Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки

В оцінці середньовічної філософії існують два протилежних погляди:

По-перше, підкреслюється її безплідність, “схоластичність”, а почасти і “реакційність”, що підтверджується тезою про те, що філософія виконувала роль служниці теології.

По-друге, цей період в історії філософії оцінюється як високопродуктивний, позитивний.

Середньовічна філософія – період в історії європейської філософії, пов’язаний із християнською релігією (V-XV) ст.

Основні риси:

1) Формування бачення реальності “за образом і подобою” духу.

2) Людина феодального суспільства постає “духовною”, “одухотвореною”, а не просто тілесною (чи природною) істотою.

3) Ключ до розв’язання всіх проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.

На цьому ґрунті починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма:

1) Ідейно-світоглядний зміст.

2) Духовно-ідеальне тлумачення реальності.

3) Найдосконаліше втілення духовності – Бог.

4) “Найголовніше” знання – теологія (богослов’я).

5) Все “земне”, “світське” – держава та інші суспільні інституції (цехи і т.п.) – набувають характеристик “справжнього” існування, лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.

6) “Двоїсте” буття:

- справжній (божественний, духовний, небесний, благий);

- несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний).

Апологетика (від грецьк. “апологія” - захист) – представники цього напрямку виступали проти античної філософії, обґрунтувуючи і захищаючи християнство.

Квінт Тертулліан (бл. 160 – після 220 років) вороже ставився до грецької філософії доводив несумісність філософії та релігії.

Патристика (від лат. “патер” - отець) – найвідомішим представником західної патристики був Аврелій Августин (354-430 рр.). Його філософія – поєднання християнських доктрин з античною філософією (головним чином, з платонізмом).

Знаменита формула Августина: “Вірую, щоб розуміти”.

Він систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне та єдино вірне вчення; зробив Бога центром філософського мислення.

Александрійська школа (засновник Климент Александрійський бл. 150 – 215 р.). – характерна ірраціоналістична “несумірність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому “апофатичному” (негативному) богослов’ї.

Климент Александрійський відзначав, що мова наша може виразити лише те, що визначене, має межі, форму і т.ін. Єдино “позитивною” позицією в осягненні бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є.

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про “первородну гріховність” людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання бога у справи земного людства.

“Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним” способом поєднує в собі непримиримі протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос – “син божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної “триєдності” (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

Ібн-Сіна Абу-Алі (лат. Авіценна) – видатний таджицький філософ, природознавець, лікар, математик, поет, вільнодумець, який відзначався самостійною і оригінальною філософією. Він вважав, що світ виникає шляхом еманації (випромінювання, витікання) з божества, але не з волі Бога, через об’єктивну необхідність.

Бог для Авіценни – абстрактний і безликий; світ - матеріальний і такий же вічний, як і сам Бог. Він говорив, що буття безмежне, воно з самого початку поділяється на субстанцію і акциденцію. Джерело існування субстанції необхідно шукати в ній самій, тому що вона є сутністю природи.

На відміну від Арістотеля, який протиставляв пасивній матерії діяльну форму, Авіценна твердив, що “нема абстрактної тілесної форми без матерії, тілесна форма знаходиться в самій матерії, і тіло виникає із цієї матерії”. Природні явища, говорив він, причинно взаємопов’язанні; у світі панує природна закономірність, непорушна з боку божественного пророцтва.

Органи чуття – джерела пізнання, розум – особлива здатність, відокремлена від матеріального субстрату. Філософ говорив про існування “розумної душі”, яку вважав безсмертною.

Авіценна створив оригінальну класифікацію наук: всі науки він поділив на практичні, які трактують питання поведінки людини, і теоретичні, де дослідження ведеться заради знання. Багато зробив Авіценна для логіки. Популяризуючи логіку Арістотеля, він намагався вивести логічні форми і зв’язки із особливостей буття; йому належать розробка питань про одиничне і загальне, про логічні помилки, про судження і т.ін.; філософ висунув положення про можливість самостійного існування релігії і науки, що ґрунтується на дослідженнях людського розуму.

Дата добавления: 2014-01-06