Публічного мовлення

Особливості та якісні характеристики

У РИТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ

Питання 1. СПЕЦИФІКА ПУБЛІЧНОГО МОВЛЕННЯ

Риторика – найбільше для

всіх людей добро… джерело влади.

Платон

Публічне мовлення – один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, є своєрідним за:

· своєю природою;

· місцем серед інших видів мовлення;

· якісними характеристиками.

За своєю природою і місцем публічне мовлення відноситься до:

1. кодифікованої літературної мови (школа О.О.Земської);

2. усного літературного мовлення (школа О.В. Сиротиніна і О.О.Лаптєва);

3. основних видів тексту, у якому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності (ММПД).

Виходячи з того, що риторика є наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою публічною діяльністю, публічне мовлення повинно будуватися за цими законами з орієнтацією на переконання. Крім того, риторика за своєю природою - інтеграційна наука, тому за якісними характеристиками публічне мовлення розглядається таким чином:

· за формою реалізації - писемно-усне;

· по відношенню до типу мовлення - книжково-розмовне;

· за характером реалізації - підготовлено-імпровізаційне.

Розглянемо кожну з зазначених якісних характеристик.

А. Писемно-усна форма реалізації публічного мовлення зумовлена тим, що для риторики текст, як предмет дослідження, становить інтерес на всіх етапах його існування (породження тексту, текст як процес, текст як продукт), що означає:

- породження тексту – винайдення задуму;

- текст як продукт № 1 - підготовчий етап: задум, орієнтований на аудиторію, який має цільову установку, підкріплений фактами і аргументами, виражений в дієвій словесній формі, що обов’язково фіксується в писемній формі;

- текст як продукт № 2 - відкоригований на етапі безпосереднього спілкування, тобто мисленнєве приговорювання;

- текст як процесс (виконання, виголошення задуму) реалізується лише в усній формі.

Отже, писемно-усна форма реалізації публічного мовлення доведена.

Причому на етапі “текст як продукт № 1” публічне мовлення належить мовцеві, який орієнтований на нього. На цьому етапі мовець викладає свої думки в письмовій формі, щоб:

1) не забути і не загубити думку;

2) побудувати думки у суворій логічній послідовності;

3) самому глибше, детальніше розібратися у своїх думках для набуття впевненості у власних судженнях;

4) у майбутньому найбільш точно, ясно, стисло викласти їх перед аудиторією.

З цього приводу американський ораторознавець Дейл Карнегі писав: “Постійно занотовуйте усі думки, які приходять у Вашу голову і весь час ретельно обдумуйте їх. Не слід прискорювати цей процес, це одне з найважливіших розумових зусиль, які Вам дано здійснити. Завдяки йому Ваша свідомість перетворюється на дійсно творчу силу... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і її словесну форму... значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема – наполовину розв’язана проблема”[1].

На наступному етапі роботи, а саме, “текст як продукт № 2”, який підготовлений попереднім (писемним), публічне мовлення “відчужується” від мовця й цілком і повністю починає орієнтуватися на адресата, тобто будуватися з урахуванням вимовляння і слухання. Тобто, врешті, публічне мовлення реалізується в усній формі: “...записи в руках оратора на 50% знищують інтерес до виступу. Уникайте цього. Головне – не читайте своїх промов. Важко примусити аудиторію витерпіти читання промови за папірцем” (Д.Карнегі).

Отже, наші перші висновки з приводу особливостей публічного мовлення:

Висновок 1. Писемна й усна форми реалізації публічного мовлення рівною мірою є важливими й необхідними, бо взаємозв’язані та взаємозумовлені. Тому ми вважаємо, що немає необхідності віддавати перевагу якійсь одній формі вираження публічного мовлення, оскільки кожна з них доцільна на певному етапі існування його.

Висновок 2. Інтеграція писемної та усної форми виступає одним із специфічних проявів публічного мовлення.

Б. Книжково-розмовний тип публічного мовлення визначається, головним чином, самою функцією публічного мовлення – дією на мисленнєву публічну діяльність адресата з метою переконання й збудження до дії.

Розмовний аспект публічного мовлення виявляється у таких його якостях, як:

· безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слухача);

· невимушеність (природність, розкутість спілкування);

· емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність публічного мовлення за рахунок доцільного використання як вербальних засобів (фольклорні елементи, соціальні діалекти, просторіччя), так і невербальних засобів (жести, міміка), покликаних доповнювати, уточнювати, актуалізувати і в цілому посилювати думку, виражену вербально. Пристойний вигляд, положення, виразність і зміни обличчя, рухи рук і всього тіла повинні відповідати змісту мовлення й оживляти кожне слово... Рухи тіла оратора повинні певним чином не тільки малювати характер його, але й усяку думку і почуття.

Книжковий характер публічного мовлення виявляється у таких його якостях, як:

· точність (використання слова у відповідності до його мовного значення);

· правильність (відповідність мовлення нормам літературної мови);

· стислість (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);

· виразність (використання елементів художнього стилю літературної мови (епітети, порівняння, метафори));

· доцільність (в навчальному красномовстві, офіційно-діловому, мітинговому, художньо-публіцистичному, ораторському мистецтві).

В. Підготовчо-імпровізаційний характер публічного мовлення зумовлений специфікою риторики, вираженою в системі риторичних законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисленнєво-мовленнєвої публічної діяльності.

Виділимо ці етапи, виходячи із концепції сучасної риторики. Основна риторична формула може бути представлена у вигляді:

Згідно цієї формули – “Добре підготовлена промова – це на 9/10 виголошена промова”. Не менш важливе судження висловив В.Гюго: “Імпровізація – не що інше, як раптове й довільне відкриття резервуара, який називається мозком, але треба, щоб цей резервуар був повний, від повноти думки залежить багатство мовлення. По суті, те, що Ви імпровізуєте, здається новим для слухачів, але є старим для Вас; говорить добре той, хто поширює роздуми цілого дня, тижня, місяця, а іноді й цілого свого життя у мовленні, яке триває годину”[2].

Висновок 3. Публічне мовлення – особливий вид тексту, створений за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює його інтегративну природу (письмово-усна форма реалізації, книжково-розмовний тип мовлення, підготовчо-імпровізаційний характер реалізації).

Висновок 4. Публічне мовлення – це найсильніше джерело розвитку й удосконалення мисленнєво-мовленнєвої діяльності оратора на засадах істини, добра, краси, в гармонії (діалектичній єдності) раціонального та емоційного факторів.

Це підтверджується в античній риториці словами: ”Оратор користується народною прихильністю лише тоді, коли завчасно продумує, що буде говорити: лише цим доводить він свою відданість народу…”,[3] - писав Демосфен. Цицерон вважав, що “найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження”[4].

Сократівська тріада: “Істина – добро - краса” віддавала належне логіко-раціональному, змістовному факторові у красномовстві. “ Істина стає переконанням, коли вона є дорогою серцю, а відбиття знань у емоціях – важлива умова переходу знань у переконання, умова становлення переконань й світогляду.” – Л. Якунін.[5]

Єдність раціонального та емоціонального факторів можна простежити на п’яти ораторських талантах Цицерона:

1) винайдення задуму;

2) розміщення матеріалу;

3) словесне втілення;

4) запам’ятовування;

5) виголошення промови.

Висновок 5. Красномовство оратора в усі часи формувало високу духовність аудиторії, несло заряд моральної краси, довершеності.

“Справжній оратор прикрашає свою промову тільки світлими істинами, найблагороднішими почуттями, виразами сильними й відповідальними тому, що бажає він навіяти; він мислить, відчуває, і слова йдуть. Людина, обдарована душею, з деяким природнім хистом говорити... ніколи не повинна боятися браку виразів. Її найнезначніші промови матимуть взірцеві риси, яким високомовні красномовці не в змозі навіть наслідувати”[6], - писав Ф.Фенелон.

Дисгармонія раціонального та емоційного факторів у творчості сучасних ораторів-популістів, представників “мітингового красномовства” частіше виявляється в ігноруванні логіко-філософського, змістовного аспекту розмови через інтенсифікацію емоційного фактору з метою маніпулювання аудиторією, її тимчасовими пристрастями, що може призвести до соціальних катаклізмів.Про це попереджали давні й сучасні дослідники. Зокрема, Ш. Баттьо вважав: “Пристрасті – небезпечна зброя, коли вони не керуються розумом; але вони сильніші самого розуму, якщо супроводжують його й служать йому. За допомогою пристрастей красномовство володарює й торжествує над серцем. Хто вміє пристойно збуджувати їх, той керує розумом людей...”[7].

Ґрунтовну теорію пристрастей залишив у спадок геніальний Аристотель у праці “Риторика”, яку розвивав Феофан Прокопович у роботі «Про ораторське мистецтво» у розділі «Суть, походження та види почуттів». Вони підвищують риторичну культуру сучасного оратора, який прагне до добра, розвиваючи риторичні емоції любові, прагнення, надії, впевненості, задоволення, втіхи, радості тощо, “гасячи” негативні емоції ненависті, страху, розпачу, гніву, обурення, смутку тощо.

1.2. Закони риторики, як основа публічного мовлення

Ще з античних часів Аристотель та його учні розрізняли докомунікативну, комунікативну та посткомунікативну фази риторичної діяльності, що цілісно і системно охоплює творчість оратора від задуму (породження ідеї – “божественного голосу”) – виголошення промови перед аудиторією – осмислення впливу промови на слухачів.

Таким чином

Цей підхід не суперечить класичним риторичним традиціям, згідно з якими формування й розвиток мисленнєво-мовленнєвої діяльності оратора здійснюється послідовно-ступенево, а саме, цей процес включає наступні напрямки організації переконуючої діяльності:

– винайдення (інвенція);

– розташування (диспозиція);

– вираження (елокуція);

– запам’ятовування (меморіо);

– виголошення (акціо).

Всі ці напрямки організації мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності (ММРД) покажемо через закони риторики (див. модуль 1).

Дата добавления: 2014-11-26