ІІ. Практичні завдання. Концепція національного виховання про сутність виховання на Україні, про особистість вчителя і завдання його творчості (розд

І.

Д.Бернал

Концепція національного виховання про сутність виховання на Україні, про особистість вчителя і завдання його творчості (розд. V “Критерії ефективності виховної діяльності педагога”).

Комплекс властивостей особистості вчителя забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі визначається як педагогічна майстерність. У науковій літературі знаходимо найрізноманітніші визначення педагогічної майстерності:

· як “найвищий рівень педагогічної діяльності... який виявляється в тому, що у відведений час педагог досягає оптимальних наслідків”.

· “високе мистецтво виховання і навчання”;

· “синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і особистих якостей учителя”.

Зовні майстерність виявляється: в успішному розв'язанні різноманітних педагогічних завдань, високому рівні організованого навчально-виховного процесу, але суть її в тих якостях особистості вчителя, які породжують цю діяльність, забезпечують її успішність. Ці якості слід шукати не лише в уміннях, а й у тому сплаві властивостей особистості, її позиції, які й дають педагогові змогу діяти продуктивно і творчо.

Хоча педагогічна майстерність виявляється в діяльності, проте до неї вона не зводиться. Не можна обмежити її лише високим рівнем розвитку спеціальних узагальнених умінь. Сутність майстерності — в особистості вчителя, в його позиції, здатності виявляти творчу ініціативу на ґрунті реалізації власної системи цінностей. Майстерність — вияв найвищої форми активності особистості вчителя в професійній діяльності, активності, що базується на гуманізмі і розкривається в доцільному використанні методів і засобів педагогічної взаємодії у кожній конкретній ситуації навчання і виховання.

Ми будемо розглядати педагогічну майстерність як вияв педагогом свого “Я” у професії, як самореалізацію особистості вчителя у педагогічній діяльності, що забезпечує саморозвиток особистості учня.

Для того щоб здійснювати рефлексивне керівництво розвитком учнів, учитель має бути здатним керувати собою і через себе — всіма компонентами педагогічної діяльності (мета, суб'єкт, об'єкт, засоби, результат) на ґрунті зворотного зв'язку: усвідомлення мети діяльності і результатів її досягнення; бачення внутрішньої картини світу дітей і того, як сприймають вони дії педагога; вибір оптимальних засобів впливу і коригування педагогічної позиції на підставі аналізу результатів відповідно до поставлених завдань.

Спрямованість на дитину як прагнення співучасті у її розвитку допомагає обрати мету і спонукає до пошуку способів її реалізації — педагогічних технологій і техніки. Усвідомлення мети і результату організованого процесу розвитку зумовлює потребу у знаннях, і тоді сплав гуманістичної спрямованості та професійної компетентності стає міцною підвалиною для саморозвитку педагога, даючи змогу осмислювати суперечності між обраною програмою виховання і реальним процесом її здійснення. Саме це є внутрішнім стимулом самовиховання вчителя, прагненням набути необхідних умінь, поглибити знання.

Втрата вчителем здатності регулювати педагогічний процес призводить до гальмування гармонійного розвитку взаємодії з учнями, і тоді з'являється орієнтація лише на зовнішній контроль, а не на самоконтроль, що паралізує органічність у поведінці вчителя.

Отже, майстерність учителя можна розглядати як найвищий рівень педагогічної діяльності (якщо ми характеризуємо якість результату), як вияв творчої активності особистості педагога (характеризуємо психологічний механізм успішної діяльності). Коли ж ми хочемо усвідомити витоки розвитку майстерності, зрозуміти шляхи професійного самовдосконалення, доцільно сформулювати визначення цієї педагогічної категорії так: педагогічна майстерність — це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі.

Педагогічна діяльність — творчий процес. Творчість - це процес створення чогось нового на основі перетворення пізнаного нового результату або оригінальних шляхів і мета дій його одержання. Творчість трактується як соціально-історичне явище, що виникло та розвивається в процесі взаємодії суб'єкта та об'єкта на основі суспільної практики. З позицій філософії творчість - це діяльність людей, яка перетворює природне та соціальне середовище у відповідності з метою та потребами людини на основі об'єктивних законів діяльності.

В психолого-педагогічній літературі розрізняють психологію творчості та педагогіку творчості. Під психологією творчості розуміють галузь знань, яка вивчає створення людиною нового, оригінального, корисного в різноманітних сферах діяльності. В центрі уваги вчених-психологів - питання про структуру творчості та шляхи, що ведуть до відкриття нового, про пізнавальну роль інтуїції, уяви, передбачення, визначення мети діяльності, творчої активності.

Педагогіка творчості - це наука про створення інноваційних теорій, систем, технологій навчально-виховного процесу. Особливою рисою педагогіки творчості є людяність та гуманізм, що спрямовані на реалізацію та самореалізацію творчої Я - концепції педагога та вихованця.

Учені-дослідники, зокрема В.І.Андрєєв, вважають, що педагогіку творчості необхідно розглядати як науку про педагогічну систему двох взаємопов'язаних видів людської діяльності: педагогіки виховання та педагогіки самовиховання особистості в різноманітних видах діяльності та спілкування. Метою педагогіки творчості є формування творчої особистості, для якої характерні:

- стійка, високого рівня спрямованість на творчість;

- творчий стиль в одному чи кількох видах діяльності;

- наявність здібностей, мотивів, знань та вмінь, завдяки яким створюється продукт, що відрізняється своєю новизною, оригінальністю, унікальністю.

Вивчення цих властивостей особистості виявило важливу роль уяви, інтуїції та імпровізації - неусвідомлюваних компонентів розумової активності, а також потребу особистості в самоактуалізації, в розкритті та розширенні своїх творчих можливостей. Важлива роль в процесі формування такої особистості належить педагогам.

Характеристики творчості: новизна і перетворення. Педагогічна творчість - процес створення і перетворення особистості вихованця. Педагогічна творчість виявляється в науковій діяльності педагога і в творчій педагогічній роботі (оригінальне вирішення педагогічних завдань, розробка нових педагогічних методів, прийомів, застосування педагогічного досвіду в нових умовах, удосконалення системи роботи з учнями, імпровізація в педагогічному процесі). Під час роботи з учнями вчитель передбачає педагогічні ефекти, впливає на уяву, увагу, пізнавальну діяльність учнів, а також звертається до педагогічного перевтілення, що робить його діяльність творчим процесом.

В сучасних умовах творчий педагог - це перш за все дослідник, що володіє наступними особистісними якостями: науковим психолого-педагогічним мисленням, високим рівнем педагогічної майстерності, певною дослідницькою сміливістю, розвинутою педагогічною інтуїцією, критичним аналізом, потребою у професійному самовихованні та розумним використанням передового педагогічного досвіду. Всі ці якості так чи інакше характеризують готовність учителя до організації професійної творчої діяльності.

Н.М. Шакірова вважає, що готовність педагога до організації творчої діяльності включає сформованість у нього відповідних якостей та властивостей особистості, а саме:

- усвідомлення себе як творчої індивідуальності, наявність творчої активності, самостійності;

- потребу у творчій педагогічній взаємодії з учнями;

- наявність знань. Умінь та навичок, досвіду організації процесу пізнання, праці, спілкування як творчої діяльності.

Передбачається також наявність у вчителя-вихователя сукупності творчих здібностей та дослідницьких умінь, серед яких важливе місце займають організаторські здібності, ініціативність, активність, наполегливість, увага та спостережливість, мистецтво нестандартно мислити, багата уява, дослідницький підхід до аналізу навчально-виховної ситуації та творчого вирішення педагогічних задач, самостійність суджень та висновків, емоційно-вольові якості.

На думку Н.Ф.Вишнякової, розвиток в особистості індивідуального прямопропорційне удосконалюванню в ній творця. Творча індивідуальність розглядається як вища характеристика професійної творчості. Вона включає інтелектуально-творчу ініціативу, інтелектуальні здібності, широту та глибину знань, чутливість до протиріч, схильність до творчих сумнівів (“сумнівайся в усьому”) здатність випробувати внутрішню творчу боротьбу, інформаційний голод, відчуття новизни, незвичайного в проблемі, професійність, жагу до пізнання.

Як вважає Н.Ф.Вишнякова, творча індивідуальність особистості вчителя полягає у збагаченні людської культури, у вдосконаленні навколишнього світу, перетворенні психолого-педагогічного процесу та особистості, у віднаходженні нових технологій та оригінальних технологічних процесів, реалізації емоційної культури, емпатії та ідентифікації, в розвитку підсвідомої та несвідомої структури особистості, педагогічної інтуїції та уяви, в самовираженні особистості, формуванні креативності та індивідуального стилю професійної діяльності.

Професійна творчість педагога охоплює всі сторони його діяльності, вироблення стратегії і тактики викладацької праці, спрямованої на вирішення задач різностороннього та гармонійного розвитку особистості школяра, включаючи підготовку різноманітних форм навчально-виховного процесу.

Педагогічна творчість визначається як діяльність, що відрізняється якісно новими підходами до організації навчально-пізнавального процесу в освітньому закладі та така, що формує високоерудовану, з точки зору сучасної науки, творчо мислячу людину. Головними ознаками педагогічної творчості є:

- створення нового чи суттєво вдосконаленого вже відомого;

- оригінальність, неповторність продукту діяльності, її результатів;

- взаємозв'язок творчості та самотворчості, самостворення, тобто творча людина постійно працює над собою, над створенням нового.

Сутнісно новим в розвитку педагогічної творчості, на наш погляд, є так звана креативна спрямованість навчання та виховання, суть якої полягає у зміні ціннісних орієнтацій, в установці на рефлексивно-творчій основі нових знань нових знань, продуктивне їх впровадження та творче використання.

Н.Ф.Вишнякова доводить, що ціннісні орієнтації особистості актуалізуються в процесі пошукової практики та комунікативної рефлексії спільної творчої діяльності. Співтворчість сприяє подоланню стереотипів, розкриттю творчого потенціалі кожної особистості в колективі.

Цікавою є оцінка творчої праці педагога В.І.Андрєєва, який виділив різні типи творчих здібностей та на їх основі - характеристики творчої особистості. Відповідно до його типології, професія педагога відноситься до блоку професій “художник” поряд з професіями скульптора, письменника, музиканта. Тим самим в професії педагога підкреслюється аспект власної творчості, творчого осмислення оточуючого світу. Педагогічна наука є сплавом науки та мистецтва, в основі яких лежить творчість.

Розробити технологію творчості, враховуючи той факт, що в творчості велику роль відіграють натхнення, інтуїція, щохвилинне відчуття буття, а також те, що творчість має яскраво виражене особистісне забарвлення, практично неможливо. На нашу думку варто проаналізувати структуру творчого процесу та охарактеризувати кожний із етапів. На думку Ф.В.Лазарєва, творчий процес має наступну структуру: прояв більш чи менш свідомо сформульованої проблеми; пошук вирішення проблеми; прийняття рішення як нового образу; процес переведення змісту нового образу в об'єктивну форму культури (опредмечування та соціалізація продукту творчості).

Перший етап передбачає виникнення певного проблемної ситуації. При цьому враховуються матеріальні та духовні потреби людини, а відповідні знання, вміння та навички є необхідною умовою та передумовою успішної творчої діяльності.

Другий етап пов'язаний з фактором спілкування, в процесі якого індивідуальні особливості однією людини поєднуються з індивідуальними особливостями інших людей, які беруть участь у спілкуванні. Відбувається обмін досвідом. Знаннями. Спілкування розширює можливість знаходження творчого вирішення проблеми.

Третій етап відображає результати творчого процесу. Створення нової ідеї - кульмінація творчої діяльності. Прийняте рішення є відправною точкою подальшого творчого процесу.

Пройшовши ряд перетворень, “модель” - зразок (поняття “знайдена модель” прирівнюється поняттю “знайдене рішення”) стає завершеним продуктом творчості - теоретичною системою, художнім образом і т. ін. Четверта ланка передбачає стадію опредмечення та соціалізації результатів творчості, що є важливим для творчої діяльності, бо пов'язує творчий процес із життєдіяльністю людини.

К.С.Станіславський вважає, що талант є підсвідомим, довільним процесом творчості та основою вияву таланту, педагогічного зокрема. Талант розвивається, удосконалюється чи гине залежно від шляхів його розвитку і саморозвитку. Все залежить від методу, яким талант послуговується. З цього приводу І.П.Павлов зауважував: “При гарному методі й не дуже талановита людина оже зробити багато. А при поганомуметоді і геніальна людина працюватиме даремно”

Система Станіславського – це метод розвитку таланту. Метод самобутній, оригінальний, науково виважений. Спираючись на об’єктивні закони, він вказує на шляхи і методику розвитку, збагачення здібностей, і не лише сценічних. Він, зрештою, перетворюється на засіб підвищення у творчій діяльності “коефіцієнта корисної дії” творчого обдаровання, тобто коли людина має здібності, особливо до спілкування з людьми, то система з її методом допоможе їх реалізувати цілковито і значно примножити. Така перспектива не має меж.

Оволодіння органічною творчістю і в акторській, і в педагогічній дії відбувається поступово:

1 етап - подолання суперечностей публічної творчості. Майбутній педагог, наприклад, здійснює в присутності багатьох людей (на заняттях — педагогів і своїх колег — студентів) прості життєві дії, ще не ускладнені творчим переживанням: щось побачити, почути, відшукати, прочитати, завчити напам'ять, звернутися з питанням тощо. Ці вправи по­трібні для того, щоб навчитися відволікатися від ауди­торії конкретною дією (“публічна самотність”);

2 етап - дія, здійснювана прилюдно в умо­вах домислу. Вона також необхідна для вчителя, але най­повніше засвоюється в сценічному спектаклі. Учитель має навчитися на матеріалі найпростіших сценічних вправ діяти органічно і доцільно в межах сценічної імпровізації (сьогодні, тут, зараз);

3 етап - повторення. Тут відбу­вається переростання імпровізаційної вправи в етюд, в якому фіксується логіка і послідовність дій. Однак важли­во зберегти імпровізаційність як поглиблення творчості.

4 етап (властивий, як правило лише в акторській діяльності) - оволодіння логікою дії в ситуації виконуваної ролі, створен­ня образу (перевтілення).

У будь-яких видах творчості людей цікавить не повер­ховість, формальність явищ, а їх сутність. Лише відчуття сутності дає змогу впливати на довколишній світ, удосконалювати його відповідно до людських інтересів та ідеа­лів.

Технологія - система, яка включає наступні основні компоненти: діагностування, визначення мети, проектування, конструювання, змістовий (інформаційний) компонент, організаційно-діяльнісний на контрольно-управлінський.

Учені розробили технологію впровадження педагогічної теорії в практику. Зокрема, В.І.Журавльов пропонує наступний алгоритм впровадження теорії в практику:

1) вивчення завдань, сформульованих в нормативних документах;

2) аналіз стану практики та співставлення даних із соціальним замовленням;

3) побудова еталона перетворення педагогічної практики;

4) пошук ідей, рекомендацій, які можуть бути впроваджені;

5) розробка комплексної програми, яка включає закономірності етапу впровадження;

6) підготовка дидактичних та матеріальних, інформаційних, організаційних засобів;

7) методична, психологічна, організаційна підготовка учасників впровадження;

8) встановлення зв'язку з авторами рекомендацій.

Яскравим прикладом педагогічної творчості є професійна діяльність В.О.Сухомлинського (1918-1970). Спектр проблем, які цікавили педагога-новатора, досить широкий: гармонійне поєднання навчання та виховання, освіченості та вихованості, перетворення знань у переконання; гармонійний розвиток розумових здібностей дітей в процесі їх навчання; моральна повноцінність особистості в багатстві та багатогранності джерел морального розвитку, в єдності його умов, передумов, методів; постійне збагачення інтелектуального життя шкільного колективу та сім'ї як застава успішного учіння; фактори, що визначають якість уроку (широта кругозору та загальна ерудиція педагога, його професійні знання та методична підготовка, інтелектуальне життя сім'ї та шкільного колективу, позакласна робота та ін.); єдність педагогічних переконань учителів та батьків; гармонійне поєднання всіх видів діяльності директором та ін.

Всі питання знаходили своє творче вирішення в досвіді Павлиської школи, директором якої довгий час був В. Сухомлинський (Табл. 6).

Крім того, В. Сухомлинським розроблена система цінностей учнів, в якій особлива увага належить моральному ідеалу, щастю, свободі, гідності, обов'язку, справедливості, істині, добру, красі. Основою його творчості є увага до людини, її фізичного та духовного розвитку.

Цінною, на наш погляд, є думка В. Сухомлинського про те, що джерелом навчально-виховного процесу є наука, майстерність та мистецтво. Перед педагогом висуваються наступні вимоги: постійно збагачувати та оновлюватися, щодня вдосконалювати педагогічну майстерність - творити нове, направляти гармонійний розвиток та саморозвиток дитини.

У 80-і рр. ХХ століття широкого впровадження набув досвід Ш. Амонашвілі, І.Іванова, Є.Ільїна, В.Караковського, С.Лисенкової, В.Шаталова, М.Щепкіна та ін. Аналіз досвіду педагогів-новаторів показує, що усім їм властиві загальні риси: високий рівень інтелектуального розвитку, педагогічний талант, всебічність організації їх діяльності, неординарність, оригінальність, оптимізм, сильна сила волі, любов до дітей, безкорисне служіння справі навчання та виховання. Цінність досвіду педагогів-новаторів полягає, перш за все, в їх творчості.

В.О.Сухомлинський продовжив розвиток теорії про педагогічну майстерність. У працях В.О.Сухомлинського “Сто порад вчителю”, “Павлиська середня школа”, “Як виховати справжню людину”, “Розмова з молодим директором школи” та багатьох інших велика увага приділяється творчості вчителя в становленні справжньої людини, громадянина, патріота Батьківщини. “Ми маємо справу з найскладнішим, неоцінним, найдорожчим, що в житті, - з людиною. Від нас, від нашого вміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить її громадянське й інтелектуальне обличчя, її місце і роль у житті, її щастя”.

В 80-ті роки ХХ століття творчі педагоги-новатори об'єдналися у творчий рух “Педагогіка співробітництва”. Основні ідеї педагогів-новаторів: 1)співробітництво з усіма учасниками навчально-виховного процесу; 2)навчання без примусу, з оптимізмом, без конфліктів; 3) використання опори в навчанні; 4) система випередження у навчанні; 5) гуманістична система оцінювання; 6) демократизація виховання особистості; 7) самоаналіз, саморозвиток, самовдосконалення особистості тощо.

Педагогами - новаторами є: Ш.Амоношвілі (“В школу - с 6 лет”, “Здравствуйте, дети!”, “Как живёте, дети?”, “Единство цели”); С.Лисенкова (“Когда легко учиться”); І.Волков (”Учим творчеству”, “Цель одна - дорог много”); І.Іванов (“Воспитывать коллективистов”); Є.Ільїн (“Шаги навстречу”, “Искусство общения”, “Рождение урока”, “Путь к ученику”); О.Захарченко (Чубар “Письмо в будущее”): В.Шаталов (“Куда и как исчезли тройки”, “Педагогическая проза”, “Эксперимент продолжается”, “Опорные конспекты по физике - 8 класс”); Л. і Б. Нікітіни (“Мы, наши дети и внуки”).

Розроблена модель педагогічної діяльності педагога, дослідники, зокрема В.Сластьонін, використовували на рефлексивно-діяльнісний, соціально-психологічний та індивідуально-творчі підходи.

Інноваційна діяльність сучасних умовах часто асоціюється з творчою діяльністю, оскільки педагогічна інноватика, як правило, - це новації в галузі освіти, пов'язані з творчістю, впровадженням та поширенням передового педагогічного досвіду.

Для того, щоб учитель розвивав свою педагогічну творчість, необхідно створювати педагогічні умови в реально існуючому навчально-виховному процесі того чи іншого освітнього закладу, які сприяють прояву та розвитку творчої індивідуальності вчителя, формуванню в нього авторської педагогічної технології. До них відносяться:

- формування професійного ідеалу та вироблення на його основі індивідуального стилю діяльності;

- проектування цілісного навчально-виховного процесу на основі співпраці, спільної творчої діяльності всіх його учасників;

- розробка та використання технологій рефлексивної діяльності учнів та вчителів на основі спільної діяльності;

- узгодження об'єктивних технологій та індивідуальних особливостей педагога;

- наявність творчої лабораторії учителя та вихователя (табл. 7, 9).

Реалізація вказаних умов дає можливість вест цілеспрямовану роботу з розвитку професійної творчості вчителя.

М. Поташник так охарактеризував працю вчителя: “Педагогічна праця нетворчою не буває і не бути не може, бо неповторними є діти, обставини, особистість самого вчителя. Саме ці нестандартні фактори сприяють виникненню будь-якого педагогічного рішення. Якщо ж людина, що працює з дітьми, не враховує цих особливостей, то її праця лежить далеко за межами тієї, що називається “педагогічною””.

І. П. Раченко визначає такі рівні педагогічної творчості:

- рівень професійного становлення (арсенал знань, умінь та навичок, які є тим мінімумом, що отримує студент під час навчання у ВНЗ);

- рівень стихійного самовдосконалення (передбачає педагогічну творчість, що базується на професійному становленні, рекомендаціях та досвіді окремих методик);

- рівень планової раціоналізації (характеризується тим, що вчитель запозичає не тільки досвід, але й намагається спроектувати та створити власний ефективний досвід без забезпечення зв’язку між своїми творчими знахідками та звичайними традиційними елементами діяльності);

- рівень оптимізації процесів та результатів праці (характеризується планомірним та систематичним розвитком творчості).

Форми виявлення творчих сил вчителя: творче самопочуття, творче натхнення, творчий пошук чи експеримент, творча педагогічна діяльність, науково – дослідна діяльність.

Особливості педагогічної творчості: обмеженість часу; необхідність завжди давати позитивні результати; публічність обставин творчості; співтворчість усіх учасників процесу тощо. Приклади творчої діяльності можна знайти у педагогічній спадщині Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, О.Духновича, М.Корфа, С.Русової, А.Макаренка, В.Сухомлинського.

До етапів керівництва творчістю науковці (П.Г. Фролова, В.С. Пікельна, В.І. Бондар, Н.В. Турченко, Р.Х Шакуров) відносять: планування (своєрідне визначення завдань) - організація (для підкріплення плану) - координація (установлення єдності між частинами системи) - контроль (перевірка відповідності реального підходу процесу планам) - регулювання - усунення можливих диспропорцій - облік (наочне ведення ефективності заходів, що застосовуються) - аналіз (якісна характеристика навчально-виховного процесу).

Д.Б. Богоявленська виділяє три рівні творчої діяльності: відносно простий - стимульно-продуктивний; евристичий (завдяки якому знаходять узагальнюють закономірності однотипних явищ); креативний - найбільш складний і розвинутий, завдяки якому здійснюються глибокі узагальнення та проявляється авторська проблемна рефлексія, створюються нові рішення.

Складовими педагогічної майстерностіє:

1) Гуманістична спрямованість (ідеали, інтереси, ціннісні орієнтації) - спрямованість на іншу людину (дитина - центр уваги педагога), утвердження найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки та взаємовідносин. Це виявлення професійної ідеології вчителя, його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її змісту, мети, засобів, суб'єктів. Ціннісними орієнтаціями педагога є: а) на себе - самоутвердження (“Я” - справжній вчитель); б) на вихованця (дитина —найбільша цінність, допомогти їй бути щасливою); в) на засоби впливу (програма, способи впливу, заходи); г) на мету педагогічної діяльності (гуманізм - сприяння всебічному розвитку кожної дитини). Відповідальність педагога перед майбутнім, любов до дітей; усвідомлення мети.

Гуманістична спрямованість педагога виявляється в тому, що він вбачає

у вихованцеві, у колезі особистість, суб'єкта, поважає його, і тому тактика його — допомогти особистості самій упоратися з ситуацією.

Прийняття рішення педагогом показано через зовнішні вияви у формі вчинків. Майстерність завжди розкривається в діяльності, причому в діяльності ефективній. Саме таке розуміння майстерності і прийняте в педагогіці.

2) Професійна компетентність: знання, вміння, навички, критичні погляди і оцінки, постійне самовдосконалення, високий рівень загальної культури. А.С.Макаренко наголошував, що головне в житті - не самі знання, а та гармонія, яка виявляється, коли знання добре вміщені в душі, та філософія, яка визначає людину, її світогляд.

Знання вчителя звернені, з одного боку, до дисципліни, яку він викладає, а з другого — до учнів, психологію яких мусить добре знати. Готуючись до уроку, вчитель обмірковує його зміст, методику, враховує особливості сприймання учнів цього віку, класу, власні можливості. Отже, зміст професійної компетентності — це знання предмета, методики його викладання, педагогіки і психології. Важливою особливістю професійних педагогічних знань є їх комплексність, що потребує від учителя вміння синтезувати матеріал для успішного розв'язання педагогічних задач, аналізу педагогічних ситуацій, що зумовлюють необхідність осмислення психологічної сутності явищ, вибору засобів взаємодії. Розв'язання кожної педагогічної задачі актуалізує всю систему педагогічних знань учителя, які виявляються як єдине ціле.

3) Педагогічні здібності: комунікативність, перцептивність (розуміння інших), динамізм особистості (активність, гнучкість впливу), емоційна стабільність (саморегуляція), оптимістичне прогнозування (віра в позитивне в кожній людині, у перспективу її розвитку), креактивність (творчість) тощо.

Здібності до педагогічної діяльності залежать від особливостей перебігу психічних процесів, що сприяють успішній педагогічній діяльності. Аналіз педагогічних здібностей здійснено у низці фундаментальних досліджень.

Здібність (за Н. В. Кузьміною) — це чутливість до людини, яка зростає, до особистості, яка формується. Спираючись на дослідження, можна виокремити такі шість провідних здібностей до педагогічної діяльності:

- комунікативність — професійна здатність педагога, що характеризується потребою у спілкуванні, готовністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції у співрозмовника й відчувати задоволення від спілкування;

- перцептивні здібності — професійна проникливість, пильність, педагогічна інтуїція, здатність сприймати і розуміти іншу людину.

- динамізм особистості — здатність активно впливати на іншу особистість;

- емоційна стабільність — здатність володіти собою, зберігати самоконтроль, здійснювати саморегуляцію за будь-якої ситуації, незалежно від сили зовнішніх чинників, що провокують емоційний зрив;

- оптимістичне прогнозування — прогнозування розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній і перетворення всієї структури особистості через вплив на позитивні якості;

- 6) креативність — здатність до творчості, спроможність генерувати незвичні ідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв'язувати проблемні ситуації.

Здібності до педагогічної діяльності можна оцінити залежно від того, як швидко йде професійне навчання. Сфера впливу, поле тяжіння вмілого педагога поширюються передусім на нього самого. Самовладання, здатність до саморегуляції, емоційна усталеність особистості дають змогу володіти ситуацією. Визначаючи оптимістичне прогнозування як одну з провідних професійно-педагогічних здібностей, ми водночас наголошуємо на зв'язку комплексу здібностей зі спрямованістю особистості вчителя. Професійний оптимізм є опертям на позитивне у становленні особистості будь-якої людини. "Вчитель не має права сказати учневі: "Ніколи..." — це слова народної вчительки Т. І. Гончарової.

4) Педагогічна техніка (форма організації поведінки вчителя): а) вміння використовувати свій психофізичний потенціал як інструмент виховного впливу (володіти своїм фізичним, психічним, емоційним станом; голосом, мімікою, пантомімікою); б) вміння впливати на інших (вербальні, невербальні засоби спілкування). Педагогічна техніка: внутрішня і зовнішня.

Критерії майстерності педагога: доцільність (за спрямованістю), продуктивність (за результатами), діалогічність (характер взаємовідносин з усіма учасниками виховного процесу), оптимальність (у виборі засобів), творчість (за змістом діяльності). Рівні майстерності: елементарний, базовий, досконалий, творчий.

Наслідком творчої діяльності людини є створення нових ма­теріальних та духовних цінностей. Центральне місце в цій діяль­ності займає творче мислення, яке характеризується “створен­ням суб'єктивно нового продукту та новоутвореннями в самій пізнавальній діяльності з його створення" [А. Н. Леонтьєв ].

Проблему формування творчого мислення особистості вив­чали та вивчають багато відомих учених, пропонуючи свої підходи до розв'язання цієї проблеми. Наприклад, Д. Гілфорд вважав, що такий вид мислення інтегрує конвергентне, тобто раціональне, логічне та дивергентне (інтуїтивне, релятивне) мислення. Тому серед основних якостей творчого мислення він назвав такі:

- швидкість як бистрота породжування нових ідей;

- гнучкість як показник різноманіття запропонованих ідей;

- оригінальність як здібність інтегрувати нестандартні ідеї;

- точність як адекватність сформульованої ідеї первісній задумці.

Інший відомий вчений Е. Де Боно розробив програму роз­витку творчого мислення особистості, в основу якої були по­кладені такі основні положення:

- здатність виділяти необхідні та достатні умови розв'язан­ня завдання;

- здатність відсторонитися від набутого минулого досвіду
поведінки в аналогічних умовах;

- здібність бачити багатофункціональність та багатоаспектність кожного предмета;

- здатність комбінування сформованих умінь із різних галу­зей набутого досвіду для розв'язання нових проблем;

- здатність до усвідомлення ідеї, яка превалює в даній сфері знань, та визволення від її впливу.

Авторитетний педагог І. Я. Лернер запропонував вирізнити такі провідні риси творчої діяльності:

- самостійне перенесення набутих знань та вмінь у нову ситуацію;

- бачення нової проблеми у знайомій ситуації;

- бачення нової функції об'єкта;

- самостійне комбінування відомих способів діяльності в новий;

- бачення структури об'єкта;

- альтернативне мислення (мається на увазі різнобічне бачення об'єкта);

- розробка принципово нового способу рішення на відміну від уже знайомих способів та їх комбінацій..

Формування творчого мислення особистості є досить склад­ною проблемою. В першу чергу це пов'язано з неможливістю розробити однозначний алгоритм дій, який би автоматично за­безпечив включення “механізму” творчої діяльності, бо вона є результатом особистої внутрішньої роботи психіки людини, процес якої здійснюється через чергування двох фаз - свідомої та підсвідомої. Зрозуміло, що і першою, і останньою ланкою в цьому ланцюжку є фаза творчої діяльності людини на свідо­мому рівні. Відомо також, що формування творчих здібностей особистості тісно пов'язано з розвитком її інтелекту. Але висо­кий інтелект аж ніяк не можна назвати достатньою умовою для здійснення творчої діяльності. Навпаки, дослідження виявили, що інтелект тільки до певного рівня розвитку позитивно впли­ває на прояв творчих здібностей людини. Більш того, результа­ти експериментів з'ясували, що люди з дуже високим інтелек­том часто менш здібні до творчої діяльності, ніж особи з ниж­чим показником.

Встановлено, що єдиним шляхом ефективного формування творчого мислення особистості є набуття нею власного досві­ду у здійсненні розумових операцій такого виду. Під час на­вчання або напруженої роботи створюються ситуації, які да­ють можливість опановувати такий досвід. Загалом за науко­вими даними, що приводить Н. Ю. Хрящева, “професіонал має потребу в засвоєнні декількох десятків тисяч патернів, які відоб­ражають взаємодію елементів його професійної діяльності, перш ніж він виявляється здатним до знаходження нетривіаль­них, конструктивних рішень та їх здійснення”. Причому результати досліджень свідчать, що засвоєння різно­манітного досвіду в різних галузях людської діяльності підви­щує ймовірність виникнення нестандартних ідей в усіх сферах життя індивідуума, в тому числі і на професійному полі діяль­ності.

У науковій літературі пропонується багато програм, спря­мованих на формування творчого мислення. Вони містять різно­манітні завдання та психогімнастичні вправи з відпрацювання різних етапів цього розумового процесу. На підставі аналізу існуючих першоджерел з даної проблеми нами було розробле­но критерії, яким має відповідати зміст вправ з розвитку твор­чого мислення. До них належать:

- відсутність жорстких обмежень в умовах вправи;

- неоднозначність її розв'язання;

- реальність та типовість запропонованих педагогічних си­туацій.

Першим ввів поняття “майстерність вихователя” і “педагогічна техніка” А.С.Макаренко у своїй статті “Деякі висновки з мого педагогічного досвіду”: “Майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом..., але це спеціальність, якій треба вчити, як треба вчити лікаря його майстерності, як треба вчити музиканта”. Шляхи формування педагогічної майстерності: а) самовиховання загальної та педагогічної культури (потреба, самопізнання, планування, реалізація, контроль, корекція); б) засвоєння професійних знань, вмінь, навичок; в) громадська активність; г) педагогічна практика; д) вивчення передового педагогічного досвіду;

Приклади програм самовиховання знаходимо в К.Ушинського, Л.Толстого. План роботи на кожний день визначав В.Сухомлинський. Навчити професії вчителя неможливо, але оволодіти нею можливо. Чи стане вчитель майстром залежить від системи навчання та, насамперед, від зусиль самих учнів.

Самовиховання — це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети.

Для педагога робота над собою — необхідна передумова набуття і збереження професіоналізму. Це цілеспрямований процес, він є продовженням професійного виховання, коли майбутній учитель з об'єкта виховного впливу (“Я — студент, хай мене вчать”) перетворюється на суб'єкт організації власної життєдіяльності (“Я — майбутній спеціаліст, готую себе до цього”): самостійно обирає мету самовдосконалення, постійно аналізує здобутки професійного зростання, займається самоосвітою. Без такої роботи розвитку власної майстерності не уявляли собі навіть найталановитіші педагоги. А. С. Макаренко неодноразово підкреслював: “Майстром може стати кожний, якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме”, “Кожен з вас, молодих педагогів, буде неодмінно майстром, якщо не покине нашої справи, а наскільки він оволодіває майстерністю, — залежить від власної наполегливості”.

Складові самовиховання вчителя: усвідомлення різниці між уявленням про себе як майбутнього професіонала і реальними можливостями; наявність мотиву- збудника роботи над собою (розуміння невідповідності між “Я-реальним” та “Я-ідеальним”; самопізнання як процес цілеспрямованого отримання інформації про розвиток якостей своєї особистості — складна психологічна дія, якої треба спеціально вчитися. (“Пізнай себе — і ти пізнаєш світ”, — говорить народна мудрість) самопізнання здійснюється через самоспостереження, самоаналіз, самооцінку, самопрогнозування.

Копітка робота над собою дасть учителю можливість у подальшому виробити свій власний індивідуальний стиль педагогічної діяльності як ознаку творчого рівня педагогічної майстерності.

Щодо діяльності вчителя з розробки уроку існують дві протилежні точки зору. Перша: урок — це імпровіза­ція вчителя, попередня його розробка може позбавити його безпосередності, природності в діяльності педагога. Друга: урок має відповідати певним стандартам, адже вчитель не може щоразу винаходити велосипед; використання готового зразка полегшує його діяльність. Якою є ваша думка з приводу цих висловлювань?

Ще на етапі розробки задуму уроку можна спрогнозувати розв'язання одного із головних пи­тань сучасної школи — як наблизити урок до учнів, зро­бити їхнє навчання активним, успішним і особистісно привабливим.

Один із напрямків розв'язання цієї проблеми вбачає­мо у створенні ситуації діалогу на уроці, при яких були б забезпечені наступні умови: а) для активної позиції учня в пізнавальній діяльності, її переходу в самодіяльність; б) для самовираження учня в навчанні, його самореалізації і самоутвердження; в) для задоволення природної потреби учня в міжособистісному спілкуванні з учителем і однокласниками під час спільної пізнавальної діяльності; г) сприймання вчите­лем і учнями себе як особистостей, які мають однакові права на повагу, власну думку в процесі пізнаваль­ного пошуку і намагаються досягти взаєморозуміння на уроці.

Діалог учителя з учнями на уроці насамперед забезпе­чуватиметься досягненням мети, зорієнтованої на особистісний розвиток учня, адже це визначить методи та прийоми навчання, які обере вчитель — чи будуть вони стимулювати пізнавальну активність учня, його творчість, чи будуть спрямовані лише на відтворення, репродукцію знань, їх механічне засвоєння. В останньому випадку важ­ко говорити про діалог як обмін не тільки інформацією, а й особистісним сенсом, та й взагалі важко говорити про справжній обмін, це скоріше однобічна подача вчи­телем інформації для засвоєння учнями.

Термін “надзавдання” широко використовують педаго­ги. Цікаві роздуми щодо цього містить книжка Ю.Л.Львової. Зазначимо, що надзавдання уроку також пов'язують із забезпеченням особистісного розвитку учня на уроці. Якщо мета — це інформування, вплив учителя на учнів, то надзавданням є збудження їх до дії, до розду­мів над почутим, творчості, самостійного поглибленого вив­чення матеріалу уроку. Визначити надзавдання уроку— це означає спрогнозувати характер його післядії, коли в учня відбувається, за висловом О. Блока, “підземне зрос­тання душі”. Умовно можна сказати, що досягнення мети уроку має забезпечити особистісний характер засвоєння нових знань учнем, а розв'язання надзавдання — відкриття ним істини для себе на підставі здобутих знань.

Передумовою досягнення позитивного результату, по-перше, сприймання учнем учителя як особистості, зацікавленої в його інтелектуаль­ному і моральному зростанні, відкритої для спілкування, по-друге, активна позиція учня в пізнавальній діяльності, можливість самоутвердитися в процесі навчання.

Передумовою створення на уроці ситуації діалогу, як відомо, є забезпечення пізнавальної активності учнів. У дидактиці пізнавальну активність визначають як інтен­сивну аналітико-синтетичну мисленнєву діяльність уч­нів, її характеризують високий рівень готовності учнів до оволодіння знаннями, свідоме спрямування зусиль на їх засвоєння, самостійність (І. Ф. Харламов, Т. І. Шамова, В. І. Лозова). Стимулювання активності учня дає йому змогу зайняти позицію співучасника діалогу, який ве­дуть учитель і учні, вступити з ними в контактну взаємо­дію в процесі розв'язання навчальних завдань. Створю­ються передумови для розвитку і реалізації особистіс­ного потенціалу учня, його самоутвердження в навчанні. Отже, важливим складником задуму уроку є визначен­ня своєрідної стратегії навчання, орієнтованої на акти­візацію пізнавальної діяльності учнів, досягнення ними успіху в процесі навчального пізнання.

Пропонуємо орієнтовний план аналітичної діяльності вчителя з визначення цієї стратегії. Здійсніть його апро­бацію під час розробки і захисту власного задуму уроку.

1. Що буде визначальним в організації навчання учнів на уроці: безпосередній вплив учителя (трансляція знань, спонукання до навчання засобами дисциплінарного впли­ву тощо) чи діалог учителя з учнями, який створюва­тиметься шляхом стимуляції їхньої пізнавальної актив­ності (формування мотивів діяльності, пізнавальних інте­ресів, потреб учнів)?

2. На який рівень пізнавальної активності учнів розра­ховано урок (репродуктивний, пошуковий, творчий)? Чим це зумовлено?

3. Як забезпечуватиметься можливість самостійного іні­ціювання учнями навчання? Чи буде мати місце баланс між свободою учня (вибір змісту, методів навчання) і педагогічним керівництвом його діяльністю?

4. Як розв'язуватиметься питання наближення пізна­вальної діяльності учнів на уроці до самодіяльності, забез­печення можливості для самоорганізації, самоконтролю й самооцінки навчання?

Ідею комунікативного забезпечення уроку вперше ви­сунув А. В. Кан-Калік. Оскільки задум уроку вміщує також осмислення характеру взаємодії вчи­теля з учнями, то важливо попередньо визначитися у власній позиції на уроці (це може бути позиція інформа­тора, контролера, помічника, наглядача, споглядача, ор­ганізатора навчання, коментатора) і обрати ту, яка най­краще забезпечить діалог з учнями в різних ситуаціях уроку. Важливо також поміркувати і щодо мети власної діяльності: для чого я маю іти на урок: передати учням свій досвід? збагатити, розвинути їх особистість? утвер­дитися в собі і в очах своїх учнів? виконати свої функціо­нальні обов'язки? виразити себе як особистість? переві­рити свою здатність до педагогічної професії? Зробіть висновок щодо найрезультативнішої позиції вчителя сто­совно оцінки мети власної діяльності на уроці.

Насамкінець ще один штрих у роздумах про роль за­думу уроку. Серйозний підхід до розробки задуму уроку дає змогу виробити у вчителя загальну позитивну уста­новку на урок як діалог з учнями, знімає деякі психоло­гічні бар'єри, допомагає формуванню впевненості в сво­їх діях. Добре, коли вчитель іде на урок з думкою: я обов'язково повинен про це розповісти своїм учням, ок­рім мене і краще мене цього ніхто не зробить; я передчу­ваю, який інтерес збудить нова тема в учнів, я радію з того, що вони збагатяться новим знанням, дістануть і від­чують насолоду інтелектуального пошуку. І перший ка­мінь у народженні цих роздумів теж закладається на етапі розробки задуму уроку.

Дата добавления: 2014-10-23