Патристика як філософування в вірі

(Від гр.. патор – отець). Пов'язана з діяльністю «отців» церкви і включає сукупність теологічних, філософських і політико-соціологічних доктрин християнських мислителів 2-8 ст.

Донікейська патристика: Климент Александрійський: (150-215) – захист віри за допомогою знання; Ориген (східне крило) – (185-254) – впав в єресь: субординаціонізм – Бог-Син нижчий від Бога-отця; про філософсько-містичний сенс Біблії; Тертуліан (зах. крило) – віра вища від розуму.

Післянікейська патристика: проблема віри та розуміння: герменевтичне коло (щоб вірити, треба розуміти святе Одкровення, але для цього треба вірити). Йти від віри до розуміння чи від розуму до віри? Саме цю проблему прагнули вирішити східні та західні Отці церкви.

Хр-во розкололося на: Східне і Західне.

1) Східна гілка орієнтувалася на еллінське розуміння людини (як унікальної і неповторної, душа створена персонально; тут помітний вплив філософії полісів: народні збори, олімпійські ігри – цінність л-ни визначалась її індивідуальними особливостями) – Візантія. Отже, в східній традиції – проблема внутрішнього світу л-ни (діалектика Платона). В східній традиції – апофатичний метод: як містичний тип мислення: Грузія, Вірменія, Болгарія, Сербія, Чехія – 10ст., Київ – 11ст. В 1051р. митрополит Іларіон пише «Слово про закон і благодать» - про суперечність між буквою і духом (між Ст.. і Новим заповітами): мистецтво екзегези (тлумачення), на якому стоїть сучасна герменевтика. Отже, українська філософська думка починається з 11ст.

2) Західна гілка базувалась «соціальному статусі» – римляни запозичили у греків філос-ку концепцію, яка зазнала ментальних перетворень: цінність л-ни – через зовнішні обставини, соціальні позиції. Римська свідомість – це правова свідомість, римське право – визначає л-ну за її соц..статусом. Після загибелі Римськ. імп. весь спадок Риму захопили варвари. З 5 по 11 ст. у Зах.ф-ї не було жодного помітного мислителя, але римські інтелектуали продовжували традицію Риму: Аврелій Августин. В Зах.Європі латинська мова була елітарна, всі інші мови – дикі, варварські. Це тривало б.1000 років, аж до Ренесансу. 7-8ст. н.е. – Ірландія – осередок римської культури: Іоан Скот Оріугена – засновник французької філософії. Власне зах.еліта з'явилась приблизно в 13 ст. в Сорбонні (філософський факультет) – освіта на рівні римської: Тома Аквінський здолав традицію Аристотеля: застосував метод екзегетики до праць Аристотеля, тобто читати потрібно не буквально, а тлумачити. Отже, римо-ментальна традиція орієнтована на зовнішню л-ну: схоластика – це раціональний тип мислення (на логіці Аристотеля: розрізнення і дефініція); це жорстко раціональне, поетапне обґрунтування, мистецтво формального мислення. З неї вийшов стиль мислення Нового часу. Катафатичний метод (догматика) – пізнаваність Бога опосередкована: світ створений Богом, вивчайте світ – вивчите Бога.

До найбільш відомих патристів східної гілки патристики відносять «трьох світочів каппадокійської церкви» у візантійській провінції Каппадокія, що межувала з Вірменією. Це брати Василій Великий (330-379 рр.) і Григорій Ниський (335-394), та їх друг Григорій Назіанзін (330-390 рр.) – патріарх Константинопольський, Богослов. Проблеми: Трійця (термін «іпостась»), про індивідуальне і рівноправне існування кожної з іпостасей. Григорій Ниський – праця «Об устроении человека»: про місце л-ни в світі, її природу, призначення і шлях спасіння. На основі ідей неоплатонізму - про л-ну як образ і подобу Бога, як блудного сина, що забув свого батька і свій дім на чужині, але повинен згадати, повинен повернутись. Тринітарна проблема: Гр.Ниський доповнює віру в єдиносущність Отця, Сина і Св..Духа принципами розуміння їх єдності, почерпнутими з неоплатонізму: різниця в тому, що тепер кожна іпостась є однаковою, всі вони рівнозначні. У зв’язку з цим він запропонував розрізняти сутність (сутність усіх ликів Бога одна) і іпостась (їх три). В 381р. – на Другому вселенському соборі хр-ї церкви в Константинополі догмат трійці був прийнятий офіційно. Гр.Ниський остаточно закріплює уявлення про Бога як про нематеріальну і надприродну істоту; Бог – це одне і єдине начало.

Поряд з ними східну патристику представляє Іоан Златоуст (344-407 рр.) – з 398 р. – єпископ Константинопольський.

Ідея творення світу з нічого – «Шестиднев» Василія Великого – вплинув на філософські ідеї в культурі Київської Русі та Візантії.

Західна патристика: Амвросій (340-397рр.), єпископ Міланський; Ієронім (345-420 рр.); Аврелій Августин (354-430 рр.) – «августинова група» освічена, її зусилля – на на зрощення віри з розумом та раціональним мисленням. Августин: орієнтація на зв'язок віри і розуміння, поважне ставлення до філософії. У «Сповіді» - власні екзистенційні пошуки: обернення Августина в глибоку віру відбулося поза раціональним розумінням («Слабкого у вірі прийміть»). Це був акт волі, а не розуміння. Разом з вірою А. прийшов і до розуміння священних текстів. Отже, після спроб осягнути істину і віру лише завдяки розуму, А. зрозумів, що раціональну істину про Бога, про яку говорили філософи, можна осягнути відразу, в чистому вигляді, простим актом віри, яка притаманна виключно всім людям і яка перевищує будь-яку філософську істину. Шлях до істини починається з віри, а потім веде від Одкровення до розуму: «Розуміння є нагорода за віру» - ця теза свідчить про те, що закликаючи до віри, А. зовсім не закликає відкинути розум.

Нове розуміння часу: душа не існує в просторі, але існує в часі. До цього – час – як коло; у А. – це лінія, яка має три модуси: минуле, теперішнє і майбутнє, у часі можливе виникнення нового (творчість). «Про град Божий»: душа створена вічним Богом, який перебуває у вічному теперішньому; але душа – це божа іскра, змушена перебувати у створеному світі, тобто часі. Тому їй надана здатність розрізняти не тільки добро і зло, а й минуле і майбутнє. З минулим пов’язана така здатність душі як пам'ять, з майбутнім – очікування, з теперішнім - увага. Отже, час – це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле і майбутнє стають постійно продовжуваним теперішнім. Прагнення душі до закінчення часу, очікування кінця історії привело до розгляду А. есхатологічної проблеми (останнього пункту часової лінії). Цей пункт пов'язаний із поверненням людей із земного життя до царства Божого. Град Божий – це царство на новій землі, де вічно живуть ті, хто своєю моральною поведінкою заслужили спасіння і милосердя.

Отже, якщо в Античності основою морального життя л-ни вбачали знання, то в Сер-чі – це віра.

Дата добавления: 2014-01-07