Філософська думка в Україні

Німецька класична філософія

Особливе місце у формуванні наукової філософії посідає німецька класична філософія, яка виникла на рубежі XVIII—XIX ст. її засновник — І. Кант — створив вчення про джерело знань (раціональна метафізика), його види (наукове, моральне, естетичне), межі (антиномії) і крите­рії. Категоричний імператив (моральний закон) Канта визначив шляхи еволюції практичної філософії (етики), дослідження людини як моральної істоти. Істотно допов­нює філософську теорію людини концепція самосвідомо­сті Й.-Г. Фіхте і Ф.-В. Шеллінга, їх міркування щодо діа­лектики необхідності і свободи в поведінці людини — суб'єкта моральної дії, власника і громадянина.

Загальновизнаний внесок у філософію одного із її кла­сиків Г.-В.-Ф. Гегеля. Створений ним діалектичний метод — система законів і категорій (логіка), ідеї про взаємозв'я­зок, рух, розвиток усіх явищ природи, суспільства і людсь­кого мислення, про суперечності як джерело руху (діалек­тика понять і речей) мали важливе значення для розвитку
філософського знання.

Література:

1. Бекон Ф. Новый Органон. Соч.: в 2 т. – т. 2. – М., 1972.

2. Гольбах П.А. Избранные философские произведения: в 2 т. – М., 1983.

3. Декарт Р. Сочинения: в 2 т. – М., 1989.

4. Дидро Д. Избранные философские произведения. – М., 1941.

5. Кузнєцов В.М., Миронский Б.В., Грязно в А.Ф. Западноевропейская философия XVIIІ века. – М., 1986.

6. Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII века. – М., 1984.

7. Таранов П. Соч.: в 4 т.

Проблематика української філософії, починаючи від її витоків і до сьогодення, розглядається або окремо, після розгляду основних різновидів світової філософії, або впи­саною в контекст світової філософії як один із її варіантів. Так, в контексті передфілософського (міфологічного) сві­тогляду розглядаються світоглядні особливості українсь­кої міфології, а під час висвітлення філософії гуманізму розглядають погляди українських гуманістів і т. д.

Обидва підходи цілком правомірні. Для забезпечення системного розгляду виникнення і розвитку української філософії.

При з’ясуванні витоків української філософії слід зважати на те, що вона формувалась під впливом світоглядних уподобань етнічно неоднорідних племен, які багато століть населяли українські землі, - скіфів, кіммерійціваріїв, сарматів, трипільців тощо. Чимало звичаїв цих народів засвоєно українською культурою. Від скіфів, зокрема, бере початок традиція вшанування гостей хлібом-сіллю, вишивати одяг на плечах, рукавах і грудях. Від них походить обряд побратимства. Скіфська людність у дохристиянську добу породила юного мислителя царсько­го роду Анахарсіса Скіфського, про якого давньогрецькі філософи писали як про гідного славетної когорти «семи мудреців». Один із перших істориків античної філософії, грек Діоген Лаертський писав про Анахарсіса як про дотепного «спостерігача народних звичаїв», наводив його сентенції щодо моральних оцінок «належної» і «неналеж­ної» поведінки. Схильність скіфського мудреця до красно­мовних висловлювань породила приказку «Говорить, як скіф». Анахарсіс, подібно до Геракліта, високо цінував міру («приборкуй язик, чрево та уду»), звертав увагу на відносність якостей речей (виноградна лоза має три грона — насолоди, сп'яніння та мерзоти; язик людини водночас гарний та поганий). Анахарсісу належать цікаві судження стосовно критерію істини, її відносності. Кожний фахі­вець, зазначає скіфський мудрець, або «простак», пересіч­на людина, яка має власну точку зору, відмінну від іншо­го. У цей період діяли скіфські мислителі Стратонік, Скіф Боспоренін, Аббіріс Гіпербореєць, Дефіл.

Це є свідченням того, що тисячолітня історія українсь­кої філософії сягає дохристиянської доби, її витоки можна простежити в язичницьких (поганських) ритуалах і обря­дах, притаманних магічному світосприйняттю наших пра­щурів. З часом це світосприйняття набуло міфологічного характеру. Однією з історичних пам’яток міфологічної минувшини праукраїнців є «Велесова книга». Представле­на у ній характеристика праукраїнців відображає типові ознаки язичницького світосприйняття, є східнослов'янсь­ким варіантом магічного і міфологічного типів світогляду-Його основними складовими були культ Природи, визнан­ня законів Всесвіту, звичаєве право (Ява, Нава і Права). Однак деякі історики і археологи висловлюють сумніви щодо достовірності «Велесової книги».

Праукраїнці контактували з Давньою Грецією, оскіль­ки елліни (засновники європейської філософії), починаючи з VII ст. до н. е., заснували в Чорномор'ї десятки міст-держав, через які в Україні поширювалися перші філософські знання. Давньогрецькі історики (Таціт, Діоген Лаертсь­кий) залишили багато описів і міркувань про світоспогля­дання праукраїнців.

Діалог давньоукраїнської міфології та епосу з візан­тійським християнством, котре культивувало ідеї грець­кої філософії, зокрема платонізм, позначився на форму­ванні києворуської ментальності і світоглядної культури.
Становлення і розвиток філософської думки києворусь­кої доби відбувалося в межах християнського віровчення, Що позначилося і на формі його викладу. У наукознавчих Українських творах цього періоду охоче вживаються термі­ни «філософ», «філософствувати» («промова філософа» перед князем Володимиром в «Повісті минулих літ»).

Філософським світоглядним значенням сповнені «Слово про Закон і Благодать», «Слово о полку Ігоревім» та інші писемні твори того часу, в яких відображені історичні і культурні якості українства — обожнювання землі, пра­гнення до свободи, патріотизм тощо.

Один із найдавніших українських мислителів (кінець XII — початок XIII ст.) Данило Заточник у своєму світсько­му творі «Слово», або «Моління», формулює засадничу для визначення самобутності української філософії ідею «філо­софії серця», визначаючи серце як істинне Я людини, вираз­ник її самості. Ця ідея зумовлює сутність українського філо­софського кордоцентризму (Г. Сковорода, П. Юркевич).

Важливу роль у розвитку філософської культури того­часної України відіграла перша українська вища школа — Острозька академія (заснована прибл. 1576—1580 рр.), де вивчали сім «вільних наук» — граматику, риторику, діа­лектику (логіку), арифметику, геометрію, фізику й астро­номію, їх викладання здійснювалося з орієнтацією на філософію як мудрість з пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом.

Діяльність «братчиків» сприяла заснуванню у 1615 р. Києво-Могилянської Академії, де вперше в історії України філософію почали викладати окремо від теології, трактую­чи її як систему дисциплін, покликаних віднайти істинну причину всіх речей, даних людині Богом. У лекціях про­фесорів академії (Г. Кониський, Ф. Прокопович, Г. Щербицький) порушувались філософські проблеми істини і методів її пізнання, раціоналізму та емпіризму, свідомості і самосвідомості, матерії та її форм (руху, простору і часу). Значна увага приділялася проблемі людини, з'ясуванню сенсу її життя — «життя в істині» (Данило Заточник), етичним (теоретичним і практичним) проблемам — блага, свободи, щастя, гідності.

Подальший розвиток української філософії пов'язаний з діяльністю вихованця Києво-Могилянської академії, філософа Г. Сковороди, який започаткував класичну версію вітчизняного філософського знання. Знавець латинської, грецької, давньоєврейської та інших іноземних мов, глибо­ко обізнаний з досягненнями античної і світової культур, поет і музикант, філософ-мандрівник (понад 25 років подо­рожував) Г. Сковорода масштабно уособлював це знання.

У його вченні яскраво виявився людиноцентристський вектор філософських пошуків українських мислителів. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найва­жливішою з усіх наук. У своїх роздумах він спирався на такі головні християнсько-світоглядні категорії, як віра, надія, любов: «Крізь любов та віру людина пізнає себе». Характерною ознакою його філософії є діалектичний погляд на світ і світ людини: потойбічний та посейбічний, духовний і тілесний; дві «людські натури» (людина «вну­трішня» і «зовнішня»). До надбань світової філософії нале­жить категоричний імператив «українського Сократа», за яким критерієм щастя є «споріднена» з людиною праця («сродньїй труд»). Навіть визначення філософії Сковорода пропонує, виходячи з «людського духу»: «Коли думки спо­кійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія». Всю багатоманітність світу він поділяв на три світи: макрокосмос (Всесвіт), мікрокосмос (людина), символічний світ (світ Біблії). Життя і творчість Г. Сково­роди — блискучий зразок ставлення мудреця до людсько­го світу пристрастей, зваб, ілюзій: «Світ ловив мене, але не спіймав». У його особистості яскраво втілений софійний дух філософської культури («вчити, як потрібно жити» і «жити, як учив»).

Сковорода є одним із представників оригінальної «філософії серця», засадою якої було визнання першості духовного, морального начала в житті людини: «Кинь Коперникові сфери, глянь в сердечні печери».

«У серці людини знахо­диться джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи зако­ну».

Філософія Юркевича, як і філософія Сковороди, знач­но випередила свій час. Ідеї про духовне, «сердечне» єство людини були належно поціновані і розвинуті наступними поколіннями філософів-ідеалістів, зокрема В. Соловйо­вим, С. Булгаковим, М. Бердяєвим, І. Франком. Вчення Сковороди і Юркевича глибоко закорінені у філософсько-політичну, культурно-мистецьку традицію України. Її в романтично-символічному, образно-поетичному стилі вті­лювали у своїх творах Леся Українка, М. Гоголь. Філосо­фія українського духу з новою силою прозвучала в творчо­сті Т. Шевченка, у поезії якого набули нової сили стрижне­ва для української культури тема єдності віри, надії і любові, культ свободи і вольності.

Для філософії України характерна також загострена увага до соціальної і політичної проблематики, що вияви­лася на сучасному етапі еволюції української філософської думки. У творах Михайла Драгоманова (1841 —1895), Івана Франка (1856—1916), Лесі Українки (1871 — 1913) порушуються проблеми суспільно-політичного ідеалу, що ґрунтується на принципі філософського багатоманіття думок, вивільнення людини — «вічного революціонера», носія духу, «що тіло рве до бою», ліризму української душі і драми її реалізації. І. Франко захоплювався античною філософією (Сократом, Антісфеном, Платоном), добре знав твори Канта, Гегеля, Шопенгауера, Гартмана, Ніцше.

Помітні місця в історії української філософії, насампе­ред у соціальній та політичній філософіях, посідають такі мислителі, як М. Драгоманов, В. Липинський, Д. Донцов, Д. Чижевський, у творах яких домінують ідеї національ­ного самовизначення, «духу українства», проблема цінно­стей, значущості національної ідеї.

Література:

1. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1996.

2. Історія філософії України. – К., 1993.

3. Історія філософії України. Хрестоматія. – К., 1993.

4. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. – К., 1997.

5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992.

6. Щурат В. Українські джерела до історії філософії. – Львів, 1908.

7. Ярмусь С. Духовність українського народу. – Вінніпег, 1983.

Дата добавления: 2014-01-07