Психологічні особливості особи слідчого

Слідчий — це посадова особа органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, призначена у вста­новленому законом порядку, завданням якої є прова­дження досудового слідства. Слідчий процесуально неза­лежний при прийнятті рішень. При провадженні досудо­вого слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій він приймає самостійно, за ви­нятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відпо­відальність за їх законне і своєчасне проведення (ст. 114 КПК України).

Слідчий є тією особою, яка повинна мати необхідні знання (мати кваліфікацію юриста)[2] і професійний до­свід. Це зумовлено складністю і багатогранністю викону­ваної діяльності.

Процесуальне положення слідчого, його соціально- рольова функція передбачають необхідність відповід­ності його особистості певним психологічним якостям (організаторські здібності, самоорганізація, гнучкість мислення, самостійність, спостережливість, відповідаль­ність, акуратність, пунктуальність, тактовність, емоцій­на стійкість та ін.). У психології робилися спроби створи­ти професіограму слідчого. Слід зазначити, що екстре­мальність умов роботи слідчого визначила високий ступінь значущості його інтелектуальних, вольових і ко­мунікативних якостей.

Слідчий відчуває вплив негативних емоцій, тому його особистість має характеризуватися: а) толерантні­стю (від лат. іоіегапііа — терпіння) — стійкістю до впли­вів несприятливих факторів, зниженою чутливістю до їх впливів; б) зниженим рівнем тривожності; в) емоційною стійкістю й ін. Діяльність слідчого характеризується значною емоційною насиченістю. Йдеться про те, що ро­бота слідчого пов’язана з впливом негативних факторів (сприйняттям об’єктів, що викликають негативні емоції, наприклад, сприйняття трупа чи частин розчленованого трупа, присутність у процесі судово-медичного розтину трупа тощо), наявністю перевантажень у ході діяльності, пов’язаною з великим обсягом роботи (невідповідність кількості кримінальних справ у провадженні і термінів виконання дій)[3], протидією зацікавлених осіб.

У процесі пізнавальної діяльності слідчий повинен уміти з усього накопичення речей і слідів зібрати саме ті, що стосуються кримінальної справи. У цьому аспекті важливо­го значення набуває вміння слідчого будувати і варіювати розумові моделі, моделювати події минулого. Слідчому не­обхідне творче мислення, уява, наявність слідчої інтуїції.

Слідчий — це та особа, яку має характеризувати не лише самоорганізація, а й уміння організовувати інших людей, координувати їхню діяльність. Так, організація огляду місця події передбачає запрошення спеціалістів, понятих, у деяких випадках — потерпілого чи обвинува­ченого. Слідчий повинен вміти організувати діяльність різних осіб, бути керівником слідчої дії, керувати всіма учасниками процесу огляду.

Слідчий може працювати в слідчо-оперативній групі чи слідчій бригаді. При цьому необхідно враховувати психологічну сумісність учасників групи чи бригади, на­явність організуючого начала, розподіл функціональних обов’язків.

Одержання інформації в ході слідчих дій передбачає вміння слідчого справляти психологічний вплив, обира­ти його необхідний рівень, спрямованість, способи. Слід­чий повинен розумітися на психології інших людей, умі­ти діагностувати їхні психологічні особливості. Слідчий має «перевтілюватися», не показувати явного, різко не­гативного ставлення до особи підозрюваного чи обвину­ваченого (у цьому робота слідчого близька до роботи акто­ра). Важливою комунікативною якістю слідчого також є вміння спілкуватися з людьми.

§ 2. Психологія обвинуваченого. Поняття захисної домінанти

Обвинувачений — це особа, щодо якої в установлено­му законом порядку винесена постанова про притягнен­ня її як обвинуваченого. Обвинувачений є особою, якій ставиться у вину вчинення злочину. Таке процесуальне положення визначає деякі психологічні особливості об­винуваченого.

Існують такі типові форми поведінки (позиції) обви­нуваченого: 1) каяття у вчиненні злочину (явка з повин­ного, дії щодо відшкодування збитків та ін.); 2) протидія

розслідуванню (приховування слідів злочину, схиляння тих чи інших осіб до давання неправдивих показань, одержання інформації про хід розслідування, повідом­лення неправдивої інформації тощо); 3) продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.

У ході вчинення злочину потреби людини задоволь­няються протиправним шляхом, тому особі, яка вчинила злочин, відомо, що її дії порушують соціальні норми. У цьому разі виникає конфлікт між нею і суспільством. Така особа фактично перебуває в ролі переслідуваного, якого супроводжують певні емоційні стани (страх і бо­язнь викриття й застосування заходів кримінального по­карання, фрустрації, безвихідності та ін.).

Психологія обвинуваченого (особи, яка вчинила зло­чин) характеризується пануванням захисної (оборонної) домінанту Домінанта (від лат. сіотіпаїгв — панівний) у психології визначена як тимчасово панівна рефлекторна сда@ешІЩО зумовлює роботу, ДИШЖх д&н^івхдавий момент і надає поведінці певної спрямованості. Розробка вчення про домінанту належить О. О. Ухтомському. Як панівний центр збудження домінанта підсумовує і нако­пичує імпульси, що надходять до центральної нервової системи, одночасно стримуючи активність інших центрів.

Оборонна (захисна) домінанта, характерна для осіб, які вчинили злочин, викликає неупорядковану актив­ність, «штовхає» винного на вчинення дій, що за розра­хунками злочинця мають захистити його від викриття. З цією метою злочинець створює інсценування, фабрикує докази своєї невинуватості, робить неправдиві заяви, по­ширює чутки.

У поведінці особи, яка вчинила злочин, виявляються певні закономірності. Зокрема, злочинець прагне потра­пити на місце вчинення злочину (цим пояснюються ви­падки, коли злочинці ставали понятими, а потім їхнє процесуальне становище «трансформувалося» на обвину-

вачених). Злочинець будь-якими засобами намагається одержати інформацію про хід розслідування, інколи про­понує слідчому свою допомогу.

Особа, яка вчинила злочин, відчуває потребу в спіл­куванні, їй важко приховувати обставини злочину, є по­треба повідомити кому-небудь приховувані обставини, поділитися своїми переживаннями. У злочинця виникає бажання розповісти кому-небудь правду. Цю закономір­ність необхідно враховувати в оперативно-розшуковій і слідчій діяльності.

В обвинуваченого можуть виявлятися так звані дока­зи поведінки — дані про факти, що негативно характери­зують поведінку обвинуваченого у зв’язку із вчиненим злочином. Докази поведінки свідчать про усвідомлення вини і можуть виявитися у поінформованості щодо таких обставин, які могли бути відомі лише особі, яка вчинила злочин: обмовці, винній поінформованості, підвищеному інтересі до розслідування конкретного злочину, ми­мовільній реакції на подразник тощо. Докази поведінки мають орієнтовне значення і використовуються в тактич­них цілях.

Вивчення психологічних особливостей обвинуваче­ного слідчим (судом) дає змогу вирішувати такі зав­дання: 1) обрати необхідні засоби психологічного впливу і визначити оптимальну тактику проведення слідчих (судових) дій; 2) справити виховний вплив на особу обви­нуваченого з урахуванням його індивідуально-психоло- гічних особливостей; 3) визначити обставини, що по­м’якшують й обтяжують вчинення злочину (перебування особи в стані фізіологічного афекту тощо), роль у злочин­ному угрупованні, мотив вчинення злочинного діяння;

встановити причини злочину (профілактична діяль­ність слідчого).

Дата добавления: 2014-01-15