Вільним може вважатися тільки те переконання, що правильно і повно відображає факти, які спричи­няють необхідність застосування закону

Інтуїція не зводиться тільки до емоційного. Інтуїтивне знання про­тиставляється логічному як не вивідне, а як підказане «надчуттям», натхненням, непоясненими імпульсами. Це означає його відірваність і від емоційного, і від логічного ступеня пізнання. Якби таке знання виводилося з емоційного пізнання, воно могло б бути неточним, не­правильним, але воно протиставляється звичайному перебігу пізнання як надлогіка, щось більш глибоке і тому «незбагненне». Таким чином, інтуїція — це знання, що виникає без усвідомлення шляхів і умов його одержання.

Моделювання в діяльності слідчого або судді сприяє пізнанню конкретного, має широкі можливості для вивчення властивостей і сто­рін окремих об'єктів, у багатьох випадках дає змогу встановити кон­кретні обставини, вирішити питання щодо існування тієї чи іншої події, факту. Сукупність слідів на місці події дозволяє створити уявну модель події, її динаміки, кількості осіб, які брали участь у ній. Проведення слідчого або судового експерименту дає можливість у процесі його моделювання встановити ймовірність здій­снення певних дій, появу тих або інших результатів. Діяльність, пов' язана з моделюванням у його будь-яких формах, сприяє пізнанню окремих обставин і фактів і зрештою — встановленню об'єктивної істини. Моделі, використовувані в пізнавальній діяльності, поділяють на два види: матеріальні та ідеальні.

Організації процесуальної діяльності.

Розслідування, як і судовий розгляд, по суті є пізнавальним процесом. Пізнання, здійснюване слідчим або суддею, втілюється у форму доказу­вання. Процес нагромадження певних фактів, що доказують чи спрос­товують подію злочину або обставини, пов' язані з цивільно-правовими спорами, є процесом оперування доказами, процесом доказування.

Розумова діяльність слідчого або судді підкоряється загальним за­кономірностям психічних процесів тому має багато спіль­ного з розумовими процесами, здійснюваними в інших галузях знань і суспільного життя. Водночас розумова пізнавальна діяльність цих осіб має специфіку, зумовлену предметом пізнання — протиправними діями, цивільно-правовими чи іншими спорами.

У психологічному аспекті розумовий процес слідчого або судді є процесом вирішення складних завдань, що пов'язано із певними творчими зусиллями. Не завжди поставлені завдання можуть бути ви­рішені на основі лише наявних вихідних даних. Тому їхнє вирішення вимагає творчого уявлення, яке породжує припущення, що допомага­ють заповнити відповідні прогалини. Джерелами такого уявлення є минулий досвід, знання і наявні в розпорядженні дослідника дані.

Уявивши собі характер досліджуваного завдання, слідчий або суддя мобілізує запаси знань, що дає йому змогу висловити низку припущень — версій стосовно обставин діяння. Надалі у вирішенні поставленого за­вдання важлива роль належить моделюванню як способу відтворення тих або інших обставин, що сприяють пізнанню. Моделювання передбачає створення уявної чи практичної структури, яка відтворює певні дії або обставини, властивості чи стани тих або інших об' єктів.

Матеріальні моделі відтворюють реально які-небудь предмети, обста­новку, дії, явища. До них можна віднести такі предмети, що мають зна­чення для судочинства, як зліпки, відбитки, фотознімки, макети тощо.

Ідеальні, або уявні, моделі — це образи, що мають певний зміст, ви­ражений у поняттях. Це насамперед будь-які припущення, версії, уявне прогнозування здійснюваних для досягнення певної мети дій. Наприклад, припущення щодо характеру події злочину або мети цивільно-правового правочину, прогнозування перебігу майбутнього допиту, обшуку, пере­вірки показань на місці становлять моделі різної спрямованості, що мають єдиний зміст — уявне відтворення минулого або майбутнього у сфері кримінально-процесуальної чи цивільно-процесуальної діяльності.

Моделі також прийнято класифікувати на статичні (матеріальні) і динамічні (уявні). Останні є рухомими, такими, що розвиваються або втрачають своє значення в процесі перевірки їхніх пізнавальних якос­тей. Матеріальні моделі здебільшого передують формуванню уявної моделі, виконуючи низку важливих функцій, зокрема орієнтації, зі­ставлення даних (матеріалів) для експертного дослідження.

Процес пізнання істини при розслідуванні злочинів і в перебігу судочинства зумовлюється логічністю мислення. Правильне осмислен­ня фактів, що спостерігаються, встановлення їх причинних відносин, побудова обґрунтованих версій, оцінювання одержаної інформації — необхідні етапи у встановленні істини. Очевидність необхідності за­стосування законів логіки ілюструється тими негативними наслідками, що спостерігаються у результаті припущених при розслідуванні та у судовому розгляді логічних помилок. Ще відомі факти, коли злочини залишаються нерозкритими не тому, що відсутні докази їхнього вчи­нення, а тому, що ці докази невірно оцінені, покладені в основу помилкових версій розслідування.

Об' єктивна істина в судочинстві може бути досягнута тільки в ре­зультаті раціонального пізнання. Однак поряд із правильним тлума­ченням ролі і значення логічного мислення в процесі пізнання істини висловлюються думки, згідно з якими інтуїція також може розгляда­тися як елемент, що сприяє досягненню істини. Наділяючи інтуїцію не властивим їй змістом, тлумачучи її як один із шляхів пізнання, деякі автори вільно чи мимоволі протиставляють її логічному мисленню, а часом відводять їй місце, рівноцінне за значущістю логічній діяль­ності мислення.

Неправильне розуміння інтуїції може спричинити помилкові прак­тичні рекомендації, що орієнтуватимуть слідчих і суддів не на аналіз доказів у справі і висування обґрунтованих версій, а на підсвідоме, продиктоване «надчуттям» угадування того, що може бути пізнане тільки в процесі логічного раціонального мислення.

Тлумачення інтуїції як підсвідомого, нелогічного прийняття рішення чи здійснення якої-небудь дії є вульгарним тлума­ченням, перенесення якого на оцінку доказів, формування внутріш­нього переконання слідчого або судді є недоцільним.

Слідчий, як і суддя, при оцінці доказів не повинен покладатися на свої враження, якщо вони підсвідомі. Логічні висновки, до яких він при­ходить унаслідок такої оцінки, мають ґрунтуватися на дослідженні конкретних доказів, наявних у справі. Нехтування цим правилом може спричинити безпідставне обвинувачення і засудження невинної особи.

До психологічних основ доказування належить також внутрішнє переконання як необхідний елемент оцінки доказів. Переконання як ставлення суб' єкта до своїх знань, висновків і рішень, як почуття впев­неності є психологічною категорією, що підкреслюється першою частиною терміна — «внутрішнє».

Категорія «внутрішнє переконання» по суті виражає суб'єктивну впевненість у відповідності суб'єктивної оцінки об'єктивно існуючим обставинам чи фактам. Суб' єктивність внутрішнього переконання як його форма не тільки не виключає, а й, навпаки, передбачає об' єктивний зміст. У цьому аспекті внутрішнє переконання є однією з форм відо­браження об' єктивної дійсності. Будучи за своїм змістом відображенням об' єктивної дійсності, внутрішнє переконання, однак, не виконує ролі критерію істинності того, що пізнається у кримінальній справі. Критерій істини в цій галузі, як і в усіх інших галузях пізнання, — практика.

У своєму формуванні внутрішнє переконання проходить безліч етапів, починаючи від почуттєвого і завершуючи логічним. Серед них можна виділити декілька основних:

1)аналіз обставин, мате­ріалів (цьому етапу передує почуттєве пізнання);

2)зіставлення резуль­татів аналізу з іншими матеріалами (тут велике значення мають мину­лий досвід, рівень знань особи в досліджуваній галузі);

3) синтез, що передбачає створення основи для почуття переконання.

Обґрунтованість внутрішнього переконання є його невід'ємною властивістю, оскільки становить необхідну змістовну основу структу­ри розумових процесів при формуванні внутрішнього переконання. Внутрішнє переконання має відповідати певним вимогам:

а ) ґрунтува­тися на доказах, зібраних у встановленому законом порядку; б) докази повинні бути перевіреними;

в) кожен доказ має бути розглянутий окре­мо і в сукупності з іншими доказами;

г) виходити з усебічного та об' єктивного розгляду матеріалів справи.

Психологічні основи планування слідчої (судової) діяльності зу­мовлюються загальними положеннями планування роботи з урахуван­ням специфіки названої галузі. У психології праці процес планування рекомендується будувати за етапами.

Перший — орієнтувальне планування, при якому усві­домлюються, зважуються, оцінюються можливості вирішення завдан­ня.

Другий етап — організаційне планування, в якому обмірковуються умови і форми майбутньої діяльності.

Третій етап — планування ви­конання — передбачає уявну побудову діяльності з її компонентів, що визначають майбутню поведінку.

Нарешті, може бути і такий етап, як допланування, що передбачає доповнення розробленого плану новими даними або його деталізацію.

Планування в слідчій (судовій) діяльності має специфічні риси, зумовлені його головною метою — встановленням об'єктивної істини. Оскільки планування в цих умовах передбачає пошук інформації, слі­дів, доказів тощо, то воно ґрунтується на побудові версій. Останні віді­грають роль необхідних орієнтирів, яким підкорені напрям розумової діяльності і побудова завдань, спрямованих на організацію роботи. Тут гіпотетична діяльність на відміну від вирішення розумових завдань у плануванні трудового процесу в інших галузях характеризується багатоаспектністю, невизначеністю, що пояснюється незначною кіль­кістю вихідних даних, а також відсутністю останніх або маскуванням, що спотворює розуміння сутності події або факту. Висуванню версій передують складний аналіз, установлення причинних зв' язків, що стосуються досліджуваної події. Обмежена кількість інформації дає змогу висунути одночасно декілька версій, що у про­цесі перевірки можуть бути відкинуті як необґрунтовані.

В основі організації будь-якого виду діяльності лежить вирішення розумових завдань, які визначають загальні та окремі напрями такої організації. Розумове завдання є підґрунтям майбутньої загальної мо­делі організації будь-якого процесу або окремого випадку. Організація того або іншого виду діяльності, навіть у найпростішому вираженні, розпочинається з вирішення завдань, пов' язаних з обмірковуванням функцій і порядку цієї діяльності.

Якщо згідно з викладеним звернутися до розумових завдань, що вирішуються в процесі судочинства, то серед них можна виділити два найбільш значні типи. Перший включає завдання, які умовно можна назвати ідеальними розумовими, другий становлять так звані реальні розумові завдання.

Ідеальні розумові завдання — це насамперед слідчі версії. Як пра­вило, вони пов' язані з уявними побудовами, що спрямовані на пошук пояснень злочинної події або іншого факту і не містять у собі діючого організаційного елемента. Проте вони тісно пов'язані з іншим типом завдань, що мають організаційний і в цьому сенсі реальний характер. Зазначені типи розумових завдань є взаємообумовленими. Наприклад, ідеальні розумові завдання є підґрунтям для виникнення і здійснення організаційних розумових завдань, пов' язаних з перевіркою висунутих версій, організацією процесуальних та оперативно-розшукових дій.

Обидва типи завдань виконують пізнавальну функцію як ізольовано, так і у взаємозв' язку. Якщо розумові завдання, пов' язані з побудовою різноманітних версій, у літературі досліджено досить докладно, то за­вдання, що стосуються організації діяльності слідчого або судді, роз­глядаються фрагментарно, у зв'язку з загальними проблемами наукової організації праці або організацією окремих процесуальних дій. Так, роз­гляд реальних розумових завдань — завдань щодо організації судово-слідчої діяльності — дає змогу класифікувати їх:

1) завдання щодо ви­значення джерел інформації;

2)завдання щодо організації процесуальних та оперативно-розшукових дій; 3) завдання з координації діяльності;

4) завдання з економії процесуальних засобів і визначення строків;

5) завдання щодо організації профілактичних заходів.

Психологія організації ґрунтується не тільки на розумінні тих або інших завдань, пов' язаних з досягненням мети, а й на вмінні правиль­но знайти оптимальні шляхи їхнього вирішення. У цьому аспекті важливу роль відіграє творчий елемент у судово-слідчій діяльності, що полягає в обранні найбільш ефективних процесуальних дій, їхніх сис­тем, ступеня і послідовності використання. Значна увага в організації діяльності осіб, які здійснюють функції в судово-слідчій роботі, при­діляється їхнім особистісним нахилам і здібностям (організатор, ви­конавець, індивідуаліст, колективіст та ін.), що істотно впливає на відповідність обраної соціальної ролі службовому становищу і визна­чає ефективність виконуваних функцій.

3. Види слідчої (судової) діяльності

(пізнавальної, конструктивної, комунікативної та посвідчувальної).

Слідчий (суддя) здійснює насамперед пізнавальну діяльність. Пізнавальна діяльність слід­чого має такі особливості:

1) ретроспективний характер діяльності;

2) пізнання провадить­ся у формі доказування;

3) така діяльність здійснюється уповноваженими суб'єктами;

4) пізнання здійснюється з метою одержання інформації, що має значення для встановлення істини у справі;

5) засоби здійснення діяльності визначено у КПК.

У перебігу пізнавальної діяльності вста­новлюються факт наявності або відсутності злочину (правопорушен­ня), винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Пізнання спрямоване на встановлення об'єктивної істини, у процесі якого здійснюються збирання, дослідження, оцінка та використання доказів.

Пізнавальна діяльність відбувається в процесі взаємодії між таки­ми особами і об'єктами: 1) слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочинне діяння (чи іншою особою); 2) слідчим (суддею) і речами (носіями матеріальних відображень про злочин та його учасників). Отже, можна виділити два види взаємодії:

1) безпосередню взаємодію, в результаті якої здійснюється вплив на особу, яка вчинила злочин, або інших осіб (свідків, потерпілих та ін.);

2) опосередковану вза­ємодію, при якій слідчий (суддя) через матеріальні об' єкти одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем

Злочин для слідчого, прокурора, судді є завжди подією минулого (пізнання звернене до минулого). Тут знаряддям пізнання є мис­лення, як процес пізнавальної діяльності людини, що характеризується узагальненим і опосередко­ваним відображенням дійсності. Предмет пізнання впливає на особливості виконання ді­яльності слідчим (суддею). У процесі пізнання використовуються такі види розумових операцій: аналіз і синтез, порівняння, абстрагування та конкретизація. Важливе значення в розумовій діяльності слідчого (судді) мають умовиводи: дедуктивні та індуктивні, умовиводи за ана­логією.

Є різні розумові завдання, які вирішує слідчий:

- прості завдання, що вирішуються шляхом одержан­ня додаткової інформації;

- завдання, що вирішуються за допомогою відновлення перебігу події;

- завдання, що вирішуються за допомогою рефлексії (імітації мислення);

- вирішуються за допомогою подолання психологіч­них «бар'єрів».

Конструктивна діяльність полягає в уявному представленні її перебігу і результатів. Йдеться про втілення розумової діяльності у певних конструкціях, відповідно до яких здійснюватиметься слідча діяльність. Такі конструкції не є жорсткими, вони ситуаційно зумовлені і у процесі виконання діяльності можуть змінюватися, до них можуть вноситися певні корективи.

У конструктивній діяльності слідчого розрізняють прогнозування, планування, прийняття рішень, які розглядають як певні етапи.

Прогнозування — це розроблення прогнозу, дослідження перспек­тив якого-небудь явища або дій, що проводяться. Якщо йдеться про події, які мають відбутися, то вживають термін «передбачення». Специфіка прогностичної діяльності слідчого полягає в тому, що в більшості випадків у процесі розслідування злочинів (особливо на початковому етапі) спостерігається дефіцит інформації. Тому прогнос­тична діяльність передбачає формулювання припущень (криміналі­стичних версій), використання типових моделей розвитку подій. Про­гностична діяльність реалізується в плануванні — розробленні опти­мальних шляхів і способів її здійснення. Завершальним етапом конструктивної діяльності є прийняття рішень (тактичних або процесуальних). У слідчій діяльності важливе значення має прийняття тактичних рішень як обрання впливу на слідчу ситуацію, процес розслідування чи його окремі компоненти. Прийняття тактичних рішень у більшості випадків відбувається у ситуації ризику.

Важливим видом слідчої (судової) діяльності є комунікативна діяльність. Одержання інформації слідчим (судом) передбачає необхідність комунікації — соціальної взаємодії, спілкування. У психо­логії спілкування визначається як здійснювана знаковими засобами взаємодія суб' єктів. У кримінально-процесуальній діяльності спіл­кування здійснюється в межах процедури, визначення процесуаль­ного становища учасників, предмета спілкування. У розслідуванні злочинів розрізняють тактику спілкування слідчого з учасниками окремих слідчих дій.

Одна зі сторін спілкування — комунікативна, яка полягає в об­міні інформацією між індивідами, що спілкуються. У слідчій діяль­ності функція комунікації - в спілкуванні між слідчим та іншими учасниками в межах процесуальних дій. Комунікативна функція охоплює такі напрями:

1) встановлення психологічного контакту;

2) управління спілкуванням з боку слід­чого (судді);

3) здійснення психологічного впливу на підозрювано­го, обвинуваченого, свідка чи іншу особу в процесі спілкування;

4) одержання слідчим (суддею) необхідної інформації в процесі спілкування.

Комунікативна діяльність слідчого (судді) відрізняється:

- багатосторонністю спілкування (комунікація здійснюється з різними людьми за фахом, віком, рівнем інтелекту та ін.);

- втіленням у процесуальну форму (в межах слідчих чи судових дій);

- визначеністю предмета спілкування (допиту свідка чи обвинувачено­го);

- допустимістю і правомірністю засобів впливу в перебігу спіл­кування.

У ході комунікативної діяльності встановленню психологічно­го контакту можуть заважати так звані бар'єри спілкування. Інтерес і практичне значення мають виді­лення видів бар'єрів спілкування:

- бар'єр темпера­менту (непоінформованість про тип темпераменту може зруйну­вати діалог, що розпочався);

- бар'єр характеру (з' являється між особами як наслідок акцентуації, з одного боку, і як наслідок низь­кої емпатії тих, хто спілкується, — з другого);

- бар'єр негативних емоцій (емоції можуть впливати на сприйняття партнера по спілкуванню)1.

Слідча (судова) діяльність вимагає свого закріплення, посвідчення. У перебігу пізнання істини необхідно відобразити у процесуальних документах весь процес діяльності та її результати (наприклад, у про­токолах слідчих дій).

Посвідчувальна діяльність не обмежується письмовою фіксацією, а передбачає використання й інших, додаткових способів фіксації (відеозйомки, фотозйомки, звукозапи­су тощо). Порушення в здійсненні посвідчувальної діяльності можуть призвести до втрати доказу. Сама посвідчувальна діяльність здійсню­ється в межах процедури, передбаченої кримінально-процесуальним законодавством.

Посвідчувальна діяльність пов'язана з іншими видами слідчої (судової) діяльності: пізнавальною, конструктивною, комунікативною. Причому її роль дуже велика, оскільки виконання тих чи інших видів поза посвідченням втрачає своє доказове значення.

Посвідчувальний процес доказування передбачає, що його резуль­тати мають бути задокументовані та відображати об'єктивність одер­жаних даних і правильність прийнятих рішень. Результати доказуван­ня, що містяться в процесуальних документах, адресуються широкому колу учасників, використовуються на різних стадіях кримінального процесу, оцінюються і перевіряються.

Посвідчені факти можуть бути використані й у тактичних цілях, з ме­тою переконання тих чи інших осіб у їхньому існуванні. У процесі про­ведення слідчих дій посвідчені факти можуть використовуватися як пси­хологічний вплив на учасників слідчої дії з метою одержання необхідної інформації (оголошення показань свідків чи потерпілих, пред'явлення доказів).

Дата добавления: 2014-01-07