Розвиток психіки на різних етапах еволюції тваринного світу

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктивної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов жит­тя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищим рівнем її розвитку є властива людині свідомість.

Психологія пояснює виникнення людської свідомості сус­пільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що спри­чинила її розвиток. З переходом до суспільних форм життя до­корінно змінилася структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі, «духовні» мотиви та по­треби, вищі форми поведінки, які засадово зумовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу середовища. Поряд з двома джерелами поведінки — спадково закріпленою програ­мою та власним досвідом самого індивіда — виникло третє дже­рело, що формує людську діяльність, — трансляція та засвоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної по­треби одним з вирішальних чинників була мова, що стала фор­мою існування свідомості.

Характерними особливостями і структурними компонентами свідомості є такі.

• Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство.

Рівень свідомості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини розвинулася потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом пізнавальної діяль­ності.

• Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб'єкта пізнання, розрізнен-ня суб'єкта «Я» та об'єкта «не Я», протис­тавлення себе як особистості іншому об'єктивному світові. Характерним щодо цього є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізич­них і морально-психологічних якостей.

• Цілеспрямованість, планування власної діяльності та по­ведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості вияв­ляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, їх перебу­дові, у змісті стратегії і тактики, якщо цього потребують об­ставини.

• Ставлення особистості до об'єктивної дійсності, до інших лю­дей, до самої себе. Ставлення особистості до оточення вияв­ляється в оцінюванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера особистості.

Виокремлення та протиставлення людиною себе іншому предметному світові, природним і суспільним явищам, пережи­вання свого ставлення до об'єктивної дійсності та самої себе є за-садовими стосовно самовиховання. Завдяки свідомості, са­мопізнанню та самосвідомості особистість стає суб'єктом вихо­вання, тобто сама ставить перед собою виховні цілі й досягає їх.

Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відображення дійсності інформація, що надходить до мозку, відо­бражується не механічно, а свідомо оброблюється відповідно до мети, завдання та досвіду особистості.

Рівень розвитку й виявлення свідомості в людини буває різний залежно від рівня розвитку її знань і наукового світогля­ду, ідейних і моральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе, до форм суспільного життя.

Людині властиві й неусвідомлювані форми психічної діяль­ності (інстинктивні та автоматизовані дії, потяги тощо). Але несвідоме входить до свідомого й завдяки цьому може контролю­ватися людиною.

Вивчаючи форми психічної діяльності, треба зважати на те, що психічне життя, свідомість та діяльність особистості завжди постають в єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності людини, її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях, ставленні до інших і до самої себе. Людина взаємодіє з навколишнім середовищем як цілісна система. Цілісність взаємодії забезпечується насамперед вищим відділом центральної нервової системи — корою великих півкуль головно­го мозку, яка інтегрує (об'єднує) діяльність організму й керує нею.

3. Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена ре­флекторною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлек­торну природу психіки є видатний російський фізіолог І. Сєченов (1829-1905). У своїх працях він зазначав, що джерелом психічних актів як відображуваної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає у процесі взаємодії індивіда з оточенням, що здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку. У своїй відомій праці «Рефлекси головного моз­ку» (1863) І. Сєченов писав, що «всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси», що без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна діяльність неможлива.

Вчення І. Сєченова про рефлекторну природу психіки розви­нув І. Павлов (1849-1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність.

Теорія рефлекторної діяльності спирається на три основні принципи наукового дослідження:

• детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії, її ефекту;

• аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на частини і потім складання нового цілого з елементів;

• структурності та пристосування динаміки до структури.

Засадовим стосовно вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність є матеріалістичне розуміння єдності організму та се­редовища. В організмі «все із зовнішнього світу», — зазначає І. Павлов. Зв'язок організму з його середовищем здійснює нерво­ва система. Вона є системою відносин, зв'язків. Поведінка ор­ганізму визначається тими умовами, середовищем, у якому живе й діє жива істота.

У своїх дослідженнях І. Павлов довів, що великі півкулі головного мозку відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму. Кора великих півкуль головного мозку, забез­печуючи потреби організму, разом з найближчими до кори підкірковими нервовими центрами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші тимча­сові нервові зв'язки, за допомогою яких регулюються відносини між організмом та зовнішнім середовищем, а також діяльність са­мого організму. Цю діяльність великих півкуль головного мозку І. Павлов і називає вищою нервовою діяльністю.

Поведінка живого організму є певною системою реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовищ.

Рефлекс — це реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — основна форма діяльності нервової системи.

Розрізняють два види рефлексів: безумовні, з якими народ­жується тварина, та умовні, які виробляються у неї в процесі життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися у процесі три­валого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з перших днів її життя для забезпечення свого існування. Безумовні рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідливих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразнення­ми, тобто такими, які, діючи на відповідні рецептори: смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні реакції організму. Бе­зумовні рефлекси не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Складна система безумовних рефлексів стано­вить діяльність, яку називають інстинктивною.

Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих організмів, що живуть у складних умовах. Вони могли б забезпе­чити потреби організму лише при абсолютній постійності зовнішнього середовища. Але оскільки зовнішнє середовище повсякчас змінюється, то пристосування до нього за допомогою од­них лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідно доповни­ти їх тимчасовими зв'язками, які утворюються у тварин та люди­ни у процесі життя.

Основним принципом роботи великих півкуль головного мозку, як довів І. Павлов, є утворення тимчасових нервових зв'язків, або умовних рефлексів. Виконуючи дослідження, він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подразників (наприклад, іноді слина у собаки починає виділятися при появі людини, яка його годує, хо­ча в цей момент їжі собаці не дають). Рефлекси в цьому разі ви­никають під впливом подразників, які І. Павлов назвав умовни­ми. Він показав, що коли на тварину одночасно діють два подраз­ники: один — безумовний, наприклад їжа, і другий — умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад дзвінок, то у головному мозку виникають два збудження — від їжі і від дзвінка. Через те що вони діють одночасно, між збудженими нер­повими центрами утворюється замикання, тобто встановлюється нервовий зв'язок. Унаслідок цього зв'язку умовний подразник починає викликати рефлекторну реакцію, як і безумовний.

Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини — надзвичайно складна, різноманітна й тонка система зв'язків. Нові нервові зв'язки утворюються на грунті не лише безумовних, а й існуючих, раніше утворених умовних зв'язків, які набрали відповідної сили та стійкості. Необхідними умовами утворення умовних ре­флексів є оптимальна сила подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.

Основними процесами нервової діяльності є збудження та гальмування.

На кору великих півкуль головного мозку одночасно діє багато різних подразників, але на велику кількість подразників організм не реагує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються.

Гальмування відбувається одночасно зі збудженням. Завдяки гальмуванню цілої низки ділянок кори збудження скеровується в якомусь одному напрямку й зосереджується в певній ділянці кори.

За певних умов збудження та гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальмування інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, кон­центруються в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різні асоціації — образи, думки, почуття, які або посилюють, або галь­мують виконувану діяльність.

У разі концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділянки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збу­дження та гальмування здійснюється за законом іррадіації й кон­центрації нервових процесів.

Збудження та гальмування взаємодіють. Збудження в певних ділянках кори великих півкуль головного мозку викликає галь­мування в інших ділянках і навпаки: гальмування в одних ділян­ках кори викликає збудження в інших. Таке явище відбувається за законом взаємної індукції збудження та гальмування.

Розрізняють індукцію позитивну і негативну.

При позитивній індукції гальмування в певній ділянці кори викликає збудження в інших її ділянках. У цьому разі діяльність організму відбувається в напрямі збудження, посилюється увага до змісту діяльності. При негативній індукції збудження в якійсь ділянці кори викликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними. Негативна індукція спостерігається при відхи­ленні від основної діяльності й зосередженні на випадкових под­разненнях, які гальмують збудження від основного подразнення, тобто відвертається увага від виконуваної діяльності.

Гальмування нервових процесів буває безумовне, або зовніш­нє, і умовне, або внутрішнє.

Зовнішнє гальмування настає внаслідок дії сильного сторон­нього подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад виділення собакою слини на засвічування електричної лампочки, припиняється, якщо почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є проявом дії негативної індукції. Во­но виявляється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке ви­никає тоді, коли сила збудження перевищує можливості працез­датності нервової клітини. У цьому разі сила подразника не тільки не викликає посилення реакції, а навпаки, реакція змен­шується або зовсім гальмується.

Гальмівні процеси, що виникають у клітині через її перена­пруження, оберігають її від руйнування. Тому таке гальмування називають ще захисним.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обставинами. Одним із проявів умовного, або внутрішнього, гальмування є послаблення тимчасових зв'язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник (наприклад світло), на який ви­роблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безу­мовним подразником (наприклад їжею). Утворений зв'язок у цьому разі гальмується, і рефлекс згасає. Якщо умовний под­разник знову підкріпити безумовним, то загальмований тимчасо­вий нервовий зв'язок легко поновлюється, і умовний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимчасових нер­вових зв'язків спричинює забування.

Важливим проявом внутрішнього гальмування є диференційне гальмування. Якщо з умовних подразників, на які виро­бився умовний рефлекс, підкріплювати безумовним подразни­ком лише деякі, то умовний рефлекс виникає на ті умовні под­разники, які підкріплювалися безумовним. А збудження від інших подразників, що не підкріплюються, гальмуються, і умов­ний рефлекс на них не виявляється. Так, якщо вироблено умов­ний рефлекс на звук, але підкріплюється звук лише певної висо­ти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникатиме ли­ше на звук тієї висоти чи інтенсивності, яка підкріплювалася. Відбувається диференціювання подразнень. Організм точно відрізняє дійові, тобто підкріплювані подразники, від недійових, що не підкріплюються безумовним подразником. Дослідження­ми встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з точністю до 1/8 тону. Диференційне галь­мування сприяє уточненню та розрізненню виправданих життям подразників від невиправданих. Це яскраво виявляється в на­вчально-виховній діяльності. Розрізнення, уточнення та за­своєння знань або актів поведінки ефективні тоді, коли істотні властивості в них тими чи іншими засобами підкріплюються, а неістотні — гальмуються.

Поряд із замикальною функцією великі півкулі головного мозку виконують також аналітико-синтетичні.

Взаємодіючи із середовищем, організм відповідає не на всі подразнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують задоволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так аналізуються предмети зовнішнього світу.

Найпростіший, елементарний аналіз виконують і нижчі відділи центральної нервової системи. Вищий аналіз, який є за-садовим щодо актів поведінки, здійснюється за допомогою кори великих півкуль головного мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень, що доходять до неї.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціаль­них механізмів, які І. Павлов назвав аналізаторами. Вони ви­никли й розвинулись у процесі біологічного розвитку тварин внаслідок їх пристосування до умов життя, до різних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм, — світлової, звукової, хімічної, механічної, температурної тощо.

Великі півкулі є грандіозним аналізатором як зовнішнього, так і внутрішнього світу організму.

Аналізатори здійснюють аналітичну діяльність у зв'язку з гальмівними процесами в корі великих півкуль головного мозку. Одні подразнення чи комплекси подразнень серед тих, що надхо­дять до кори великих півкуль, виокремлюються, тобто виклика­ють там збудження, і на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення гальмуються, і на них тварина не відповідає. Аналіз має підґрунтя, з одного боку, в аналізаторній здатності рецеп­торів, периферійних закінчень, а з іншого — у процесі гальмуван­ня, що розвивається в корі великих півкуль головного мозку і відокремлює те, що не відповідає дійсності, від того, що відпові­дає дійсності. Процес гальмування сприяє вдосконаленню кори­гування аналітичної діяльності великих півкуль головного мозку.

Одночасно з аналізом великі півкулі головного мозку здійс­нюють синтез, сутність якого полягає в замиканні нервових зв'язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв'язків. Про­цеси, які у психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових зв'язків, тобто акти синтезу. Мислення є асоціацією: спочатку елементарною, а потім — ланцюгами асоціацій; проте кожна перша асоціація є моментом народження думки.

Для того, щоб успішно орієнтуватися в оточенні, тварина не­одмінно повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мислення — це складна аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. Специфічно людське мислення виникає на ґрунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди реагують на різноманітні подразники, які сигналізують про те, що має для життя організму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сигналізувати живій істоті про наявність їжі, небезпеку тощо.

Сигнали, які викликають предмети, та їх властивості або яви­ща природи, становлять собою першу сигнальну систему, що властива і тваринам, і людині. Перша сигнальна система — це фізіологічне підґрунтя відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо надходять до спеціальних клітин зорових, слухо­вих та інших рецепторів організму, та їх відображеннями у вели­ких півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відрізняється від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, у суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв'язку, засіб взаємного спілкування.

Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих півкуль. Слово у житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є другою, специфічно людською сигнальною системою дійс­ності. Кожне слово як назва предмета, властивості чи дії замінює відповідний перший сигнал, тобто сигналізує перші сигнали.

Якщо відчуття та сприймання предметів і явищ навколиш­нього світу є для людини першими, конкретними сигналами дійсності, то мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори головного мозку від мовних органів, — це другі сиг­нали, сигнали сигналів. Слово завдяки попередньому життю до­рослої людини пов'язане з усіма зовнішніми та внутрішніми под­разненнями, що надходять до великих півкуль. Воно їх сиг­налізує, замінює і тому може викликати всі ті дії, реакції, що їх викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої і без неї існувати не може. Вона діє лише у зв'язку з першою сигнальною системою, вступаючи з нею в найскладніші взаємозв'язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою є фізіоло­гічним підґрунтям вищого, абстрактного мислення людини та її свідомості, засобом пізнання самої себе. Фізіологічним підґрун­тям низки інших психологічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, утворення навичок тощо) також є взаємодія першої та дру­гої сигнальних систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах робить їх свідомими.

Великі півкулі головного мозку — надзвичайно складна ди­намічна система. У процесі діяльності постійно утворюються нові й нові умовні зв'язки. Вони об'єднуються в певні системи. Системність зв'язків забезпечує успішну діяльність тварини та людини. Процеси, які відбуваються у великих півкулях головно­го мозку, постійно прагнуть до об'єднання, стереотипної об'єднувальної діяльності. Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й завершуються динамічним сте­реотипом.

Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії ор­ганізму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, одна­кових актів поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йо­му успішну діяльність, задоволення потреб.

Відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє певний спосіб сприймання, запам'ятовування, мислення. Авто­матизуючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полег­шують свідомо спрямовану діяльність. Провідну роль у цьому відіграють динамічні стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стереотипи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, перешкоджають цьому, внаслідок чого успішне утво­рення нових стереотипів гальмується.

Вироблення й перебудова динамічного стереотипу потребу­ють великої роботи нервової системи. Ця робота може займати багато часу й залежить від складності виконуваної діяльності, а також від індивідуальних особливостей та стану тварини чи лю­дини. Вироблення й підтримка динамічного стереотипу завжди пов'язуються з певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються у великих півкулях го­ловного мозку при встановленні й підтримуванні динамічного стереотипу, є підґрунтям почуттів і зумовлюють характер та інтенсивність почуттів. Фізіологічним підґрунтям почуттів труд­нощів, бадьорості і стомленості, задоволення і засмученості, радості й відчаю тощо є зміни, порушення старого динамічного сте­реотипу чи складність встановлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подраз­ники діють у певній системі, певній послідовності та певному по­рядку. Підтримується динамічний стереотип додержанням пев­ного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.

4.Виникнення та розвиток психіки — одне з найскладніших пи­тань. Наукове пояснення цього питання розвинулося на основі до­сягнень біологічної та історичної наук. На певному етапі розвитку природи завдяки взаємодії механічних, термічних, хімічних, акус­тичних та світлових властивостей матерії з неорганічної матерії ви­никла органічна матерія — білкова речовина. В органічному світі процес відображення набрав нових властивостей. Якщо в неорга­нічній матерії згаданий процес має пасивний характер, то у живій — активний, відмінною рисою якого є здатність предмета, що відобра­жує, реагувати на відображуване. Першими проявами такого біологічного відображення є процеси обміну речовин — асиміляція та дисиміляція, що відбуваються у живій матерії та є необхідною умовою життя. Складні білкові молекули, які називають коацерватами, здатні реагувати на впливи, пов'язані з обміном речовин.

Досягнення сучасної біології й біохімії свідчать, що коацервати реагують на впливи, корисні й шкідливі для засвоєння речовин і тих умов, за яких вони відбуваються. Індиферентні ж впливи не викли­кають реакції. Ця властивість коацерватів називається подраз­ливістю. Подразливість живої матерії є основною властивістю, що виявляється під час переходу від неорганічної матерії до органічної. Подразливість характерна для рослинної стадії розвитку життя.

На стадії виникнення життя живі істоти починають реагувати не лише на біотичні впливи, що входять у процес обміну речовин, а й на нейтральні, небіотичні впливи, якщо вони сигналізують про появу життєво важливих (біотичних) впливів. Здатність ре­агувати на нейтральні подразнення, які сигналізують про появу життєво важливих впливів, називають чутливістю. Поява чутли­вості є ознакою виникнення психіки.

Характерною ознакою психічної реакції є чутливість ор­ганізму до індиферентних подразників, які за певних умов (збіг їх з біологічно важливими подразниками) сигналізують про можли­вість або необхідність задоволення біологічних потреб організму.

Подразливість властива органічній природі взагалі. Завдяки їй у рослинному світі відбуваються природжені реакції, які нази­вають тропізмами. Тропізм — це автоматичні рухи в певному на­прямі рослин і найпростіших організмів, що зумовлюються неоднаковістю фізико-хімічних процесів у симетричних частинах ор­ганізму, які викликаються однобічними впливами подразників на організм. Теорію тропізмів щодо тварин розробив Ж. Леб. Проте ці реакції тварин не механічні, як вважав Ж. Леб, під впли­вом досвіду вони набирають пластичності та мінливості.

Розрізняють такі основні стадії розвитку психіки тварин:

• елементарна сенсорна психіка;

• перцептивна психіка;

• інтелект.

Стадія елементарної сенсорної психіки. Характерна особ­ливість цієї стадії розвитку психіки полягає в тому, що поведінка тварин зумовлюється дією на організм окремих властивостей предметів, в оточенні яких живуть тварини, — хімічних, світло­вих, температурних тощо.

Ця стадія властива переважно безхребетним і тим хребетним, що живуть у воді, земноводним і плазунам, у яких немає предмет­ного сприймання. На цій стадії відбувається диференціація чут­ливості до світла, дотику, запахів, рухова чутливість, у результаті чого виникають і розвиваються аналізатори — дотиковий, зоро­вий, нюховий, слуховий.

Стадія перцептивної психіки. За сенсорною стадією психіки і на її основі розвивається перцептивна стадія діяльності тварин.

Для цієї стадії характерне відображення предметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це спостерігається на сенсорно­му етапі розвитку психіки.

Стадія перцептивної психіки властива ссавцям. Вона зумов­люється істотними анатомо-фізіологічними змінами в організмі: розвитком великих півкуль головного мозку, і особливо їх кори та дистантних аналізаторів (зорового, слухового), посиленням інтеграційної діяльності кори.

Умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль на рівні перцептивної психічної діяльності є підґрунтям для утво­рення уявлень.

Стадія інтелекту. Психіка більшості ссавців залишається на стадії перцептивної. Але у антропоїдів — людиноподібних мавп — відображувальна діяльність піднімається ще на один щабель сво­го розвитку. Цей вищий щабель називають стадією інтелекту, або «ручного мислення».

Розумова діяльність, інтелект тварин — це зовсім не те,
що розум людини. Між ними існують надзвичайно великі відмін-
ності..

Для стадії інтелекту характерним є розв'язання завдань.

Для всіх стадій психічного розвитку тварин характерні фіксованість та індивідуальна мінливість поведінки. Фіксованими фор­мами поведінки, що передаються спадкове, є інстинктивні форми поведінки. Інстинкти (від лат. instinctus — спонука) — це акти взаємодії організму із середовищем, механізмом яких є система бе­зумовних рефлексів. Інстинктивна діяльність часто охоплює і ме­ханізми тропізмів.

Інстинктивні форми поведінки — це великої сили спонука для організму. Залежно від умов життя і стану організму виникають, чергуючись, ті чи інші акти поведінки, розмноження, захисту, акти, пов'язані з живленням, тощо. Отже, інстинктивні дії — це неусвідомлювані, механічні дії.

3 розвитком наук, особливо історії та біології, поступово фор­мувалися погляди на походження людини та її свідомість.

Найважливішою передумовою для виникнення людської свідомості було своєрідне ускладнення умов життя, в яких жили людиноподібні істоти — антропоїди. Під впливом умов життя цен­тральна нервова система у них стала набагато складнішою струк­турно та функціонально. У великих півкулях головного мозку по­ступово розвивалися тім'яні, скроневі й особливо чолові долі, які здійснювали вищі пристосувальні функції. Надто помітно розви­нулися вони у людини під впливом праці. Про це свідчить те, що у мавпи чолові долі становлять 0,4 відсотка великих півкуль, у орангутанга та шимпанзе — 3,4, а у людини — 10 відсотків.

У процесі біологічного етапу розвитку психіки виникли пере­думови для появи вищих, специфічно людських форм психіки — свідомості. Знання біологічного етапу розвитку психіки як пе­редісторії людської свідомості дає можливість науково пояснити її виникнення.

Протягом історичного розвитку в різних видах діяльності у людини поступово формувалися специфічно людська, свідомо спрямовувана пізнавальна діяльність, уява, людські почуття та якості волі, різноманітні психічні властивості, які істотно відрізняються від інстинктивної психічної діяльності тварини.

Праця, суспільний спосіб життя — ось основні передумови істо­ричного розвитку людської свідомості як вищої форми психіки, в якій виявляється ставлення людини до свого середовища, здат­ність змінювати природу, пристосовувати її до своїх потреб. Цих особливостей психіки у тварин немає. Вони не виокремлюють себе з навколишнього середовища, пасивно пристосовуються до нового.

Знання умов виникнення та розвитку свідомості у людини має велике значення для її формування.

Лекція Склад і структура особистості

План

1. Поняття про особистість і н структуру.

2. Активність особистості та її джерела: потреби, мотиви, переконання,

установки.

3.Спрямованість, мета діяльності, самосвідомість.

Література

1. Максименко С.Д. Загальна психологія. Видання 3-є, перероблене та доповнене. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008 – С. 51 – 56.

Лекція

1. Для розуміння природи особистості потрібно з'я­сувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній пси­хології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особис­тості, індивідуальності, суб'єкта.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля — це «чиста дошка» (tabula rasa), на якій під впливом соціуму «пишуться» ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіш й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечу­ють у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями І праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо.

Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині за­датки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підва­лини створення особистості. Індивід — це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумов­леними ознаками — вищими психічними функціями, свідо­містю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.

Особистість — це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв'язків індивіда з суспільним та природним сере­довищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість — це об'єкт і суб'єкт історичного процесу і власного життя.

В ході свого становлення як особистості індивід посту­пово стає суб'єктом цілеспрямованого пізнання та перетво­рення об'єктивної дійсності й самого себе.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспіль­них умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона — продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім'ї. Вона — очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об'єкт і суб'єкт сучасності.

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засо­бами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї фор­муються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосві­домість, юна стає суб'єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та при­родного середовища. В неї з'являється здатність до само­вдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона всту­пає у «суб'єкт-суб'єктні» стосунки з іншими людьми.

Слід адекватно співвідносити поняття людини й осо­бистості. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття осо­бистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біо­логічних ознак — антропологічних, етнографічних, куль­турних та ін.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють н індиві­дуальність. Індивідуальність — це поєднання психологічних особ­ливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність
від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у ри­сах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелекту­альних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяль­ності та поведінки, в типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв'язків з навколишньою дійсністю...

Особистість — це конкретний людський індивід з індивіду­ально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольо­вими та фізичними властивостями. Особистість виникла й роз­винулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність. Особистість — соціальна істота, суб'єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними оз­наками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.

Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як харак­тер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам'яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особ­ливості її мотиваційної сфери, спрямованості.

Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом тієї доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасницею яких вона є. Вивчення особистості за суттю — це істо­ричне дослідження процесу становлення особистості за певних соціальних умов Доби, певного суспільного ладу.

Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компонен­ти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокрем­люють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставля­ти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні ас­пекти та риси існують у структурі особистості як соціально зу­мовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особис­тості утворюють єдність і взаємодіють.

Людина — істота природна, але біологічне у процесі історич­ного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей.

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуаль­не. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розу­мові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна люди­на схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характери­зує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спря­мованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна лю­дина відрізняється від інших людей.

Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

Перша підструктура — спрямованість особистості: мо­ральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.

Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звич­ки). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.

Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізна­вальній та емоційно-вольовій діяльності людини.

Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об'єднує типологічні властивості особис­тості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що ве­ликою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особ­ливостей мозку.

Психологічна структура особистості дуже складна і багато­гранна. Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість тощо — складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її «Я», яке керує всіма аспектами внутрішнього життя та проявами його в діяль­ності та стосунках з іншими.

2. Активність живих істот — один з основних і необхідних про­явів життя, внутрішня спонукальна сила, спрямована на задоволення потреб організму. Проте активність людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона є проявом інстинктивних біологічних потреб організму, а у людини провідними в її активності є свідомі й цілеспрямовані прагнення.

Активність людини і форми її виявлення розвинулись істо­рично й мають соціально спрямований характер.

Щодо джерела активності особистості у психології існували різні погляди.

Уперше питання про активність особистості було порушене австрійським психіатром 3. Фрейдом — фундатором теорії та практики психоаналізу. Основні положення цієї теорії обґрунто­вують думку, що джерелом активності людини є інстинктивні спонукання, які вона має від народження і які передаються спад­ково. Це світ інстинктів, біологічних і фізіологічних потягів, неусвідомлюваних імпульсів, природа яких «невідома». Засадовим стосовно його вчення є визнання пріоритету біологічного в лю­дині. Позитивним у вченні 3. Фрейда можна вважати його звер­тання до царини підсвідомого у психіці людини, яке істотно по­значається на її життєдіяльності. Неофрейдисти, керуючись ос­новними постулатами 3. Фрейда про підсвідоме, ішли в напрямку обмеження сексуальних потягів у з'ясуванні психіки людини та пошуках нових рушійних сил людської поведінки. Неофрейдизм виходить з визнання вирішальної ролі середовища та механізмів соціального характеру. У підсвідомому місце нереалізованих сек­суальних потягів посідають прагнення до влади внаслідок усвідо­млення особистістю своєї неповноцінності (А. Адлер), неможли­вості досягти гармонії із соціальною структурою суспільства та зумовленого цим почуття самотності (Е. Фромм) тощо.

Розроблюючи проблему активності особистості, вітчизняна психологія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби — в їжі, одязі, знан­нях, праці.

Потреба — це нужда, в якій виявляється залежність людини від певних умов, необхідних їй для життя та діяльності. У потре­бах завжди відображуються стійкі життєво важливі залежності організму та середовища. Людські потреби розвиваються в діяль­ності разом з розвитком суспільних умов життя, виробництва, науково-технічним прогресом. Сам процес задоволення потреби сприяє її розвитку та відтворенню нових потреб, які неминуче породжуються різними сферами суспільного буття людей та їх-ньою діяльністю. Що вищий рівень цивілізованості суспільства, економічного та духовного розвитку, то багатшими й різно­манітнішими є його потреби. Внутрішніми спонуками до дій ста­ють мотиви, що є результатом усвідомлення особистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях до їх задоволен­ня. Мотив — це реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов.

Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інте­рес — це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення осо­бистості до життєво значущих об'єктів. Інтереси виникають на ґрунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає не­обхідність, а інтерес завжди пов'язаний з особистою зацікав­леністю об'єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодіти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до лю­дини, у захопленні певною діяльністю, літературою, спортом, на­укою тощо.

Жорсткими регуляторами поведінки є переконання. Переко­нання — це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підґрунтя переко­нань становлять знання, які для людини є істинними, незапереч­ними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань поля­гає в тому, що в них знання постають в єдності з почуттями, за­хоплюючи всю особистість. Переконання є там, де є страждання та муки сумління, коли порушуються принципи в діях і вчинках. Сила переконань як мотивів поведінки влучно охарактеризована у відомому висловлюванні, де вони порівнюються з путами, яких людина не може розірвати, не розірвавши свого серця. Пере­конання особистості можуть виявлятися в різних царинах її жит­тя та діяльності й залежно від цього поділятися на моральні, інте­лектуальні, естетичні та ін.

Переконання стають потужною рушійною силою за умови, що дії, які викликаються цими переконаннями, стають звичними. К. Ушинський добру звичку називав моральним капіталом, що її вкладає людина у свою нервову систему. Капітал звички від вжи­вання зростає й надає людині можливість дедалі плідніше засто­совувати свою дорогоцінну силу - силу свідомої волі, не витра­чаючи своєї свідомості та волі на боротьбу з труднощами, які бу­ли вже подолані.

Важливим усвідомлюваним мотивом є ідеал. Ідеал — це образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє. Ідеали людей формуються під впливом суспільних умов життя, у процесі навчання та виховання.

Роль мотивів особистості можуть відігравати установки. Ус­тановка — це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Установка до різних фактів життя може виявляти­ся у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних люди­ною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, вио­кремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Саме тому особистість може бачити в об'єктах та явищах життя те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Установки можуть бути позитивними, якщо вони ґрунтуються на довірі, симпатії, схва­леній громадській думці, і негативними, коли вони мають харак­тер упередженості, необ'єктивності. Особливою формою уста­новки є внутрішньогрупова навіюваність як неусвідомлювана думка групи.

3. В усвідомлюваних мотивах завжди виявляється мета діяль­ності особистості. Об'єкт, що може задовольнити потреби особи­стості, постає в її свідомості як мета. Якщо особистість ясно усвідомлює життєву мету й передбачає реальність її досягнення, то розкривається перспектива особистості. Перспектива робить дії людини впевненими, цілеспрямованими, живить їх енергією. Відсутність життєвої перспективи або її втрата можуть виклика­ти стан фрустрації, тобто розладу планів, зневіру, безнадійність, відчай. Потрапивши в такий психологічний дискомфорт, осо­бистість втрачає здатність до об'єктивної оцінки фактів життя, виявляє агресивність, роздратованість. Стан фрустрації може зу­мовлюватися завищеною самооцінкою особистості, коли вона ви­являє схильність обирати у житті надто складні, непосильні для неї цілі, унаслідок чого зазнає невдач. При адекватній самооцінці людина обирає цілі, які відповідають її можливостям, і успішно їх реалізує. Самооцінка може бути заниженою, що зумовлюється невпевненістю людини у своїх можливостях, унаслідок чого вона орієнтується на вибір надто простих цілей. При заниженій само­оцінці не реалізується психологічний потенціал особистості, унаслідок чого вповільнюється її розвиток і можуть закріплюва­тися пов'язані з цим риси.

Інтегрованим показником соціальної цінності орієнтацій осо­бистості є її спрямованість. Спрямованість особистості — це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Спрямованість разом зі світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини.

Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість. Самосвідомість — це усвідомлювання людиною себе самої у своєму ставленні до зовнішнього світу та інших людей. Вона має багато різних форм прояву. Одна з них пов'язана з пізнавальним аспектом психічної діяльності та вияв­ляється в самовідчутті, самоспостереженні, самооцінці, само­аналізі. Самоусвідомлення особистістю змін і процесів, що в ній відбуваються, сприяє глибшому самопізнанню, об'єктивності, критичності їх оцінки. З емоційною цариною самосвідомості пов'язані такі її прояви, як самолюбство, самовихваляння, скромність, самоприниженість, почуття власної гідності, пи­хатість та ін. У них у формі певних переживань відображується ставлення людини до самої себе порівняно з іншими людьми. Такі прояви самосвідомості, як стриманість, самовладання, само­контроль, самодисципліна, ініціативність пов'язані з вольовим аспектом психічної діяльності людини. Основні форми прояву самосвідомості особистості тісно пов'язані з усіма аспектами її життя та діяльності.

Особистість як суспільна істота формується у процесі навчан­ня, виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важливу роль в становленні особистості відіграють природ­жені особливості. Зовнішні впливи діють на особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте. Тому, щоб пізнати осо­бистість, її психологію, треба з'ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості середовища та взаємодії з ним.

Лекція Самосвідомость. «Я - концепція»

План:

Дата добавления: 2014-10-22