Завдання для самостйної роботи

Вправа 1. Доберіть кілька педагогічних ситуацій і спрог-нозуйте можливі варіанти подальшого розвитку стосунків між учасниками ситуації, опишіть особливості сприйман­ня ситуацій з позиції кожної з дійових осіб, їхні думки, почуття, можливі репліки чи висловлювання.

Вправа 2. Проаналізуйте текст із шкільного підручни­ка, визначте ті фрагменти, які викличуть утруднення у школяра. Визначте причини цих утруднень, а також мож­ливі дії щодо їх усунення.

Вправа 3. За допомогою набору фотографічних знім­ків демонструються різноманітні жести. "Прочитайте" жест, визначивши, через які елементи жесту отримана певна інформація.

Н Е - 2.2.Тема: Технологія педагогічної взаємодії. Вибір вихователем стратегії взаємодії.

План:

Сутність педагогічної взаємодії. Принципи педагогічної взаємодії.

2. Методи, прийоми, засоби виховання.

3. Класифікація методів педагогічної взаємодії.

4. Стратегія взаємодії як засіб розв'язання педагогічної ситуації. Ефективність використання різних стратегій взаємодії в педагогічних ситуаціях. Алгоритм аналізу педагогічної ситуації і рішення педагогічних за дач.

5. Стиль взаємин та педагогічний такт, їх вплив на вибір і реаліза­цію стратегії взаємодії.

а) к онфлікти та їх попередження в умовах навчально-виховної діяльності школи

б) особливості міжгрупових і трудових конфліктів, їх вирішення

в) в нутрішньоособистісні конфлікти

Людська сутність чітко виражена лише під час спілкування, в єдності людини з людиною, що базується на реальності, відмінності між Я і Ти.

Л. Фейєрбах

У навчально-виховному процесі відбуваються найрізноманітніші події та найчисленніші ситуації. І від позиції і поведінки в них педагога, залежить і результат виховання.

Педагогічний вплив - активні дії дорослого і готовність дитини їх прийняти, тобто бути вихованими. Це породжує суб'єкт-об'єктні відносини (S-О), при яких учень приймає пасивну позицію, тобто позицію виконавця. Педагог при цьому демонструє необхідні зразки, алгоритм, як треба діяти. Гуманістична педагогіка передбачає необхідність визнати суб'єктну роль дитини у його відносинах зі світом і людьми (S-S). Розвиток особистості дитини припускає і його власну активність у досягненні цілей, самостійність його вибору.

Взаємодія — це погоджена діяльність по досягненню спільних цілей і результатів, за рішенням учасниками значимої для них проблеми чи задачі. Взаємодія є одним з основних способів активізації саморозвитку дитини.

Таким чином, головною одиницею навчально-виховного процесу стає педагогічна взаємодія, що припускає взаємний і плідний розвиток якостей особистості педагога і його учнів на основі рівності в спілкуванні і партнерства в спільній діяльності.

Педагогічна взаємодія - головна одиниця навчально-виховного процесу, що припускає взаємний і плідний розвиток якостей особистості педагога та його учнів на основі рівності в спілкуванні і партнерства в спільній діяльності.

Тенденція перетворення виховання в суб'єкт-суб'єктний процес втілилася на практиці в педагогіці співробітництва, ідеї якої були проголошені педагогами-новаторами (Ш.А.Амонашвілі, І.П.Волков, Е.Н.Ільїн, В.Ф.Шаталов і ін.) як напрямок, протилежний авторитарній-імперативній педагогіці.

Оптимальним варіантом практики співробітництва при побудові педагогічної взаємодії передбачається підвищення статусу і референтності вихованця, що не супроводжується зниженням цих показників у педагога (Ш.А.Амонашвілі). Педагог стає помічником в усвідомленні вихованцем себе як особистості, у виявленні, розкритті його можливостей, становленні самосвідомості, здійсненні особистісно значимих і суспільно прийнятних самоствердження, самовизначення, самореалізації. Необхідність і природність педагогічної взаємодії і співробітництва були обґрунтовані Л.С.Виготським у визначенні “зони найближчого розвитку дитини”: “Те, що дитина сьогодні вміє робити в співробітництві і під керівництвом, завтра вона здатна виконувати самостійно. Досліджуючи те, що дитина здатна виконувати самостійно, ми досліджуємо розвиток учорашнього дня. Досліджуючи те, що дитина здатна виконати в співробітництві, ми визначаємо розвиток завтрашнього дня”. При цьому співробітництво вихователя і вихованця — зовсім не формальне досягнення рівності і не механічне додавання внесків учасників спільної діяльності чи “робота поруч” [Новые ценности образвнаия: Тезаурус для учителей и школьных психологов / Под ред. Н.Б.Крыловой. -М., 1995. С. 17]

Справді, учні не можуть здійснювати спільну діяльність у повному її обсязі без участі педагога. Але дорівнює і він не може обійтися без дітей. Партнерство припускає не тільки участь, але й обмін визначеними цінностями у процесі спільної діяльності, щира значимість яких визначається метою, змістом, формою і результатами діяльності пpи умові їхнього усвідомлення усіма її учасниками. Суттю співробітництва дорослого і дитини в навчально-виховному процесі є діалогічність відносин, спілкувань. Завдяки цьому розвиваються:

—здатність будувати свої дії з обліком дій партнера, розуміти відносність думок, виявляти різницю емоційних станів учасників спільної діяльності;

—ініціативність, здатність добувати необхідну інформацію за допомогою питань, діалогу, готовність запропонувати партнеру план загальної дії;

—адекватна самооцінка, самокритичність, дружелюб­ність в оцінці партнера, здатність без агресії, раціонально вирішувати конфлікти.

Педагогічна взаємодія, співробітництво виконують розвиваючу роль для кожного учасника. З однієї сторони, педагог допомагає дітям у їхньому розвитку (розумовому, моральному, емоційному, фізичному і т. ін.), а з іншого боку, діти стимулюють розвиток

і самовдосконалення педагога в його професійних (педагогічних) і загальнолюдських якостях особистості. Однак варто визнати, що роль організатора педагогічної взаємодії істотно відрізняється від ролі диктатора навчально-виховного процесу, вимагає визначеної соціальної установки, вироблення індивідуального стилю. Д.О.Бєлухин відзначає, що педагог повинен дотримуватися визначених принципів педагогічної взаємодії, таких як:

• гуманістична спрямованість (реальне забезпечення розвитку позитивних сторін особистісного потенціалу людини);

• творчість (уміння створювати і реалізовувати різноманітні підходи до визначення змісту і форм своєї педагогічної діяльності);

• випереджальний характер педагогічної діяльності (педагог працює для майбутнього);

• рівність у спілкуванні і партнерство в спільній діяльності;

• психотерапевтичний характер взаємодії;

• емоційна забарвленість (переживання досвіду).

Безумовно, кожен педагог, вибираючи індивідуальний стиль, знаходить свої орієнтири в професійній діяльності. Першою сходинкою в здійсненні технології педагогічної взаємодії є усвідомлення його суті, цілей, принципів і змісту, які реалізуються в різноманітних формах виховної діяльності [Щуркова Н Е //Воспитание школьников 1993. № 6; 1994. № 1-6; 1995 № 1-5; Щуркова Н.Е Собрание пестрых дел М., 1995. - 205 с.] (Див. Табл 17.):

Наступний крок — добір способів, за допомогою яких можна їх досягти. Від педагога потрібно професійне володіння всім арсеналом методів, прийомів, засобів, необхідних для розв’язання педагогічних задач.

На сьогодні існують найрізноманітніші точки зору щодо роз’яснення підходів термінології “методи виховання”, “методи здійснення цілісного педагогічного процесу”, “методи педагогічного впливу”, “методи виховної діяльності”. Змістовні характеристики даних понять, а також відповідних їм класифікацій відображають зміни, виховання, що відбулися в поглядах на процес, роль вихованця в ньому.

Так, дискусія, що розгорнулася в 60-70-і роки ХХ століття, виявила неоднозначність позицій вчених у класифікації методів виховання. Т.Є.Коннікова називала методи формування морального досвіду в поведінці та діяльності, методи формування моральних знань, заохочення і покарання. Л.Ю.Гордін, В.М. Доротов, Б.Т.Ліхачов запропонували іншу схему, виділивши методи організації дитячого колективу, переконання і стимулювання. І.С.Мар’єнко виділяє шість груп методів виховання: репродуктивно-пояснювальні, привчання і вправ, проблемно-ситуаційні, стимулювання, гальмування, керівництва самовихованням учнів.

У підручнику “Методика виховної роботи” (1989р.) за редакцією Л.І.Рувінського методи педагогічного впливу визначаються як реальний стимул поведінки, що відповідають завданням педагогічно цілеспрямованої організації життя дітей. До таких методів віднесено вимогу, перспективу, заохочення і покарання, суспільну думку. Автори акцентують увагу на тому, що методи педагогічного впливу — це “живі відносини живих людей, об'єднаних одним колективом, єдиними устремліннями, загальною відповідальністю”.

На думку А.В.Мудрика, методи виховання можуть бути представлені як методи корекції виховної системи та умов розвитку особистості [Методика виховної роботи: Навчальне пообие /Під ред. Л.И.Рувинского. - М., 1989. - С. 78].

Опираючись на структуру виховної системи, учений виділяє три групи методів:

—методи зміни діяльності і спілкування (введення нових видів діяльності і спілкування, зміна змісту, змісту видів діяльності і спілкування);

—методи зміни відносин (демонстрація відносин, особистий приклад, метод "вибуху", виховуючі ситуації, колективний самоаналіз);

—методи зміни компонентів виховної системи (зміна колективних цілей, стійких

уявлень колективу про себе, метод перспективи).

У педагогічній літературі існує ще цілий ряд понятійних і класифікаційних підходів. Наведені трактування дозволяють зробити висновок про те, що відбувається зміна в сприйнятті дитини як пасивного учасника процесу виховання: він стає суб'єктом взаємодії з педагогом. З іншого боку, відзначається відсутність чіткості у розмежуванні понять “методи виховання”, “методи педагогічної взаємодії”. Саме на це звертає увагу П.І.Підкасистий, наголошуючи, що методи виховання — швидше інструмент теоретичного аналізу, тоді як методи взаємодії реалізуються на практиці. Справді, педагогу доводиться вибудовувати найрізноманітніші ситуації впливу, взаємини з вихованцем, постійно аналізуючи свій інструментарій лише після спілкування, або застосування методів планується лише тоді, коли педагог вважає, що виникла проблема і вирішує “Що робити далі?”.

Вибір методів зумовлений змістом виховання, усією педагогічною системою, а також такими закономірними фактами, як досягнутий рівень розвитку дитячого колективу, вікові і типологічні характеристики дітей, особливості взаємин між вихователем і вихованцями.

Методи виховання - цесукупність найбільш загальних способів педагогічної взаємодії з метою здійснення виховного впливу та прийняття способів рішення виховних завдань.

Методи впливу і методи взаємодії — це конкретні шляхи побудови суб’єкт-об’єктних чи суб'єкт-суб'єктних відносин у процесі виховання. У повсякденній виховній практиці частіше всього необхідна безпосередня реакція на конкретну ситуацію, негайного вирішення будь-якого завдання.

Поведінка педагога в конкретній ситуації залежить від мети виховання, його позиції, професійного володіння всім спектром методів і прийомів, а також алгоритмом рішення педагогічних задач. Методи тісно зв'язані з методичними прийомами.

Прийом — це спосіб педагогічних дій у визначених умовах (рівносильне поняттю “операція”). Прийоми мають приватний характер і не мають самостійної педагогічної задачі. Наприклад, розподіл класу на мікрогрупи (випадковим вибором, за інтересами, по лідерах і т. ін.) — методичний прийом, що може бути узгоджений відповідно до завдань: навчити колективному плануванню, розкрити індивідуальні здібності та ін.

Взаємозв'язок методів і прийомів рухливий, одні і ті ж прийоми можуть використовуватися в різних методах.

Засоби виховання застосовуються в єдності з методами і методичними прийомами. До них відносять матеріальні й ідеальні елементи дійсності, що використовуються як знаряддя, інструменти педагогічної діяльності.

Засобами можуть виступати колектив (у педагогічному змісті цього слова), різні види діяльності, а також предмети матеріальної і духовної культури (книги, кінофільми» музичні надбання і т. ін.). Від того, яким арсеналом засобів володіє педагог, залежить ефективність його професійної діяльності.

Розглянемо докладніше методи педагогічної взаємодії. У науковій педагогіці існують різні класифікаційні схеми. Виходячи з практичної точки зору роботи педагога Н.Є.Щуркова розглядає наступні групи методів:

• методи, за допомогою яких здійснюється вплив на свідомість вихованців, формуються їх погляди (уявлення, поняття), здійснюється оперативний обмін інформацією в педагогічній системі між її членами;

• методи, за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку вихованців, організується їх діяльність, стимулюються її позитивні мотиви;

• методи, за допомогою яких здійснюється допомога у самоаналізі і самооцінці вихованців.

Свідомість розвивається в людини природним шляхом тільки в спільній діяльності з іншими людьми, тобто необхідні знання. Організація роботи з інформацією включає сприйняття, аналіз, моделювання можливих наслідків і апробацію педагогічних результатів у практичній діяльності. Метод переконання — це шлях впливу на свідомість. Він може бути здійснений у різних формах: навіювання, розповідь, діалог, лекція і т.п. Педагог повинен пам'ятати головне правило: “Розвиваючи дітей, розвиваюся сам!”. Д.А.Бєлухін звертає увагу на необхідність спонукання до позитивного відношення усвідомлення будь-чого, підкріплення словесними впливами такими як підбадьорення чи схвалення.

Методи вправ сприяють формуванню єдності свідомості і поведінки. В основі — вправ (привчання) лежить такий метод керування діяльністю школярів за допомогою різноманітних справ, що систематично повторюються, де кожний виконує визначені доручення (завдання). Необхідно домагатися, щоб виконання вимог, вправ ставало потрібним для самої дитини. Тільки тоді відбудеться розвиток її особистості.

Педагогічна вимога припускає постановку вихованця в ситуацію виконання визначених дій. Вона забезпечує стимулювання чи гальмування тих чи інших дій дітей, їхніх вчинків, поведінки в цілому шляхом прояву особистого відношення педагога до вихованця.

Без продуманих, обґрунтованих вимог педагога немислима організація спільної діяльності школярів. Досвідчений педагог йде до дітей з розгорнутою програмою дій, і його вимоги є середовище реалізації цієї програми в справах та вчинках вихованців.

У практиці склалися два основних види вимог педагога: безпосередні (коли вони звернені до тих дітей, від яких вихователь домагається визначених дій) і опосередковані (коли вихователь своїми вимогами викликає в дітей вимоги до своїх товаришів). Ці види вимог можуть бути пред'явлені в прямій і непрямій формі.

Пряма вимога містить чітке, конкретну вказівку (“Вийди до дошки з зошитом”, “На урок принесіть лінійку, олівець”, “Для лабораторних робіт заведіть окремий зошит” і т.п.). Особливо дієве воно на початку роботи з дитячим колективом. А.С.Макаренко писав: “Без щирої, відкритої, переконаної, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу, і той, хто думає почати з коливань, той робить помилку”.

Пряма вимога необхідна і там, де педагог організує нову для дітей діяльність, вступає в певні взаємовідносини з дітьми й одночасно формує у них відношення до виконуваної діяльності. Тим самим він готує умови для ширшого застосування непрямих вимог. У непрямих вимог як стимул використовується не стільки зміст самих вимог, скільки приймаються до уваги ті почуття і переживання дітей, що викликає у них дана форма звертання.

Педагогічна література дає досить детальну характеристику даних методів педагогічної взаємодії. При висуванні вимоги варто пам’ятати, що вимога повинна бути: 1) доведена до логічного завершення; 2) інструктивною, тобто однозначною, чіткою, ясною і конкретною; 3) конструктивною(важливо не тільки висунути вимогу, але і показати шлях її виконання); 4) позитивною, тобто викликати позитивні емоції, не забороняти,

не гальмувати, а нести позитивну програму діяльності; 5) доступною у даний момент часу для кожного учня.

Перспектива — метод педагогічної взаємодії, що стимулює суспільно-корисну діяльність дітей шляхом постановки перед ними захоплюючих та значимих цілей. При цьому досягнення їх стає особистим прагненням, бажанням і інтересом вихованця.

Призначення методу перспективи полягає в тому, щоб реалізувати мету і завдання діяльності колективу учнів із зовнішнього стимулу у внутрішні спонукання кожного з його членів. Метод перспективи дозволяє педагогу органам учнівського самоуправління послідовно спрямовувати розвиток колективу, збагачувати його зміст. Досягається це побудовою перспектив різного масштабу у визначену систему: далекі, середні, близькі.

Дата добавления: 2014-10-23