Государственное агентство рыбного хозяйства Украины 3 страница

Варваризм — іноземні слова, які ши­роко вживаються у творі з певною худож­ньою метою.

Варіант — часто твір перероблюється, суттєво змінюється, тобто існує у варіантах.

Верлібр — вільний вірш; некласичний вірш, який поширився у XX столітті як аль­тернативний до класичного, тобто силабо-тонічного вірша. Із повторюваних елементів у верлібрі залишається лише віршовий ря­док, решта повторів або відсутні, або випа­дкові, епізодичні.

Відчуження (очуження) — термін Б. Брехта, основоположний для його теорії епічного театру. Подібний термін викорис­товував Лесь Курбас, запозичивши у росій­ських формалістів слово «очуднення» («остраннение»): знайоме, відоме показати як дивне, несподіване.

Вінок сонетів — цикл із 15 сонетів, коли кожен наступний вірш починається останнім рядком попереднього, а останній сонет складається з початкових рядків 14 сонетів циклу. Майстер сонета і автор він­ків сонетів в українській поезії — Максим Рильський.

Вірш — впорядкована у звуковому плані мова. Порядок базується на повто­ренні елементів.

Віршування — 1. Принцип впорядкову­вання мови (що і як ми рахуємо чи кладемо в основу повторів). 2. Складання віршів.

Версифікація — синонім віршування, часто вживається як позначення особливо­стей віршування конкретного автора.

Вульгаризм — неправильне, грубе, просторічне слово, вживане в тексті з різ­ними художніми цілями.

Гармонія і дисгармонія вірша —- гар­монійна (така, що тішить слух) поєднаність елементів вірша, дисгармонійна (така, що ріже слух) поєднаність елементів вірша. Га­рмонія вірша — це виявив людського ба­жання знайти внутрішню і зовнішню гармо­нію, дисгармонія —-. прояв її відсутності в реальному житті людини. Гармонія більшою мірою властива класичному віршу, дисгар­монійним часто буває некласичний вірш, тобто поезія XX століття.

Геній — ідеальна творча особистість романтизму і споріднених з ним течій і на­прямів. «Генії не підкоряються правилам, вони їх створюють» (І. Кант). Геній у проце­сі творчості керується даром, почуттями, інтуїцією і натхненням. Слово «геній» у пе­ршу чергу позначає таке розуміння психо­логії творчості, коли на зміну раціоналізму (влада розуму) приходить повновладдя «серця». Геній не знає, як, коли і звідки бе­реться твір. Він відчуває подих натхнення і, використавши дар, інтуїтивно знаходить потрібне. Геній — антитеза Майстру (див. статтю).

Гімн — жанр ліричної поезії, пошире­ний в античній літературі, урочиста пісня на честь богів чи героїв.

Гіпербола — перебільшення, різновид тропа. Засіб, що посилює експресію: «А сльоз? а крові? напоїть / Всіх імператорів би стало / 3 дітьми і внуками, втопить / В сльозах удов'їх» (Т. Шевченко, «Кавказ»). Гіпербола порушує пропорції явища чи предмета, збільшуючи одне і лишаючи без зміни інше. Гіперболою часто користуються сатирики для того, щоб привернути увагу загалу до якогось суспільного явища.

Гра і споглядання — гра — дія за пра­вилами, споглядання — бездієвість, антоні­мічні поняття, які позначили розуміння про­цесу творчості як поєднання двох різнорід­них витоків — активного і пасивного В єв­ропейській культурі частіше акцентували елемент гри, «Мистецтво — це гра», тобто мистецтво створюється у процесі гри і поза грою неможливе. Вже у формулі Арістотеля «Мистецтво— це наслідування життя» на­голошується важливість гри у процесі твор­чості. Автор завжди «прикидається» кимсь — персонажем, предметом чи яви­щем, зодягає маску ліричного героя. Про­цес творчості — це гра автора і читача, дія за певними правилами. Східні естетики (наприклад, дзен-буддизм), навпаки, актуа­лізували споглядання у процесі творчості, яке є станом зовнішньої пасивності та вну­трішньої напруги, зосередженого проник­нення в сутність предмета за допомогою почуттів та інтуїції, у результаті якого відбу­вається осяяння і виникає художній образ. У XX столітті гру і споглядання розглядають як два органічні етапи творчого процесу. Причому, споглядання визначає процес творчості до реалізації твору, а гра — у процесі реалізації.

Градація — поступове посилення чи зменшення емоційної напруги у творі (ви­східна і спадна градація): «А сльоз? а кро­ві? напоїть / Всіх імператорів би стало / З дітьми і внуками, втопить / В сльозах удов'їх. А дівочих, / Пролитих тайно серед ночі! / А матерніх гарячих сльоз! / А бать­кових, старих, кровавих, / Не ріки — море розлилось, / Огненне море!» (Т. Шевченко, «Кавказ»). Поєднання гіперболи і висхідної градації посилює експресію до трагічного плачу-ридання над долею людства.

Гротеск — невідповідність частин предмета чи явища, яка робить предмет неправдоподібним чи фантастичним. На­приклад, збільшення однієї частини людсь­кого тіла: голови, рук, ніг, живота— робить зображення людини гротескним. Прийом гротескного зображення використовують карикатуристи, сатирики. Власне, гротеск це і є карикатура на людину, предмет чи явище, але вона може бути і не смішною, а, наприклад, страшною або страшною і смі­шною водночас.

Гумор — смішне у літературі (смішне через слово, завдяки слову).

Дадаїзм — модерністська течія, сут­ність якої зашифрована у назві: дада — сло­во, яке кажуть немовлята. Орієнтація на сві­доме спрощення, примітивізацію зображен­ня. Споріднений з примітивізмом у живописі.

Дактиль — трискладовий розмір силабо-тонічної системи віршування, коли на­голос падає на перший склад.

Декадентство — буквально «занепад», стан суспільної атмосфери в Європі другої половини XIX століття, коли відбулося ма­сове розчарування в соціальних ідеалах. Буржуазні революції, які відбулися в Європі в XIX столітті, показали митцям, що влада грошей, яка прийшла внаслідок революцій, нічим не краща за владу крові, тобто арис­тократів. Розчарування в соціальних ідеалах спричинило соціальну пасивність і пошук інших цінностей. Батьком декадентства вважали філософа А. Шопенгауера, який відстоював цінності християнства і вважав, що соціальна активність та оптимізм — це прояв сліпої волі до життя. Людина мусить шукати вічні цінності у власній душі. У над­рах декадентства зародився модернізм.

Детектив — жанр епічної літератури, сюжет якого базується на розслідуванні злочину.

Діалог — 1. Розмова двох. 2. Спілку­вання. 3. Тип організації художньої мови (разом з віршем і прозою).

Діалогізм — термін М. Бахтіна, роз­ширення поняття «діалог». Будь-який худо­жній текст — своєрідний діалог у культурі, діалог автора і читача. Будь-якому творові, незалежно від його жанру, властива діало­гічність. Спрямованість художньої мови на співрозмовника має безліч проявів і корис­тується великою кількістю засобів.

Дисонанс — те, що ріже слух, бо зву­чить всупереч сподіванню, неспівпадання звуків у вірші там, де вони повинні гармо­нійно поєднуватись.

Дифірамб — те ж саме, що й гімн

Дольник — форма некласичного вір­ша, перехідна між класичним та некласичним віршем; силабо-тонічна система з сут­тєвими порушеннями порядку розташуван­ня і кількості стоп; на схемі виглядає як по­єднання дво- і трискладових стоп. «Ніч... а човен — як срібний птах!..» (Є. Плужник). Схема: --1-2-1- (цифрами позначається кі­лькість складів між наголосами): чотириіктний дольник.

Домінанта — те, що визначає. "Термін структуралізму У творі обов'язкова домінан­та, яка підпорядковує собі всі елементи тво­ру і робить його цілісним. Домінантою може бути ідея, пафос, настрій, будь-який образ.

Драма — 1. Літературний рід, специ­фіку якого визначає постановка на сцені. 2. Літературний вид, який базується на діало­гах та монологах, виключаючи слово авто­ра. 3. Літературний жанр, який визначаєть­ся серединним положенням між трагедією і комедією. Драма як жанр оформилась по­рівняно пізно, у XIX столітті, завдяки усві­домленню того, що смішне і трагічне часто в житті поєднуються (від величного до смі­шного один крок).

Драматичність — родова риса творів драматичних жанрів. Це особлива напруже­ність, конфліктність, динамізм, відверті зі­ткнення. Драматичність властива не лише творам драматичного роду, але для драма­тичного роду вона стає домінантою, яка очолює ієрархію засобів.

Дума — ліро-епічний жанр українсько­го фольклору, виконується речитативом у супроводі бандури чи кобзи.

Жанр — основна форма існування твору. Все, що створене, — жанр. Поза жа­нрами творів не існує. Поняття «літератур­ний рід» — умовне. Не існує як такого епіч­ного чи ліричного роду, існує певна кіль­кість епічних чи ліричних жанрів, які мають спільну рису — родову ознаку. З жанру по­чинається виокремлення життєвого матері­алу як естетичного об'єкта.

Жаргонізм (арготизм) — використан­ня в літературному творі слів певного жар­гону — штучної мови, створеної з метою втаємничення якоїсь спільноти.

Зав'язка — елемент сюжету, від якого починається розвиток дії. Зав'язуються конфліктні стосунки, взаємини, які мусять протягом твору вирішитись («розв'я­затись»).

Загадка — жанр фольклору, інакомовне або метафоричне називання предмета, що формулюється у вигляді запитання, відповідь на яке — назва прихованого предмету.

Задум — етап творчого процесу, з якого починається рух до реалізації твору. Задум має особливе значення для авторів великих епічних творів. Загалом найбільш характерний для творчої особистості типу «Майстер». Майстер довго виношує задум, доки він не «визріє», тобто не вималюється в уяві найбільш важливими сторонами.

Заумь (зарозуміла мова) — термін російських футуристів, який широко вико­ристовувався українськими митцями. Це загалом характерна риса футуризму, оскі­льки вони охоче вигадували нові слова (неологізми). Велика кількість неологізмів у тексті робить його незрозумілим для сере­днього читача (заумним). Приклад заумі — вірш О. Кручоних «Дир бул щил / убещур».

Звукова організація мови (Звуко­пис) — синонім ритмомелодики, евфонії. Всі звуки віршованого твору взаємо­пов'язані й взаємодіють так, щоб викликати певне враження. В основі звукопису — по­втор подібних елементів (гармонійне поєд­нання) або різнорідних (дисгармонійне).

Звуконаслідування — звуконаслідува­льний ефект лежить в основі утворення значної кількості слів будь-якої мови («кар-кар»: каркає ворона), але письменники мо­жуть використовувати цей ефект як худож­ній засіб для посилення виразності мови.

Зміст — те, що прагне оформитись. Змістом мистецтва в цілому є життя у всіх його проявах. Змістом творчості конкретно­го митця є його особистість. У внутрішньо­му світі людини є думки, настрої, стани, емоції, життєві узагальнення тощо, які про­сяться назовні, хочуть оприлюднитись у тій чи іншій формі (залежно від здібностей, якими володіє автор), щоб розкрити внут­рішній світ людини для інших.

Змістові чинники твору — кожен твір, як і будь-що в нашому світі, має зміст і фо­рму. Цей поділ — умовний, ми здійснюємо його штучно, аби зрозуміти природу твору. До змістових чинників твору варто віднести все те, що існує у внутрішньому світі автора до реалізації твору: тема (у вигляді якогось життєвого досвіду чи фантазії), ідея (як оцінка життєвих явищ), фабула (як подія чи події, що викликали зацікавлення), конфлікт (життєва суперечність, протистояння, в якому бере участь автор чи спостерігає в житті), ліричний герой (сам автор у процесі переживання чогось), персонаж (який має прототип), пафос (бажання щось утвердити чи викрити), настрій тощо.

Зміст і форма — основні складові твору; діалектична єдність або ж головна бінарна опозиція твору. Зміст і форма зав­жди змагаються за першість. Зміст хоче визначати (використовувати) форму, а фо­рма проситься, щоб нею скористались і теж хоче підпорядкувати собі зміст. Кожен зміст мусить знайти свою одну-єдину, ні­ким не створену доти форму. Але в мисте­цтві завжди існує безліч готових, вже ство­рених форм. Коли якийсь задум чи настрій проситься назовні, хоче оформитись, автор не може не скористатись тими формами, які він знає. Але готова форма завжди пе­реінакшить зміст на свій лад і знищить те. що в тому змісті є особливого. Тому зміст, відчуваючи не свою форму, ніби чинить спротив. Буває, що зміст дуже певний (міц­ний), він здатен примусити якусь форму коритись. Але і в одному, і в іншому випад­ку вийде недосконалий твір. Коли зміст, не знайшовши своєї форми, підпорядковує собі іншу, перед нами тенденційний, мора­лізаторський, дидактичний твір. Коли ж фо­рма підпорядкувала собі зміст, виправивши його на свій лад, перед нами так званий формалістський твір, зовні наче бездоган­ний, але внутрішньо порожній. Коли зміст знаходить свою форму, утворюється висо­кохудожній твір, де кожен елемент фор­ми — змістовний, а зміст виявляє себе ли­ше через форму (формозмістовна єдність).

Евфемізм — заміна одного слова ін­шим з метою пом'якшення вислову. Особли­во багато евфемізмів вживається для позна­чення фізіологічних актів людини. Дехто з науковців пов'язує походження евфемізмів, як і загалом тропів, з первісними табу: якщо якесь слово заборонено для вжитку, шука­ють для нього замінників, предмет назива­ють інакше (замість слова «чорт» кажуть не­чистий). У літературі евфемізм використову­ється також як художній засіб, троп, що за своєю будовою є або перифразом (заміна імені: Дочка Прометея замість Леся Україн­ка), або метонімією (йдуть чоботи).

Евфонія — дещо застарілий термін, синонім звукопису, ритмомелодики, звуко­ва організація мови.

Езопова мова — від імені Езоп, анти­чний байкар; інакомовність, приховування в тексті того, чого не можна сказати відверто (в першу чергу із-за політичних чи ідеологі­чних обставин).

Екзистенціалізм — напрям у філософії XX століття. Представники — К. Ясперс, Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, X. Ортега-І-Гасет та інші. Буквально від «екзистен­ція» — буття, існування людини. Виник між класичним матеріалізмом та ідеалізмом як своєрідна спроба їх врівноважити. Людину не можна розділити на дух і тіло, вона є матеріально-духовний феномен, і її треба розглядати в першу чергу в життєвих про­явах, у проблемах її існування. Екзистенці­алісти намагались скерувати людину на ак­тивне самопізнання. Тільки самосвідомість здатна вивести людину із пітьми її складно­го, прикрого життя. Екзистенціалісти могли бути віруючими чи атеїстами, але всі сходи­лись на бажанні допомогти людині у вирі­шенні її життєвих проблем. Покладання спо­дівань на Бога чи на будь-яку суспільну мі­фологію допомагає людині тимчасово, а зрештою може лише посилити її страждан­ня. Людина повинна звільнитись від всіх за­лежностей і жити так, щоб усвідомити: ніхто, окрім неї, не повинен нести відповідальності за її життя. Екзистенціалізм зробив великий вплив на літературу XX століття: мотиви са­мотності, тотальної свободи і залежності людини, абсурду життя, філософського са­могубства тощо.

Екзотизми — вживання у тексті рідко­вживаних або іншомовних слів з метою по­силення екзотичності зображення.

Еклога — ліричний жанр античної по­езії, натепер відмерлий.

Експозиція — елемент сюжету, та час­тина твору, що передує подіям.

Експресіонізм — напрям, метод і стиль модернізму. Експресіонізм як худож­ній метод базується на романтичному типі художнього світосприйняття в найбільш ак­тивному його прояві. Експресіоніст — це людина з конфліктними стосунками зі сві­том, в основі яких — максимальна незгода зі світобудовою і напрямами розвитку люд­ства. Експресіоніст — це людина, яка шукає природні основи буття і послідовно змага­ється не лише з раціоналізмом, як роман­тик, а й з технічною цивілізацією і містом як її уособленням. Експресіонізм — це крик із приводу вселюдських негараздів. Експресі­оністський стиль базується на домінанті вираження над зображенням, на різномані­тних контрастах, гіперболах, згущеннях, ак­тивно використовує алегорію для об'єктивації максимальних почуттів, калейдоскопізм, схематизацію образів-персонажів та інші засоби, які підпорядко­вуються меті виразити посилену експресію і максимально узагальнити її.

Елегія — жанр давньої античної ліри­ки; за часів пізньої античності вірш з сум­ним філософським настроєм.

Еліпсис — буквально «недолік», умис­ний пропуск якогось члена речення (часто дієслова): «Одчиняйте двері — / Голуба блакить!» (П. Тичина). Засіб надає мові бі­льшого динамізму та експресії.

Епіграма — буквально «напис», почат­ково напис на могильному камені, пізніше жанр лірики, сатиричне віршоване послан­ня до якоїсь персони.

Епіграф — початково те ж, що й епіг­рама — напис на могильному камені; пізні­ше вислови, розміщені після назви, перед текстом твору.

Епігон — другорядний письменник, той, хто наслідує когось так дбайливо, що не здатен виявити особисту оригінальність.

Епілог — елемент сюжету, післяслово, те, що відбулося після розв'язки.

Епітафія — буквально «над могилою», вірш з приводу чиєїсь смерті.

Епітет — вид тропа, який утворюється шляхом перенесення ознаки одного пред­мета на інший, тому епітет — це означення, але — художнє означення. Художнім зви­чайне означення може зробити перенос. Коли ми кажемо «золоті руки», ми називає­мо ту рису, яка рукам загалом не властива, але, використавши ознаку іншого предме­та, ми змогли назвати особливу рису чиї­хось конкретних рук, висловити своє став­лення до людини, яка має золоті руки. Ін­ший спосіб узагальнення використовується в постійних епітетах, які поширені в народ­ній творчості (синє море, зелена діброва, ясне сонце тощо). Тут називається та озна­ка, яка предметам органічно притаманна (море може бути справді синім). Що робить такі означення художніми? Коли в пісні спі­вається «синє море», це не означає, що ав­тор хотів сказати, який саме відтінок мала морська вода. У народній пісні чи думі мо­ре завжди синє, навіть у похмуру буряну погоду, коли воно аж ніяк не може видава­тись синім. Синє— це наче головна (родо­ва) ознака моря. Із усіх можливих кольорів і відтінків, які може мати морська вода, діб­рано саме той, який ніби виражає саму сутність моря (воно синє так само, як не­бо).

Епіфора — засіб поетичного синтак­сису, однакове завершення частин твору.

Епос — 1. Літературний рід, оснований на домінанті об'єктивованого зобра­ження. Літературні жанри епосу — роман, повість, оповідання, новела, нарис, казка, байка тощо. 2. Жанр епічного роду літера­тури: частіше називається поняттям «герої­чний епос».

Епічність — родова ознака творів епі­чних жанрів. Настанова на об'єктивність і об'єктивованість, часо-просторову панорамність, історичність.

Епопея — 1. Втілена епічність. 2. Жанр епічного роду (частіше — роман-епопея), в якому подана широка панорама історично­го буття народу чи народів.

Естетика — філософія мистецтва, нау­ка про прекрасне.

Естетична роль літератури — доміну­юча роль будь-якого мистецтва, у тому чи­слі мистецтва слова, оскільки естетичний компонент невіддільний від художнього. Ес­тетична роль будь-чого — викликати естети­чні почуття, відчуття насолоди прекрасним. Коли ми читаємо твір, насолоджуючись са­мим процесом читання, коли ми милуємось твором як чимось гарним, довершеним, ми отримуємо естетичне задоволення, а літера­тура виконує естетичну роль.

Естетство — концепція творчості, по­ширена в період кінця XIX — початку XX сто­ліття; надання літературі естетичної функції як найважливішої. Оскільки таким чином тіс­нилась виховна, ідеологічна чи політична роль літератури, естетство часто розвінчува­ли як буржуазне, реакційне тощо.

Ідеал естетичний — уявлення про те, яким має бути життя в ідеалі, втілюється в мистецтві художніми засобами, але в кожну епоху по-своєму. Уявлення про прекрасне залежить від ієрархії цінностей. Якщо на першому місці — цінності матеріального світу, соціуму, то еталоном краси природи буде урожайна нива, а еталоном красивої людини — людина здорова, фізично силь­на, правильно «складена»: саме такими ми бачимо природу і людину у творах митців античності, доби Відродження, реалістів, соціалістичних реалістів. Якщо ж на пер­шому місці духовні цінності, тоді втіленням прекрасної природи буде картина грози, а вродлива дівчина змальовуватиметься пре­красною внутрішньо (зовні вона тендітна, слабосильна): так малювали красу природи і людини митці Бароко, романтики, символісти.

Ідея — головна думка твору, відповідь на питання «Навіщо це написано?».

Ідилія — буквально «маленький об­раз», початково в античній літературі корот­кий ліричний твір, пізніше — зображення ідеального життя на лоні природи.

Ієрархія — підпорядкування засобів зображення у творі чомусь головному (до­мінуючому).

Імпресіонізм — стильова течія модер­нізму, поширена в літературі на початку XX століття. У живописі — художній метод і стиль другої половини XIX століття. Емоцій­но забарвлене, суб'єктивоване зображен­ня. У літературі цей стиль вирізняється яск­равим, емоційно забарвленим звукописом, настроєвим зображенням пейзажу чи порт­рета, тонким нюансуванням відчуттів. Голо­вні засоби імпресіонізму в літературі — зву­копис і метафоризований епітет.

Інверсія — «перестановка», порушен­ня загальноприйнятого порядку розташу­вання слів у реченні з певною художньою метою.

Інакомовлення — 1. Художня літера­тура є інакомовною, внаслідок багатознач­ності образної тканини твору (інша мова). 2. Засіб замовчування, приховування в під­тексті того, що неможливо сказати прямо.

Інтонація — характер звучання твору, зміст ритмомелодики, ті почуття, настрої, емоції, які втілились у відповідне звучання.

Інтрига — форма конфлікту, умисна динамізація, заплутування та ускладнення конфліктних стосунків.

Іронія — засіб гумору, троп; незлоби­ве висміювання, підкреслювання невідпові­дності дійсного та бажаного, надання сло­вам протилежного значення, подвійного змісту («Яка ти сьогодні гарна!» — кажуть людині, яка зодягнулась без смаку чи не­доречно).

Казка — епічний жанр фольклору, по­будований на вигаданому сюжеті.

Калька — буквальний переклад слів чи їх частин на іншу мову.

Канон — те, на що орієнтується біль­шість, правило, яке затверділо.

Катрен — чотиривірш.

Класицизм — епоха в історії європей­ської культури (17-18 ст.), літературний на­прям, художній метод і стиль. Як художній метод класицизм є об'єктивацією Арістотелівської настанови (мистецтво це насліду­вання життя) у відповідну епоху. Класи­цист — це людина, яка підпорядковує себе і своє мистецтво не загалом життю, як анти­чні митці, а життю суспільства, яке частіше всього втілюється в образі держави і влади. Оскільки мистецтво підпорядковується жит­тю, вищим інтересам держави, мистецт­во — це в першу чергу майстерність, реме­сло. Щоб бути майстром своєї справи, треба знати секрети майстерності, вміти дотримувати правил. Класицизм — норма­тивне мистецтво, яке регламентує кожен елемент твору. Класицистський стиль — це строга підпорядкованість форми змісту, продумана ощадливість зображувальних засобів, ворожість до умовних форм.

Клаузула — закінчення віршованого рядка після останнього наголосу.

Коломийка — малий ліричний жанр фольклору, поширений на Західній Україні. Також строфа з двох рядків по чотирнад­цять складів з цезурою і жіночою римою. Шевченко записує коломийку чотиривір­шем: «Чорнобрива Катерина / Найшла, що шукала. / Дунув вітер понад ставом — / І сліду не стало» («Катерина»).

Колядка — обрядова новорічна пісня.

Комедія — жанр драматичного роду літератури, веселий чи смішний твір з оп­тимістичним фіналом.

Комічне — невідповідність форми і змісту, яка стає об'єктом висміювання.

Коментар — примітки, пояснення до твору.

Компаративістика (див. порівняльне літературознавство)

Композиція — будова твору, яка ви­значається жанром. Основні різновиди композиції — сюжет (епічні твори), сценічна дія (драматичні твори), вірш (ліричні твори).

Консонанс — те ж, що й дисонанс.

Константа — постійна ознака, напри­клад, константа силабо-тонічної системи — стопа. Той елемент, видозміна якого веде за собою зміну усієї форми.

Конструктивізм — течія модернізму, яка сформувалась на доведених до логіч­ного кінця гаслах футуризму. Від слова «конструкція»: у назві підкреслено раціона­льний підхід до написання творів. Генетич­но споріднений з класицизмом. Зміст по­слідовно керує формою, але форма актуа­лізує експеримент, головний принцип твор­чості — пошук нових комбінацій.

Контамінація — буквально суміш різ­норідних елементів, з яких утворюється якась нова цілісність (твори постмодерніс­тів часто будуються на контамінації творів світової літератури).

Компіляція — буквально грабунок, за­позичення без посилань на джерело.

Контекст — буквально зв'язок, з'єднання частин і цілого. Будь-що є части­ною чогось. Слово і фраза тексту цілком зрозумілі в контексті абзацу чи всього тво­ру. Контекстом твору є творчість автора, контекстом творчості — літературний про­цес його часу тощо.

Колізія — оформлення (прояв) конф­лікту у вигляді персоніфікованих (очевид­них) зіткнень.

Конфлікт — суперечність, протистоян­ня, схований двигун сюжету (зміст, виток, причина колізій). У сюжеті зав'язується і розв'язується конфлікт. Конфліктів дуже багато, а тому існує необхідність їх згрупу­вати, виділити різновиди. Масштаб, харак­тер перебігу, місце перебігу конфліктів — все може стати критерієм для поділу. За масштабом конфлікти можна поділити на локальні та глобальні (або соціальні). «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького і його ж «Микола Джеря». За місцем перебігу — зо­внішні (між людьми) і внутрішні (у внутріш­ньому світі героя): «Fata morgana» М. Ко­цюбинського і його ж «lntermezo». За учас­тю дійових осіб — персоніфіковані та не пе­рсоніфіковані: «Бур'ян» А. Головка і «Місто» В. Підмогильного. За характером перебі­гу — гострі та мляві: «Тигролови» І Багря­ного і «Санаторійна зона» М. Хвильового. Між цими полюсами існують градації, які треба враховувати у кожному конкретному творі.

Критерій художності — ті критерії, якими ми користуємось, аби визначити, ви­сокохудожній твір перед нами чи малоху­дожній. Критерії художності змінні, зале­жать від епохи, культури, країни, суб'єк­тивного сприйняття творів. Те, що для одно­го є ознакою високої художності, з точки зо­ру іншого — недолік. Скажімо, реаліст цінує достовірність і будь-який твір звіряє з дійсні­стю. Химерність, умовність, надмірність за­собів для нього є недоліком. Тому твір треба цінувати, виходячи з авторської настанови (якщо автор хотів написати романтичний твір, його треба цінувати з точки зору досяг­нень романтизму, а не реалізму).

Критика літературна — частина літе­ратурознавства, вивчення сучасної літера­тури. На відміну від літературознавчого до­слідження, критика більшою мірою суб'єктивна, оцінкова, базується на пер­шому враженні від прочитаного.

Критичний реалізм — різновид реалі­зму, найбільш поширений у XIX столітті. Йому властивий принцип зображення життя у формах самого життя, але з критичним засудженням соціальних умов. Конфлікт людини і суспільства виявляється у пригні­ченні особистості (маленької людини, зай­вої людини) соціальними структурами. Па­фос критичного реалізму — протест проти гноблення, несправедливості, соціальної нерівності.

Кульмінація — елемент сюжету, вища точка напруги, вирішальне змагання супро­тивників, злам, після якого починається рух до розв'язки.

Культурно-історична школа — літера­турознавча школа і метод у літературознав­стві XIX століття, засновник — французький науковець І. Тен, автор книг «Філософія мистецтва» та «Історія англійської літерату­ри». В основі — філософія позитивізму, ро­зуміння мистецтва як відтворення соціаль­ного життя суспільства. Тен намагався пов'язувати творчість митця з широким культурним контекстом, який завжди має національний характер і визначається своєрідністю національної історії. Незва­жаючи на близькість Тена до матеріалісти­чного світогляду, радянські літературознав­ці критикували його за відсутність класових критеріїв, крім того, їм не дуже імпонувала актуалізація національної специфіки мисте­цтва. І все ж культурно-історичний підхід до вивчення літератури так чи інакше давався взнаки при вивченні історії світових літера­тур навіть у радянській науці.

Легенда — прозовий жанр фольклору, оповідь від імені очевидця про таємничі по­дії, в яких реальне переплітається з фанта­стичним.

Дата добавления: 2014-11-25