КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Духовні виміри буття і проблеми свідомості в філософії
Одним із фундаментальних понять філософії, яке характеризує наявність у людини духовного світу — думок, ідей, почуттів, — є поняття «свідомість». Природа свідомості, її закони і властивості завжди привертали увагу мислителів, письменників, художників. Вчення про свідомість репрезентують теоретичні спроби відповісти на численні її загадки, наявність яких істотно, якісно відрізняє людину від інших, у т. ч. високоорганізованих, живих істот. Серед таких загадок і таємниць — питання про появу, генезу, сутність, структуру, призначення, форми свідомості. Проблемним є і філософське визначення науки про свідомість. Свідомість — процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяльності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини. Багаторівневий, розмаїтий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї. Характеристика свідомості як філософської феноменології є досягненням найпоширенішого в сучасній західноєвропейській філософії напряму з'ясування людського світоусвідомлення. Феноменологія ( грец. phainomenon — те, що з'являється, і logos — вчення) - наука про свідомість як специфічний вид реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості і їх д, які можна аналізувати науково. Проблема свідомості, її виникнення (природа) настільки складна, що, на думку грузинського філософа М. Мамардашвілі, взагалі «не піддається теоретизації». Однак, починаючи з Нових часів, феномен свідомості активно досліджується, в т. ч. в теоретичному аспекті. У процесі з'ясування сутності свідомості дослідники наголошують на особливості як специфічному прояві інтелектуальної і чуттєвої життєдіяльності людини, завдяки якій вона одержує знання про навколишню дійсність, інтелектуально усвідомлює її. Ці відомості забезпечуються Діяльністю мозку, який перетворює інформацію про зовнішній світ в ідеальні образи, уявлення, поняття, ідеали та інші акти свідомості, надає їх результатам характеристик ідеально-суб'єктивної реальності. Свідомість — головна, найвища складова психіки як духовної організації людини, сукупності таких душевних якостей індивіда, як здатність мислити і відчувати, пам'ятати і забувати, згадувати і передбачати, любити і ненавидіти. Найяскравішим виразником і показником людської свідомості є розум — здатність мислити і розуміти (у грецькій філософії — це нус, в латинському варіанті — інтелект). Тільки завдяки йому відбувається такий процедурний акт Свідомості як мислення — вищий ступінь людського пізнання, інформаційна діяльність мозку, що набуває якості опосередкованого, узагальненого відображення об'єктивної реальності. Автор вчення про розум - Р. Декарт. Завдяки розуму відбувається процес розуміння — процедура духовно-практичного освоєння, смислового опанування дійсності. Німецький філософ В. Дільтей вважав проблему розуміння найголовнішою у філософії. При цьому предметом розуміння, згідно з Дільтеєм, є життя, «світ людини», її життєвий досвід. Філософія, як зазначає він, не повинна бути умоглядною, відірваною від людини метафізикою, тобто абстрактною дисципліною. Єдиним об'єктом філософської уваги має бути розуміння конкретного життя, яке безпосередньо переживається людиною. Розуміння відбувається в таких формах, як судження (форма логічного міркування) і здоровий глузд (буденне мислення, життєво-практичне міркування). Людині також притаманний практичний розум — здатність до вільного (морального) самовизначення, не пов’язаного безпосередньо з вимогами зовнішньої доцільності. Розум, судження, розуміння, інтелект забезпечують усвідомлення людиною свого Я, самоспоглядання, самовизначення, свідоме формування власного світоставлення як прагматичного, тобто підпорядкованого міркуванням корисності, доцільності. Сучасний американський філософ Деніел Деннет (нар. 1942) вважає, що свідомість — це такий процесуальний вид діяльності, коли окремі «інформаційні кадри», які «постачаються» чуттєвими органами, переробляються мозком у цілісну «картину». Тобто свідомість «виробляється», за Деннетом, всім людським організмом, а не окремою його частиною. Розмірковуючи над проблемою зв'язку мозку і духу, французький дослідник, природознавець і філософ Е. Морен писав: «Яка онтологічна, логічна і епістомологічна прірва лежить між мозком і духом! Що може мати спільного цей желатиноподібний мозок з думкою, релігією, філософією, добротою, жалісливістю, любов'ю, надією, свободою! Яким чином ця піддатлива маса, настільки ж дивовижна. Мозок як матеріальне утворення достатньо різнобічно вивчено. Наука довела, що мозок — це один із органів нервової системи, елементами якої також є нерви, ганглії (нервові вузли), механізми відчуттів, які у сукупності забезпечують сприйняття, аналіз і перероблення інформації (сигналів-подразників), відповідні реакції організму. Нервова система людини нараховує 50 млрд нервових клітин (нейронів), з'єднаних між собою мережею контактів (синапсів). Однак залишаються не вивченими механізми функціонування мозку, його здатність сприяти свідомому життю людини. Свідомість не тотожна психіці. Крім неї, у внутрішньому духовному світі людини існують пласти несвідомого або підсвідомого, які перебувають за межами розуму (сновидіння, сомнамбулізм, «стани неосудності»). Французький дослідник Л. Бернард, наприклад, нараховує понад 15 тисяч людських інстинктів. Останнім часом суттєво посилилася увага вчених до несвідомого, оскільки віра у всемогутність розуму, свідому і відповідальну поведінку людей (людства) підривається проявами явного нерозум'я, немотивованою агресивністю, імпульсивною псевдоактивністю. Структуру свідомості утворює і така сфера психіки як надсвідоме (інтуїція, осяяння, інсайт, прозріння). Найрозвинутішою в історії філософії є концепція інтуїції та пов'язана з нею течія — інтуїтивізм. Інтуїцією (лат. intuitio — уява, споглядання) є здатність до безпосереднього осягнення істини без обґрунтування її певними доказами. Отже, структуру духовності людини утворюють пласт раціонального (розумне) і пласт ірраціонального (емоції, почуття, інстинкти, які впливають на людину, спосіб її мислення і поведінки). 3. Фройдом і його послідовниками (неофройдизм) доведена важлива роль в життєдіяльності індивіда «неусвідомлених» механізмів. Філософи, починаючи з піфагорійців, значну увагу приділяли з'ясуванню тих пластів людської психіки, які зумовлювали існування сталих, незмінних у своїй основі (Інваріантних) уявлень про цінності, на які людина має орієнтуватися. Давні греки називали їх архетипами — відображенням у глибинах свідомості та структурах психічного життя культурно-історичного Досвіду людей, їх багатовікових традицій (міфологеми, образи етико-нормативної свідомості, системи табу, національні ментальності тощо). Свідомість — це взаємодія Я зі світом, яка розглядається крізь призму культури. Мислителі по-різному трактують сутність свідомості. В історії філософії сформувались кілька напрямів вивчення її як феномену: екзистенціальний (Ж.-П. Сартр), неопозитивістський (Л. Вітгенштейн), герменевтичний (Г.-Г. Гадамер), психологічний (3. Фройд), феноменологічний (Е. Гусберль). Найпоширеніший серед них — феноменологічний. Гасло феноменологічної теорії свідомості — «назад до речей» (Е. Гуссерль) — виражає прагнення подолати протиставлення об'єкта (зовнішнього) і суб'єкта (внутрішнього). Концепція феноменології зосереджується на проблемі спрямування (інтенції) актів людської думки на певні предмети осмислення. Свідомість людини, адресована зовнішньому світові, відображає його в ідеальних формах («картина світу»), створює уявлення про світ як про певну реальність (онтологія свідомості). Водночас свідомість може бути і спрямованою на внутрішній світ особистості, реалізуючись як самосвідомість — пізнавальна активність, спрямована на себе. Поняттю «самосвідомість» близьке філософське поняття «рефлексія» (лат. reflехіо — обернення назад), яке передбачає звернення свідомості до себе з метою утворення понять «мислення мислення», «пробудження свідомості». Рефлексією вважають тип філософського мислення, спрямований на осмислення і обґрунтування власних думок (самопізнання, розмірковування про власні думки тощо). Процес рефлексії с процедурою співвіднесення елементів мислення і дійсності. Найчастіше під рефлексією розуміють здатність соціальних суб'єктів до самоаналізу. Класичною формулою рефлексії є антична настанова: «Пізнай самого себе» Здатність свідомості не лише відображати навколишній світ, але й творити його (В. Ленін), можливості мислення утворювати ідеальне (ідеали), віддалятися від повсякденної рутини, зазирати в майбутнє зумовлюють існування «випереджальної свідомості». Ця особливість свідомості забезпечує її проектно-конструктивну функцію, уможливлює постановку цілей, розроблення планів їх здійснення. Вона є основою процесів моделювання, прогностичних методів. Й.-В. Гете зазначав: «Я особисто завжди намагався зберегти свою свободу від філософії, і точка зору здорового глузду і розсудливості є також і моєю точкою зору». Функціонування свідомості в усіх її формах і проявах забезпечує особистості можливість здобувати знання про світ, його закономірності, зв'язки, уможливлює постановку цілей, створення і здійснення планів. У структурі філософського знання це призначення свідомості оформилося у великий самостійний розділ — гносеологію.
Література: 1. Гаврюшин Н.К. Самопознание как таинство // Вопроссы философии. – 1996. - №5. 2. Гилберт Райл. Понятие сознания. – М., 2000. 3. Дельдаго Хосе. Мозг и сознание. – М., 1994. 4. Лой А.М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філософська і соціологічна думка. – 1992. - №7. 5. Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. - № 10. 6. Проблема сознания в современной западной философии. – М., 1989. 7. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1989.
2.3. Зміст і форми філософського вчення про розвиток Діалектика (грец. dialektike — мистецтво вести бесіду) — теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, суспільстві, свідомості, людському житті. Спершу діалектику розглядали як один із загальних методів пізнання, з'ясування сутності зв'язків, форми відношень, у яких перебувають всі речі. На сьогодні діалектичний метод — теоретичний спосіб мислення і практичної дії, що ґрунтується на визнанні об'єктивного існування взаємозв'язків, розвитку і суперечностей як його джерела. Засновник античної діалектики Сократ вважав діалектику методом відшукання істини шляхом діалогу. Геракліт пов'язував цю науку з ідеєю безперервного руху природних і суспільних явищ: «Все тече, все змінюється». Уявлення про сутність діалектики змінювалось. У давніх греків головною ідеєю діалектики був не розвиток або єдність, взаємоперехід протилежностей, як у гегелівсько-марксистській версії діалектики, а ідея становлення в процесі безперервного руху. Діалектика як метод одержала обґрунтування у філософії Гегеля. Гегелівська концепція діалектики була теоретичним відображенням ідей, суджень розуму, ідеалістично представленою діалектикою самого буття. Вона характеризувала цю науку як теорію пізнання, що обґрунтовувала ідею тотожності (єдності) мислення про буття і самого буття. Розуміння діалектики як методу, що встановлює відношення мислення в його теоретичній формі й об'єктивних зв'язків у явищах і процесіях природного світу, було характерне і для матеріалістичної теорії марксизму. Уявлення про діалектику як універсальний метод, діалектичний тип мислення формувалось упродовж періоду становлення й еволюції філософської методології. Для розуміння діалектики як філософського вчення важливе поняття «взаємозв'язок» — процес, під час якого одні об'єкти впливають на інші, спричиняють в них певні, нерідко радикальні, якісні зміни. Діалектика як вчення про універсальні, всезагальні зв'язки, як метод їх пізнання ґрунтується на таких поняттях, як «відношення», «принципи», «закон», «категорії». Закони — найзагальніші і найсуттєвіші зв'язки, що діють у найрізноманітніших сферах буття. Найхарактерніші ознаки законів — необхідність, істотність, повторюваність, стійкість, регулярність. У законі є «сталість, що зберігається» (Г.-В.-Ф. Гегель). Закони є головною ланкою в системі багатоманітних зв'язків. При цьому будь-який взаємозв'язок виявляє в «учасників цього союзу» протилежні якості, взаємодія яких забезпечує рухливість і плинність буття. Ця концепція є однією із найголовніших у діалектиці. Вміння бачити і розуміти механізми постійного руху різноманітних об'єктів, взаємодію («боротьбу») суперечностей, яка спричинює процес розвитку, є джерелом еволюції, «революції», «стрибків», прогресу, вдосконалення, а також регресу, занепаду, руйнації, тобто безперервних змін всього сущого. Головними концептами теорії розвитку є вчення про прогрес — поступ, рух вперед, який супроводжується наростанням складності, впорядкуванням і структуралізацією об'єкта. Гегель стверджував, що основою механізму суперечливої взаємодії «усього з усім», що забезпечує рух, є три основних закони: закон єдності і боротьби суперечностей; закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; закон заперечення заперечення. Вони демонструють насамперед суперечливий характер взаємозв'язку протилежних сторін: єдність і боротьба; кількість і якість; заперечення (відкидання, позбавлення) і збереження, спадкоємність. Водночас вони логічно виражають сутність процесу розвитку. Закон єдності і боротьби суперечностей розкриває джерело розвитку, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін з'ясовує механізм розвитку, закон заперечення заперечення визначає основні напрями розвитку. Категорія (грец. kategoria - ознака, обвинувачення) — відображення в поняттях фундаментальних, найсуттєвіших зв'язків і відносин об'єктивної дійсності і пізнання. Зміст і функції категорії були визначені у працях Арістотеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, І. Канта. Поняття «категорія» першим застосував Арістотель і запропонував їх класифікацію. За Арістотелем, одні категорії позначають сутність речей, інші — якість, кількість, відношення, окремі категорії характеризують дію або час, місце. Категорії «матерія», «час», «простір», «рух» відображають найзагальніші властивості матеріального, соціального, духовного світів. Таку загальну природу мають категорії «причина» і «наслідок», «сутність» і «явище», «форма» і «зміст», «одиничне» і «загальне», «необхідність» і «випадковість». Вони суб'єктивні за формою, є породженням думки людей, їх розумових здібностей, однак, об'єктивні за змістом, бо відображають реальні зв'язки між процесами, які описують, «схоплюють» категорії. Категорії, наукові поняття є мовою кожної науки. їх наявність дає змогу сприймати філософію як наукове знання. При цьому кожний філософський напрям (матеріалізм, ідеалізм, позитивізм, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо) використовує як загальні, так і власні категорії, визначає їх зміст і субординацію. Діалектика — важливий, але не єдиний метод пізнання, не унікальна теорія розвитку. Сильним її опонентом є метафізика. Метафізика (грец. «Meta ta physika» — після фізики) — протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв'язком розвитком, а також не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху. Діалектика, як і філософія, не втратить своєї актуальності доти, доки існуватиме людське суспільство. 2.4. Основний зміст пізнавальної діяльності На думку Платона: «Немає нічого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевершує і задоволення, і все інше». Гносеологія охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу — наукові, донаукові, ненаукові. Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — вчення) — галузь філософі), яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті. Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина — велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається. Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Так, філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Е. де Монтень, Д. Юм) висловлювали сумнів щодо можливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокрема І. Кант, заперечували здатність людини до пізнання сутності об'єктів («речі в собі»), агностики обмежували пізнання сферою явищ («речі для нас»). Цим вони обґрунтовували розповсюджений в сучасній некласичній філософії гносеологічний песимізм (лат. pessimum — найгірший) — зневіра у можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів. Їх опоненти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс) наголошували на необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. optimus — найкращий) — віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство істинним знанням, яке уможливлює продуктивно-доцільне використання природних ресурсів і суспільних надбань. Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа — «чиста дошка», «білий папір без будь-яких знаків та ідей», на якому досвід залишає свої письмена. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною виникнення ідей. Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був переконаний в тому, що лише розум вказує надійний шлях досягнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення існування власного розуму. «Мислю, отже існую» (Cogito, ergo sum) — декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук. В історії філософії була порушена важлива для теорії проблема методу пізнання — сукупності правил, прийомів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології. У процесі пізнання використовують такі методи: 1) емпіричні; 2) сенсуалістичний; 3) раціоналістичний. Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуалістичному методам, сприймають логічне мислення як «шосте чуття», яке впорядковує здобутий емпіричний матеріал. З огляду на це Ф. Бекон запропонував оригінальну метафору щодо основних методів пізнання: «шлях павука» (здобуття істини із власної свідомості»); «шлях мурахи» (безсистемне збирання фактичних даних); «шлях бджоли» (поєднання здібностей досвіду — збирання нектару і роботи розуму — перетворення його на мед (знання)). Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є: а) відчуття — відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного світу, внутрішніх станів організму внаслідок їх впливу на рецептори; б) сприймання — цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття; в) уявлення — образи предметів і явищ дійсності, створені внаслідок їх впливу на органи чуття. Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень раціонального пізнання, для якого притаманне творче оперування абстракціями і рефлексією). Його формами є: а) поняття; б) судження; в) умовивід. Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове (раціональне) в людському пізнанні не є двома роз'єднаними й автономними ступенями, а двома моментами єдиного пізнавального процесу. Думка про єдність чуттєвого і розумового з часом набула статусу постулату (аксіоми). У логічній формі думку про необхідність синтезу чуттєвого і раціонального сформулював І. Кант: «Поняття без почуттів порожні, а почуття без понять — сліпі». Процес пізнання здійснюється на науковому і донауковому рівнях. Буденне пізнання спирається на повсякденний життєвий досвід людей, апелює до їх здорового глузду («наївний реалізм»). Цим воно відрізняється від наукового пізнання (логічний реалізм). Однак у кожному випадку людина (пересічний громадянин, висококваліфікований науковець) прагне зрозуміти сутність того, що спостерігає, про що розмірковує. Центральною в класичній теорії пізнання є проблема істини. Про це свідчить, наприклад, запитання Понтія Пілата, звернене до Христа як провідника і носія істини: «Що є істина?». У гносеологічній теорії істини особлива увага приділяється двом питанням: які ознаки (властивості) істини; що є критерієм (мірилом, показником) істини? Ознаками істини вважають такі її інваріантні (незмінні) властивості, як об'єктивність за змістом, обґрунтованість, переконливість доведень? Пізнання є багатоступеневим, складним, глибоко суперечливим процесом. Гносеологія узагальнює конкретні методи пізнання, якими користуються різноманітні науки (технічні, природничі, суспільні, гуманітарні тощо), виокремлюючи серед них сукупність загально логічних і специфічних методів — індукція і дедукція, аналіз і синтез, аналогія, ідеалізація, типологізація, порівняння (компаративістика). Наукові досягнення останніх десятиріч доповнили гносеологічний інструментарій такими новітніми методами, як синергетика моделювання, системний метод, метод додатковості тощо. Сучасний етап розвитку науки зосереджує увагу дослідників на необхідності використання Міждисциплінарних методів, теорії самоорганізації, альтернативістики з урахуванням методологічних у гносеологічному сенсі понять «невизначеність», «вірогідність», «віртуальність», «випадковість», «нелінійність», «біфуркація» та «флуктуація», які сукупно відображають характеристики несталого, складного і рухливого світу (динамічний хаос). Складними математичними методами обґрунтована гіпотеза розширюючого Всесвіту. Згідно з нею уся маса матерії Всесвіту напередодні Великого Вибуху була сконцентрована в точці з діаметром в мільйон мільярдів разів меншим за діаметр атома водню. Вражаючим науковим відкриттям астрофізики є і фіксування наявності у Всесвіті «темної матерії», одним із виявів якої є «чорні діри». Кант намагався з'ясувати межові можливості «чистого» і «практичного» розуму. Так, Р. Рорті вважав, що істина — це просто найбільш узгоджена і «сильна теорія», і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запропонував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуванню, то це є доказом її хибності. Отже, поняття «істина», «значення», «смисли» та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблемного характеру. Плюралізм істини, альтернативність методів пізнання — характерні ознаки ситуації, в якій перебуває філософська теорія пізнання. У сучасній науці помітно посилюється роль універсального діалектичного філософського методу, який об'єднує багато із зазначених особливостей пізнання навколишнього світу, актуалізується проблематика взаємозв'язків і розвитку, їх філософського осмислення, дослідженням чого займається діалектика. Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання(наукові дані), а й метод його одержання. Важливим завданням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які надають світові цілісності.
Література: 1. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К., 1994. 2. Аболіна Т.Г., Єрмоленко А.М., Киселева О.О., Малахов В.А. Етичні норми і цінності: проблеми обґрунтування. – К., 1997. 3. Несторенко В.Г. Вступ до філософії: Онтологія людини. – К., 1995. 4. Шелер М. Формализм в этике и материалестическая этика ценностей. Избранные произведения. – М., 1994. 5. Шрейдер Ю.А. Ценности, которые мы выбирае: мифы и предпосылки ценностного выбора. – М., 1990. 6. Франкл Б. Человек в поисках смысла. – М., 1990.
Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 1268; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |