Римська антична філософія. Неоплатонізм

Лекція 3

1. Римська антична філософія. Неоплатонізм.

2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки.

3. Схоластика. Реалізм і номіналізм.

Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Історія античної філософії триває і в післяарістотелівські часи, зокрема в елліністичний період. У філософії ця історія постає як втома і розчарування. Елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення. У філософії еллінізму відображена велич самої епохи, її суперечності, її неповторний блиск і злиденність.

Еллінізм (кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.) має довгу історію.

Передумови виникнення елліністичної філософії:

- криза суспільства (суспільство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворення на своїй власній основі);

- обмеженість руху суспільного життя;

- суттєві зміни, які поступово трансформували античне суспільство в якісно нове – феодальне, середньовічне;

- цілісне, предметно-речове бачення світу “подвоюється”: поряд зі звичним предметним світом речей виростає новий духовно-ідеальний, “внутрішній”, “індивідуальний” світ (той, що “випадає” зі світової гармонії буття);

- інтерес до морально-етичних проблем людини, до суб’єктивної тематики.

Найбільш відомі філософські школи в елліністсько-римській період:

- епікурейська;

- скептична;

- стоїчна;

- неоплатонівська.

Засновник - Епікур (341-270 до н.е.). Він підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на універсальні принципи:

- ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється;

- всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись;

- всесвіт складається з тіл і порожнечі; про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується;

- тіла - або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;

- всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових – як атомів, так і їх поєднань.

Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що:

- він говорить про форму, величину і вагу атомів (Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням);

- визначаючи об’єктивність чуттєвих якостей, стверджує, що річ – не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості;

- простір виводить з факту руху – він є необхідною умовою руху тіл, а час – властивість тіл;

- приписує атомам властивості ваги як причини руху (ідея самочинного відхилення атома була специфічно філософським відображенням, факту виникнення в античного індивіда певного “мінімуму” свободи (індивідуальної свободи). Виникнення цієї “внутрішньої автономії” індивіда знаменувало народження особистісної свободи людини.

Людина, цей “соціальний атом”, починає поступово виявляти в собі автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності.

Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність.

Епікур вважав, що основна мета філософії – досягнення щастя. Людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя – це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

Засновник - Зенон (300 р. до н.е.). Назва походить від слова “стоя” – портик в Афінах, де виникла ця школа.

Розрізняють:

- Давню Стою (ІІІ-ІІ ст. до н.е., представники – Зенон, Клеанф, Хрісіпп);

- Середню Стою (ІІ-І ст. до н.е., представники – Панецій, Посідоній);

- Пізню Стою (І-ІІ ст. н.е., представники – Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

Стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання – логіку, яка ще й охоплювала вчення про мову та її різновиди.

У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй. Людина цілком залежна від усього, що дається у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність, що дасть змогу добровільно підкорятися останній.

Засновник - Піррон з Еліди (бл. 360-270 до н.е.). Назва походить від “скептикос” - той, що розглядає, досліджує.

Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філософів. Їхня діяльність проявлялася насамперед у протиставленні, а отже, у виявленні протилежностей і суперечностей.

Скептицизм, так само, як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує “розчинення” індивіда в суспільно-природному порядку буття. Проте розчинення це тлумачиться тепер як суто, “тілесне”, тобто тільки в тій мірі, в якій людина продовжує лишатися природною істотою і тому мусить їсти, спати і, зрештою, вмирати.

Має багатьох прихильників оцінка римської античної культури та філософії як “запозиченої” в греків. Можна почути вираз: “Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури”.

Однак, оригінальна римська антична філософія і культура в цілому існувала. Її основна характерна риса – практичність.

Марк Туллій Ціцерон (106-43 до н.е.) – глибоко оригінальний, творчий римський мислитель. Здійснюючи численні переклади і перекази грецької філософії на латину, Ціцерон виступив не просто як “еклектик”, або популяризатор її в Римі. “У еклектизмі Ціцерона” все частіше вбачають грандіозну спробу створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності її і водночас у партикулярності.

Ця філософія була розрахована на всіх і кожного у величезному, суперечливому римському світі. Вона мала стати синтетичною, такою, що об’єднує в собі і пропускає крізь себе все, що було створене до неї у сфері думки підвладними Риму народами.

“Переклад” грецької філософії на латину дає початок оригінальній, римській античній філософії.

Тіт Лукрецій Кар (99/95 – 55 до н.е.) – римський епікуреєць, автор знаменитої поеми “Про природу речей”. Для практично орієнтованої думки римлянина атомістична структура всесвіту виступає цілком самодостатнім об’єктивним фундаментом практичних (етичних) рекомендацій.

Людина, за Лукрецієм - це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

У ІІІ-VI ст. у Римській імперії поширилося вчення неоплатонізму.

Представники – Плотін (204-270), Порфирій (232/233 – початок ІV ст.), Ямвліх (бл. 245-330), Прокл (410-485).

Основне філософське джерело неоплатонізму – вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними шаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські “ідеї” перетворилися в неоплатоніків у численних Богів і демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію.

Відволікаючи філософію від вивчення об’єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога.

Людина в системі неоплатонізму мислиться як поєднання божественного розуму з мертвим гріховним тілом завдяки душі.

Головне завдання людини – не звільнення від тіла, а розвиток його в напрямі удосконалення.

Основні надбання античної філософії:

1. Оволодіння процесом мислення, логічною обробкою знань та виробленням де яких понять про певні поняття, про предмети та явища.

2. Перехід від ритуального знання (заучування формул, пригадування тих чи інших образів у супроводі різних ритуальних дій) до раціонального пізнання, яке передбачає роздуми, сумніви та осмислене засвоєння світу.

3. Визначення основних напрямків:

- матеріалізму (“лінії Демокрита”) та ідеалізму (“лінії Платона”);

- діалектики та метафізики.

4. Закладення фундамента майбутніх філософських вчень і дискусій, основи розвитку європейської та світової філософської думки.

Дата добавления: 2014-01-06