Схоластика. Реалізм і номіналізм

Період з VI по XIV-XV ст. називається періодом схоластики, який поділяється на:

- ранню схоластику (VI-ХІІ ст.);

- розквіт схоластики (ХІІІ ст.);

- занепад, пізню схоластику (XIV-XVI ст.).

Схоластика – це релігійно-ідеалістична філософія, відірвана від життя, ускладнена й заплутана, занурена в безплідній розум; вона вважала, що вірі належить першість над розумом.

Схоласти проводили дискусії з питань, які не мали ніякого значення ні для науки, ні для практики. Для цієї філософії характерні сліпа віра в авторитети, догматизм, бездумне заучування й запам’ятовування прописних істин, відрив від життя.

Філософія в цей період викладалась тільки в монастирських школах і була “схоластичною”, тобто шкільною.

Якщо говорити про метод схоластики, то мова йде не про знаходження істини засобами розуму, тобто філософії.

Рання схоластика:

- орієнтувалась на Платона та неоплатонізм; аристотелізм же був присутній тільки в їх логічному вченні;

- зосереджувалась на двох проблемах:

· на проблемі універсалій;

· на доказі існування Бога.

Біля витоків схоластики стояли: на Сході – Іоанн Дамаскін, на Заході – Іоанн Скот Еріугена.

Іоанн Дамаскін (бл. 675- до 723 рр.) – візантійський богослов, філософ і поет, систематизатор грецької патристики, створив основи схоластичного методу, який базувався на метафізиці та логіці Арістотеля.

Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.) – “перший батько схоластики”, запропонував тезу, яка належить до всієї схоластики: істина релігія є й істиною філософією, і навпаки. Раціоналізатор теології проголошував, що авторитет базується на істинності розуму; стверджував, що між розумом і одкровенням суперечностей немає, але онтологічний аспект його діалектики бере верх над логічним; дотримувався пантеїстичних поглядів.

Період після Еріугени до Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.) був у філософському відношенні малоплідним. Словами “вірую, щоб розуміти” Ансельм визначає позицію схоласта, а його девіз “віра шукає розум” характерний для всієї ранньої схоластики. Істина дана у вірі, а розум, діалектика є технічним засобом для віри.

З ХІІ ст. Європа через арабське та європейське посередництво, познайомилась з Аристотелем, з його не відомими до того часу метафізичними та фізичними трактатами.

Всезростаючий вплив аристотелізму зупинити було неможливо. Арістотелізм в цей період був представлений Александрійською школою та латинським аверроїзмом, який очолював Сігер Брабантський (бл. 1240-1284 рр.). У своїх працях він відстоював незалежність філософії від теології, визнавав тільки філософські авторитети, передусім Арістотеля, ідеї якого він розвивав. Запропонував в європейській схоластиці теорію “подвійної істини”.

Поступово з’ясувалось, що августинізм не здатний протистояти могутньому впливові аристотелізму. У зв’язку з цим виникла необхідність пристосувати Аристотеля до католицизму. Це завдання виконали Альберт Великий (1206/1207 – 1280 рр.) та Фома Аквінський (1225/26/27 – 1274 рр.).

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – філософ пізньої, аристотелівської схоластики, засновник напряму філософської думки, яка має ім’я томізми. Він створив грандіозний теолого-філософський синтез (філософії та науки, з одного боку, теології, з іншого). Суперечностей між наукою та теологією немає. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому.

Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона тлумачить у категоріях розуму. Філософія, таким чином, виступає як знаряддя теології.

Найбільш значними та впливовими творами Фоми Аквінського є “Сума проти поганців” та “Сума теології”. З філософської точки зору перший є більш цікавим. Мислитель вважав, що людське знання повинне ґрунтуватися не лише на розумі, а й на прозрінні. Це є причиною того, що мета життя не може бути осягнута розумом, оскільки кінцевою метою всього існуючого є Бог. Мета ж має бути наперед відомою, щоб людина була спроможна співвіднести з нею власні зусилля і дії. Тому людині слід знати те, що ухиляється від її розуму. Це знання може бути дане їй лише у прозрінні. В те, що дано людині у прозрінні, потрібно вірити навіть і тоді, коли це перевищує здатність розуму. Священне вчення є наукою, вважав Фома, і до нього слід ставитися як до науки.

Але ми маємо справу з подвійною природою наук. Одні з наук базуються на фундаменті, який безпосередньо відкриває людська пізнавальна здатність. Інші - на фундаменті, який відшукується вищою дисципліною. Такими є теорія перспективи, теорія музики та священне вчення. Фома Аквінський вважав, що людське пізнання має своє джерело у чуттєвих сприйняттях. При цьому шляхів пізнання доказів може бути два: для одного джерелом пізнання є причини, для іншого - наслідки. Оскільки це так, то Боже буття “повинно бути нам доведено через власні доступні нашому пізнанню наслідки” (Антология мировой философии: т. II. - ч.1. - М., 1969. – 828 с.). Цікавим є вчення Фоми Аквінського про нескінченність, яке має безпосереднє відношення до його теорії пізнання. Досліджуючи діалектику матерії і форми, він доходить висновку, що вони обмежують одне одного. Проте, крім Бога, ніщо не може бути безумовно нескінченним. Кінцева мета пізнання - пізнання Бога, оскільки Бог - це своя власна сутність. Він є сама істина. Божа воля є вільною, вона не має у власній основі необхідності, її основа розумна.

З філософської концепції Фоми Аквінського можна зробити висновок про розумне утворення світу. Якщо Бог є незрозумілим для людського пізнання, то яким чином ми можемо щось казати про нього? В основі його етики лежать раціональні міркування. Всі речі мають тенденцію до уподібнення Богу. Тому зло у світі не навмисне, та й не суттєве, воно має випадкову природу, яка міститься у добрі. Найвищим щастям для людини є не чуттєві насолоди й не доброчесні дії, які є лише способами досягнення; найвище щастя - у пізнанні Бога, але здійснити це можливо лише в іншому житті.

Слід загострити увагу на вченні Фоми Аквінського про взаємовідношення загального й одиничного (це одне з найскладніших філософських питань, яке ставив і не зміг вирішити Арістотель). Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом. Номіналісти вважали, що первинним є одиничні речи, загальне - це імена, які ми присвоюємо одиничним речам. А реалісти вважали, що загальне передує одиничному.

Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом.

Реалізм настоював на реальності “єдності” триєдиного бога.

Реалізм:

- загальне передує одиничному;

- настоювання на “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”, на реальності “єдності” триєдиного бога;

- відстоювання традиційної об’єктивно-ідеалістичної тези про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, “універсалій”).

Пьер Абеляр (1079-1142 рр.) – визначний діалектик середньовіччя, поміркований реаліст.

Закладає основи такого раціоналізму, якій намічає самостійність філософії по відношенню до релігії.

Номіналізм:

- первинним є одиничні речи, загальне – це імена, які ми присвоюємо одиничним речам;

- реальними вважаються “лики” (іпостасі), Трійці (Отця, Сина, Святого Духа);

- відстоюється реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.

Іоанн Росцелін (бл. 1050-1210 рр.) – головний представник крайнього номіналізму в ранній схоластиці, який загрожував церковній догматиці. Запропонував тритеїстичну доктрину, суть якої полягає в тому, що якщо існують три Божественні особи, то тоді існує не один, а три самостійних Боги.

Іоанн Дунс Скот (1265/66-1308 рр.) – готував передумови для розмежування філософії та теології. Він – представник онтологічного індивідуалізму і, таким чином, не тільки зробив крок до номіналізму, але одночасно випередив індивідуалізм епохи Відродження.

Вільям Окком (бл. 1300-1349/50 рр.) – найкращий представник номіналізму. З його іменем пов’язана перемога номіналізму в середньовічній схоластиці, що розділяє теологію та філософію. Теологія як наука, в основі якої немає точних доказів - неможлива. Дві галузі знання (теологія та філософія) стають самостійними і загальним для них є принцип “подвійної істини”.

Висновок: шлях до філософії Нового часу пролягає через номіналізм, який підривав схоластику зсередини, руйнував єдність філософії і теології і готуючи тим самим ґрунт для нової філософії та нового природознавства.

Рекомендована література

1. Антология мировой философии: Т.1. – Ч.1,2.- М., 1969.

2. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. Т.1. – Ч.1,2. – К.: Либідь, 1994. - 63 с.

3. Богута И.И. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991. – С. 196-288.

4. Ильин В.В. Философия средневековья и эпохи Возрождения: Учебное пособие. – СПб, 1992.

5. Кохановский В.П. Философия: Учебник для вузов. - Р-н-Д: Феникс, 1996. – С. 47-56.

6. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979. – С. 6-248.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

8. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - М.: Владос, 1995. - Лекция 4.

9. Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1979.

10. Фролов И.Т. Введение в философию: Учебник для вузов: Ч.1. - М.: Политиздат, 1989.

11. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1991.

Дата добавления: 2014-01-06