Государственное агентство рыбного хозяйства Украины 6 страница

Сюрреалізм — напрям, художній ме­тод, стиль у літературі модернізму. Сюрре­алізм як художній метод базується на реа­лістичному типі художнього світосприйняття внаслідок його максимальної суб'єктивізації. Сюрреалізм як напрям і стиль виник у 20-і роки XX століття, але і раніше в літера­турі з'являлися твори з яскравими елемен­тами сюрреалізму: «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Петербург» А. Белого, твори Ф. Кафки та інші. Це пояснюється процесами в літературі порубіжжя, спрямо­ваними на руйнування меж між жанрами, родами, методами. Поширений у ті часи реалізм всмоктував зображувальні засоби умовних форм літератури. Таке поєднання непоєднуваного дало свій цікавий резуль­тат. Сюрреалізм як напрям виник із заціка­влення пластами несвідомого у внутріш­ньому житті людини, на той час дуже по­ширеного завдяки відкриттям психології. З одного боку, у сюрреалізмі, як і в реалізмі, залишається актуальною настанова на об'єктивність, причому вона іноді посилю­ється завдяки актуалізації раціонального, інтелектуального витоку творчості. З іншого боку, зосередженість на ірреальному (не­свідоме у внутрішньому світі людини — завжди ірреальне) породжує особливий світ, реальний та ірреальний водночас. По­етика сюрреалізму генетично пов'язана з поетикою бароко: і тут, і там ключовим по­няттям є слово «химерний». Ця поетика у сюрреалізмі сформувалась завдяки спо­стереженню над сновидіннями. Сюрреаліс­тичний текст будується за законом сновидного зображення: достовірність деталей і фантастичність загальної картини (прига­даємо оповідання Ф. Кафки «Перетворен­ня»: фантастична в основі подія зображена як реальна і достовірна). Сюрреалістичний стиль визначає домінанта метафори, оскі­льки метафоричне зображення (розширена і реалізована метафора) — це химерне, по­двоєне (віддзеркалене) зображення, зо­браження одночасно у двох вимірах. Сюр­реалізм — це надання ірреальному рівних прав з реальним. Ось один віршорядок Б.-I. Антонича: «Коріння тиші, врослі в глину ночі...». Тиша не має коріння, ніч зроблена не з глини. Але, крім нічної тиші, у нашій уяві постає і коріння, і глина, та вони існу­ють ніби в паралельній площині, реальна картина стає ірреальною, навіть фантасти­чною. Так метафора породжує сюрреаліс­тичне (химерне) зображення.

Тавтологія — стилістична фігура, що будується на зумисному використанні по­втору однокореневих слів. Тавтологія з точ­ки зору граматики — це порушення норми, у літературній мові слід уникати тавтологій. Але художня мова тим і вирізняється, що може мати сенс з будь-якого порушення. Наприклад, тавтологія диво дивнеє, що трапляється у фольклорі, є дуже поетич­ною.

Такт — музикальний термін, який вико­ристовується також у літературознавстві. Одиниця ритму, звуки між двома наголосами.

Тактовик — вірш тонічної системи ві­ршування, коли регулюються лише наголо­си, а кількість ненаголошених складів мі» наголосами коливається в межах 1-2-3

«Вона — золотощока богиня продажних ри­нків» (І. Драч, «Балада золотої цибулі»). Схема:1-3-2-2-1-1.

Талант — природна здатність людини створювати щось краще, ніж інші. Кожна сфера діяльності потребує талановитих лю­дей, завдяки їм розвиток стає інтенсивнішим, одухотвореним і гармонійним. У будь-якій справі потрібен талант, але особливо велика роль таланту в мистецтві. Таланови­тий твір — поняття, синонімічне до «високо­художній твір». Талант, або геній як вищий прояв талановитості, обдарованості, — по­няття, основоположне для естетики роман­тизму. Талант виявляється не завдяки зу­силлям волі, а тоді, коли приходить натхнен­ня. Талант — це Божий дар, який накладає на людину велику відповідальність — даро­ване треба віддати, відтворити, подарувати людям плоди творчої реалізації дару.

Твір художній — змістовно-формальна єдність, яка функціонує, тобто діє на читача певним чином: естетично, пізнавально, мо­рально-етично.

Творчість — у найбільш поширеному значенні — це сукупність творів одного ми­тця. Більш широке значення — процес, у результаті якого виникають (народжуються) твори мистецтва. Але загалом творчість — поняття, яке застосовують не лише щодо мистецтва.. Творчість — це особливий внут­рішній стан людини, коли всі її сили, обда­рованість, бажання сконцентровуються на певній меті та втілюються у щось матеріа­льне. Творчість завжди глибоко індивідуа­льна. Людина щось створює, аби втілити себе, свою особистісну неповторність, зробити її нетлінною, непроминущою.

Творча історія — історія виникнення, формування, написання твору з усіма ета­пами і варіантами. У творчу історію входить біографічне і життєве підґрунтя зображено­го у творі, історія сприйняття, вивчення і функціонування твору.

«Театр абсурду» — 1. Театральна концепція XX століття. 2. Низка драматич­них творів XX століття з певною естетикою і поетикою. 3. Течія і стиль у мистецтві XX століття, відгалуження сюрреалізму. Назва поширилась завдяки дослідженню М. Ессліна «Театр абсурду» (1961). Найяск­равіші представники театру абсурду — Ежен Іонеско і Самюель Беккет. У російсь­кій літературі попередником театру абсурду вважають Данила Хармса, у польській театр абсурду представляє Славомір Мрожек. Близькі до естетики абсурду деякі твори Миколи Куліша («Мина Мазайло»). Філосо­фія абсурду вималювалась у творах екзис­тенціалістів («Міф про Сізіфа. Есе про аб­сурд» Альбера Камю). Тривалий час культу­ра людства зосереджувалась на раціональ­ному впорядковуванні життя, яке людині здавалось розумним, логічним, доцільним. Людина існувала між помилкою і нормою і почувалась цілком комфортно. У XX столітті люди почали усвідомлювати, що впорядко­ваність нашого життя існує не так в об'єктивній реальності, як у нашій уяві. Як­що відсторонитись від життєвого плину, подивитись на нього сторонніми очима (очима інопланетянина, звіра, немовляти), воно відразу втратить свою логічність і до­цільність. Виявиться, що наше життя на­скрізь безцільне, хаотичне, алогічне, тобто абсурдне, позбавлене сенсу. Філософія аб­сурду приходить внаслідок глобальної втрати сенсу життя. Театр абсурду буду­ється на естетиці взаємопроникнення ко­медійних і трагічних елементів, на руйнації сюжету і всіх інших елементів, які впоряд­ковують твір. З сюрреалізмом абсурдистський стиль перегукується своєю химерністю, несподіваним поєднанням вигаданого та реального, порушенням логічних зв'язків. Часто використовуються фарсові та гротес­кні образи. Як театральна концепція, театр абсурду спирається на поєднання двох провідних театральних концепцій XX століт­тя — умовного і реалістично-психологічного театру. Реалізм, а часто і грубий натура­лізм, психологічна достовірність поєдну­ються з відверто умовними формами, фантасмагоричністю.

Театр акцентованого впливу («Бере­зіль») — український театр, заснований Лесем Курбасом, функціонував у 20-30-і роки. Лесь Курбас створив оригінальну театраль­ну концепцію, новаторську, модерністську, близьку за естетикою до театру Вс. Мейер­хольда і Бертольда Брехта. Це умовний те­атр. Курбас послідовно полемізував з тра­диційним реалістичним театром, особливо з Московським Художнім (МХТ) під керів­ництвом Станіславського і Немировича-Данченка і з національно-етнографічним його варіантом в особі театру Саксаганського. Так само, як і Брехт, Курбас вніс у те­атральне мистецтво елемент раціоналізму (тому його театр називається театром ак­центованого, тобто свідомо кудись скеро­ваного, впливу). Курбас був проти перевті­лення акторів у створюваний образ, куль­тивував демонстративну гру, вважав, що актор є співавтором у драмі, що він мусить свідомо рухатись до певного результату. Курбас змагався з достовірністю і правдо­подібністю на сцені, від гри акторів до де­корацій — все на сцені стає святом гри, умовності.

Театр епічний (Бертольда Брехта) — театр, створений видатним драматургом і режисером Бертольдом Брехтом. Як і театр Курбаса, це умовний театр. Епічним Брехт називав його з тої ж причини, що й Курбас: епічний — отже, об'єктивований, раціоналі­зований. Але об'єктивованість виявляється не в достовірних формах, як у театрі Стані-славського, а у свідомому навантаженні елементів додатковим змістом. Театр Брех­та базується на експресіоністській драма­тургії, соціально загостреній, максимально узагальненій і моралізаторській. Брехт по­слідовно боровся з розважальністю подій, він навіть оголосив війну сюжету. Важливий елемент концепції — теорія відчуження (звичайне виокремити і підкреслити так, щоб воно стало незвичним). У театральній виставі Брехт активно використовував зонги (пісні).

Текст — термін, який поширився за­вдяки структуралістам і семіотиці (наука про знакові системи), останнім часом вжи­вається замість слова «твір». Текст — все, що можна читати, тлумачити, сукупність знаків, що мають бути прочитані, розшиф­ровані. Текстами називають не лише все написане, а й таке," що існує в іншій формі, наприклад, будь-яка культура (особливо давні культури) є текстом, який складається зі знаків, що мають певний сенс, який мож­на зрозуміти.

Тема — елемент змісту, об'єкт, мате­ріал зображення у творі, відповідь на пи­тання, про що цей твір?

Тенденційність — домінанта змісту над формою у творі, коли авторська наста­нова (тенденція) дає про себе знати у від­верто-публіцистичних, художньо непереко­нливих формах.

Теорія літератури — частина літерату­рознавства, яка вивчає специфіку літерату­ри як мистецтва слова, закономірності лі­тературного процесу (напрями, методи, стилі), психологію творчості, зміст і форму художнього твору, художні засоби, поетич­ну мову, віршування, літературні роди і жа­нри, історію літературознавства.

Термін літературознавчий — слово, яке вживається в літературознавстві у спе­цифічному для цієї науки значенні.

Терцини — трирядкові строфи, поєд­нані римуванням (терцинами написаний твір Данте «Божественна комедія»).

Течія літературна — стильове втілення літературного методу, відгалуження літера­турного напряму, яке має яскраву націона­льну специфіку; сукупність художніх засо­бів, властивих для певної кількості митців у літературному процесі конкретного періоду. Є течії, однойменні до методів і напрямів: романтична течія, символістська течія. Є більш вузькі, національно обумовлені: екс­пресивно-романтична, імпресіоністська, те­чії в українській літературі 20-х років, орна­ментальна проза в російській літературі 20-х років. Іноді течію утворює тематичний пласт у літературі, наприклад, воєнна про­за, сільська проза в радянській літературі 60-70-х років: тема зумовила спільні для низки письменників естетичні засади

Тип — образ-персонаж, характерний для реалістичного методу зображення. Ко­жна людина має риси і психологічні стани, які визначаються її життям у певному місці та часі. Реаліст мусить показати людину так, щоб вона втілювала в собі ці риси, бу­ла невід'ємною від свого часу. Типовий об­раз — це соціально і національно детермі­нована людина. Головна ознака «прив'язаності» до часу — неможливість посунути героя в інше місце та в іншу епо­ху. Наприклад, Чіпку, героя роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», не можна по­сунути в інший час, хоча б на кілька десят­ків років назад чи вперед: зруйнується весь твір. У той час як героїв «Лісової пісні» Лесі Українки можна рухати куди завгодно, у драмі майже нічого від цього не зміниться.

Тип художнього світосприйняття — домінування суб'єкта (авторського внутріш­нього світу) чи об'єкта (навколишнього сві­ту) у процесі творчості. Виділяють два типи художнього світосприйняття — романтич­ний та реалістичний (хоча в історії літера­тури та естетики траплялись інші терміно­логічні пари, синонімічні до названих, на­приклад, після Ф. Шеллінга поширився по­діл літератури на ідеальну та реальну, ідеа­льна в даному разі — синонім до романтич­ної). Якщо характер взаємин митця і навко­лишньої дійсності визначається домінантою суб'єктивного ставлення до неї, це роман­тичний тип світосприйняття. Якщо ж навпа­ки, домінує бажання сприймати світ таким, який він є насправді, це реалістичний тип. Романтичний і реалістичний типи, реалізуючись у кожну епоху в мистецькому русі, утворюють художні (або творчі) методи — романтичні чи реалістичні. Романтичні ме­тоди — це бароко, сентименталізм, роман­тизм, неоромантизм. Реалістичні методи — класицизм, просвітницький реалізм, крити­чний реалізм, натуралізм, соціалістичний реалізм. Всі вони різні, бо сформувались у різні епохи, але споріднені між собою од­наковими естетичними настановами: рома­нтики всіх часів відтворюють свій внутрі­шній світ, і це для них головне (фантазія і уява спричиняє поширення умовних форм), реалісти всіх часів намагаються відтворити дійсність, тому підпорядковують мистецтво життю (в такому разі панують життєподібні або, використовуючи термін Арістотеля, міметичмі, тобто наслідувальні форми у мис­тецтві). В епоху модернізму відбулося ор­ганічне з'єднання романтичного і реалісти­чного типу світосприйняття, коли суб'єкт, тобто митець, усвідомив себе як головний об'єкт для естетичного опанування. Сфор­мувались модерністські художні методи: символізм, експресіонізм, футуризм, сюр­реалізм.

Типове — спосіб узагальнення, влас­тивий для естетики реалізму. Явища, хара­ктерні для суспільного життя певного місця і часу.

Типологія — метод у літературознавс­тві, вивчення закономірностей, які визна­чають збіги, перегуки, спільне в літературі різних країн і епох.

Тонічне віршування — спосіб впоряд­ковування мови, який базується на певній урегульованості наголосів і не регулює кі­лькості ненаголошених складів між наголо­сами. Витоком тонічного віршування є фо­льклор, зокрема, віршування пісенне, коли вірш підпорядковується мелодії і нею вре­гульовується. Тони (наголоси) розставля­ються в тексті залежно від мелодії. У літе­ратуру тонічний вірш прийшов у XX столітті як альтернативний до класичного силабо-тонічного вірша. Але і у поетів XIX століття, зокрема, у Шевченка, який орієнтувався на народний мелос, існує тонічна система ві­ршування. До тонічного віршування відно­сять такі форми некласичного вірша, як та­ктовик, акцентний вірш, дехто з науковців вважає тонічними також дольники (перехід­ні від силабо-тоніки до тонічної системи ві­ршування) і верлібри, вільні вірші. Відріз­няються між собою форми тонічного вірша різною мірою урегульованості ненаголоше­них складів. Частково врегульована вона у дольниках (інтервал між наголосами коли­вається в межах 1-2), трохи вільніша — у тактовиках (інтервал 2-3), ще вільніша — в акцентному вірші та верлібрі (більше трьох варіантів). На відміну від верлібру, в акцен­тному вірші обов'язковою є рима.

Точна рима — точний повтор клаузул (закінчень рядка), коли збігаються всі звуки від останнього наголосу: «І плескіт ніжний / Річок сріблистих, / І килим сніжний / В до­линах чистих» (М. Рильський).

Трагедія — жанр драматичного роду лі­тератури, який визначається напруженим пе­ребігом конфлікту, трагічними подіями, смер­тю позитивного героя чи героїв у фіналі.

Трагічне — естетична категорія, яка поряд з категорією комічного, визначає ес­тетичні стосунки мистецтва і дійсності. Тра­гічне все, що пов'язане зі смертю чи заги­беллю людини. Життєвий трагізм, перене­сений у мистецтво, набуває здатності впли­вати на людину з найбільшою силою і глибиною, змінювати її на краще.

Традиції і новаторство — діалектична єдність, яка лежить в основі літературного (так само, як і загалом мистецького) про­цесу. Традиційне і нове завжди змагають­ся, оскільки все нове приходить, щоб запе­речити, перекреслити, навіть знищити те, що існувало доти. У літературі завжди є традиціоналісти (прихильники усталених, відпрацьованих форм) і новатори (активні експериментатори, шукачі нових форм), су­перечка і боротьба між якими зумовлює ес­тетичний розвиток. Скажімо, у літературі 20-х років такими опонентами були неокла­сики (традиціоналісти) і футуристи (яскраві новатори). Це не означає, що якесь явище було краще, а якесь гірше, якесь більш пе­редове, а інше — відстале. І традиціоналіс­ти, і новатори мусять бути в літературі, бо безумовна перемога тих чи тих призведе або до зупинки (коли всі стали лише тра­диційними, мистецтво не розвивається), або до втрати естетичних орієнтирів (коли всі стають новаторами, не можна відрізнити справжнє мистецтво від його імітації).

Утопія — публіцистичний жанр, який було започатковано ще в античні часи («Держава» Платона): твір, в якому опису­ється ідеальний державний устрій. У XX столітті в художній літературі сформувався жанр антиутопії, утопії навпаки («Ми» Є. Замятіна, «1984» Р. Орвела), коли зо­браження ідеального устрою просякнуте не ідеєю його утвердження, як в утопії, а до­казом неможливості існування ідеального устрою, викриттям тих держав, які викорис­товують основні гасла ідеальної держави — рівність і братерство, — але натомість бу­дують тоталітарні системи, де люди стають безправними гвинтиками державного механізму. У широкому значенні утопія — це безпідставне мрійництво, віра в те, що не­можливо здійснити,

Фабула — буквально переказ, подіє-вий кістяк твору, змістовий бік сюжету.

Фарс — спочатку середньовічна ко­медія, гостро комічні сценки, які розігрува­лись у перервах містерій (релігійних драм). Згодом — прийом гострого шаржування у драматичних творах Шекспіра, Мольєра, Лопе де Вега. У XX ст. фарс — особливо відверта, настирлива невідповідність змісту і форми: зовні смішне, в основі — трагічне.

Фейлетон — публіцистичний жанр, який визначається злободенністю, критич­ною спрямованістю.

Філологія — буквально любов до знань, сукупність наук, що вивчають мову і літературу.

Філософічність літератури — пошук сенсу життя, відповідей на вічні питання відбувається також через художнє відобра­ження світу. Кожен талановитий твір міс­тить у собі філософську глибину, оскільки народжується внаслідок осягнення важли­вих основ, закономірностей людського бут­тя. Але часом, особливо в літературі XX століття, митці приділяють особливу увагу філософії у власному сенсі слова: насичу­ють твір роздумами на філософські теми, парадоксальними діалогами, які змушують подивитись на звичне під іншим кутом зору тощо. Насичена філософією творчість класиків світової літератури — Шекспіра, Дан­те, Гете, Сковороди. Філософськими є такі твори В. Винниченка, як «Чесність з со­бою», «Кирпатий Мефістофель», романи М. Булгакова «Майстер і Маргарита», Г. Гессе «Гра в бісер», Т. Манна «Чарівна гора» тощо.

Фольклоризм — елементи усної на­родної творчості у творах писемної літера­тури. Література будь-якої нації починаєть­ся з фольклору, оскільки фольклор передує літературі. Фольклор — це вічне і невичер­пне джерело запозичень для літературної творчості. Фольклор і література розвива­ються у постійній взаємодії і взаємовпли­вах. Найпростіший варіант впливу фолькло­ру на літературу ми спостерігаємо на ран­ніх етапах формування літератури, коли ав­тор або використовує готові фольклорні зразки, або наслідує (стилізує) їх. Досягши певного рівня розквіту, література у свою чергу починає впливати на фольклор. Од­нак якою розвиненою не була б література, і яким простим не видавався б фольклор, на кожну нову сходинку у своєму розвитку література піднімається завдяки фольклору. Українське літературне віршування увираз­нилось і набуло самобутності завдяки тому, що такі генії національної поезії, як Котля­ревський, Шевченко, Франко, Тичина фор­мували свій вірш з орієнтацією на фолькло­рне віршування і поширювали літературні зразки фольклорних ритмів на поезію свого часу. Творчість найяскравіших митців кож­ної національної літератури має яскраву національну специфіку, яка формується у нерозривному зв'язку саме з фольклором. Суттєво різні варіанти творчого опрацюван­ня фольклору маємо у творчості Т. Шев­ченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Тичини, Б.-І. Антонича. Як правило, за допомогою фольклору збагачується та ін­дивідуалізується стиль автора, увиразню­ються художні засоби. Важливу роль віді­грає також занурення у національну міфо­логію, яка досяжна для сучасної людини завдяки фольклору.

Фольклорне віршування — або на­родний вірш; українське фольклорне віршу­вання містить у собі дві системи віршуван­ня, якими послуговується також українська поезія: тонічну (рівнонаголошеність) і силабічну (рівноскладовість). Фольклорне вір­шування поділяється на пісенне (у піснях), говірне (загадки, приказки, лічилки, скоро­мовки, замовляння тощо), речитативне (думи, балади, історичні пісні, плачі тощо).

Форма — член головної бінарної опо­зиції твору (зміст і форма— це твір). Все те, що можна зафіксувати, оглянути, вияви­ти за допомогою рецепторів сприйняття.

Формалізм — 1. Літературознавчий метод, впроваджений представниками фо­рмальної школи. 2. Буквально — самодо­статність форми, домінування форми над змістом. Ідеологічний ярлик у радянському літературознавстві 20-30-х років, який озна­чав належність до буржуазного, а отже, ес­тетського, формалістського мистецтва.

Формальна школа — школа в росій­ському літературознавстві 1910-х років. її представники: В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, В. Шкловський, Р. Якобсон та інші Основна ідея формалістів звучить так: «Зміст — це форма». Тобто, змісту як тако­го, «голого», самого по собі не існує, все що ми бачимо у творі, — форма. Про зміст: ми дізнаємось тільки завдяки формі та че­рез форму. Тому аналіз твору — це аналіз формальних засобів (або прийомів), якими користується автор.

Формальні чинники твору — ті елеме­нти твору, які з'являються у процесі реалі­зації змісту. Основний елемент форми, який тією чи іншою мірою визначає всі інші формальні чинники, — це жанр. Від жанру залежить композиція (чи вона буде сюжет­ною, як в епічних творах, чи сценічною, як у драматичних творах, чи ритмомелодійною, як у ліричних творах), колізії, образи-персонажі та вибір образної системи твору загалом.

Фройдизм — напрям у літературознав­стві XX століття, в основу якого покладені ідеї психоаналізу 3. Фройда. Головна ідея фройдизму базується на фройдівському ро­зумінні процесу творчості, яку психоаналітик назвав сублімацією. Сублімація — це втілен­ня у процесі творчості витіснених у підсвідо­мість бажань і потягів. Аналізувати творчість і твори в аспекті фройдизму означає знаходи­ти приховані психологічні стимули у внутріш­ньому світі автора. Як правило, витоки цих стимулів знаходяться у дитинстві, у взаєми­нах з батьками. Різноманітні заборони, зроблені батьками у дитинстві, вимагають компенсації в дорослому віці.

Футуризм — напрям, метод і стиль модернізму. Як художній метод, футуризм визначається світоглядом активної, оптимі­стичної, життєствердної людини, творцем технічної цивілізації. Зміст футуризму як методу визначає формула «трьох М»: місто, маси, машини; форму — експериментальність, антитрадиціоналізм у всіх аспектах творчості. Футуристичний стиль базується на формальній розкутості (анормативності), домінанті образу, серед образів найбільш актуальний неологізм (слово-образ).

Характер — поняття, синонімічне до слів герой, персонаж, образ літературний.

Характер акцентує психологічний аспект об­разу людини в художньому творі (це сукуп­ність рис, внутрішні особливості персонажа).

Хорей — двоскладовий розмір сила-бо-тонічної системи віршування, коли наго­лос падає на перший склад.

Хронотоп — буквально «часопростір», термін М. Бахтіна; взаємозв'язок часу і простору в художньому творі.

Художня література — твори словес­но-образного мистецтва; словесну творчість поділяють на художню (або ж белетристику) та публіцистичну літературу. Вони відрізня­ються домінантою прямого (у публіцистиці) чи опосередкованого, через образ (у худож­ній літературі) самовиразу митця.

Художність — синонім поняття «обра­зність», художнє — це конкретно-чуттєве узагальнення світу, яке здійснюється засо­бами певного виду мистецтва.

Цезура — пауза всередині довгого віршового рядка: «Мріють крилами з туману // лебеді рожеві» (В. Симоненко).

Цикл — сукупність різних творів, найча­стіше поезій, об'єднана задумом, настроєм, пафосом. На відміну від твору, що склада­ється із завершених частин, де самостійність частин умовна (роман у новелах), твори цик­лу не можуть існувати окремо.

Шарж — прийом висміювання, кари­катурне зображення гумористичного заба­рвлення.

Шумка — різновид народного вірша, жартівлива танцювальна пісня, в якій кожен рядок має вісім складів і два коліна (такти, наголоси): «Ходить гарбуз / по городу».

Ямб — двоскладова стопа силабо-тонічного віршування з наголосом на дру­гому складі.

Навчальне видання

Марія Мокли ця Основи літературознавства

Посібник для студентів

Редактор проекту Сергій Ткачов Видання здійснено в авторській редакції Технічне редагування Марії Жук, Лесі Вознюк, Людмили Олійник Художник Антон Костенко Відповідальна за випуск Леся Вознюк

Підписано до друку 22.01.2002. Формат 70x100/16. Папір офсетний. Гарнітура Times. Друк офсетний. 15,48 ум. др. арк.,12,81 обл.-вид арк. Тираж 3000. Замовлення №. 02-103

Редакція газети «Підручники і посібники». Свідоцтво TP №189 від 10.01.96. 46010, м. Тернопіль, вул. Поліська, 6а. Тел. [phone]; 43-10-21. Факс [phone]. E-mail: [e-mail]

КЕРЧЕНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ МОРСКОЙ ТЕХНОЛОГИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ИНФОРМАТИКИ И ПРИКЛАДНОЙ МАТЕМАТИКИ

МАТЕМАТИЧЕСКИЕ МОДЕЛИ В РАСЧЕТАХ НА ЭВМ

Методические указания

по выполнению лабораторных работ

для студентов направления

6.051701 "Пищевые технологии и инженерия"

дневной формы обучения

Керчь 2012

. УДК 6.813;338.984

Автор:

Рецензент:

Гуляев М.В., к.воен.н., доцент кафедры информатики и прикладной ма-тематики Керченского государственного морского технологического уни-верситета.

Полупанов В.Н., к.г.н., доцент кафедры Информатики и прикладной ма-тематики Керченского государственного морского технологического уни-верситета.

Рассмотрено и одобрено на заседании кафедры «Информатики и прикладной мате-матики», протокол № _2_ от «_19_» __09___ 2012 г.

Методические указания по выполнению лабораторных работ утверждены и реко-мендованы к публикации заседанием методической комиссии технологического факульте-та КГМТУ, протокол № _4_ от «_25_» __09__ 2012 г.

Ó Керченский государственный морской технологический университет

Введение

Методические указания по выполнению лабораторных работ подготовлены в соот-ветствии с программой дисциплины «Математические модели в расчетах на ЭВМ» для студентов технологических специальностей.

Дисциплина «Математические модели в расчетах на ЭВМ» рассматривает преиму-щественно оптимизационные модели, направленные на выработку производственных пла-нов, отвечающих заданным критериям. Лабораторные работы охватывают весь спектр мо-делирования: факторный анализ производственных проблем, формулировку задачи, мате-матическое ее описание и методы решения.

В процессе выполнения лабораторных работ изучается содержание следующих оп-тимизационных методов и моделей, широко распространенных в современной науке, по направлениям:

− задачи и методы линейного программирования;

− распределительные методы и модели принятия решений; − специализированные математические модели;

− методы дискретного программирования;

− методы сетевого планирования и управления.

Общим для всех математических методов и моделей является наличие одного или нескольких уравнений состояния, когда оптимальное значение отдельного производствен-ного показателя можно определить с помощью совокупности других показателей.

Количество уравнений состояния в составе модели и их форма могут существенно усложнить проводимые расчеты. Поэтому предполагается использование электронно-вычислительной техники. Основной программой в процессе решения практических задач и моделей являются электронные таблицы Excel. В процессе занятий по данной дисциплине следует задействовать не только стандартные вычислительные процедуры, но и обращать-ся к более сложным инструментам анализа, таким как средство «Поиск решения».

По итогам выполнения лабораторных работ студент должен: ЗНАТЬ:

1. основные принципы и методику построения математических моделей;

Дата добавления: 2014-11-25