В.О. Сухомлинський

1. Професію вчителя називають вічною. З моменту свого існування людина завжди відчувала потребу вчити - передавати досвід молодшому поколінню, і вчитися - оволодівати свідомо, цілеспрямовано досвідом життя. Наставниками молоді, як правило, ставали найбільш знаючі і по­важані люди. Важливість справи, яку вони виконували, та авторитет кращих учителів визначили відповідний соціальний статус учитель­ської професії.

Інститут учительства почав формуватися в той час, коли навчання і виховання виділились у суспільстві в окрему соціальну функцію. З того часу, як римський імператор і сенат у 1 ст. почали видавати платню першому “штатному” вчителеві ораторів – Марку Фабію Квінтіліану і чим самим зафіксували появу вчительської професії, минуло майже 2 тис. років. У Древньому Вавілоні, Єгипті, Ассирії, на Древньому Сході вчителями виступали в основному жреці. Таким чином, інститут учительства злився із соціальним інститутом релігії і був йому повністю підпо­рядкований. Оскільки жреці складали привілейовану касту, то соціальний статус учительства був надзвичайно високим. У державах Древньої Греції вчителями “були вільні громадяни”, їх називали граматистами, педономами, дидаскалами чи педотрибами. Нерідко вони самі утримува­ли приватні школи. У Древньому Римі вчитель вперше стає державним службовцем, що призначається самим імператором. Наряду з цим праця вчителя часто була найманою і навіть рабською.

В епоху середньовіччя вчитель повинен був обов'язково бути духовною особою. Освіта поступово перетворювалася на безсловесну служницю релігії; поведінка, статус, методи роботи, обов’язки вчителя диктувалися релігійними канонами. Особливі вимоги пред'являлися д особи вчителя у системі єзуїтського виховання /абсолютна субординація вчителів за релігійними званнями, цілковита дисципліна і чернечий спосіб життя, висока вимогливість до себе та учнів/. У пізньому середньовіччі починає формуватися інститут найманого світського вчительства. При цьому при дворах аристократів соціальний статус учителя прирівнюється до положення обслуговуючого персоналу.

У період феодалізму професія вчителя вперше набуває “масовості” зростає кількість приватних учителів. Коли почали формуватися перші буржуазні держави, з’явився перший досвід спеціальної державної педагогічної освіти. У зв’язку з цим держава чітко формулює свої вимоги до вчителя у певних законодавчих актах і ставить професію вчителя у залежність від ідеології, національності, політики, права, релігії та інших соціальних інститутів. Поступово педагогічна професія набула популярності і престижу серед народу. Недарма видатний швейцарський педагог-класик ХУІІІ-ХІХ ст. Йоган Генріх Песталоцці в різні часи до створення ним Івердонської вчительської школи був удостоєний візитів російського імператора Олександра І та Наполеона Бонапарта. Канцлер Бісмарк, якому вдалося об’єднати 296 князівств, курфюрств, герцогств у єдину Німецьку державу, зазначав, що він зобов’язаний німецькому шкільному вчителеві, який зумів виховати в юних німців національний патріотизм, прагнення до згуртування і єдності.

У період розвитку капіталізму вперше з'являється інститут жіночого вчительства (гувернантки, наставниці, домашні виховательки, народні вчительки та ін.). У Росії вчителі також, незважаючи на свій стан користувалися повагою.

У творах письменників-класиків, написаних понад 100 років тому, показувався як шанувався вчитель. Перед учителем на селі і в місті знімали капелюха. Кожен вважав за обов’язок привітатися з ним.

Прогресивними вчителями минулого (так звані “ушинці”) є: Алчевська Х. Д.(1841-1920), Лубенець Т. Г. (1855-1936), Грінченко Б. Д. (1863-1910), Васильченко С.В. (1870-1932), Драгоманов М. П. (1841-1895), Макаренко А. С (1888-1939), Сухомлинський В.С. та ін. Педагогами-новаторами 80-х років є Шаталов В.Ф.,Лисенкова С.М., Ільїн Є. В. та ін.

Учитель - дзеркало суспільства, і кожний час висуває до нього свої вимоги. Всі процеси, що відбуваються в суспільстві, тією чи іншою мірою торкаються шкільного учителя, а особливо, коли йдеться про глибинні трансформаційні процеси, які тепер переживаємо.

У сучасних умовах зростає потреба посилити гуманістичну спрямованість професійної діяль­ності учителя. Незаслужене і несправедливе ставлення до нього з боку суспільства привело до падіння соціального престижу учительської професії, виникнення дефіциту педагогічних кадрів, деякої втрати учительством відчуття своєї культурно-просвітницької місії, ролі духовного, мудрого наставника молоді.

Необхідність докорінної перебудови школи, а разом з тим діяльності учителя,визначається новим соціальним замовленням. Нині змінюється соціальна функція школи, зростає необхідність у поліпшенні теоретичної і практичної підготовки, у посиленні ефективності навчально-виховного процесу. Перебудова діяльності учителя означає також його включення в процеси вирішення націо­нальних і соціальних проблем. Як зазначалося на Першому українському педагогічному конгресі (1935 р.), високе звання учителів полягає в тому, що вони є “жрецями обнови і воскресіння”. Славні традиції українського вчительства свідчать про те, що вчитель завжди був носієм національної свідо­мості, слугою нації.

Сучасний вчитель повинен брати активну участь у відновленні і оздоровленні духовного життя нації, відродженні культурної спадщини свого народу, у зміцненні статусу рідної мови як повноцінного засобу спілкування.

Він повинен: зміцнювати зв'язки з рідним народом і не втрачати віри в нього, боротися за його волю і незалежність, “... як громадянин і як людина вічно навчатися і творити душею той новий світ нового покоління, яке сповнить заповіт воскресіння”. Школа такого учителя не має готувати до самого життя, але стати самим життям, в якім “єднаються духом учитель зі своїми учнями в одно тіло^” (Перший український педагогічний конґрес, 1935. -Львів: Т-во “Рідна школа”, 1938. - С.111).

Розвиваючи цю думку на згаданому вище конгресі, В.Пачовський підкреслював, що “... учитель мусить бути більше як учителем - мусить бути дослідником, громадянином на весь ріст в кожнім ділі, в кож­нім кроці, в кожнім слові, бо він сповняє місію апостола. Він має творити нових людей, він фор­мує через своїх вихованців родину, місто, грома­дянство, цілу націю” (Там же. - С.113). Таких учителів - творців завжди згадують і довго пам'я­тають їх учні як “батьків своєї духовної цінності і не забудуть до самої смерті, бо їх слово сталося ділом і живе поміж нами тай може витворити з народу націю, з нації свою державу” (Там же. - С.113).

Кожен учитель повинен усвідомити себе част­кою свого народу. Лише глибоке усвідом­лення і особисте прийняття учителем нових цін­ностей, його висока відповідальність за навчання, розвиток і виховання дітей дозволяють йому бути справжнім гуманістом, патріотом-громадянином.

В усі часи наше учительство було передовою і прогресивною частиною суспільства, виявляло приклади громадянської зрілості, мужності, вір­ності професійному обов'язку, відданості справі виховання та освіти молоді.

За багатовікову історію людство накопичило колосальний досвід. Суспільство відбирав з нього найбільш цінне і необхідне для засвоєн­ня молодим поколінням і транслювало його молоді через особу вчителя. Основоположник наукової педагогіки великий слов'янський педагог Я.-А. Коменський писав, що вчителям вручена прекрасна посада, вище якої нічого не може бути під сонцем. К.Д.Ушинський указував, що справа вчителя, скромна з виду, - одна з найбільш значних справ в історії.

Професія вчителя вимагає, всебічних знань, безмежної душевної щедрості, мудрої любові до дітей. Тільки кожний день з радістю від­даючи себе дітям, можна залучити їх до науки, заохотити до праці, передати їм глибоку віру в торжество загальнолюдських цінностей, закласти непорушні основи моральності. Саме вчителеві належить втілити в життя основні принципи освіти суверенної української держави: доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освіти; рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демократизм; пріоритетність загальнолюдських цінностей над політичними і класовими інтересами; органічний зв’язок з національною історією, культурою, тради­ціями; незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій; науковий, світський характер освіти у державних навчально-виховних закладах; інтеграція з наукою та виробництвом, взаємозв^′язок з освітою інших країн; єдність і наступність, безперервність і різноманітність освіти.

У Законі “Про освіту” наголошується, що педагогічною діяльністю в українській державі можуть займатися особи з високими моральними якостями, які мають відповідну освіту, у певних випадках - профе­сійну практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати обов'язки педагогічного працівника.

При цьому педагогічні працівники зобов’язані:

І/ настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості; від­даності, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчинностей;

2/ виховувати повагу до батьків, жінки, культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, країни походження, державного та соціального устрою, цивілізацій, відмінних від власних, дбайливе ставлення до навколишнього середовища;

3/ готувати до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національним, релігійними групами;

4/ додержувати педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента;

5/ захищати молодь, дітей від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню ними алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам;

6/ постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну та політичну культуру.

Специфіка педагогічної професії визначається призначенням вчителя в суспільстві.

І. Вчитель - посередник між суспільством і підростаючим поколінням. Він повинен передати дітям усе найкраще від попередніх поколінь і застерегти від суспільних недоліків і хвороб. Учитель формує у молодого покоління не тільки знання, але й певний світогляд, ідеали, громадянську позицію, виховує духовно-моральні начала.

2. Професія вчителя - одна із самих масових у країні. Масовість професії сама по собі говорить про її значущість, але разом з тим вимагає особливої турботи кожного вчителя про підвищення суспільного престижу педагогічної професії.

3. Вчитель - це людина, спрямована в майбутнє, його діяльність орієнтована на формування людини, чия активність розгорнеться завтра, в інших умовах, які передбачити і спрогнозувати треба вже сьогодні.

4. Учитель управляє найбільш складним процесом - процесом формування людини. Складність цього процесу визначається постійним змінами в особистості вихованця. З цього приводу не можна підходити з однаковою міркою до одного учня в різний час. У руках педагога немає вимірювальних приладів, як у багатьох інших спеціалістів.

Головне в його роботі - керування виникаючими в процесі навчання та виховання відношеннями. Учитель повинен знаходити правильні педа­гогічні рішення у мінімально короткий час з урахуванням багатьох конкретних умов даної ситуації, що завжди складно.

5. Суспільство покладає на вчителя особливу відповідальність. Учителю довіряється дитина в той час, коли вона найбільш податлива до впливу. Учитель формує знання, вміння, звички, ідеали та життєві установки дитини, тобто в його руках доля всього життя людини. Гілатон писав, що якщо чоботар погано виконуватиме свої обов'язки, то держава від цього не дуже постраждає, - в країні громадяни бу­дуть тільки трохи гірше одягнені; але якщо вихователь дітей погано виконуватиме свої обов'язки, то в країні заявляться цілі покоління невігласів і нерозумних людей.

У педагогіці є аксіома: інтелект відгостроюється інтелектом, характер виховується характером, особистість формується особистістю.

Учитель повинен знати все і ще трохи - у цьому жарті є чимала частка істини. Відмінне знання науки, основи якої викладає вчитель, елементарна і необхідна вимога. Досвідчені вчителі стверджують, що улюблений предмет засвоюється в десять разів продуктивніше, аніж нелюбимий.

Проте для вчителя важливі не тільки спеціальна підготовка і загальна ерудиція, але й гнучкість мислення, вміння творчо підходити до вирішення пізнавальних і практичних задач. Можливість стежити за думкою вчителя виробляє у школярів культуру мислення.

Усі особистісні риси вчителя мають професійну значущість. Разом з тим не можна уявляти собі образ учителя як деяку стандартну, незмінну модель, яка складається із загальноприйнятих доброчинностей. Ніщо людське вчителеві не чуже. Проте майбутньому і молодому педагогові корисно мати орієнтири у вигляді бажаних властивостей характеру для професійно-педагогічного самовиховання.

І. Комунікабельність, товариськість. Замкнутий вчитель свідоме, чи несвідомо створює стіну взаємонерозуміння між собою та учнями, йому важче, аніж товариському вчителеві, проникати у внутрішній світ своїх учнів.

2. Самовладання. Учитель, який володів своїми емоціями та по­чуттями, не дратується за дрібниць, не робить поспішних висновків і зауважень, тобто не зловживав покараннями (сильними прийомами виховання). Недарма говорять, що "сильні" прийоми найчастіше потрібні саме слабким педагогам. К.Д.Ущинський вважав, що вчитель повинен мати нескінченне терпіння. Живість реакції і емоційність у роботі з учнями мають поєднуватися з витримкою і самовладанням учителя.

3. Наполегливість у досягненні мети. Учитель-майстер невід­ступний у досягненні своєї мети, у своїй вимогливості. Він добре розуміє смисл прислів′я "Крапля січе камінь не своєю силою, а своїм частим падінням".

4. Оптимізм і гумор, що є каталізаторами активності виховного процесу. А.С.Макаренко вчив педагогів створювати мажорний, радісний настрій колективу дітей, підходити до вихованця, з "оптимістичною гіпотезою", тобто вірити в усе краще в характері вихованця і спира­тися на нього.

Можна виділити кілька основних типів учителів за спрямованістю їх діяльності та характером взаємовідносин з вихованцями.

Перший тип. Характеризується активно-позитивною спрямованістю діяльності, високими ерудицією та рівнем педагогічної культури. Любить свою професію, дітей.

Другий тип. Характеризується ситуативністю відношення при загальній емоційно-позитивній спрямованості. Учителі цього типу потрапляють під вплив своїх настроїв і переживань. Оцінка особистості дитини значною мірою залежить під рівня його знань і поведінки.

Третій тип. Проявляється в нечітко вираженій емоційно-позитив­ній спрямованості у спілкуванні з дітьми. Замкнутість, сухість у звертанні, офіційний тон учителя є в основному результатом його особистої впевненості, що тільки вимогливість може забезпечити успіх у навчанні і вихованні учнів. Вступає з учнями в ділове спілкування.

Четвертий тип. Характеризується емоційно-негативною спрямова­ністю відношення. вчителя до учнів. Спостерігається в учителя з низь­ким рівнем загальної та педагогічної культури. Учитель створює у класі атмосферу постійної напруженості, уроки проводить нервово, бачить в учнях тільки непосидючих ледацюг.

П′ятий тип. Характеризується емоційно-негативною спрямованістю відношення вчителя до учнів. Педагогічні інтереси відсутні або слабко розвинені. Такий учитель уникай вступати з учнями в нефор­мальне спілкування.

Основні групи вимог, які ставляться суспільством до вчителя:

1) загаль­ногро­мадські - оптимізм, бажання працювати, за­гально­людський гуманізм;

2) морально-педагогічні - висока ерудиція та культура, високий рівень моральних відносин з людьми, педагогічна самоактуалізація (усвідомлення себе як суб’єкта педа­гогічної діяльності);

3) індивідуально-психологічні - самостійність і ділови­тість і наявність певних педагогічних здібностей, цільність характеру;

4) практично-соціальні - загальнопедагогічні, загаль­нотрудові, вимога постійної самоосвіти.

Професійні якості та обов’язки вчителя

Відродження національної системи виховання та освіти треба починати з пробудження націо­нальної свідомості вчителя, поглиблення його знань з історії рідного краю, літератури, мистецт­ва, з бездоганного знання рідної мови. Сучасний педагог втілює в собі типові якості рідного народу - спосіб мислення, світогляд, характер. Він повинен відмовитися від стереотипів минулих часів, поз­бутися звичних установок, шукати нові форми спілкування з учнями, батьками, колегами по роботі

Учитель - професія особлива. Він має справу з найдорожчим і найскладнішим у природі - з людиною. Учитель дбає про розум, моральність, здоров'я, душу дитини. Це особлива відпові­дальність, яка накладає на нього і великі обо­в'язки.

Учитель вчить дітей. Він - важливе джерело нової, світоглядної і морально-етичної інформації. Це власне вчительський обов'язок. І для виконання його учитель повинен постійно працювати над собою, розширювати свій кругозір, засвоювати усе те нове, що дає сучасне життя. Професія вчителя вимагає наявності таких важливих фахових якостей, як ерудованість, і латентність, допитливість, жадоба до знань. Учитель зобов'язаний постійно вчитися, щоб давати учням нові й нові знання, скеровувати їх мислення, почуття і волю на пізнання і вдосконалення навколишнього світу. Він стежить за політичним і культурним життям всередині країни за її межами, знайомиться з новинками в галузі науки, культури, освіти тощо.

Учитель організовує не тільки свою діяльність, а й керує діяльністю учня, процесом засвоєння знань, грою, працею, поведінкою дітей. З огляду на нові завдання освіти, йому не досить глибоко знати свій предмет, він має вміти “педагогізувати” його, зокрема перетворювати у ланцюг навчальних задач. Вчитель повинен не стільки навчати дітей, скільки організовувати їх самостійну діяльність.

Організаторські здібності учителя-виховника повинні доповнюватися ініціативністю, енергійністю, винахідливістю, гнучкістю мислення, умінням приймати нестандартні рішення у складних динамічних ситуаціях.

Учитель збагачує свідомість учнів вищими повними цінностями, пробуджує в дітях потребу т й і працювати для свого народу. А тому для нього важливо жити інтенсивним духовним життям, все більше розкриватися в своїх чисто людських якостях, у своєму моральному значенні для особистості школяра, своїм власним прикладом утверджувати ті ідеали, які хоче прищепити своїм учням, вести здоровий спосіб життя, бути зразком поведінки. Він повинен бути "багатішим" за свою посаду.

Специфічно-професійною якістю вчителя є любов до дітей. Вона настільки важлива, що відсутність її в людині повинна виключати саме набування такої професії у навчальному закладі. В.Сухомлинський виразив це крилатою формулою “серце віддаю дітям". Педагог є не лише тактовним, витриманим, терпеливим. Він повинен вміти прощати, і хоча б у філософському сенсі бути християнином.

Ефективність праці вчителя в значній мірі залежить від його вольових якостей: організованості, вимогливості до себе і до інших, уміння долати труднощі і доводити почату справу до кінця. Важко уявити собі успіх у навчально-виховній роботі у безвольного вчителя, який не володіє собою, не вміє поставити перед собою мету і організувати відповідним чином свою діяльність.

Серед специфічних якостей учителя слід виділити також його комунікабельність, бажан­ня і уміння спілкуватися з людьми, викликати їх на розмову. І тут багато залежить від культури емоцій і почуттів, від мовної діяльності учителя. Володіти собою, уміти точно, дохідливо, емоційно передавати свої думки, володіти багатьма відтін­ками й інтонаціями у спілкуванні, уміти виразити і співчуття, і біль чи радість, і приязнь, і вдячність тощо - конче потрібні якості кожного вчителя.

Рідна мова вчителя повинна бути літератур­ною, незасміченою випадковими запозиченнями. Вчитель є носієм культури і не може миритися з безкультур'ям, а тим більше самому ставати роз­садником безкультур'я.

Щоденно учитель розв'язує величезну кіль­кість типових і оригінальних педагогічних задач - він постійно творить. Кожна практична ситуація висуває перед ним нові проблеми, вимагає уточ­нення, конкретизації педагогічних завдань, вибору рішення, визначення необхідних способів вклю­чення учнів у певну діяльність. При цьому вчитель аналізує способи вирішення кожної педагогічної ситуації, виявляє позитивні сторони і недоліки, порівнює досягнуті результати з накресленими заздалегідь цілями і завданнями.

Успішне вирішення педагогічних ситуацій пов'язане з вивченням учнів, визначенням рівня їх інформованості, розвитку, вихованості, що також входить в обов'язки вчителя. Успіх у цій роботі в значній мірі залежить від вивчення домашніх умов учнів, встановлених контактів учителя з батьками. Об'єднуючи свої педагогічні зусилля, вони повинні добре знати проблеми, що вирішують спільно.

Для успішної учительської праці необхідний також високий рівень мотивації, тобто набуття певної схильності до власної діяльності. Ставлення до професії і пов'язане з ним переживання значущості власної діяльності, більша чи менша міра її осмислення виступають в ролі передумови і критерію професійного самовизначення, само­вдосконалення, самоутвердження.

При всіх обов'язках учитель має право на індивідуальність, на творчість, ініціативу, на свій власний педагогічний почерк, що забезпечує можливості для самореалізації особистості педа­гога. Від розвитку і збагачення професійної само­свідомості учителя залежить вирішення ним конкретних педагогічних задач, способи вклю­чення учнів у певну діяльність.

Для набуття та вдосконалення професійної вмілості і педагогічної майстерності вчителю необхідно чітко уявляти структуру педагогічної діяльності та пов’язану з нею систему теоретичних знань і практичних умінь. Дослідження Кузьміна В.М., Сластеліна В.А., Щербакова А.І. та ін. показують, що в навчально-виховному процесі діють такі взаємопов’язані види педагогічної діяльності: діагностична – пов’язана з вивченням учнів та встановленням рівня їх розвитку, вихованості (“…щоб виховати людину всебічно потрібно насамперед знати її всебічно” К.Д.Ушинський); о рієнтувально-прогностична діяльність (здійснюється постійно)– виражається в умінні вчителя ставити діагноз та визначати напрямок майбутньої виховної діяльності, її конкретні цілі й завдання на кожному етапі виховної роботи, прогнозувати її результати; конструктивно-проектувальна (передбачає постійне вдосконалення педагогом методики проведення різних навчально-виховних заходів); о рганізаційна – спрямована на залучення учнів в намічену виховну роботу та стимулювання їх активності.

Дата добавления: 2014-10-23