Бланк для фіксації результатів спостереження

Дата спосте-реження

За яких умов здійснювалось спостереження

Що спостері-галося

Що виявлено у про-цесі даних спостере-ження

Пояснення спостере-ження

Спостереження використовується при застосуванні всіх інших методів вивчення психічних процесів та властивостей осо­бистості.

Найефективнішим і найпліднішим з наукового погляду є екс­периментальне дослідження, коли досліджуване явище вив­чається в різних умовах та обставинах. За таким методом можна глибоко і з високою точністю вивчати досліджувану психо­логічну закономірність.

Експеримент є одним з основних методів психології. Особ­ливість його полягає в тому, що дослідник сам створює умови, за яких досліджуване явище виникає неодмінно й закономірно. При цьому дослідник дістає можливість чітко визначити чинни­ки, які діяли в момент виникнення та перебігу досліджуваного явища, розкрити причини, що його зумовили, а також у разі по­треби повторити дослід з метою нагромадження додаткових відо­мостей для обґрунтування одержаних результатів.

Розрізняють експерименти лабораторний та природний. Пер­ший проводиться у спеціальних психологічних лабораторіях за допомогою відповідної апаратури, другий — у звичайних для піддослідного умовах діяльності (у класі, під час роботи). При­родний експеримент, як і лабораторний, проводиться за певною програмою, але так, щоб учень не знав, що його досліджують, і розв'язував свої завдання спокійно, у звичному для нього темпі, з притаманними йому характерологічними особливостями і став­ленням до навчальних, трудових, спортивних та інших доручень.

Різновидом природного експерименту є перетворювальний (навчальний та виховний).

Отже, експериментальний підхід у вивченні особистості мож­на забезпечити такими методами, як спостереження, бесіда, інтерв'ю, анкетне дослідження, якщо предмет дослідження вив­чатиметься різними способами і в різних умовах, як того потре­бує експеримент.

3. Як додатковий метод у психологічному дослідженні викорис­товують тести.

Тест — це проба, іспит, один із способів психологічної діагности­ки рівня розвитку психічних процесів і властивостей людини. Пси­хологічні тести становлять собою певну систему завдань, надійність яких випробовується на певних вікових, професійних, соціальних групах і оцінюється та стандартизується за допомогою спеціаль­ного математичного (кореляційного, факторного та ін.) аналізу.

Розрізняють тести для вивчення інтелектуальних здібностей, рівня розумового розвитку особистості й тести успішності. За їх допомогою можна з'ясувати рівень розвитку окремих психічних процесів, рівні засвоєння знань, загального розумового розвитку особистості. Тести як стандартизовані методи дають можливість порівнювати рівні розвитку та успішності піддослідних з вимога­ми шкільних програм і професіограм різних спеціальностей.

З метою уникнення помилок при використанні тестів як ме­тоду психологічного дослідження їх зміст повинен відповідати досліджуваному явищу (розумовій діяльності, увазі, пам'яті, уяві тощо) і не потребувати для виконання спеціальних знань. Зміст тесту та інструкція до його виконання мають бути максимально чіткими та зрозумілими. Результати тестового дослідження не можна оцінювати як абсолютні показники розумових можливос­тей особистості. Вони є лише показниками рівня розвитку пев­них якостей на момент дослідження за конкретних умов життя, навчання та виховання особистості.

У психології, зокрема в педагогічній практиці, широко засто­совують метод опитування, коли потрібно з'ясувати рівень ро­зуміння піддослідним якихось завдань, життєвих ситуацій, ужи­ваних у навчанні та практичній діяльності понять (природознав­чих, технічних, соціальних), або коли потрібна інформація про інтереси, погляди, почуття, мотиви діяльності та поведінки осо­бистості. До найпоширеніших різновидів опитування як методу психологічного дослідження належать бесіда, інтерв'ю, анкетне та соціометричне дослідження.

Бесіда — це цілеспрямована розмова з піддослідним з метою з'ясування уявлення або розуміння ним явищ природи та суспільства, наукових питань, взаємозалежностей, причин та наслідків, переконань, ідеалів, ідейної спрямованості. Поставлені запитання мають бути чіткими й зрозумілими, спрямованими на психологічні явища. У бесіді потрібно домагатися не лише кон­статуючої відповіді, а й пояснення, мотивації, тобто відповідей на запитання не лише «що це таке?», а й «чому?», «як?».

Одним з варіантів бесіди є інтерв'ю, яке використовують у психологічних та соціологічних дослідженнях. В інтерв'ю вияв­ляються думки, погляди, факти з життя респондента, тобто піддослідного, його ставлення до політичних подій, ситуацій, соціальних явищ тощо.

Інтерв'ю може бути нестандартизованим і стандартизова­ним. У нестандартизованому інтерв'ю запитання до респондента формулюються не до кінця і можуть змінюватись у процесі дослідження, а у стандартизованому вигляді вони становлять со­бою певну систему і формулюються чітко.

Анкетне дослідження — один із способів психологічного опи­тування. За допомогою анкетування досліджуються літературні, мистецькі, спортивні, професійні інтереси та уподобання, мотиви, ставлення до вибору дій, вчинків, різновидів праці, до тих чи інших переживань, їх оцінювання. На поставлені в анкеті запитання анкетовані дають відповіді в письмовій формі. Причому запитання ставляться так, що відповіді на них будуть описовими або альтер­нативними: «так», «ні», «не знаю», «важко відповісти», або так, що в них наперед дається кілька варіантів відповіді, серед яких піддослідному пропонується підкреслити один, що відповідає його особистим поглядам та інтересам. В анкеті ставляться запитання і констатуючого, і мотиваційного характеру, як у бесіді та інтерв'ю. Анкета може бути іменною, коли піддослідний зазначає своє прізвище та ім'я, наводить певні відомості про себе, та анонімною, при використанні якої отримують більш правдиві відповіді.

За допомогою анкетного дослідження можна зібрати великий обсяг матеріалу, що дає підстави вважати одержані відповіді достат­ньо ймовірними. Недоліками цього методу є суб'єктивізм, випад­ковість відповідей, складність перевірки їх правильності та щирості.

Соціометричне дослідження, або метод вибору, застосову­ють для з'ясування взаємин у колективі, оцінних ставлень піддослідних до інших, віддавання переваги одним членам колек­тиву чи групи перед іншими при виборі керівника, приятеля. Підставою для оцінного ставлення та вибору є почуття симпатії або антипатії до інших. У психології соціометричну методику за­стосовують з метою вивчення групової диференціації, коли членам групи пропонують відповісти на запитання типу: «З ким ти хотів би приятелювати?», «Кого ти обрав би керівником групи?». Вибір може бути взаємно позитивним, взаємно негативним або позитивним (чи негативним) з боку члена групи та негативним (позитивним) з боку того, кого він обрав би.

Кількість позитивних і негативних виборів фіксується на ма­триці, після чого розраховують їх відсоток. За допомогою соціометричного дослідження можна виявити реальне місце осо­бистості в колективі за її діловими якостями, популярністю, міжособистісними стосунками.

Метод аналізу продуктів діяльності ґрунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння та навички, здібності, уважність і спостережливість, риси характеру. Отже, продукти діяльності дають можливість побачити в них найрізноманітніші психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку.

Продуктами діяльності учнів є їхні письмові роботи, вироби, малюнки, моделі, фотографії та ін. Порівнюючи роботи, які учень виконує в різний час, на різних етапах навчання, можна виявити рівень його розвитку, досконалість умінь та навичок, акуратність, майстерність, кмітливість, наполегливість тощо. Саме це має ста­ти предметом аналізу продуктів діяльності, а не, наприклад, вартість виготовленого продукту.

Продукти діяльності учня можна аналізувати також у процесі їх створення. Спостерігаючи цей процес, можна виявити не тільки його якість, а й динаміку, темп роботи, вправність у дії, ставлення до завдання. Дані спостереження допомагають глибше та всебічно пізнати розумові, емоційні, вольові й характеро­логічні якості та властивості особистості.

Метод узагальнення незалежних характеристик — це об'єднання та узагальнення даних багатьох спостережень, вико­наних незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.

Одержані незалежні характеристики — розумові дані особис­тості, її моральна вихованість, дисциплінованість, спрямованість інтересів і здібностей, рівень культури, темп розвитку тих чи інших якостей — узагальнюють у певну систему під певним ку­том зору.

Використовуючи цей метод, учитель повинен мати власну дум­ку про учня. Дані інших вчителів про успішність учнів, їх дис­циплінованість, нахили та здібності, активність потрібно використовувати не механічно, а вдумливо, перевіряючи вірогідність. Такі ха­рактеристики уможливлюють всебічне вивчення особистості, скла­дання об'єктивної характеристики про неї й визначення шляхів її подальшого розвитку у процесі навчально-виховної роботи.

За допомогою методу самооцінки виявляють рівень здатності особистості оцінювати себе загалом або свої окремі морально-психологічні якості — психічні процеси, стани та властивості, на­приклад уважність, спостережливість, пам'ятливість, кмітли­вість, правдивість, чесність, принциповість, дисциплінованість, акуратність, культурність, ввічливість, працьовитість, мужність, успішність у навчанні, роботі та ін.

Дані самооцінки є важливими показниками рівня розвитку свідомості особистості, її вміння критично ставитися до своїх вчинків, усвідомлення свого місця в колективі. Існує кілька спо­собів самооцінки. В одних випадках піддослідний оцінює себе або власні якості за п'яти- чи трибальною шкалою, в інших йому пропонується порівняти себе з кожним членом свого колективу, групи, класу (парне оцінювання) й оцінити себе, вибравши один з варіантів відповіді:

1) «я кращий від нього»;

2) «я такий самий»;

3) «я гірший від нього».

За допомогою методу самооцінки можна визначити такі ха­рактерологічні особливості особистості, як рівень домагань, скромність або хвалькуватість, рівень розуміння власних інди­відуальних особливостей. Це виявляється в тому, що одні оціню­ють себе об'єктивно, а інші — переоцінюють або недооцінюють.

Дані про рівень розвитку самооцінки учня чи дорослого мо­жуть використовуватись у виховних цілях.

Важливі думки про методи психологічного вивчення особис­тості висловив К. Ушинський. Він вважав, що будь-яка людина, яка вміє заглядати всередину себе, вже є готовим курсом психо­логії; важко знайти хоч якусь книгу, де не було б психологічного факту або погляду на психічне явище; уся історія записує тільки історію душі людської, майже забуваючи історію тіла людини; кожний життєпис, кожна повість, кожен роман чи вірш є безліччю психологічних фактів і спостережень; немає такого навіть найгіршого педагогічного курсу, де не було б цілої системи психологічних думок; якою ж широкою нивою для психо­логічних спостережень є педагогічна практика!

Лекція Основна проблема психології. Рефлекторна природа психіки

План

1. Нервова система, мозок і психіка.

2. Психіка і свідомість.

3. Рефлекторна природа психіки.

4. Розвиток психіки і свідомості.

Література

1. Максименко С.Д. Загальна психологія. Видання 3-є, перероблене та доповнене. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008 – С. 7 – 19, 38, 47 - 51.

Лекція

1. Психіка є функцією мозку, а мозок — матеріальним носієм, органом психіки,

детермінантою як психічних, так і фізіологічних явищ є навколишній світ, а точніше — діяльність істоти, що живе у ньому. І перші, і другі є її невід'ємними сторонами, бо у ній виникають, формуються, через неї виявляються.

При цьому психічне і фізіологічне — якісно відмінні явища, про що свідчить,

наприклад, психофізіологічний парадокс, за яким характерис­тики відчуттів формулюються не в термінах стану суб'єкта — їх носія, а в термінах властивостей його джерела — об'єкта.

На відміну від психічних фізіологічні явища, наприклад висока темпе­ратура

тіла, спричинена порушенням роботи якоїсь системи організму, безпосередньо пов'язані з цією роботою. Хоча вони й породжуються взаємо­дією організму з середовищем, проте відносяться не до світу, а до організ­му. Тому характерною ознакою фізіологічних явищ є їх локалізація в одному просторі з органом, що їх породжує. Тим часом орган психіки і його продукт — різно локалізовані явища.

До того ж психічне є багаторівневим явищем, яке на рівні організму виконує функцію випереджувального відображення дійсності. Воно ви­никає на ґрунті фізіологічного, але відноситься до світу, який відобра­жає. Світ наповнює його своїм змістом, змінює його форми та механіз­ми функціонування. Якщо на цьому рівні життя психіка опосередковує, біологічні процеси, то на рівні індивіда — соціальні, а рівні особистості вплетена в процеси творення людиною самої себе.

Людський мозок має складну будову і є наслідком еволюції нервової системи — сукупності центральних і периферичних утворень, що регулюють і контролюють усі функції організму. Основні структури кори головного мозку людини: спинний мозок, довгастий мозок, сітчастий утвір, мозочок, середній мозок, таламус, мозолисте тіло, гіпофіз, гіпоталамус, кора головного мозку, міст.

Кора та підкіркові структури мають близько 14 млрд. нервових клітин — невронів. Кожен неврон може перебувати в шести якісно різних станах і має в середньому близько 5 тис. контактів з іншими невронами, що харак­теризує величезні можливості людського мозку.

Мозок складається також зі структур — функціональних блоків, які взаємодіють і надбудовуються один над одним. Це блок тонусу кори, блок прийому, переробки і збереження інформації, блок програмування, регуляції і контролю діяльності.

Блок тонусу кори є енергетичною станцією мозку, що забезпечує
необхідну для здійснення будь-якої дії збудливість його основних структур. Головним апаратом цього блоку є сітчастий утвір — особливе нервове утворення стовбурових відділів головного мозку, що акумулює різноманітні джерела активізації кори (процеси обміну, зовнішні подразнення, власний енергетичний потенціал) і регулює рівень її збудливості. Це досягається завдяки великій кількості її аферентних (від лат. аfferо — приношу, доставляю) і еферентних (від лат. еfferens — той, що виносить) зв'язків з різними відділами головного і спинного мозку. Порушення їх спричинює патологічну сонливість, зниження тонусу м'язів, вегетативні розлади тощо.

До блоку прийому, переробки і збереження інформації надходять збудження від органів чуття. Його апарати розташовані в задніх відділах півкуль і складаються із зорових (потиличних), слухових (скроневих) і загальночутливих (тім'яних) відділів кори та відповідних підкіркових структур. Тут же відбувається перекодування збудження у форму, придатну для організації процесів мислення та пам'яті.

Блок програмування, регуляції і контролю відповідає за виникнення намірів, програм внутрішніх і зовнішніх дій. Він міститься у передніх лобових частках великих півкуль. В цілому лобові частки регулюють вищі психічні функції.

Аферентний синтез — об'єднання різноманітної інформації, необхід­ної для прийняття рішення залежно від того, який результат потрібен у певний момент пристосувальної дії. Для цього залучаються відомості з пам'яті, актуалізується певна потреба, відбувається зворотна аферентація — враховуються відомості про навколишнє середовище.

Прийняття рішення — переведення аферентного синтезу до програ­ми дій, унаслідок чого з великої кількості варіантів пристосувального акту обирається той, що дає змогу організмові досягти найбільшої ефек­тивності. Це ключовий механізм функціональної системи, в якому особ­ливу роль відіграють лобові частки

Акцептор (від лат. ассеріог — одержувач) результатів дії — апарат прогнозування й оцінки властивостей (фізичних, хімічних, біологічних) результату дії функціональної системи. Він формується раніше, ніж відбу­вається дія, і має всі ознаки майбутнього результату. Тобто цей механізм виконує функцію випереджувального відображення дійсності. Він викорис­товує попередній досвід й існує у вигляді схеми майбутньої дії.

З позицій теорії функціональних систем організму психічні явища вплетені в аферентний синтез, прийняття рішення, акцептора результатів дії механізми.

фізіологічні дослідження з'ясовують ті процеси організ­му, які є основою функціонування психіки. Однак вони не дають можли­вості зрозуміти конкретні шляхи переходу від фізіологічного до психіч­ного і однозначно розв'язати психофізіологічну проблему.

В процесі рухової актив­ності формується і ускладнюється нервова система, багаторівневе функціо­нування якої забезпечує життя організму, виникає психіка, яка, спираю­чись на роботу мозку, своєю функцією відображення зумовлює присто­сувальний ефект поведінки.

На цьому рівні життя (рівні організму) зв'язок психічного і фізіоло­гічного має функціональний характер: він детермінується поведінкою як ланцюгом рухових актів. Тому мозок слід розглядати як орган не стільки психіки, скільки поведінки, умовою і компонентом якої є психіка. Психіка, опосеред­ковуючи поведінку психічним образом та пов'язуючи організм із середо­вищем, відноситься не лише до організму, а й передусім до зовнішнього світу, зміст якого несе в собі.

На рівні індивіда психіка ускладнюється, набуває нових рис і власти­востей.

Дата добавления: 2014-10-22