Государственное агентство рыбного хозяйства Украины 2 страница

З літературознавством трапило­ся трохи інша історія. Ті ж романтики підняли так багато проблем, які сто­сувалися художньої творчості, що у процесі вирішення деяких із них сформувалися цілі наукові школи, напрями, методи. Протягом XIX сто­ліття літературознавство так широко розгалузилося, зробило такі суттєві відкриття, що всім стало зрозуміло: існує, причому вже давно, окрема поважна наука.

На чому зосередилось літерату­рознавство XIX століття? Про головні зацікавлення свідчать назви літерату­рознавчих шкіл (не плутайте їх з лі­тературними школами!): міфологічна, біографічна, культурно-історична, компаративістики. Кожна школа — це також науковий метод, тобто певний підхід до вивчення літератури.

Міфологічна школа, завдяки до­слідженням фольклору, відкрила ве­личезне значення міфів для худож­ньої творчості. Виявилось, що вся світова література вщерть наповнена різноманітними міфами: або націо­нальними, або античними, або міфа­ми, які пов'язані з великими світови­ми релігіями: християнством, ісламом, буддизмом та іншими. Здалося, що вивчати літературу – це й означає вивчати міфи, які її наповнюють. Засновниками міфологічної школи вважать німецьких фольклористів братів Грімм, тих самих братів Грімм, чиїми збірниками казок досі зачиту­ються всі діти світу.

Вивчення міфів привело і до ін­шого відкриття: виявилось, що трап­ляється багато міфів, подібних між собою, у культурах, які не могли кон­тактувати (культурах різних контине­нтів, наприклад). Стало цікаво порів­нювати міфи різних народів, дошуку­ватись їх витоків, порівнювати не лише міфи, а й твори письменників різних народів: часто таке порівню­вання давало несподівані, дуже ціка­ві результати. Так започаткувалась компаративістика, або ж порівняль­не літературознавство. Дослідни­ком, який висунув ідею порівнюван­ня, був англійський вчений Теодор Бенфей.

Порівняльне літературознавство (компаративістика) — напрям і метод у літературознавстві XIX сто­ліття, який у XX столітті виокремився і став самостійною наукою. Ідея по­рівнювати літератури різних народів і шукати типологію тих чи інших явищ виникла завдяки фольклористам, які вивчали так звані міграційні сюжети в казках і міфах різних народів. Спо­чатку фольклористи вийшли на ро­зуміння, що культури світу, навіть дуже віддалені, якимось чином пов'язані одна з одною. За ними і лі­тературознавці почали шукати ті ос­нови, які визначають перегуки, поді­бні явища і тенденції. Всі літератури Європи пройшли через однакові сходинки: Бароко, Класицизм, Про­світництво, Сентименталізм, Роман­тизм, Реалізм. У межах кожної схо­динки можна порівнювати митців, не пов'язаних між собою і знаходити спільні риси: романтики всіх країн чимось подібні між собою, так само й реалісти та інші. Вишукуючи на лі­тературній поверхні збіги і перегуки між митцями різних країн, науковці таким чином і виходили на важливі узагальнення. Завдяки порівняльно­му літературознавству сформувалося розуміння, що існує така єдність, як європейська культура, відбувається осягнення таких феноменів, як Захі­дна і Східна культури. У російській і українській літературах цей напрям пов'язують з іменами О. Веселов­ськсто, М. Драгоманова. Активно вмонтовували українську літературу в загальноєвропейський контекст Іван Франко і Леся Українка, у 20-і роки — М. Зеров та інші неокласики. За радянських часів порівняльне лі­тературознавство було в занепаді, оскільки культивувалось протистав­лення радянської і західної, або ж буржуазної, літератур. Компаративіс­тика могла зруйнувати таке проти­ставлення. Останнім часом в Україні компаративістика активно розвива­ється.

Біографічний метод — літерату­рознавчий метод, започаткований у XIX столітті Ш. Сент-Бевом, автором книги «Літературні портрети». Сент-Бев запропонував новий підхід до аналізу творчості письменника: тре­ба пов'язувати кожен твір з біографі­чним фактом, оскільки біографія ав­тора та його внутрішнє життя так чи інакше відбивається в його творчос­ті. Сент-Бев — попередник психоло­гічного аналізу творчості в зарубіж­ному літературознавстві XX ст. У ра­дянському літературознавстві біогра­фічний метод у дещо спрощеному і соціологізованому варіанті виявляється в такому популярному жанрі, як нарис життя і творчості письменника.

Культурно-історична школа — літературознавча школа і метод у лі­тературознавстві XIX століття, засно­вник — французький науковець Іпполіт Тен, автор книг «Філософія мис­тецтва» та «Історія англійської літе­ратури». В основі — філософія пози­тивізму, розуміння мистецтва як від­творення соціального життя суспіль­ства. Тен намагався пов'язувати тво­рчість митця з широким культурним контекстом, який завжди має націо­нальний характер і визначається своєрідністю національної історії. Незважаючи на близькість Тена до матеріалістичного світогляду, радян­ські літературознавці критикували його за відсутність класових критері­їв, крім того, їм не дуже імпонувала актуалізація національної специфіки мистецтва. І все ж культурно-історичний підхід до вивчення літе­ратури так чи інакше давав про себе знати при вивченні історії світових літератур навіть у радянській науці.

На рубежі ХІХ-ХХ століть у філософії посів важливе місце напрям, який називався інтуітивізмом. Найяскравіше ім’я цього напряму – французький філософ Анрі Бергсон. Бергсон був противником матеріалізму, пози­тивізму і раціоналізму. Він доводив, що цивілізація, яка вибрала шлях технічного розвитку, поступово втра­чає життєдайні зв'язки з природою, а це стає згубним для окремої лю­дини і для людства в цілому. Люди­на — не лише соціальна істота, а й природна, біологічна, вона підпоряд­ковується законам природи так са­мо, як усе живе на планеті. Будуючи технічну цивілізацію, величезні міста, людина поступово втрачає ті риси і якості, які подаровані їй природою. Керуючись лише розумом, люди притуплюють свої інстинкти, зокре­ма, інстинкт самозбереження, який дуже важливий, бо охороняє людину, перестають бачити істинну сутність речей, втрачають мораль і етику, під­порядковуючи її вигоді. Інтуїцію, яка підказує людині у складній ситуації як їй найкраще вчинити, Анрі Бергсон називав третім оком.

Інтуїтивізм мав великий вплив на літературу і літературознавство. Завдяки інтуїтивізму дослідники по­чали наголошувати на ролі інтуїції у процесі творчості, а також підкрес­лювали важливість інтуїтивного сприйняття твору реципієнтом (чита­чем, слухачем, глядачем). Справді, художню вартість твору часто дуже важко (а інколи і неможливо) довес­ти шляхом логічних міркувань. Саме інтуїція допомагає вловити найглиб­ший підтекст твору, відчути його ес­тетичну цінність. Завдяки інтуїтивізму літературознавці почали схилятися до думки, яку у свій час висунули романтики, але потім заперечили позитивісти і реалісти, а саме: най­глибші витоки процесу творчості — ірраціональні. Завжди залишається щось незбагненне, неосяжне у про­цесі творчості; ми ніколи до кінця не зрозуміємо, чому, коли, як виникає геніальний твір, яка людина, завдяки яким якостям здатна його створити. І це треба враховувати при дослі­дженні творчості.

Фройдизм — напрям у літерату­рознавстві XX століття, в основу яко­го покладені ідеї психоаналізу 3. Фройда. Головна ідея фройдизму базується на фройдівському розу­мінні процесу творчості, яку психо-аналітик назвав сублімацією. Сублі­мація — це втілення у процесі твор­чості витіснених у підсвідомість ба­жань і потягів. Аналізувати творчість і твори в аспекті фрейдизму означає знаходити приховані приховані психо­логічні стимули у внутрішньому сві­ті автора. Як пра­вило, витоки цих стимулів знахо­дяться у дитинстві, у взаєминах з ба­тьками. Різноманітні заборони, зроб­лені батьками у дитинстві, вимагають компенсації в дорослому віці.

Психоаналіз у літературознавс­тві — метод аналізу, який передба­чає пошук психологічних витоків тих чи інших якостей твору чи творчості. Найбільш популярним у XX ст. був метод психоаналізу за методикою Зі­гмунда Фройда: літературознавці шукали витоки кожного провідного мотиву чи образу творчості митця в дитячих психічних розладах, компле­ксах і неврозах. Більш поміркований варіант психоаналізу — це пошук відповіді на питання, звідки у твор­чості беруться постійні, усталені (ча­сом настирливі) мотиви і образи. Як правило, за кожним таким обра­зом — важлива сторінка особистого життя автора, часто якесь велике прикре враження дитинства, взає­мини з батьками, рідними. При цьо­му дослідники повинні послуговува­тись не лише літературознавчими поняттями, а й широко залучати пси­хологію, зокрема, психоаналіз осо­бистості. Крім того, потрібно базува­тись на біографічних матеріалах, спогадах, листах, щоденниках — на всьому тому, що може дати ключ до таємниць внутрішнього світу автора.

Формальна школа — школа в ро­сійському літературознавстві 1910-х років. її представники: В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, В. Шкловський, Р. Якобсон, Ю. Тинянов. Основна ідея формалістів звучить так: «Зміст — це форма». Тобто, змісту як такого, «голого», самого по собі не існує, все, що ми бачимо у творі, -— форма. Про зміст ми дізнаємось тільки завдяки формі й через форму. Тому аналіз твору — це аналіз фор­мальних засобів (або прийомів), якими користується автор.

Структуралізм — напрям у літе­ратурознавстві середини XX століття. Ідея структуралізму виникла на пе­ретині етнології (К. Леві-Строс) та лінгвістики (Р. Якобсон, представник формальної школи російського літе­ратурознавства, який у 20-і роки емі­грував і заснував празький лінгвісти­чний гурток). Леві-Строс відкрив уні­версальні закони функціонування пе­рвісного суспільства, суть яких поля­гає у структурованості будь-якого соціального організму. Р. Якобсон, який тривалий час працював на пе­ретині літературознавства і лінгвісти­ки, тлумачив твір як сукупність фор­мальних елементів. Ідеї Леві-Строса допомогли йому зрозуміти закони поєднання формальних елементів у цілісність. Головна ідея структуралі­зму в літературознавстві звучить так: «Художній твір — це текст і структу­ра». Текст — сукупність знаків, які мають значення і можуть бути роз­шифровані (перекладені на звичну мову). Структура —- взаємозалеж­ність елементів, функціонування яких підпорядковується законам, спільним для всіх структур, від атома до соці­ального устрою. Структура — це цілі­сність, яка визначається існуванням домінанти та ієрархії (підпорядкуван­ням по вертикалі). В основі структу­ри — перетин парадигми (вертикалі) та синтагми (горизонталі). Парадиг­матика і синтагматика говору утворю­ється рухом бінарних опозицій, або боротьбою нерозривних протилеж­ностей (кажучи більш звичними сло­вами^- конфліктами, колізіями, анти­тезами тощо)

Структуралізм був дуже поши­рений на Заході в 60-і роки, навіть став модою, що зрештою призвело до спротиву серед науковців. З по­леміки зі структуралістами виник но­вий напрям літературознавства, який пов'язують з іменем французького літературознавця Ж. Дерріди: декон-структивізм. Але особливо активно сперечалися зі структуралістами ра­дянські науковці, яким страшенно не подобалась зосередженість науко­вців на формі твору, на формальних засобах. Радянське літературознавс­тво завжди робило акцент на змісті (ідеї, теми, проблематика, позитивні чи негативні образи-персонажі). При цьому власне художній рівень творів ігнорувався, про нього йшлося ско­ромовкою, у кінці дослідження: мов­ляв, автор ще й використав якісь за­соби. Таким чином підтримувався міф про поділ літератури на прогре­сивну (нашу, соціалістичну) і реак­ційну (західну, буржуазну). Зосере­дженість на формі, яку культивували структуралісти, могла б зруйнувати цей поділ. Але все ж у період так званої хрущовської відлиги західні ідеї проникли в Радянський Союз, багато хто з нау­ковців зацікавився структуралізмом, тим паче, що можна було відшукати і простудіювати твори російських фо­рмалістів, які передували структура­лізму. Отож і в Радянському Союзі з'явилися структуралісти. Зокрема у прибалтійському місті Тарту склала­ся навіть школа (її так і називали: тартуська школа літературознавст­ва), що базувала свої дослідження на ідеях структуралістів Найвідомішим представником цієї школи був Юрій Лотман. Але загалом період дозволу на структуралізм тривав не­довго Вже в 70-! роки радянських науковців почали спонукати до вису­нення альтернативного структуралі­зму методу вивчення художнього твору. Науковці Донецька, викорис­тавши ідеї структуралізму, але усу­нувши якоюсь мірою його крайнощі, спираючись водночас на найвагоміші надбання радянського літературо­знавства, заснували метод цілісного аналізу тексту. Цілісний аналіз текс­ту — це аналіз форми і змісту як єд­ності. Останнім часом ідеї цілісного аналізу поширились, стали активно використовуватись багатьма літера­турознавцями України. Певне, і стру­ктуралізм, і цілісний аналіз тексту — це найменш ідеологізовані, а отже, найбільш об'єктивно наукові відга­луження радянського літературо­знавства, за посередництвом яких сьогоднішні науковці мають можли­вість опановувати найновіші підходи до вивчення твору і творчості письменника.

Екзистенціалізм — напрям у фі­лософії XX століття. Представники — К. Ясперс, Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, X. Ортега-І-Гасет та інші. Буквально від «екзистенція» — буття, існування людини. Виник між класи­чним матеріалізмом та ідеалізмом як своєрідна спроба їх врівноважити. Людину не можна розділити на дух і тіло, вона є матеріально-духовний феномен, і її треба розглядати в пе­ршу чергу в життєвих проявах, у проблемах її існування. Екзистенціа­лісти намагались скерувати людину на активне самопізнання. Тільки са­мосвідомість здатна вивести людину із пітьми її складного, прикрого жит­тя. Екзистенціалісти могли бути ві­руючими чи атеїстами, але всі схо­дились на бажанні допомогти людині у вирішенні її життєвих проблем. По­кладання сподівань на Бога чи на будь-яку суспільну міфологію допо­магає людині тимчасово, а зрештою може лише посилити її страждання. Людина повинна звільнитись від всіх залежностей і жити так, щоб усвідо­мити: ніхто, окрім неї, не повинен нести відповідальності за її "життя. Екзистенціалізм зробив великий вплив на літературу XX століття: мо­тиви самотності, тотальної свободи і залежності людини, абсурду життя, філософського самогубства тощо.

Питання для самоконтролю:

1. Коли і як зароджуються науки?

2. Що таке об'єкт науки? Що є об'єктом вивчення для літературознавства?

3. Коли і чому літературознавство унезалежнилось від інших філологічних наук?

4. Що таке літературознавчі напрями? Чим вони відрізняються від напрямів літе­ратурних?

5. Поясніть різницю в підході до одного твору, якщо аналіз здійснює представник біографічного, культурно-історичного, міфологічного напряму?

6. Згадайте основні ідеї літературознавчих напрямів XX століття: психоаналізу, формальної школи, структуралізму. Як вони впливають на сприйняття і тлума­чення твору?

7. Чи може бути літературознавча наука цілком об'єктивною? За якої умови? Чи допустимий в літературознавстві суб'єктивізм?

Рекомендована література:

1. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. —
Львів, 1996.

2. Галич О., НазарецьВ., Васильєв Є. Загальне літературознавство. — Рівне,
1997.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. — К., 2001.

4. Історія української літературної критики та літературознавства. Хрест. У 3 кн — К., 1996.5. Наєнко М. Українське літературознавство: Школи. Напрями. Тенде­нції. — К., 1997.

СЛОВНИК

Абстракціонізм — від слова «абстракт­ний», напрям у живописі початку XX століття. На зміну фактурному (життєподібному) зо­браженню приходить абстрактне: поєднання геометричних фігур, ліній, кольорів.

Авангардизм — від слова «аван­гард» — той, що попереду; напрями модер­ного мистецтва початку XX століття, які на перший план у своїх програмах висували руйнівні цілі, пропагували антитрадиційне мистецтво, актуалізували експеримент.

Автор — той, хто створив твір; іноді автор присутній у творі як ліричний герой, іноді ніби грає роль автора, спілкується з читачем, часом створює образ наближено­го до себе персонажа, свого другого «я» (альтер его автора). Але навіть коли автор не з'являється у творі, нічим не видає себе, ми відчуваємо його присутність —- по мові, по тому ставленню до героїв чи подій, яке виникає у читачів з волі автора.

Авторська мова — у класичній літера турі на відміну від мови персонажів, яка ві­дображає соціальний і професійний статус героя, містить у собі марковану лексику, авторська мова наближена до літературної. У літературі XX століття, зокрема, у модер­нізмі, авторська мова— це особлива мова, притаманна лише одному автору, вона має безліч фонетичних, лексичних, синтаксич­них особливостей, часто ненормативних.

Акровірш — буквально «крайній вірш», такий вірш, в якому перші літери кожного рядка утворюють якесь слово.

Акт — дія у драмі, відносно завершена частина п'єси.

Акцентний вірш — від слова «акцент», тобто наголос. Це такий спосіб впорядко­вування віршованої мови, коли беруться до уваги лише наголоси, а ненаголошені скла­ди, їх кількість і розташування не мають суттєвого значення. Це тонічна (тон — го­лос, наголос) система віршування в літера­турному варіанті (в усному варіанті тонічна система властива фольклору). Акцентний вірш виник у XX столітті як альтернативний до силабо-тонічної системи віршування. Автор акцентного вірша в українській по­езії — Павло Тичина, у російській — В. Маяковський. В акцентному вірші склад­ніша ритмомелодика, ніж в інших системах віршування. Тут розташування і кількість наголосів утворює багатотональну мелодію, а не монотонну, як у силабо-тонічній сис­темі віршування. Графічний прояв акцент­ного вірша — розриви віршового рядка, різновеликі рядки, винесення в окремий ря­док одного слова. Кількість акцентів регу­люється системою міжрядкових пауз і це­зур. «На майдані коло церкви / Революція іде./ Хай чабан! — усі гукнули, — / За ота­мана буде!» (П. Тичина).

Алегорія — різновид художнього об­разу, буквально означає «говорити інакше»; унаочнення в конкретному образі абстракт­них понять, частіше морально-етичних ка­тегорій: лисиця — алегорія хитрості, віс­люк — впертості тощо.

Алегоричність — у широкому значен­ні — інакомовність (говориться одне, а ма­ється на увазі інше), у більш вузькому — використання у творі наскрізної алегорії

Алітерація — нагнітання приголосних для увиразнення віршової мови з певною змістовною метою. Алітерація на с: «Сипле, стеле сад самотній / Сірий смуток, срібний сніг...» (В. Кобилянський).

Алогізм - буквально «нерозумний >. такий, що не має сенсу: іноді алогізм вико­ристовується як спеціальний засіб з пев­ною метою, але в широкому значенні слова поетична мова вся будується на алогізмах будь-який художній образ — це алогізм від­носно буквального значення слова Скажі­мо, метафора «вітер голосить» — алогізм, бо вітер — не людина, він не здатен голо­сити. Художній образ часто виказує свою присутність саме алогізмом: хоча все написано звичайними словами, але на перини погляд вони здаються беззмістовними

Амфібрахій — трискладовий розмір силабо-тонічної системи віршування коли наголос падає на кожен другий склад

Анаколуф — порушення звичних, граматичних норм з певною художньою метою.

Анакруза — ненаголошені склади о першого наголосу у віршованому рядку.

Аналіз — спосіб вивчення твору, який залежить від загальнотеоретичної концеп­ції, літературознавчого методу чи напряму. Для теоретиків класицизму аналіз твору — це перевірка його на відповідність нормі, правилам, які зафіксовані науковцями у книгах. Представники біографічного методу шукали у текстах натяків на події із реаль­ної біографії автора, представники натура­льної школи аналізували твір з точки зору його відповідності соціальним реаліям епо­хи, формалісти (російська школа початку XX століття) зосереджували увагу на пошу­ку технічних (формальних) прийомів і засо­бів зображення, якими користується автор, структуралісти намагались розчленувати текст на якомога дрібніші частки (елементи) і встановити, який між ними існує зв'язок тощо. Залежно від того, на чому ми зосереджуємо увагу при вивченні твору, можна визначити рівні аналізу: якщо ми зо­середжені на встановленні системи ^віршу­вання, особливостях ритміки, ми аналізує Таких рівнів у тексті існує велика кіль­кість. Коли ж ми не просто описуємо якості твору, а ще й оцінюємо їх, тлумачимо, по­яснюємо, тобто вносимо в аналіз елемент суб'єктивного сприйняття (рецепції), то вже треба вести мову не тільки про аналіз, а й про інтерпретацію. Аналіз мусить підпоряд­ковуватись законам наукового дослідження, бути якомога об'єктивнішим, аргументова­ним, базуватись на фактичному матеріалі, а інтерпретація може бути більш довільною, базуватись на суб'єктивному враженні (ко­жен має право на свою думку). Але не тре­ба забувати, що будь-який аналіз та інтер­претація підпорядковуються важливій меті: осягти твір, зрозуміти, що туди вклав автор і як (якими засобами) здійснив свій намір.

Анафора — однаковий початок частин твору (рядків, строф).

Анекдот — жанр епічного роду літера­тури, що функціонує здебільшого в усній формі; коротка смішна оповідка з дотепною кінцівкою.

Анжанбеман — буквально «перенос»: речення чи словосполучення не збігаються з віршовим рядком: «Плесо спить. В очерет // Тікають перелякані брижжі» (Майк Йогансен).

Анонім — автор, що не оголошує свого імені з певних мотивів, у літературі завжди існує багато анонімних творів — тих, що втратили автора, або автор яких не відомий.

Антитеза — буквально «протистоян­ня»; художній засіб, що посилює експресію твору, він будується на контрастному зіста­вленні різних або протилежних понять: «Мовчать статуї і сміються діти» (С. Гординський, «Люксембурзький парк»).

Античне віршування — віршування в античній поезії, яке будується на впорядко­ваному чергуванні довгих і коротких звуків. З античного віршування запозичили терміни: стопа, розмір, ямб, хорей, дактиль, амфібра­хій, анапест, спондей, пірихій, але в нашому, тобто силабо-тонічному віршуванні вони означають поєднання не довгих і коротких звуків (нашій мові цей поділ не властивий), а наголошених і ненаголошених складів.

Антологія — збірник творів низки письменників.

Антракт — перерва між актами у п'єсі

Антропоморфізм — буквально «вигляд людини» (предмет чи явище уподібнюється людині). Антропоморфізм — це елемент світогляду первісної людини, яка не бачила суттєвої різниці між людиною і світом при­роди, тому справді вважала, що дерева ду­мають, звірі вміють розмовляти, а людина здатна набирати вигляду тварини чи дере­ва, як і навпаки (все може перетворитись і стати чимось чи кимсь іншим). Слід такого сприйняття світу залишився в народній творчості, зокрема, у казках.

Апокрифи — буквально «твори для вибраних»; не художні твори середньовічної літератури з біблійними сюжетами або з іс­торії християнства.

Апофеоз — в античності урочисте уславлення героїв, причисления їх до богів, зараз — достойне увінчування, найвищий прояв почуттів, урочисте завершення величної події.

Архаїзм -- застаріле слово, яке автор використовує з певною художньою метою.

Архетип — первісний образ, пов'я­заний з міфічним сприйняттям світу Явища і атрибути природи, назви родинних зв'яз­ків, речі побуту які оточували первісну лю­дину, словом, всі найдавніші назви предме­тів, явищ, людей мають безліч змістовний нашарувань із-за багатовікового вжитку. Користуючись сучасною мовою, ми не по­мічаємо тих «шлейфів», які тягнуться у віки від кожного давнього слова, але зацікави­вшись, наприклад, етимологією чи історичною граматикою, відкриваємо цікаву, а ча­сом і драматичну долю слів. Коли ж митці оживляють давні прошарки змісту слів у ху­дожніх текстах, вони тим самим виходять на глибинні, тобто архаїчні або ж архептипні образи. Наприклад, у творчості Шевченка образи кобзаря, козака, покритки, степової могили, сліз та інші мають багатошарове значення, часто ускладнене до суперечли­вості, оскільки поняття маркуються (емо­ційно забарвлюються) то позитивно, то не­гативно. Таким чином поет піднімає найда­вніші, найархаїчніші значення цих понять, розширює підтекст своїх творів, надаючи їм максимального узагальнення. Кожен такий образ може бути використаний як символ чи алегорія, але разом з тим він має і ще щось, те, що дає змогу оживити первісний світ, міфічне світовідчуття.

Архітектоніка — синонім до слова «композиція»; має елемент оцінки: гармо­нійна взаємопов'язаність частин твору.

Асиндетон (без сполучників) — зуми­сне опущення сполучників у тексті: «Безна­дійно. Є надія. Ось, на цьому бруку. / Пе­реможці. Піонери. Тисну вашу руку. / Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотліває день. / Пе­реможці. Піонери. Казка. Близько. Йде...» (В. Чумак, «Офіра»). Цей прийом посилює динаміку і експресію вислову.

Асонанс — буквально «звучання в лад», нагнітання голосних звуків з метою увиразнення мови; асонанс на а: «Блукає, лине Біла Панна — / Моя печаль неподо­ланна...» (С. Черкасенко); інше значення — неповна рима, яка утворює співзвучність повтором наголошених звуків: сонці / гори­зонті (В. Сосюра, «Ластівки на сонці»).

Асоціація — картина чи низка картин в уяві читача, яка виникає поряд з іншою — змальованою чи названою. Кожен предмет чи явище має свій асоціативний ряд, який залежить від національної культури і суб'єк­тивного світосприйняття, але загалом ре­презентує якесь понятійне гніздо: скажімо, слово «зірка» має асоціативний ряд, пов'я­заний з усіма поняттями, об'єднаними «не­бом» чи «космосом». В асоціативні ряди потрапляють образи, створені митцями. Скажімо, при слові «хрущі» у кожного украї­нця виникає асоціація з відомим віршем Т. Г. Шевченка. Завдання письменника — свідомо керувати асоціаціями читача. Текст не повинен викликати непередбачуваних асоціацій, які можуть суперечити задуму і псувати враження від твору.

Афоризм — думка, що запам'я­товується, бо викладена стисло і містко.

Байка — жанр епічного роду, який бу­дується на алегорії, коли дійові персона­жі — звірі, предмети — уособлюють якості людей. Байка завжди містить мораль, бо без моралі можна алегорію зрозуміти не так, як хотів автор.

Балада — ліро-епічний жанр, особли­во поширений у романтиків. Яскравий ліри­чний мотив поєднується з сюжетною опо­віддю.

Бароко — епоха в історії європейської культури, художній метод і стиль. Бароко як художній метод — це єдність барокового світосприйняття (барокової людини) і баро­кового стилю. Барокове світосприйняття базується на романтичному типі художньо­го світосприйняття (див. «тип художнього світосприйняття») і відповідній концепції творчості. Людина бароко — це людина, що поєднує в собі Бога і Демона, які змага­ються за її душу. Всупереч цілісності та га­рмонійності, яку бачили в людині діячі по­передньої доби — Ренесансу, митці бароко відкрили ускладненість, суперечливість, конфліктність внутрішнього життя людини. Не знаючи витоків цієї складності, поясню­вали її боротьбою зовнішніх світових сил. Бароко змагалось з раціоналістичним під­ходом до мистецтва, плекало все містичне, таємниче, химерне. Все ірраціональне спі­віснувало з реальним на рівних правах. Відповідний стиль — домінування умовних (уявних, гротескних, фантастичних тощо) форм, химерність і надмірність художніх за­собів. Відчуття химерності виникає завдяки поєднанню непоєднуваних елементів, від­чуття надмірності — із-за широкого і щед­рого використання прикрашувальних засо­бів. Митці бароко особливо цінували мета­фору, яку вважали не просто вагомим еле­ментом стилю, а осереддям поезії. Баро­ко — перший в європейському мистецтві цілісний художній метод і стиль. У XX сто­літті він відродився у стилі необароко і ба­гато чим живив поетику художнього методу і стилю сюрреалізму.

Білий вірш — вірш без рим.

Бінарні опозиції — буквально «проти­стояння двох членів». Термін структуралізму. Використовується часто замість понять «конфлікт», «антитеза», «суперечність» тощо Бінарні опозиції — джерело будь-якого руху Це ті дві протилежності, між якими існує на­пруга, що рухає сюжет чи ліричну тему.

Біографічний метод — літературозна­вчий метод, започаткований в XIX ст Ш. Сент-Бевом, автором книги «Літературні портрети». Сент-Бев запропонував новий підхід до аналізу творчості письменника треба пов'язувати кожен твір з біографіч­ним фактом, оскільки біографія автора та його внутрішнє життя так чи інакше відби­вається в його творчості. Сент-Бев — попе­редник психологічного аналізу творчості в зарубіжному літературознавстві XX ст. У радянському літературознавстві біографіч­ний метод у дещо спрощеному і соціологізованому варіанті виявляється в такому по­пулярному жанрі, як нарис життя і творчості письменника.

Бурлеск — буквально «жарт»; жанр, в якому пародіюється якийсь відомий твір: Котляревський створив «Енеїду» як пародію на відомий твір Вергілія.

Буфонада — буквально блазнювання; характерна риса народного театру, коли на площах мандрівні актори, блазні, скоморо­хи тощо розігрували сценки з підкреслено брутальними жартами. Елементи буфонади часто трапляються у творах драматургів (М. Гоголь, М. Куліш).

Дата добавления: 2014-11-25