Государственное агентство рыбного хозяйства Украины 4 страница

Лейтмотив — те, що звучить найвира­зніше протягом всього твору. Лейтмотивом може бути образ, думка, настрій тощо, але вони мусять мати інтонаційне втілення.

Лірика — рід літератури, оснований на домінанті суб'єктивного самовиразу автора.

Ліричність — родова ознака ліричних жанрів, настанова автора на особливу дові­рливість, відвертість, емоційність.

Ліричний герой — частка автора. У про­цесі роботи над ліричним твором автор і ліри­чний герой невіддільні, власне, існує тільки автор. Ліричний герой з'являється як назва нашого розуміння, що загалом автор ніколи повністю не втілюється у своїх творах.

Ліро-епічний твір — це жанр, утворе­ний на межі епосу і лірики, головний ліро-епічний жанр — поема, яка взяла від епосу сюжетну оповідь, а від лірики — віршовану форму і ліричного героя.

Література — все, що написане.

Літературний процес — розвиток чи рух літератури, який визначається як при­родними законами, так і соціальним розви­тком суспільства. Рух літератури визначає в першу чергу єдність і боротьба протилеж­ностей: зміст і форма, традиції і новаторст­во, реалізм і романтизм, песимізм та опти­мізм тощо.

Літературознавство — наука про ху­дожню літературу. Поділяється на історію літератури (історію рухів, об'єднань, твор­чості окремих митців), теорію літератури (формування понятійного апарату, дослі­дження закономірностей розвитку літерату­ри, специфіки літературної творчості та твору), літературну критику (оцінка і аналіз творів і явищ сучасної літератури)

Літота — антонім гіперболи, примен­шення (хлопчик-мізинчик).

Мадригал — в античній літературі те ж, що й гімн; у добу Відродження — пісня еротичного змісту (імітація пісень пастухів).

Майстер — ідеальна творча особис­тість для доби Відродження, Класицизму, Реалізму і для неокласицизму XX ст. Якщо мистецтво — наслідування життя, то наслі­дувати треба вміти. Творчість — це майсте­рність, ремесло, таке ж вміння, як і будь-яке інше. Майстер завжди орієнтується на результат творчості — твір має бути дове­ршений, бездоганний. Тому для Майстра важливими є канони (зразки, за якими тре­ба вчитись), довершені твори минулого (в першу чергу античної культури) і секрети майстерності (тонкі вміння, якими важко оволодіти, тому вони стають індивідуаль­ним надбанням Майстра).

Макаронічна мова — мова, яка стає незрозумілою із-за надмірного насичення іншомовними словами. Використовується з пародійною і сатиричною метою. Яскравий приклад — використання макаронічної мови в поемі Котляревського «Енеїда».

Маніфест — оприлюднення гасел і за­сад у загострено полемічній формі. З мані­фесту починається історія будь-якого літе­ратурного об'єднання.

Маркер — позначка, виділення із за­гального тла.

Маркування емотивне — забарвлення авторської мови у відповідності з його ставленням до тих чи інших героїв, явищ, подій.

Маска — те, що ховає. Маски викори­стовують не лише на маскарадах чи у театральних виставах, а й у багатьох літератур­них творах. Скажімо, іноді поет пише лірич­ний вірш від імені якогось історичного ге­роя чи іншого поета: він ніби вдягає маску іншого. Є навіть вираз «маска ліричного ге­роя»: ліричний герой розігрує багато ролей і виступає перед читачем у різних масках.

Медитативна лірика — від «медита­ція» — роздум; ліричний жанр з актуалізаці­єю рефлексії (самозаглиблення) чи філо­софського споглядання.

Мелодика — музикальний термін, чер­гування високих і низьких тонів у вірші.

Мелодрама — в античній літературі драматичний твір з супроводом музики. Те­пер драматичний твір з трагічними колізіями, моралізаторством і щасливим кінцем.

Мемуари — спогади про минуле, жанр, який існує на межі публіцистики і бе­летристики. Мемуари присвячуються ви­значним людям або історичним подіям, які автор намагається передати з максималь­ною об'єктивністю.

Метафора — різновид тропів, який утворюється способом підміни предметів. Один предмет діє як інший: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Дніпро діє так, як йому не властиво, як хтось інший, він наче грає роль когось іншого).

Метод у літературознавстві — істори­чно обумовлений підхід до вивчення літера­тури, який акцентує аспект вивчення і фор­мує систему прийомів і засобів аналізу.

Метод художній — історично обумов­лений тип художнього світосприйняття у процесі його реалізації. Типів художнього світосприйняття є два — реалістичний (на­слідувальний, життєподібний, об'єктиво­ваний) і романтичний (уявний, вигаданий, суб'єктивований). У кожну конкретну епоху той чи інший тип художнього світосприй­няття домінує і формує художній метод. Романтичний тип світосприйняття в добу Бароко втілився в художньому методі баро­ко, у добу Романтизму — у методі романти­зму. Романтичні методи — це також сенти­менталізм, неоромантизм, необароко. Вони мають багато спільного. Відрізняє ж їх те, що вони оформились у різні часи і тому ввібрали в себе різне розуміння світу і мис­тецтва. Реалістичні методи — це реалізм античний, доби Відродження, класицизм, просвітницький реалізм, критичний реалізм, соціалістичний реалізм. Існують також ме­тоди модерністські, які містять у собі орга­нічну єдність романтизму і реалізму: сим­волізм, імпресіонізм, експресіонізм, футу­ризм, сюрреалізм.

Метонімія — різновид метафори, коли перенос значення здійснюється за суміжністю предметів чи явищ, або ж підміна назви. Зна­ряддя праці означає людину певної професії (перо пише, молот кує). «Серце рвалося, смі­ялось, / Виливало мову» (Т. Шевченко, «Думи мої...»): серце замість людини.

Метр — буквально від «міра», основа віршового розміру (основа ямбу — наголо­шеність кожного другого складу, основа дактилю — наголошеність першого складу у трискладовій стопі тощо).

Містерія — буквально служба, обряд, драматичний твір на біблійну тему в часи Середньовіччя.

Містифікація — буквально «робити та­ємницю», приховування авторства, видаван­ня чужого твору за свій чи навпаки — припи­сування свого твору комусь іншому. Іноді приховування авторства було зумовлене ідеологічними чи політичними обставинами життя, але у XX столітті містифікація стала формою літературної гри. Найцікавіша міс­тифікація в російській літературі початку XX століття — творчість вигаданої кількома ві­домими поетами Чарубіни де Габріак. І

Міф — альтернативна реальність, об'єктивація первісного світосприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, не­адекватного бачення, такого, чого наспра­вді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес по­шуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обґрунтованого, доведеного як істинне. Але часто те, що здавалось цілком науко­вим, перетворюється на міф. Наприклад, соціалізм був поняттям науковим для біль­шості радянських людей. Зараз соціалізм сприймається як міф про земний рай. Ху­дожня література не лише оперує різними міфами, створеними людством, вона вся виростає із образного, тобто первісного, а отже, якоюсь мірою міфічного світосприй­няття. Митець сприймає світ, як дикун або дитина. Світосприйняття митця, дикуна, ди­тини є в чомусь міфічним.

Міфологія — міфи, які репрезентують певну культуру чи віру: антична міфологія, християнська міфологія тощо.

Міфізація — 1. Фактично обожнення, надання конкретній людині міфічного орео­лу. Міфізуються найчастіше кумири. 2. За­сіб художнього зображення, своєрідне ху­дожнє узагальнення, яке полягає в універ­салізації повсякденного буття.

Модернізм — 1. Епоха в історії євро­пейської культури кінця XIX — початку XX століття. 2. Художній метод епохи модерні­зму, який розгалузився на кілька методів і напрямів. Модернізм як художній метод формується тоді, коли головним естетич­ним об'єктом митця стає сам митець. Все об'єктивне в зображенні поспіль суб'єкти-візується, а все суб'єктивне, навпаки, опо­середковується. Тому про модернізм жар­тома кажуть, що це романтизм, який пере­хворів реалізмом. Модернізм як метод тво­ру ми впізнаємо за значно більшою мірою суб'єктивності порівняно з романтизмом і реалізмом.

Монолог — буквально «слово одного», головна форма ліричного самовиразу. У драмі монолог — це звертання героя до глядачів, тут монолог поєднується з діало­гом.

Мотив — буквально мелодія, наспів. Найменший елемент сюжету, побічна тема. У сюжеті на історичну тему («Гайдамаки» Т. Шевченка) звучать мотиви кохання і вір­ності, призначення поета, мотив ліричного переживання історії України тощо.

Напрям літературний — головний елемент літературного процесу (як і мисте­цтва загалом), історично і національно зу­мовлений сюжет літературного життя. Спо­ріднені напрями кількох мистецтв визнача­ють характер культурного життя країни пе­вного періоду і дають назву епосі. Напрям літературний — це текст у культурі певного місця і часу. Як і кожен текст, напрям має завершеність і цілісність, а отже, зміст і форму. Зміст напряму визначає художній метод, форму — художній стиль. Одним і тим же словом, наприклад, бароко, роман­тизмом, реалізмом, модернізмом ми нази­ваємо споріднені явища різних понятійних рядів: епоху (період в історії європейської культури), художній напрям, метод і стиль. Романтизм як епоха — період в історії єв­ропейської культури (його межі — друга половина XVIII — перша половина XIX ст.), коли всі явища культурного життя були по­значені посиленим суб'єктивізмом. Роман­тизм як художній напрям мав різну історію в різних країнах. Найбільш показово (кла­сично) він розвивався в Німеччині. Роман­тизм як напрям — це початок (різкі, полемі­чні маніфести перших романтиків, напри­клад, групи "Sturm und Drang»), це пред­ставники, це твори і критичні статті. Далі явище поширюється, охоплює все більше коло митців, доки його головні засади не опановуються літературою і не стають її ор­ганічною часткою. Напрям стає модою, приваблює епігонів і зрештою викликає спротив найбільш талановитих митців, які не хочуть нікого повторювати: це початок кінця. З полеміки починається життя нового літературного напряму. Постійний рух і змі­на — це і є процес, діалектичний розвиток літератури (і мистецтва загалом).

Наратор — оповідач, нарація — опо­відь, термін західного літературознавства, вживається в дослідженнях типів оповіді та специфіки оповідних манер.

Народна драма — драматичний жанр фольклору, бере свій початок від обрядо­вих дійств, які з часом відділились від об­ряду. Народна драма має різні форми: ля­лькові, вертепні, фарсові. Для неї характе­рна максимальна умовність, гротесковість, фарсовість.

Народність — основоположне поняття радянського літературознавства, запозиче­не з революційно-демократичної та народ­ницької літератури XIX століття; відобра­ження у творчості інтересів народу. Від імені народу залюбки промовляла радянсь­ка влада і принцип народності використо­вувала як соціальне замовлення і спосіб тиску на митців. Народність — поняття, яке початково містило в собі значення «належ­ності до певного народу», себто нації, зго­дом набуло виключно класового забарв­лення, народом стали вважати лише пред­ставників трудового класу. Натомість наці­ональний елемент мистецтва за радянських часів пригнічувався. Сьогодні поняття «на­родність» варто замінити поняттям «націо­нальна належність», оскільки творчість будь-якого письменника, у першу чергу за посередництвом мови, тісно пов'язана з національною культурою.

Натуралізм — напрям у мистецтві дру­гої половини XIX століття, апогей розвитку реалізму, коли принцип «відображення жит­тя у формах самого життя» набув букваль­ності та крайнього прояву: копіювання жит­тя в його найпрозаїчніших, найнепривабливіших («непоетичних») буденних проявах.

Натуральна школа — напрям у літера­турі, російський варіант реалізму (М. Гоголь, М. Некрасов, М. Чернишевсь­кий, I. Тургенев), школа в літературознавс­тві XIX століття, що відстоювала теоретичні засади реалізму (В. Бєлінський).

Наукова фантастика — літературний жанр, втілення науково-технічних ідей у бе­летристичну форму.

Неологізм — нове слово, утворене митцем за аналогією до існуючих способів словотворення: за допомогою складання різних основ (сонцекров, сміхострумки — М. Семенко), суфіксів, префіксів тощо. Це художній образ, що виявляє первісну обра­зність слова.

Неточна (неповна) рима — рима, яка будується не на повторі клаузул, як точна, а на загальній співзвучності слів: свят / про­стять, винний / спинить, серцям / ям, віт / тисячоліть (М. Семенко, «Тов. Сонце»).

Новаторство (див. «Традиції і нова­торство»)

Новела — малий прозовий жанр епіч­ного роду літератури, який сформувався в часи Відродження. Букв, «новина», чудна звістка, анекдотична історія про особисті взаємини людей, що передавалась із уст в уста, а потім записувалась. Новела має усталені формальні ознаки: напружений розвиток події, її парадоксальність і неспо­діваний фінал.

Образ — головний елемент художньо­го світосприйняття і його об'єктивації. Об­раз — це первісно-чуттєве узагальнення світу. На відміну від поняття, яке завжди безособове, образ втілює суб'єктивне сві­тосприйняття.

Образність — природа художнього твору. Все образне — художнє, все худож­нє — образне. Художнє — отже, просякнуте духом, думкою, почуттями конкретної лю­дини. Тільки образ, з усім його розмаїттям, здатен віддзеркалювати неповторність вну­трішнього світу людини.

Обряд — дія з магічним значенням.

Обрядова поезія — поезія, що є ор­ганічною часткою обряду; найважливіша риса обрядової поезії — синкретизм, поєд­нання різних мистецтв в одному творі; до нашого часу збереглась весільна та кален­дарна обрядова поезія.

Ода — жанр античної лірики, мета якого — оспівування визначної персони чи події; у сучасній поезії часто використову­ється як пародійний жанр (саркастичне оспівування).

Оксиморон — художній засіб, вид тропа (часто це епітет), утворений поєд­нанням взаємовиключних понять: біла са­жа, чорна кров тощо. Оксиморонність влас­тива для авторської образності, особливо в поезії XX ст.

Оповідач — той, хто веде оповідь. Оповідь буває від першої особи (розказує автор, який був свідком чи учасником по­дій, персонаж чи вигаданий оповідач) і від третьої (автор є всюдисущим, він не розка­зує, а ніби показує, подія розгортається ні­би сама собою на наших очах). Оповідь від першої особи ліризує твір, від третьої — епізує, надає опису особливої об'єктивності та безсторонності.

Оповідання — малий епічний прозо­вий жанр, оповідь про один чи кілька епі­зодів з історії одного чи двох героїв.

Оптимізм і песимізм — форми світо­сприйняття, які визначають пафос літерату­ри.

Памфлет — сатиричний твір викрива­льного характеру, спрямований проти вла­ди чи її представників, проти явищ і тенде­нцій суспільного розвитку. Жанр на межі белетристики і публіцистики, поширюється в періоди активної політизації літератури.

Панегірик — в античній літературі свя­ткова величальна промова, згодом — жанр для вихваляння можновладців; у новочасну епоху використовувався іронічно, як паро­дія на вихваляння.

Парадигма — термін структуралістсь­кої поетики, означає вертикаль, вісь, те, що пронизує наскрізь і об'єднує текст у щось цілісне.

Парадокс — те, чого не повинно бути, що суперечить тверезому глузду; пара­доксальність — органічна риса художнього твору, альтернативний (алогічний) пошук істини. У творі парадокс виявляється на рі­зних рівнях, парадоксальні афористичні ви­слови у мові персонажів, парадоксальна образність (порівнювання віддалених, різнокатегоріальних понять: «Із квіту, мов сли­мак із мушлі, виповзає запах», Б.-І. Антонич), парадоксальні ситуації (на парадок­сальних ситуаціях будуються драми М. Куліша, світова драма абсурду) тощо.

Паралелізм — художній засіб, особли­во поширений у фольклорі; паралельні (тобто такі, що стоять поряд і подібні) син­таксичні конструкції, які дають одночасне зображення картини природи і людського життя: «Сидить ворон на могилі / Та з го­лоду кряче... / Згада козак гетьманщину. / Згада та й заплаче!» (Т. Шевченко, «Тара­сова ніч»). Паралелізм передує порівнянню: тут образи ворона і козака не порівнюють­ся, а просто стоять поруч і наче резонують, посилюють експресію картини, увиразню­ють її.

Парафраза — спосіб запозичення, переказ чужого твору чи його частини сво­їми словами, який використовується пись­менниками для того, щоб поглибити влас­ний твір, підкреслити його традицію чи джерело. Дуже часто таким чином посила­ються на Біблію, відомий міфологічний сю­жет, популярний класичний твір.

Пародія — жанр, що слугує своєрід­ним кривим дзеркалом для творів чи твор­чості. Це перекривляння, імітація, загост­рення деяких рис, прийомів, засобів, які роблять наслідуваний твір чи творчість смішними. Пародія буває дружньою і гост­ро сатиричною. Через пародіювання відбу­вається боротьба з віджилими формами в літературі, з мертвими канонами та куми­рами.

Парономазія — стилістична фігура, яка обігрує слова подібні за звучанням, але різні за значенням: «Стрижі на кручею стрижуть» (Ліна Костенко, «Тут обелісків ці­ла рота»).

Пастораль — в античній літературі твір про життя пастухів (Дафніс і Хлоя» Лонга). Пізніше твір, який утверджує простоту і по­етичність життя серед природи, протистав­леного життю села чи міста.

Пафос — ставлення автора до зобра­жуваного, яке завжди вміщується поміж ствердженням (різної інтенсивності) і запе­реченням чогось. Пафос буває оптимістич­ний і песимістичний, сатиричний, ліричний і драматичний, мінорний і мажорний тощо. Родова приналежність твору теж відбива­ється на його пафосі: є пафос ліричний, драматичний, епічний.

Пауза — зупинка у процесі мовлення; важливе поняття віршування, оскільки сис­тема пауз є органічною складовою ритмо­мелодики. Розрізняють, окрім смислових (згідно з пунктуацією) також міжрядкові та середрядкові паузи (цезури), міжстрофічні паузи, подовжені та додатково навантажені паузи тощо. Паузником називають таку фо­рму вірша, як дольник.

Пейзаж — картина природи в літера­турному творі, художній засіб, функції якого залежать від жанру і художнього методу. Кожна доба, яка сформувала свій художній метод, визначила також і зразкові описи природи. Для доби Відродження характер­ними є мальовничі картини природи, на тлі яких розгортається ідилічне, благополучне життя. Митці бароко любили таємничі нічні пейзажі з химерними істотами і таємничими звуками, непевними обрисами. Класицисти обмежувалися скупою вказівкою на тло. Ро­мантики малювали екзотичну природу і над­звичайні явища, а реалісти любили розлогі, детальні описи картин природи, прив'язані до реального географічного місця.

Перипетії — буквально несподіваний поворот, специфічний перебіг конфліктнос­ті твору, коли якась подія створює ефект, протилежний попередньому або призво­дить до непередбачених результатів. У драмі М. Куліша «Мина Мазайло» з'ява ко­жного наступного персонажа вносить у по­дії додаткові (несподівані) перипетії.

Перифраз — різновид тропа, заміна назви предмета вказівкою на його ознаку: зелене море замість ліс. «Золотоокий ри­бак надо мною / Закидає сіть огневу» (В. Свідзинський, «Під голубою водою»): золотоокий рибак — сонце.

Персонаж — дійова особа твору.

Персоніфікація — уособлення, надан­ня предметам чи явищам якостей «персо­ни», найчастіше людини. Це художній засіб, який формується на антропоморфізмі (див. статтю). Персоніфікація — це антропомор­фізм без віри у перетворення.

Підтекст — те, що під текстом прихо­ване, у широкому значенні підтекст мають всі художні твори, оскільки образне зобра­ження завжди багатопланове. Кожен образ формує підтекстове значення по-своєму Наприклад, текстове значення образа-символа — буквальне значення предмета чи явища природи, скажімо, дерева, а під­текстове — його узагальнюючий, абстракт­ний сенс (все, що росте, все, що має ко­рені та крону, все, що поєднує землю і не­бо тощо). Але існує і більш вузьке значення підтексту: зумисне приховування автором якоїсь думки чи натяк на якісь додаткові асоціації. Наприклад, автор зображує яко­гось ніби вигаданого героя, але має на меті показ певної людини. Тоді зображення ге­роя будується так, щоб завдяки деталям, відомим невеликому числу людей, можна було впізнати прототип. Скажімо, у поемі Т. Шевченка «Сон» у вигаданому гротеск­ному сюжеті вгадуються реальні люди. Ін­ший варіант підтексту — це зображення іс­торичних подій таким чином, аби в них лег­ко можна було впізнати сучасність. Своєрі­дний варіант формування підтексту — так звана езопова мова (див. статтю). Інакомовність, езопова мова, підтекст, символіч­ність, алегоричність, імпліцитність — все це синонімічні поняття, які вказують на приро­ду художнього тексту, на його багатопла­новість, неоднозначність.

Пізнавальна роль літератури — худо­жня література несе в собі певну інформа­цію про світ, завдяки їй ми пізнаємо життя, щоправда, за посередництвом письменни­ка, через його досвід, знання, бачення сві­ту. Пізнавальне значення художнього тексту може бути різної інтенсивності. Скажімо, твори Жуля Верна межують з науково-популярною літературою — настільки вони інформативні. Існують жанри, які за приро­дою своєю посилено інформативні: істори­чні твори, науково-фантастичні, пригодни­цькі тощо. Але головна пізнавальна функція полягає не в насичуванні тексту науковою чи історичною інформацією, а в можливості розширити наш життєвий досвід, дивлячись на світ очима іншої людини, тобто пись­менника. Чиста інформативність не пови­нна домінувати у творі, вона повинна під­порядковуватись художнім цілям.

Пісня — 1. Ліричний жанр фольклору, поетично-музичний твір, який існує в усній формі. 2. Ліричний жанр літератури, твір, який призначений для співу, або такий, що має підкреслений ліризм, мелодійність, ін­тонаційно близький до співу.

Пірихій — ненаголошена стопа у дво­складових розмірах силабо-тонічної систе­ми віршування.

Плагіат — крадіжка, видавання чужого твору або його частини за свій власний.

Плеоназм — надмірність, засіб, який базується на настирливому повторі слів чи зворотів, як правило, з метою посилення експресії: «Нехай злидні живуть три дні — / Я їх заховаю, / Заховаю змію люту / Коло свого серця» (Т. Шевченко, «Думи мої, ду­ми мої»).

Повість — середній епічний прозовий жанр. Від роману відрізняється обсягом, односюжетністю, меншою інтенсивністю епічності (нема широкого соціального тла та історичного контексту).

Поетизми — слова, характерні лише для поетичних творів, у сучасній поетові мові зовсім або мало вживані. Поетизми надають мові емоційного забарвлення, лі­ризму і романтичної піднесеності. Поетизмами можуть стати архаїчні слова (чоло, уста), діалектні слова (ватра, плай), неоло­гізми (авторські новотвори), крилаті висло­ви, вирази і засоби народної творчості.

Позитивний і негативний герой — ге­рой, який втілює естетичний ідеал або на­станову автора на ідеальну особистість — позитивний, а герой, в образі якого щось викривається, заперечується — негативний. Автор так чи інакше виявляє своє ставлен­ня до героїв і їхніх вчинків, внаслідок чого до одних героїв читач ставиться негативно, осуджує їх, до інших — з симпатією чи спів­чуттям. Однак поняття «позитивний герой» історично обумовлене і має різний сенс у різних художніх системах. Поділ на чітко окреслених позитивних і негативних героїв властивий літературі і класицистській, і просвітницькій, і, особливо, романтичній, але критерії поділу різні. Для класициста позитивний герой — це людина, яка пере­ступить через себе заради держави, для просвітника позитивний герой — це поряд­на людина, для романтика — вільна особи­стість, яка не терпить жодних утисків. Від­повідно до цього визначається і негатив: слабкий, непорядний, залежний. У XIX сто­літті, у реалізмі, це протиставлення почало руйнуватися. Людину сприймають як скла­дну і неоднозначну, таку, що містить у собі різні орієнтації. Але поділ на позитивних і негативних героїв зазалишається актуаль­ним. Щоправда, у ставленні читача акцен­тується не сам герой, а характер його роз­витку: еволюція чи деградація. Критерій оцінки героя — його положення в соціаль­ному устрої. Позитивні всі, хто страждає від системи, негативні всі, хто підтримує сис­тему. Остаточно поділ героїв на «чорних» і «білих» руйнується в літературі модернізму. Герой може чинити погано, але автор його не осуджує (наприклад, Степан Радченко в романі В. Підмогильного «Місто»), як і на­впаки. Критерій поділу героїв — психологіч­ний (наближений чи не наближений до ав­тора, втілює чи ні ним пережите). З іншого боку, у літературі соціалістичного реалізму повернулись до однозначного поділу геро­їв, але як критерій оцінки стали використо­вувати не мораль і етику, а належність до певного класу чи ставлення до революції. Таку схему поділу героїв ми бачимо у ро­мані Ю. Яновського «Вершники», романі А. Головка «Бур'ян». Іноді цей поділ наче вивертається навиворіт (роман «Тигролови» І. Багряного чи «Жовтий князь» В. Барки), оскільки твори спрямовані проти тоталітар­ного режиму в Радянському Союзі. У тако­му разі твір набуває рис романтичної схе­матизації дійсності.

Портрет — зображення зовнішності героя. Воно різне у творах різних художніх методів, оскільки відрізняються образи-персонажі за своєю структурою. Романтич­ний герой наближений до ідеалу чи проти­ставлений йому, тому значною мірою схе­матизований, умовний. Його портрет — це узагальнена вродливість чи потворність. В описах зовнішності автор зосереджується не на деталізації портрета, а на враженні від зовнішності. Герої романтика подібні між собою: наприклад, всі героїні Т. Шевченка чорнобриві, кароокі, білолиці, стрункі. Інакше ставиться до портрета реа­ліст: він шукає якісь особливі риси, які пов'язані з внутрішньою неповторністю, з характером героя. Зовнішність має психо­логічну обумовленість. Наприклад, залізні зуби і лиса голова баби Палажки І. Нечуя-Левицького є відповідниками її заздрості, войовничості, сварливості, а округлість, по­внота баби Параски гармонують з її улес­ливістю, брехливістю. У модернізмі функція портрета знову змінилась: герої, наближені до автора, мають або узагальнений порт­рет (великий, вайлуватий Анарх із «Санато-рійної зони» М. Хвильового, масивний, ре­спектабельний Ростислав Михайлович із роману В. Домонтовича «Без ґрунту), або зовсім позбавлені портрета, а другорядні герої, не наділені розгорнутою психологі­єю, мають детально описану, таку, що за­пам'ятовується, зовнішність (Стрижиус, Пі­вень, Гуля в романі «Без ґрунту»).

Поезія — мистецтво слова, віршовані твори високої художньої вартості.

Поема — див. ліро-епіка.

Поетика — мистецтво поетичне, по­чинаючи від античності, поетикою називали науку про мистецтво слова; тепер найужи­ваніше значення слова — сукупність особ­ливостей художньої манери письменника чи твору.

Поетика історична — аналіз жанру, прийому чи засобу в аспекті його історич­ного формування і функціонування. Поняття увів О. Веселовський (XIX ст.).

Поліфонія — термін, запозичений із музики, одночасне звучання кількох тем. М. Бахтін назвав поліфонічними романи Ф. Достоєвського. Мається на увазі не тільки сюжетна багатоаспектність, а й ідей­на. Кожен герой веде свою тему (має свою віру чи правду), які часом є взаємовиключ-ними, але автор не надає переваги жодній («правда» Раскольникова відрізняється від «правди» Соні чи Мармеладова, але автор жодній з них не надає переваги), вони зву­чать одночасно і резонують, поглиблюють одна одну.

Порівняльне літературознавство (компаративістика) — напрям і метод у лі­тературознавстві XIX століття, який у XX столітті виокремився і став самостійною наукою. Ідея порівнювати літератури різних народів і шукати типологію тих чи інших явищ виникла завдяки фольклористам, які вивчали так звані міграційні сюжети в каз­ках і міфах різних народів. Спочатку фольк­лористи вийшли на розуміння, що культури світу, навіть дуже віддалені, якимось чином пов'язані одна з одною. За ними і літерату­рознавці почали шукати ті основи, які ви­значають перегуки, подібні явища і тенден­ції. Всі літератури Європи пройшли через однакові сходинки: Бароко, Класицизм, Просвітництво, Сентименталізм, Роман­тизм, Реалізм. У межах кожної сходинки можна порівнювати митців, не пов'язаних між собою і знаходити спільні риси: роман­тики всіх країн чимось подібні між собою, так само й реалісти та інші. Вишукуючи на літературній поверхні збіги і перегуки між митцями різних країн, науковці таким чином і виходили на важливі узагальнення. Завдя­ки порівняльному літературознавству сфо­рмувалось розуміння, що існує така єд­ність, як європейська культура, відбуваєть­ся осягнення такого феномену, як Західна і Східна культури. Засновником порівняльно­го методу в літературознавстві вважають німецького вченого XIX ст. Теодора Бен-фея. В українській і російській літературах цей напрям пов'язують з іменами О. Веселовського, М. Драгоманова. Активно вмон­товували українську літературу в загально­європейський контекст Іван Франко і Леся Українка, у 20-і роки — М. Зеров та інші неокласики. За радянських часів порівняль­не літературознавство було в занепаді, оскільки культивувалось протиставлення радянської і західної, або ж буржуазної, лі­тератур. Компаративістика могла зруйнува­ти таке протиставлення. Останнім часом в Україні компаративістика активно розвива­ється.

Дата добавления: 2014-11-25