика Ар-ля: етика «золотої середини», баланс між суспільним благом і людським щастям. Для Ар-ля практична філософія – це 1)етика, 2) політична філософія («людина – політична тварина»), 3)практичне господарювання «ойкономіка». Ця версія трансформувалася у версію Томи Аквінського (13 ст.). Аквінський формує етику чеснот (християнську) – «здоровий глузд» - це реалізація «фронезісу»: кожна л-на продукує і розвиває власні здатності судження (л-на судить своїм розумом). Гегель: етика в межах філософії держави і права. Марксизм теж не врахував етику. Неотомізм(70 рр.):філософія неотомізму не приховувала скепсису до кантіанства. Свого часу Кант був заборонений в Австрії як протестантський мислитель. Конфлікт між неотомістами і неокантіанцями (Р.Ойкон «Війна двох світів»).

З 70-рр. ХХ ст.. – увага до практичної філософії.

Філософська антропологія - засновник Макс Шелер: практична філософія Шелера – це переосмислення Канта: кантівська етика розрахована на індивіда (автономна воля кожного). Шелер говорить про акцент на дію – ідея практичності, всяка дія є налаштована, тобто ціннісно-орієнтована. Вся філософія працює на практичній філософії. Це відновлення традиції Аристотеля. Філософія Шелера – антитеза філософії Канта: етика є не індивідуалістичною, а соціальною.

Аксіологія Шелера (робота «Сутність і форми симпатії»): виходить з феноменології Гусерля: феномени – це самоочевидні сутності. Шелер задав тему «матеріального апріорі». Апріорі у Канта – це додосвідні форми знання (суб’єкт володіє чистими формами, які забезпечують достовірність знання). Шелер – апріорні форми не належать ні суб’єкту, ні об’єкту; вони є конкретними, спонукають суб’єкта визначатися: апріорними формами у Ш. є цінності. Людина є істотою, яка завжди або симпатизує, або ігнорує: реальність для л-ни неоднорідна (або варта уваги, або ні). Цінності є трансцендентними, вищі від суб’єкта і об’єкта. Людина, яка володіє апріорними цінностями, є персоною, особистістю: особистість завжди небайдужа (любить чи ненавидить), сприймає цінності, бо вона має визначатися в дійсності, вибирати. Отже, л-на визначається за допомогою цінностей, це доля л-ни.

Європейська філософія страждала метафізикою і суб’єктивізмом (Ніцше). Шелер є християнином, але погоджується з Ніцше; прагне створити іншу філософію, яка б не апелювала до вічних сутностей, що втілені в суб’єкті. У Гусерля – самоочевидні сутності (на зразок платонівських ідей), Шелер слідує за Гусерлем – сутності в нього – це вічні цінності. Апріорні сутності є самодостатніми (підтримав Гайдегер).

1. блага – найнижчий щабель – пов’язані з приємним чи неприємним («+» або «-»);

2. вітальні цінності – пов’язані з волею до життя, схвачують опозиції благородного чи вульгарного (для персони потрібне життя пристойне, благородне, досягати благополуччя і добробуту, а не вульгарно існувати). Вітальні цінності вимагають спільноти (держави);

3. духовні цінності: це істинність і хиба (філософія, наука), краса і потворність (мистецтво), справедливість і несправедливість (мораль).

Моральні цінності – особливі, ми формуємо себе як персону через моральні цінності добро і зло визначають орієнтацію особистості).У Ніцше – переоцінка цінностей: добро і зло не норми, а інтерпретація, тобто ми повинні реалізувати цінності. У Шелера – добро і зло є там, де є реалізація цінностей. Шелер розводить поняття ціль і мета; Кант ототожнював ці поняття: для Канта в моральному вчинку важлива ціль – інший повинен бути для мене ціллю, а не засобом. У Шелера л-на завжди налаштована на цінності: «чулість» по відношенню до цінностей (вони на лишають мене байдужими). Л-на є цілеспрямованою стосовно цінностей, бо мета – означає, що ми щось можемо здійснити: ми підбираємо певні засоби, поєднуємо їх, тобто діємо. Отже для Шелера момент «целеустремленности» передує поняттю мети. «Не може стати метою те, що не має цілі. Ми не витворимо мету з нічого».

Цінності не мають реальності без їх реалізації. Мораль Шелера базується на цінностях: нереалізованість негативних цінностей є позитивною цінністю; л-на не повинна допускати реалізацію негативних цінностей. «Ідеальна належність» - це те, що не допускає негативних цінностей, тобто л-на орієнтується на позитивні цінності. «Імперативна належність» - підключає волю, проте сильна особистість не потребує волі, вона наскільки впевнена в своїх домаганнях, що не потребує ніяких підпорок. «Благородні ті, що сильні. Злі ті, що слабкі».

Сильна людина у Шелера – це «добра душа» - володіє доброчинністю. Ідеальна належність не в волі, а в «можу» чи «не можу»: л-на, яка «може», підіймається над собою без всякого надзусилля. Теза: «Ти можеш, бо ти повинен» у Шелера звучить «Ти повинен, бо ти можеш».