Государственное агентство рыбного хозяйства Украины 5 страница

Постмодернізм — сучасний період в історії європейської культури, явище, яке самою лише назвою засвідчує свою внут­рішню залежність від попередньої епохи — від модернізму. Можна сказати, що кожна значна епоха мала своє продовження, від­луння, своєрідний епілог за межами свого часу. Скажімо, посткласицизмом можна вважати проствітницький реалізм XVIII ст. Після романтизму, у самому розпалі реалі­зму продовжували з'являтися романтичні твори, які, однак, вже суттєво вирізнялись від тих, що були написані в межах епохи. Яскравим постромантиком був Едгар По. Своєрідним постреалізмом у наступну до­бу, яка належала вже модернізму, стало явище натуралізму (натуралізм співіснує і якось співвідноситься з модернізмом, хоча концептуально він є продовженням реаліз­му). Отже, нічого випадкового в тому, що виник після доби модернізму постмодер­нізм, немає. Щоправда, постмодерністи у своїх гаслах не стільки продовжують, скіль­ки заперечують (пародіюють, висміюють) модернізм, але це не означає, що постмо­дернізм є чимось принципово іншим. Кращі твори сучасних письменників — це твори модерністські, але новий час, друга поло­вина XX століття, відбивається на творчості, модерністи теперішні чимось відрізняються від модерністів початку століття, і це при­родно. Постмодернізм — це спосіб опосе­редковування модернізму, спосіб брати з нього все, водночас перебуваючи за його межами, не розчиняючись у його потоці. Постмодернізм більшою мірою ігрове мис­тецтво, більш літературне, ніж модернізм. Автор часто ховається за абсурдною гроте­скною маскою, або ж намагається зовсім зникнути з тексту, хоча при цьому демон­струє перед нами не історично-об'єктивний світ, як це роблять реалісти, а наскрізь умовний, абсурдний чи фантастично-натуралістичний. Постмодернізм — мистец­тво цитат, парафраз, літературних алюзій, стилізацій, пародіювань тощо. Це своєрідна гра в літературу.

«Потік свідомості» — стильовий на­прям у модерністській літературі початку XX століття, згодом — прийом зображення внутрішнього світу героя. Формально потік свідомості є внутрішнім монологом у поєд­нанні з калейдоскопічним зображенням (людина одночасно думає про різні речі, перескакує з одного на інше, її внутрішній світ — це не окремі психологічні стани, а потік, який ніколи не зупиняється). Класич­ний твір з використанням потоку свідомос­ті — роман Дж. Джойса «Улісс». У сучасній українській літературі цей прийом викорис­товується доволі широко (Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Медвідь та інші).

Прекрасне — провідна категорія есте­тики, історично та соціально зумовлені уяв­лення про довершене, гармонійне, ідеаль­не; те, що спричиняє естетичні переживан­ня, приносить естетичне задоволення. По­няття про прекрасне пов'язане з естетич­ним ідеалом (див. статтю): природа чи лю­дина, яка втілює наближення до естетично­го ідеалу, прекрасна.

Пригодницька література — епічний прозовий жанр, який базується на зобра­женні пригод (виключних подій), відрізня­ється напруженою, примхливо ускладненою сюжетністю, посиленням розважальної фу­нкції, щасливим фіналом, романтичною прямолінійністю.

Прийом (засіб) — первинний елемент форми, техніка зображення, побудови, під­креслення чи вияву чогось.

Примітивізм — течія в живописі поча­тку XX століття, яка вникла із захоплення примітивами — творами художників-самоуків (народних майстрів). Зумисне спрощене зображення: таке, як на дитячо­му малюнку (площинне, окреслене грубими лініями, наповнене різнорідними деталями тощо). Примітивізм — це спроба відтворити наївне (не зіпсоване освітою, містом, циві­лізацією) світосприйняття, яке є глибоко поетичним, свіжим, вміє звичне зробити незвичним.

Прислів'я — короткий віршований жанр фольклору, образне судження з емо­ційною оцінкою.

Притча (Парабола) — оповідь з мо­раллю в інакомовній формі, широко вико­ристовується в Біблії, загалом релігійних текстах, у проповідях, повчаннях, ідеологіч­них і політичних промовах тощо. У XX сто­літті, зокрема, у літературі модернізму, притча набула широкого розповсюдження в художніх творах. Коли проста побутова іс­торія універсалізується, за нею проступає глибокий філософський сенс. Коли твір слугує своєрідною ілюстрацією для філо­софської ідеї, ведуть мову про його притчевість: твори Ф. Кафки, Б. Брехта, А. Ка­мю, А. Платонова, В. Барки. Притчі викори­стовував у своїх педагогічних оповіданнях В. Сухомлинський.

Проза — буквально проста мова, на відміну від віршованої, яка є непростою, а штучною, зумисною. Різновид художньої мови, пов'язаний з епічністю, описовістю (вірш тяжіє до лірики, діалог — до драми).

Прозаїзм — поняття, яке виходить із протиставлення прози (як мови звичайної) і поезії (як мови особливої, піднесеної); як­що якесь слово чи засіб впадає в око як надто звичайне чи буденне на тлі загальної поетичності тексту, його можна назвати прозаїзмом. Антонім до прозаїзму — поетизм. Прозаїзми і поетизми, які виникають внаслідок змішування різнорідних, стильо­вих шарів, слугують засобом додаткового увиразнення мови твору.

Пролог — вступ до оповіді, те, що пе­редувало подіям, але безпосередньо з ни­ми не пов'язане (на відміну від експозиції).

Просвітництво — період в історії єв­ропейської культури, якому передував кла­сицизм. Видатні просвітники Європи — Во­льтер, Дідро, Лессінг. Виділяють у межах цієї доби літературний напрям просвітниць­кого реалізму («Робінзон Крузо» Д. Дефо). Просвітництво акцентувало виховну роль літератури, сперечалося з класицистами, відстоюючи більшу свободу творчості, але загалом просвітники були продовжувачами засад класицизму, класицистської концеп­ції творчості. Просвітництво з його бачен­ням людини у соціальному контексті пере­дувало досягненням реалізму XIX століття.

Прототип — реальна людина, яка ста­ла героєм художнього твору. Герої реаліс­тичної літератури часто мають прототипів. Це не завжди «списування» з життя. Інколи реальна людина є лише поштовхом для пе­вного узагальнення чи, навпаки, стає уосо­бленням раніше проведеної типізації. У ширшому значенні прототип — це першо­основа, джерело художнього образу.

Процес творчості — те, що відбува­ється у внутрішньому світі митця, коли за­мислюється, виношується і втілюється твір. Мета творчого процесу — художньо доско­налий твір. Залежно від типу творчої осо­бистості (Геній, Романтик чи Майстер, Реа­ліст) актуалізуються різні елементи творчо­го процесу: процес чи результат. Для Генія і Романтика важливий процес, він є само­достатнім, оскільки це надзвичайний стан, коли всі сили особистості концентруються на осягненні чогось, коли переживаються особливі емоції. Для Майстра, Реаліста творчий процес суворо підпорядкований меті, кінцевому результату, тому важливі­шим стає не натхнення, а праця, виношування і відповідне оформлення задуму.

Псалми — пісні релігійного змісту.

Псевдонім — ім'я, яке використовують автори замість власного імені, підписуючи свої твори. Часом псевдоніми бувають ви­мушеними: коли з тих чи інших причин ав­торові потрібно приховати себе, інколи во­ни обираються з творчою метою.

Психологія творчості — 1. Галузь пси­хології, яка вивчає психологію творчої осо­бистості. 2. Психологія творчого процесу. У XX столітті декілька видатних психологів запропонували своє тлумачення процесу творчості, що, у свою чергу, впливало на літературу і літературознавство. Загалом пошук відповіді на питання, чому і як люди­на щось створює, є важливою частиною ба­гатьох гуманітарних наук. Найбільш поширені концепції психології творчості — інтуїтивізм (Анрі Бергсон), фройдизм (3. Фройд), концепція К. Г. Юнга.

Психологізм у літературі — характер зображення внутрішнього світу людини, який у різні періоди, у різних літературних напрямах суттєво відрізняється. Варто зна­ти і враховувати три типи психологізму, сформовані в історії європейської літерату­ри: романтичний, реалістичний і модерніст­ський. Романтичний тип психологізму —- це безпосереднє відтворення автором власних емоцій, переживань, станів. Реалістичний тип психологізму найбільш опосередкова­ний: автор конструює, моделює психологію, тобто внутрішній світ кожного героя. Пси­хологія реалістичного персонажа змальову­ється як показ внутрішніх витоків тих чи ін­ших вчинків, морально-етичного вибору, еволюції чи деградації героя. У модерніст­ському творі психологізм рівною мірою суб'єктивний і опосередкований — автор створює образ чи образи, в яких втілює самого себе, свої глибокі інтимні пережи­вання і проблеми.

Психоаналіз у літературознавстві — метод аналізу твору і творчості, який пе­редбачає пошук психологічних витоків тих чи інших рис. Найбільш популярним у XX ст. був метод психоаналізу за методикою Зігмунда Фройда: літературознавці шукали витоки кожного мотиву і образу творчості митця в дитячих психічних розладах, ком­плексах і неврозах. Більш поміркований ва­ріант психоаналізу — це пошук відповіді на питання, звідки у творчості беруться по­стійні, усталені (часом настирливі) мотиви і образи. Як правило, за кожним таким об­разом — важлива сторінка особистого жит­тя автора, часто якесь велике прикре вра­ження дитинства, взаємини з батьками, рі­дними. При цьому дослідники повинні по­слуговуватись не лише літературознавчими поняттями, а й широко залучати психоло­гію, зокрема, психоаналіз особистості. Крім того, потрібно базуватись на біографічних матеріалах, спогадах, листах, щоденни­ках — на всьому тому, що може дати ключ до таємниць внутрішнього світу автора.

Розв'язка — елемент сюжету, вирі­шення (розв'язання) конфліктних стосунків у творі, як правило, наприкінці розвитку подій.

Розмір віршовий — у силабо-тонічній системі віршування кількість дво- і триск­ладових стоп у рядку (чотиристопний ямб).

Реалізм — 1. Тип художнього світо­сприйняття, який визначається домінантою об'єкта над суб'єктом. Коли зовнішній світ домінує над внутрішнім світом людини, її розуміння мистецтва неодмінно буде ви­значатись наслідуванням життя. Реалізуючись у різні епохи, реалізм як тип худож­нього світосприйняття оформлювався в рі­зні художні методи, бо, по-перше, у різні часи розуміння життя і вміння його насліду­вати (в чому саме наслідувати) — різні. 2. Художній метод. У найширшому значенні — наслідування життя у формах самого життя. У точнішому варіанті реалізм має у визна­ченні поняття, яке прив'язує його до епохи, в яку він оформився: просвітницький реа­лізм, критичний реалізм, натуралізм, соціа­лістичний реалізм, неореалізм. 3. Художній стиль. Орієнтація на функціональну підпо­рядкованість засобів меті вірогідного зо­браження життя.

Реалізм соціалістичний — варіант ре­алізму, який сформувався в умовах тоталі­тарного радянського режиму. Вперше тео­рія соціалістичного реалізму була оголоше­на на першому з'їзді письменників СРСР у 1934 році. Це була жорстка орієнтація на певні канони і правила. Письменники муси­ли відображати не все життя і не так, як схочеться, а так, як потрібно з огляду на роль літератури в побудові нового соціаліс­тичного суспільства. Регламентація стосу­валась всіх аспектів творчості: теми (писати тільки про позитивне в житті), ідеї (утвер­джувати ідеали соціалізму), пафосу (тільки оптимістичний пафос), конфлікту (класова боротьба), героїв (жорсткий поділ на пози­тивних, тих, що служать революції, і нега­тивних, ворожих революції і соціалізму). У галузі форми чітка орієнтація на життєподібність, ворожість до умовних форм. Але оскільки життя можна було зображати тіль­ки вибірково, правдоподібність творів соцреалізму часто була вдаваною або й фаль­шивою. Кращі твори соцреалізму написані у 20-і роки, коли новий метод ще не ідеологізувався. Не ідеологізований соцреалізм — це твори, в яких письменники намагались поєднати реалізм і романтизм в органічне ціле. При настанові на відтворення реаль­ної дійсності — утверджувати віру в майбу­тнє, позитивного героя, ідеалізм. Таким є, наприклад, роман А. Головка «Бур'ян». Як правило, ці твори знаходились на шляху до модернізму. Але ідеологія того часу змушу­вала митця дивитись не всередину себе, а назовні. Тому зрештою мусив відбутись ви­бір — або модернізм, або соцреалізм. Ті, хто обрав шлях усередину себе і до моде­рнізму, були репресовані.

Ремарка — пояснювальні слова авто­ра у драматичному творі, які беруться до уваги режисером, але на сцені, як правило, не озвучуються. У XX столітті драматурги посилили роль ремарок, відчутно збільши­вши їх обсяг. У такому разі ремарки при­значені читачеві й розширюють художньо-філософський сенс твору.

Ремінісценція — разом зі стилізацією та алюзією спосіб залучення у твір і твор­чість культури попередніх епох. Автори час­то використовують образи, композиційні прийоми, сюжетні елементи відомих творів національної і світової літератури. На су­цільних ремінісценціях будується сучасна література, особливо твори постмодерніз­му, сучасний автор постійно пам'ятає, три­має в голові літературу попередніх епох, відштовхується від одних і орієнтується на інших письменників. Але кожне запозичен­ня ніби привласнюється автором, пере­осмислюється, набуває нового значення: «Антонич був хрущем і жив колись на виш­нях, / на вишнях тих, що їх оспівував Шев­ченко»: ремінісценція із Шевченка у вірші Б.-І. Антонича.

Ренесанс (Відродження) — епоха в історії європейської культури, яка прийшла на зміну Середньовіччю. Відродилась Анти­чність після довгого забуття, у першу чер­гу — античний світогляд. Людина Ренесан­су — це людина, що поставила себе у центр всесвіту, реабілітувала, після серед­ньовічного занепаду, життя плоті та матері­ального світу. Тому Ренесанс — це відро­дження соціального життя, активний рух до створення матеріальної, а згодом і техніч­ної цивілізації. У мистецтві Ренесанс про­довжував Арістотеля: «Мистецтво — це на­слідування життя». У наслідуванні життя майстри Ренесансу досягли великих успіхів, особливо у скульптурі та живописі. Видатні майстри Ренесансу Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель та інші вміли створю­вати не лише геніальні твори, а й точні, по­будовані на чітких правилах, копії предметів навколишнього світу.

Репліка — фраза учасника діалогу, коментар стороннього спостерігача події.

Ретардація — буквально «запізнення», прийом умисної затримки подій різноманіт­ними відволіканнями від сюжету: описами, спогадами, алюзіями.

Рефрен — слово, образ, вислів, який повторюється протягом твору і містить у собі художнє навантаження, пов'язане з ідеєю, пафосом, домінуючим настроєм твору.

Рецепція — сприйняття художнього твору.

Реципієнт — той, хто сприймає худо­жній твір (читач, слухач, глядач тощо).

Ритм — 1. У широкому значенні сло­ва — все, що повторюється. 2. Спосіб ор­ганізації віршованої мови, повтор елементів вірша: строф, рядків, стоп, складів, наголо­сів, закінчень тощо.

Ритміка — звукова основа інтонації твору.

Ритмічна проза — елементи ритмоме­лодики віршованого твору у прозі (наяв­ність ритму, поетичний синтаксис тощо).

Рима — співзвучність клаузул (клаузу­ла — закінчення рядка після останнього на­голосу).

Риторичні фігури — від слова ритори­ка (колись наука про красномовство); ри­торичні (з метою посилення пафосу) звер­тання, питання тощо в художньому тексті.

Роди і види літератури — літературу споконвіку поділяли на роди (епос, лірика і драма) та види (проза, вірш, діалог). Зале­жно від критеріїв поділу, тлумачення цих понять могло бути різним. Але загалом три літературні роди втілюють три сфери жит­тєвих проявів: лірика покликана відобража­ти внутрішнє життя людини (суб'єктивне), епос — зовнішнє (об'єктивне), драма — їх органічне поєднання.

Роман — жанр епічного роду літера­тури. Слово «роман» пов'язане з поняттям «романські мови»: у Середні віки вся літе­ратура послуговувалася латиною, коли ж який автор послуговувався рідною мовою (французькою, іспанською, італійською), щоб його могли зрозуміти прості люди, це ставало наче своєрідним викликом тради­ції. Жанр оповіді, в основу якої було покла­дено опис життя звичайної людини, існував у літературі ще з античних часів. Але коли була усвідомлена природа жанру, а саме його демократичний характер, простота, доступність, захоплююча сюжетність і роз­важальність, виник термін «роман». Почи­наючи з 16 століття, європейський роман з кожним новим етапом розвитку літератури набуває все більшої популярності, а в XIX, XX століттях є безумовним лідером серед усіх літературних жанрів. Щоправда, в істо­рії роману бували смуги занепаду, коли письменники і науковці палко сперечалися про кризу жанру, про вичерпаність роман­них тем тощо (ці дискусії відбувались у 10-20-і 50-60-і роки XX століття), але щоразу роман знаходив шляхи виходу із кризи і знову відвойовував передові позиції в літе­ратурі. Роман — мобільний жанр, який лег­ко пристосовується до будь-яких умов, всмоктує художні засоби інших жанрів і ро­дів, тому різновидів роману існує дуже ба­гато. Окрема проблема — класифікація ро­манів. Найбільш поширені класифікації — це синхронна (або тематична: соціально-побутовий, кримінальний, пригодницький роман тощо) і діахронна (або історична: ан­тичний роман, лицарський роман, просвіт­ницький, модерністський, постмодерністський). Існують й інші класифікації.

Роман у віршах — жанровий різновид роману. Віршова форма у поєднанні з епіч­ною оповідною настановою дає ліро-епічну форму. Загалом це досить рідкісний жанр. Відомі твори — роман О. С. Пушкіна «Євге­ній Онєгін», роман «Маруся Чурай» Ліни Ко­стенко. Як правило, романи у віршах пи­шуть поети, коли усвідомлюють потяг до іс­торичної чи соціальної тематики. Роман у віршах виростає із великої поеми.

Романс — походження терміну спільне зі словом «роман»: написаний романською мовою. У даному випадку мається на увазі іспанська мова, оскільки саме Іспанію вва­жають батьківщиною романсу. Романс — це лірична пісня про кохання.

Романтизм — епоха, напрям у літера­турі та мистецтві XVIII — початку XIX століть, творчий метод, стиль. Романтизм як твор­чий метод базується на романтичному типі світосприйняття. В епоху романтизму було усвідомлено романтичний світогляд, розбу­довано відповідну концепцію творчості. Са­ме романтики змогли створити переконли­ву опозицію щодо ренесансно-класицистського мистецтва, хоча полеміку з класи­цизмом розпочали просвітники, якоюсь мі­рою продовжували сентименталісти. Отже, головними опонентами романтиків були класицисти. Опозиція розпочинається на найбільш загальному рівні концепції твор­чості. Арістотелівська настанова на мистец­тво як наслідування життя була відкинута романтиками. Натомість вони відстоювали автономність, самодостатність мистецтва у порівнянні з життям. Цінність мистецтва полягає в його художності, у тому, що воно мистецтво, а не в тому, щоб відображати життя чи виховувати людину. Хоча ці функ­ції теж йому притаманні, але головною му­сить бути естетична функція. Замість орієн­тації на зразок і норму романтики актуалі­зували свободу творчості, пріоритет на­тхнення, уяви, фантазії. Раціоналізму класицистів романтики протиставили ірраціо­нальність (таємничість, неосяжність) про­цесу творчості. Як логічний результат — широке використання умовних форм. Важ­ливою засадою романтичного мистецтва є його індивідуалізм, який суттєво відрізнявся від індивідуалізму доби Ренесансу. Роман­тики відстоювали цінність будь-якої людсь­кої особистості, незалежно від її соціально­го статусу чи ролі. Романтики — прихильни­ки всього природного, починаючи від про­цесу творчості та завершуючи життям се­ред дикої природи. Саме вони започатку­вали зацікавлення всім особливим, непо­вторним, причому поширили це зацікав­лення також на національну належність. Романтичний стиль — це особливий стиль, який користується іншою мовою, протиста­вленою звичайній, повсякденній мові. Це піднесений, поетичний, прикрашений стиль, насичений різноманітними художніми засо­бами. У цьому плані романтизм передує письменникам-модерністам XX ст., які теж любили насичувати текст образами. Але у модерністів образність стає більш індивіду­алізованою.

Сага — буквально сказання, оповідь про героїчні події, жанр, поширений у Се­редні віки в Ірландії та Ісландії. У XX століт­ті жанр саги переосмислено і використано з метою підкреслення особливої епічної настанови («Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсї — це роман-епопея, спроба охопити історичне життя народу протягом кількох поколінь).

Сарказм — вбивча іронія, головний засіб сатиричного зображення. Від іронії сарказм відрізняється відвертістю, нама­ганням дошкулити адресата. Багато сарка­стичних висловів у творах Т. Г. Шевченка («Німець скаже: «Ви моголи!». / «Моголи! моголи» / Золотого Тамерлана / Онучата голі. / Німець скаже: «Ви слав'яне». / «Слав'яне! слав'яне!» / Славних прадідів великих / Правнуки погані» — поема «І мер­твим, і живим, і ненародженим»).

Сатира — таке зображення дійсності, яке скеровується негативним ставленням автора до неї. Сатира — принципове, тота­льне заперечення того, що існує, незгода з соціальним устроєм, морально-етичними нормами суспільства тощо. Сатира корис­тується розгалуженою системою прийомів і засобів. Існують сатиричні жанри і елемен­ти сатири в окремих творах. Природа сати­ричного зображення залежить від типу ху­дожнього світосприйняття, який, у свою чергу, визначає ієрархію художніх ціннос­тей. Якщо головне — це ідеали, духовні цінності (романтик), то неприйняття дійсно­сті буде стосуватись у першу чергу мора­льно-етичних засад, якщо головне — мате­ріальні цінності (реаліст), то сатиричне ста­влення зосереджується на соціальному устрої, який є головною причиною бідності, приниженості, рабства.

Сентименталізм — літературна течія в Європі XVIII століття. Використавши деякі настанови Просвітництва (зокрема, його захист людини із соціальних низів як пов­ноправного естетичного об'єкта), сентиме­нталісти зосередились на тій сфері життя, яка раніше вважалась несуттєвою, не вар­тою уваги митців: на сфері побуту, дріб­ниць, повсякденних почуттів. Сентимента­лізм як стиль — це посилена емоційність (іноді її називали сльозливістю), яка утво­рюється завдяки широкому використанню прикрашувальних засобів, поетизмів, рито­ричних фігур тощо. Сентименталізм базу­ється на романтичному типі світосприйнят­тя, тому він був своєрідним прологом до епохи Романтизму.

Силабічне віршування — система ві­ршування, спосіб впорядковування віршо­ваної мови, який базується на рівноскладо­вості рядків.

Силабо-тонічне віршування — систе­ма віршування, спосіб впорядковування віршованої мови, який базується на повторі стоп (стопа — група наголошеного і ненаголошених складів).

Символ — образ, який утворюється шляхом розширення у значенні (абстрагу­вання) конкретних понять. Якщо під слова­ми «гроза», «вітер», «море» ми маємо на увазі не явища чи атрибути природи, а сус­пільні події: повстання, соціальні зміни, ве­лику кількість чогось, це означає, що ми ви­користали конкретне поняття як символ абс­трактного. У конкретному міститься натяк на щось більше і глибше. Символами наповне­на мова, оскільки мові загалом властива си­мволічність (слово багатозначне).

Символізм — напрям, стиль, художній метод. Напрям символізму сформувався наприкінці XIX століття у французькій літе­ратурі, на рубежі століть поширився на лі­тератури Європи, а до 20-х років XX століт­тя більшість літератур світу пройшла через етап опановування символістською естети­кою і поетикою. Філософія і естетика сим­волізму — це художній метод символізму. Зміст символізму як художнього методу ви­значає філософія двох світів, яка сформу­валася у християнському Середньовіччі та була властива також багатьом романтикам. Згідно з цією філософією, світ видимий, матеріальний — не єдиний світ, що існує. Існує інший світ, небесний, духовний, ідеа­льний, цей світ вищий, ніж матеріальний. Все земне — тлінне і скороминуще, все не­бесне — вічне і нетлінне. Релігійні люди під вищим світом мали на увазі божественний світ, рай, а поети поняття «вищий світ» розширили, помістивши туди будь-які про­яви духовного життя, у першу чергу мисте­цтво. Звідси — естетика символізму, яка ставить мистецтво вище, ніж реальне жит­тя. Головне покликання поета — прагнення до вищого світу, відчування і осягання йо­го. У своїх творах поет мусить розказувати іншим про вищий світ, кликати туди. Але оскільки вищий світ звичайна смертна лю­дина побачити не здатна, описувати його неможливо, можна лише натякати, вказува­ти, а робити це можна за допомогою мови символів. Символістський стиль формуєть­ся тоді, коли символ стає головним серед усіх зображувальних засобів. Всі конкретні поняття вживаються як багатозначні, як си­мволи. Символи завжди використовувались поетами. Але символісти зробили їх осно­вою філософії і естетики. У символістсько­му тексті все наскрізь символічне, тому си­мволістський текст багатозначний, багато­вимірний, багатоплановий.

Синекдоха — різновид метафори, ко­ли перенос значення відбувається між предметами, які мають кількісну взаємоза­лежність: однина вжита замість множини (ворог наступає), частина замість цілого (головою ризикував).

Синкретизм — визначальна риса пер­вісного, або обрядового, мистецтва, яка досі зберігаються у народній творчості: ви­ди мистецтва, в яких елементи різних мис­тецтв (музики, співу, танцю, словесного мистецтва) є нероздільним цілим. Синкре­тизм у ширшому значенні — первісна єд­ність елементів, які згодом відокремились.

Синтагма — буквально разом побудова­не, ритміко-інтонаційні, семантико-синтаксичні частини висловлювання. 2. Термін стру­ктуралістів, який використовується при члену­ванні горизонтальної площини твору (взаємо­залежність суміжних компонентів).

Синтаксичні (або стилістичні) фігу­ри — синтаксичні засоби увиразнення ху­дожньої мови, до них належать всі численні повтори на рівні слова і речення (в тому числі анафора, епіфора, градація, парономазія), протиставлення (антитеза, оксимо­рон), риторичні фігури (риторичні питання, оклики), порушення синтаксичних норм з метою посилення експресії (інверсія, ана­колуф, еліпсис, асиндетон), синтаксичний паралелізм.

Слово образне — слово і образ — по­няття взаємопов'язані, головне джерело художніх образів — мова, будь-яке слово може функціонувати як назва, як однознач­не поняття і водночас видозмінюватись і ставати образом. Образом слово стає тоді, коли в ньому актуалізується багатознач­ність, коли воно допомагає щось узагаль­нити на інтуїтивно-чуттєвому рівні. Слово образне завжди відтворює неповторність суб'єктивного світовідчуття.

Сонет — стійка жанрова форма ліри­ки, вірш, який складається з двох катренів і двох терцин.

Спондей — стопа з двома наголосами у двоскладових розмірах силабо-тонічного віршування.

Стилізація — підробка стилю; буває підробка пародійна, з метою висміювання чийогось стилю, епігонська (несвідоме на­слідування когось несамобутнім автором), зумисна, здійснена з певною художньою метою (стилізація під фольклор в окремих творах чи частині твору).

Стиль — об'єктивація (втілення) люд­ської неповторності, яка має безліч форм і проявів. Літературний стиль: 1, Сукупність художніх засобів, які вирізняють групу мит­ців на тлі загального літературного проце­су. 2. Сукупність художніх засобів, які вирі­зняють художню мову одного митця.

Стопа — ритмічна одиниця силабо-тонічного віршування, група з наголошено­го і ненаголошених складів.

Строфа — кілька рядків у вірші, об'єднаних певною системою римування.

Строфіка — 1. Строфічна будова вір­ша. 2. Вивчення строфічної будови вірша.

Структуралізм — напрям у літературо­знавстві середини XX століття. Ідея струк­туралізму виникла на перетині етнології (К. Леві-Строс) та лінгвістики (Р. Якобсон, представник формальної школи російсько­го літературознавства, у 20-і роки емігру­вав, заснував празький лінгвістичний гур­ток). Леві-Строс відкрив універсальні зако­ни функціонування первісного суспільства, суть яких полягає у структурованості будь-якого соціального організму. Р. Якобсон, який тривалий час працював на перетині лі­тературознавства і лінгвістики, тлумачив твір як сукупність формальних елементів. Ідеї Леві-Строса допомогли йому зрозуміти закони поєднання формальних елементів у цілісність. Головна ідея структуралізму в лі­тературознавстві звучить так: «Художній твір — це текст і структура». Текст — сукуп­ність знаків, які мають значення і можуть бу­ти розшифровані (перекладені на звичну мо­ву). Структура — взаємозалежність елемен­тів, функціонування яких підпорядковується законам, спільним для всіх структур, від атома до соціального устрою. Структура — це цілісність, яка визначається існуванням домінанти та ієрархії (підпорядкуванням по вертикалі). В основі структури — перетин парадигми (вертикалі) та синтагми (горизон­талі). Парадигматика і синтагматика твору утворюється рухом бінарних опозицій.

Сугестивна поезія — від «сугестія» — навіювання, спонтанний вияв емоцій.

Сюжет — впорядковування (система) подій у творі, рух конфлікту від зав'язки че­рез розвиток подій і кульмінацію до розв'язки (обов'язкові елементи). Експози­ція, пролог, епілог, післямова — не обов'язкові елементи сюжету.

Дата добавления: 2014-11-25