Предметом психології є закономірності розвитку і проявів психічних явищ та їх механізми

Термін «психологія» походить від грецьк. рsyhо — душа і logos — слово, вчення, що означає «наука про душу». Психічне життя людини складне й має багато форм виявлення. Психічні явища — це своєрідні суб'єктивні переживання, суб'єктивні обра­зи відображуваних у свідомості явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини в усій його повноті й різноманітності. Психічне життя людини охоплює її пізнавальну діяльність — відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уяву, емоційно-вольо­ву — різноманітні почуття, переживання, а також прояви волі — вольові якості. Важливим аспектом психічного життя є спонуки до активності — потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо. Особливу групу психічних явищ становлять індивідуально-пси­хологічні властивості особистості — здібності, темперамент, характер та її психічні стани — піднесеність, пригніченість, схви­льованість, байдужість та ін.

Як форма відображення дійсності високоорганізованою матерією — нервовою системою, мозком — психіка характеризується низкоюособливостей.

По-перше, психічне відображення має активний характер, пов'язане з пошуком та добором способів дій, що відповідають мовам середовища.

По-друге, психічне відображення має випереджальний характер, забезпечує функцію передбачення в діяльності та поведінці.

По-третє, кожний психічний акт є результатом дії об'єктивного через суб'єктивне, через людську індивідуальність, що накладає відбиток своєрідності на її психічне життя.

По-четверте, у процесі активної діяльності психіка постійно вдосконалюється й розвивається.

Знання психіки, природи психічних явищ та їх закономірнос­тей має

винятково важливе значення в житті та діяльності людн­ій для керування психічним розвитком і діяльністю особистості.

2. Між психологією та іншими науками існує двосторонній зв'язок: в одних випадках психологія використовує досягнення інших наук для вирішення своїх проблем, а в інших — науки вико­ристовують психологічні знання для пояснення або розв'язання певних питань. Міжпредметні зв'язки психології та інших наук сприяють їх взаємному розвиткові й застосуванню на практиці.

Психологія в розробці питань спирається на дані біології, зо­крема анатомії та фізіології, на вчення про вищу нервову діяльність. У свою чергу, дані психології широко використову­ються в медицині, зокрема у психіатрії.

Педагогіка широко використовує психологічні закономірнос­ті навчання та виховання. Окремі галузі психології (педагогічна і вікова психологія зокрема) пов'язані з розділами теорії та мето­дики педагогіки, дидактикою, методиками викладання окремих навчальних предметів. Однією з актуальних психолого-педагогічних проблем сучасності є формування мислення у процесі навчання, яке б забезпечувало учневі можливість самостійно за­своювати інформацію, що постійно оновлюється, гарантувало розвиток здібностей суб'єкта продуктивної інтелектуальної діяльності. Продуктивний характер взаємозв'язку психології та педагогіки виявляється в тому, що створюються умови для випе­редження реальної педагогічної практики, відкриваються нові шляхи для пошуку ефективних сучасних технологій навчання та виховання. Водночас психологія базується на даних педагогіки при вивченні психології формування особистості. Тісним є взаємозв'язок психології з літературою, мовознавством, історією, мистецтвом, кібернетикою та іншими науками.

3. Методологічні принципи психології є водночас певним баченням її предмета і шляхів його дослідження.

Має методологічні принципи: психологія, предметом якої є
психіка як осередок життя. Це: принципи детермінізму, відображення, єдності
психіки й діяльності, розвитку, системності.

Принцип детермінізму — основоположний методологічний принцип матеріалістичної психології, що фіксує причинову зумовленість психі­ки і включає її у зв'язки і відношення об'єктивних явищ, що існують поза суб'єктом. Ідеалістична психологія виборює право на індетермінізм: заперечує зовнішню зумов­леність психіки і розглядає її як самодетерміноване явище.

Важливо, що природничо-наукова (сцієнтистська) психологія сповідує принцип детермінізму, а гуманістична — індетермінізму.

З погляду на психіку як на осередок життя характер її детермінації не може не залежати від рівня життя. Ці рівні так чи інакше заявляють про себе в психології.

За О. М. Ткаченком, організм — характеристика людини на вихідно­му — фізіологічному — рівні. Психіка виступає тут у вигляді природних, генетично закладених властивостей, які дають змогу людині орієнтува­тись у навколишньому світі, пристосовуватись до нього, закріплювати результати індивідуального досвіду. Це рівень біопсихічної детермінації, де психіка, породжуючись взаємодією організму з середовищем, регулює його поведінку. Індивід-людина як об'єкт суспільних стосунків. Він живе у суспільстві, вступає з ним у взаємини, є виразником якихось його рис. Тому психіці індивіда притаманні різноманітні, однак типові для багатьох членів суспільства властивості. Це рівень соціопсихічної детермінації, на якому психіка опосередковує взаємини людини з суспільством. Осо­бистість — вищий рівень вияву активності людини як індивіда та якіс­но інша форма організації його життя. Йдеться про сукупність неповтор­них, унікальних властивостей психіки — внутрішній світ людини.

Отже, у межах застосування принципу детермінізму психіка постає детермінованим і самодетермінованим явищем, включеним у систему людської активності.

Принцип відображення конкретизує принцип детермінізму, показую­чи, що психічні явища несуть у собі зовнішній зміст. Згідно з цим принци­пом, психіку можна тлумачити як суб'єктивний образ об'єктивного світу. У ній відображається світ, що існує поза суб'єктом. Але й суб'єкт належить до цього світу, «несе» його в собі, виявляє до нього певне ставлення. Відтак, психіка є не лише суб'єктивним, а й суб'єктним явищем. По-перше, тому, що ступінь повноти й адекватності образу світу залежить від зусиль, що їх докладає суб'єкт. По-друге, він привносить у цей образ своє небайдуже ставлення до світу. По-третє, суб'єкт живе у світі і психіка одвіч­но включена в його взаємини з ним, є осередком його життя.

Це означає, що принцип відображення має бути доповнений принципом суб'єкта, який наголошує на власній активності психічного, його здатності бути чинником життя. Тоді принцип відображення — суб'єкта характе­ризує психіку як суб'єктивно-суб'єктне небайдуже життєве явище.

Принцип єдності психіки і діяльності проливає світло на механіз­ми функціонування психіки. Згідно з цим принципом, психіка виникає, розвивається і існує в діяльності як способі життя суб'єкта. Психіка є продуктом, компонентом і умовою діяльності як активності, шляхом якої людина реалізує свої стосунки зі світом. При цьому якісна відмінність психіки людини від психіки тварин пояснюється тим, що у першому ви­падку діяльність є суспільно-історичною, а у другому — біологічно доцільною. І зміст, і засоби навіть суто індивідуальної за формою людсь­кої діяльності несуть у собі історію суспільства.

Діяльність — багаторівнева система активності. Організм виявляє біологічно доцільну поведінку, яка забезпечує пристосування до середовища. Індивід здійснює акти освоєння — привласнення та відтворення досвіду, накопиченого попередніми поколіннями. На рівні особистості людина підіймається над обставинами свого життя й у такий спосіб заявляє про свою здатність до самореалізації та творчості. У першому випадку психіка демонструє сигнальний характер, у другому — знаковий, в останньому — вчинків.

Принцип розвитку зобов'язує підходити до психіки як до продукту ускладнення взаємин людини зі світом. Це відбувається у філогенетич­ному, історичному та онтогенетичному планах.

Філогенез психіки — її ускладнення в процесі еволюції організмів. На кожному щаблі останньої психіка забезпечує їх пристосування до вимог природного середовища. Історіогенез психіки — якісно вищий етап її розвитку, на якому вона виявляє свою суспільно-історичну природу, є продуктом і чинником культури, психологією світо­вої історії. Онтогенез психіки — послідовні зміни, зумовлені усклад­ненням активності людини протягом життя.

Онтогенез психіки на рівні організму — це розвиток, який характе­ризує аналіз відношення «мозок — психіка». Йдеться про відношення між психічним і фізіологічним, тобто про зміст психофізіологічної пробле­ми. Спосіб її розв'язання задає орієнтири аналізу психічного розвитку.

Онтогенез психіки на рівні індивіда може бути описаний шляхом аналізу відношення «людина — суспільство». В межах цього відношення виявляються і пізнавальна, і регулятивна, і інструментальна функції психіки, однак провідною є регулятивна, яка несе на собі тягар опосередковувань, що пов'язують людину з суспільством. Відповідно психічний розвиток здійснюється в процесі діяльності як освоєння продуктів культури.

Діяльність є процесом освоєння значень.

Онтогенез психіки на рівні особистості — розвиток, який висвітлює, відношення «людина — світ». Це якісно вищий рівень життя — предмет проблеми людини в психології. На відміну від індивіда, який освоює надбання попередніх поколінь, особистість виробляє власне ставлення до світу — позицію, й за допомогою вчинку здійснює акти самореалізації та творчості у світі як бутті природи і культури. Тут домінує інструментальна функція психіки.

Вчинок характеризує людину як особистість. Саме вчинок дає змогу особистості вийти за власні межі, долати опір, що їй чинить світ, втілювати себе у ньому. Особистість заявляє про себе в момент вчинку як складно структурованої, наповненої глибоким змістом, розгорнутої в часі і просторі активності.

Особистість розвивається сама й розвиває свої стосунки зі світом протягом життєвого шляху — закономірної історії й логіки свого життя. Власне, особистість сама є етапом життєвого шляху індивіда, позна­ченого вчинками.

Отже, людина народжується як організм, стає індивідом, протягом життєвого шляху творить з себе особистість.

Системно-структурний принцип, за О.М. Ткаченком, є узагальнювальним у системі інших методологічних принципів психології (детер­мінізму, відображення-суб'єкта, єдності психіки і діяльності, роз­витку). Цей принцип спонукає розглядати психіку як детерміноване і самодетерміноване явище, що є різнорівневим осередком життя і перебуває у розвитку. Він дає підставу схарактеризувати запропонований підхід до аналізу психіки як системно-діяльнісний і подати його результати у структурованому вигляді (табл.1).

Таблиця1. Системно-діяльнісний аналіз психіки

Рівні життя та харак-теристика психіки	Методологічні принципи
Детермінізму	Відображення– суб’єкта	Єдності психіки і діяльності	Розвитку
Організм	Біопсихічна де- термінація	Пізнавальна функція психіки	Діяльність (поведінка) як присто-сування	Розвиток на грунті дозрі-вання
Індивід	Соціопсихічна детермінація	Регулятивна функція психіки	Діяльність як освоєння	Розвиток на грунті осво-єння значень
Особистість	Самодетермінація	Інструменталь- на функція пси-хіки	Діяльність (вчинок) як самореа-лізація та творчість	Розвиток на грунті вчинку
Психіка	Детерміноване і самодетерміно-ване явище, включене в сис-тему діяльності	Субєктивно-субєктивне, небайдуже, життєве явище	Сигнальни, знаковий, вчинків характер	Внесене до світу, періо-дичне протя-гом життє-вого шляху явище

Лекція Методи психології

План

1. Основні вимоги до методів психології.

2. Основні методи психології: спостереження, експеримент.

3. Додаткові методи: тест, опитування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, самооцінка.

Література

1. Максименко С.Д. Загальна психологія. Видання 3-є, перероблене та доповнене. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008 – С. 26 – 38

Лекція

1. Психологія як наука має певні предмет і методи вивчення психічних явищ. Знання методів і вміння за їх допомогою вивча­ти вікові та індивідуальні особливості психічного розвитку особи­стості — шлях до глибшого пізнання психологічних особливостей особистості й використання цих знань у практичній діяльності.

Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги:

- психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв'язку та взаємозалежності;

- метод психологічного дослідження має бути адекватним предметові дослідження, розкривати істотні, а не випадкові, другорядні особливості досліджуваного психологічного про­цесу, стану чи властивості.

Основним принципом психологічного дослідження є його об'єктивність. Методами, які забезпечують об'єктивність роз­криття досліджуваного психічного явища, є спостереження, екс­периментальне дослідження, аналіз продуктів діяльності (на­вчальної, трудової, спортивної), бесіда, інтерв'ю та ін. Метод са­моспостереження, особливо інтроспективна його форма, не може бути єдиним і вірогідним способом вивчення особливостей психічних процесів, станів і властивостей особистості. Самоспо­стереження легко піддається суб'єктивному тлумаченню психіч­них явищ, особливо тоді, коли досліджувана особа малорозвинена і не здатна до самоспостереження. Перевірити ж описи психічних переживань, що досліджуються самоспостереженням, здебільшого неможливо. Втім, при дослідженні об'єктивними ме­тодами самоспостереження може використовуватись у формі словесного звіту піддослідного про те, що і яквін переживає під час самоспостереження психічного процесу чи стану. При само­спостереженні особистість одночасно постає як суб'єкт та як об'єкт дослідження, що унеможливлює успішність дослідження. Кращою формою самоспостереження є ретроспективне спостере­ження, засадовим стосовно якого є згадування про перебіг досліджуваного психічного явища після того, як воно відбулося. Людина може в такий спосіб описати, що вона відчувала у стані радості, суму, страху, як вона запам'ятовувала чи міркувала, розв'язуючи завдання.

Провідним принципом об'єктивних методів у психологічному дослідженні є єдність свідомості та діяльності, опосередкованість пізнання внутрішніх, психічних явищ зовнішнім їх вияв­ленням у вчинках, поведінці, мовленні, мімічних рухах, жестах та інших реакціях. Наприклад, закономірності спостереження вияв­ляються у ступені адекватності та швидкості розпізнавання пред­мета, виокремлення його серед інших об'єктів, знаходження спільного та відмінного в них.

2. Спостереження як метод об'єктивного дослідження широко застосовується у психології, педагогічній практиці, соціологіч­них дослідженнях.

Об'єктом спостереження є поведінка особистості в найрізно­манітніших її зовнішніх виявах, коли реалізуються усвідомлювані та неусвідомлювані внутрішні психічні стани, переживання, праг­нення. За особливостями мовлення, виразними рухами — жестами, мімікою, виразом обличчя, пантомімічними актами (позами) то­що — можна виявити й простежити особливості уваги, розуміння змісту висловлювання, емоції та вольові якості, особливості темпе­раменту і риси характеру. Тому вміле спостереження за по­ведінкою дитини та дорослого дає можливість з високою вірогід­ністю робити висновки про їхні внутрішні, духовні особливості.

Спостереження може бути звичайним (бачення, слухання) та інструментальним, коли бачене й почуте в поведінці людини фіксується за допомогою фото-, кіноапарата або магнітофона. Інструментальне спостереження дає можливість документувати все, що спостерігається, а тому й глибше аналізувати, порівнювати.

Психологічне наукове спостереження потрібно відрізняти від побутового. Наукове спостереження не обмежується описом зов­нішньо виявленого, а проникає в сутність явищ, з'ясовує причини тих чи інших актів поведінки і цим розкриває їх психологічну природу. Щоб навчати й виховувати дитину, потрібно на основі спостереженого розкривати психологічні механізми, спиратися на них у навчально-виховній роботі, розвивати і вдосконалювати їх.

Одноразового спостереження за якимось явищем у поведінці та діяльності особистості недостатньо для того, щоб робити вис­новки про її психічний склад, розум, почуття, волю, риси харак­теру, темперамент, цілеспрямованість, моральні якості. Для того, щоб уникнути випадкових суджень, потрібні кількаразові спосте­реження тих чи інших морально-психологічних особливостей у різних умовах і на різноманітному матеріалі. За одноразовим або випадковим виявленням успіхів не можна судити, скажімо, про здібності особистості, силу її пам'яті чи мислення.

Щоб спостереження набрало наукового характеру, воно має відповідати певним вимогам:

- бути цілеспрямованим, а не випадковим;

- здійснюватися планомірно й систематично;

- бути забезпеченим достатньою інформацією про спостережу­ване явище (якомога більшою кількістю фактів);

- точно фіксувати результати спостереження.

Наукове спостереження висуває певні вимоги й до особистих якостей дослідника. Зокрема, він повинен мати такі якості:

• бути об'єктивним при фіксації, словесному описі та кла­сифікації спостережень;

• володіти собою, тобто його настрій та особисті характеро­логічні якості не повинні впливати на спостереження та по­значатися на ньому та висновках;

• не бути тенденційно упередженим в організації спостережен­ня та очікуванні його наслідків, щоб не зробити безпідставних висновків;

• не піддаватися першим враженням про піддослідного;

• не бути поблажливим щодо піддослідного;

• не приписувати піддослідному власних якостей і не поясню­вати його поведінку з власної позиції.

Об'єктивність має характеризувати весь процес дослідження й бути визначальним чинником для висновків.

Спостереження потребує чіткості й точності фіксації даних. Для цього використовують певні бланки. Наведемо один з них.

Дата добавления: 2014-10-22