Склад і послідовність дій при розрахунку вартості машин та обладнання 1 страница

Метод дисконтованих чистих доходів	Метод прямої капіталізації доходів
1. Виокремлюють (ідентифікують) машинний комплекс виробничої чи комер­ційної системи, що підлягає оцінці, та розраховують чистий дохід від фун- кціонування цілої системи. При цьому, чистий дохід складається з чистого прибутку, амортизації та податку на прибуток
2. Визначають поточну вартість виробничої системи за формулою: , де Е — чистий дохід, генерований усією системою та визначений на етапі 1; S T — залишкова вартість майна системи на кінець останнього року експлуатації машинного комплексу; F 5 — функція одиничного ануїтету; F 4 — функція поточної вартості грошової одиниці	2. Визначають частину чистого доходу, який відноситься до земельної ділянки: , де ЕЗем — поточна вартість земельної ділянки у грошових одиницях базового року; r — реальна ставка дисконта
3. Визначають частину чистого доходу, яка відноситься до будинків та споруд: де S Буд.Спор. — поточна вартість будинку (споруди) у грошових одиницях базового року; КАм — коефіцієнт амортизації будинку (споруди)
3. Розраховують вартість машинного комплексу шляхом вирахування з вартості всієї системи вартості землі, будинків та споруд:	4. Методом залишку визначають частину чистого доходу, що відноситься до машинного комплексу: , де Е — чистий дохід від функціонування всієї виробничої чи комерційної системи
5. Методом прямої капіталізації визначається вартість машинного комплексу: , де КА.Маш — коефіцієнт амортизації (повернення капіталу) для машин та обладнання, які входять до складу машинного комплексу. Цей показник визначається за формулою коефіцієнта відшкодування капіталу (третя функція грошової одиниці)
Якщо необхідно визначити вартість окремої машини чи одиниці обладнання у складі машинного комплексу, то розрахунок проводять за допомогою пайового коефіцієнта: , де γод. — коефіцієнт частки даної машини чи одиниці обладнання в балансовій вартості машинного комплексу; можна також використовувати співвідношення ремонтної складності даної машини до загальної ремонтної складності машинного комплексу

ТЕМА 8. Нематеріальні активи підприємства та методи їх оцінки

Нематеріальні активи — принципово новий об’єкт фінансового обліку, що інтегрує в собі всі особливі види вкладення капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність. Саме ж поняття «нематеріальний актив» трактується по-різному. В існуючих на сьогоднішній день визначеннях під нематеріальним активом підприємства розуміють, як умовну вартість об’єктів інтелектуальної власності, так і витрати на нематеріальні об’єкти.

Визначимо специфічні риси нематеріальних активів:

1) відсутність матеріальної основи для отримання вигід;

2) умовна невіддальність від суб’єкта господарювання;

3) тривалий термін використання;

4) відсутність корисних відходів;

5) невизначеність усього спектра можливих ефектів від використання;

6) підвищений рівень ризику на стадіях створення та використання.

Зазначені риси нематеріальних активів характеризують їх в якості об’єкта обліку, як узагальнену оцінку результатів творчої діяльності і засобів індивідуалізації юридичних осіб.

1. Класифікація нематеріальних активів за правовою ознакою:

1.1. Об’єкти авторського права:

· твори науки — письмові твори наукового, технічного та прикладного характеру (книги, статті, брошури, комп’ютерні програми тощо), ескізи, креслення і т. ін.; твори літератури; твори мистецтва; комп’ю­терні програми; бази даних.

1.2. Об’єкти суміжних прав:

· виконавців (актори, співаки, музиканти); виробників фонограм; організацій теле-, радіо- ефіру; гудвіл (ділова репутація).

1.3. Об’єкти науково-технічної інформації:

· науково-технічна інформація; наукові відкриття.

1.4. Об’єкти промислової власності:

· винаходи; корисні моделі; промислові зразки; знаки для товарів та послуг; сорт рослин; топології інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції, фірмові найменування; ноу-хау; порода тварин; способи захисту від недобросовісної конкуренції; найменування місця походження товарів; секретні об’єкти промислової власності.

1.5. Об’єкти природного середовища:

· земельні ділянки; надра; геологічна та інша інформація про навколишнє середовище; інші природні ресурси.

1.6. Об’єкти права користування:

· монопольне становище на ринку; економічні та інші привілеї

2. Класифікація нематеріальних активів за ознакою цілісності:

2.1. Нематеріальні активи, невіддільні від підприємства: системи та методи функціонування; сукупність постійних клієнтів; репутація підприємства; переваги територіального розміщення тощо.

2.2. Нематеріальні активи, невіддільні від індивіда: особиста репутація; особисті професійні якості, комерційні здібності; талант, ерудиція, інтелект, комунікаційні якості тощо.

2.3. Нематеріальні активи, невіддільні ні від підприємства, ні від індивіда: фірмові найменування; фабричні марки та клейма; товарні знаки; секретні рецепти та технології; технологічно-технічні бібліотеки; авторські права; креслення та шаблони тощо.

Механізм формування ціни нематеріального активу значною мірою пов’язаний з методами оцінки, що визначаються залежно від природи об’єкта, його походження, мети оцінки тощо. Слід відзначити одну особливість ціноутворення в цій сфері — ціна нематеріального активу тісно пов’язана з об’єктом його матеріального втілення. Більшість нематеріальних активів підприємства за своєю суттю є унікальною, тобто кожен продавець виступає ніби монополістом у короткостроковому й, навіть, у середньостроковому періоді часу. У свою чергу, той чи інший об’єкт має споживчу вартість тільки стосовно певного майнового комплексу, що створює на ринку диктат покупця. Встановлена ціна нематеріального активу виступає компромісом між цими факторами. Формування ціни покупця базується на витратах і можливих доходах — «зиску», котрий він сподівається отримати в майбутньому та окупить сьогоднішні витрати. В якості обмежень при цьому виступають валові витрати на виробництво та ціна кінцевої продукції. У ціни продавця навпаки вплив фактора собівартості та ціни продукції майже не враховується.

З позицій строку корисного використання покупцю нематеріального активу слід ураховувати життєвий цикл продукту, а також пов’язаних із цим технологій, методів організації виробництва і т. ін. У цілому життєвий цикл нематеріального активу дещо не співпадає з життєвим циклом товару, звичайно випереджаючи його на один-два етапи.

З позиції дохідності (прибутковості) об’єктів нематеріальних активів покупцю доводиться враховувати бажання продавця щодо механізму поділу прибутку від використання активу. З позиції капіталізації, об’єкти нематеріальних активів купують як і інші товари (продукцію), тому їм притаманні всі властивості типового ринкового товару. Об’єкт може бути проданий, перепроданий, закладений у якості застави під зобов’язання, переданий на збереження (без прояву своїх споживчих властивостей), безоплатно переданий іншому суб’єкту господарювання.

В якості методологічної основи оцінки нематеріальних активів доцільно використовувати базові принципи ціноутворення, що були вироб­лені протягом тривалого періоду часу та неодноразово перевірені на
практиці:

· принцип комплексного обліку трьох груп чинників: витрат, ціннос­ті для споживача, впливу конкуренції;

· принцип обліку тільки релевантних витрат;

· принцип обліку чинників, що визначають чутливість покупця до ціни інтелектуальної власності;

· принцип використання адекватних методів виділення частки інтелектуальної власності в загальній вартості чи прибутку від використання майнового комплексу підприємства.

Нематеріальні активи можуть бути оцінені в грошовій формі з використанням таких видів оцінок:

· за фактичною собівартістю — визначення вартості об’єкта інтелек­туальної власності на основі первісної вартості при їх придбанні;

· за поточною відновною вартістю — визначення вартості нематеріального активу на основі сучасних цін та з урахуванням ринкової ситуації при заміні відповідного об’єкта такої ж корисності;

· за поточною ринковою вартістю — визначення вартості не матеріального активу, що може бути отримана за його продажу чи ліквідації на ринку;

· за чистою вартістю реалізації — сума коштів, що може бути отримана чи оплачена при конверсії у національну (чи іноземну валюту) об’єкта інтелектуальної власності в ході господарської діяльності, за вирахуванням витрат на проведення операції.

Дохідний підхід базується на встановленні причинного зв’язку між функ­ціональними (фізичними, техніко-економічними та іншими) властивостями об’єкта інтелектуальної власності та майбутніми доходами від його викорис­тання. Слід відзначити, що нематеріальні активи, як правило, не використо­вуються поодиноко, а завжди у певному комплексі. Тому визначення економічної цінності об’єкта інтелектуальної власності на основі майбутніх доходів від його використання ускладнюється відсутністю технологій елімінування впливів на результуючий показник дії інших факторів.

Основна концепція методів цієї групи: перевага в прибутку утвориться або в порівнянні з підприємствами, що випускають аналогічну з аналізованим підприємством продукцію (але без використання оцінюваного нематеріального активу), або стосовно даного підприємства, що випускало продукцію до використання нематеріального активу. Потім виражена в грошовій формі перевага в прибутку капіталізується (приводиться до поточної вартості) й отриманий розмір приймається як вартість нематеріального активу.

ДОХІДНІ МЕТОДИ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА

№	Назва методу	Змістовна характеристика
	Метод дисконтування грошових потоків	В основу методу покладено залежність вартості від часу. Вартість нематеріального активу дорівнює теперішній вартості майбутніх грошових потоків від його використання
	Метод переваг у доходах	Базується на визначенні різниці між грошовими потоками, отриманими від використання нематеріального активу, та грошовими потоками, без його використання
	Ø Метод обліку продажної ціни на продукцію
	Ø Метод обліку обсягів реалізації
	Ø Метод одночасного обліку продажної ціни та обсягів реалізації продукції
	Метод надлишкових прибутків	Метод базується на припущенні, що надлишкові прибутки підприємство отримує за рахунок невідображених у балансі нематеріальних активів
	Метод надлишкових грошових потоків	Метод заснований на припущенні, що приріст вар­тості компанії порівняно з вартістю капіталу, трудових і земельних ресурсів, залучених до господарського обігу, формується за рахунок нематеріальних активів
	Метод звільнення від роялті	Метод використовується для оцінки нематеріальних активів, права на використання яких надаються за допомогою ліцензій. Метод заснований на таких припущеннях: 1) оцінюваний нематеріальний актив (наприклад, патент) не належить істинному власнику (підприємству), а є власністю іншої сторони; 2) ця інша сторона надає інтелек-
		туальну власність підприємству на ліцензійній основі на умовах визначених відрахувань від виторгу (роялті); 3) у силу того, що нематеріальний актив насправді належить істинному її власнику, йому не потрібно сплачувати роялті, тобто утвориться псевдо-економія витрат, тобто результат капіталізації (приведення до поточної вартості), який може бути прийнятий як вартість нематеріального активу
	Метод виграшу в собівартості	Цей метод базується на врахуванні економії витрат, що може бути асоційована з застосуванням нематеріальних активів; передбачає обчислення розміру виграшу в собівартості за термін, коли інтелектуальна власність ще приносить корисний ефект (знижує собівартість). Розрахований розмір економії в собівартості потім капіталізується, що дозволяє визначати поточну вартість нематеріального активу
	Метод капіталізації грошового потоку	Метод заснований на процесі переведення доходів від використання нематеріального активу в його вартість

Витратний підхід заснований на міркуваннях про те, що потенційний покупець, володіючи певною інформацією про предмет купівлі, не заплатить за нього більше, ніж вартість іншого нематеріального активу з тією ж корисністю. У рамках цього підходу з метою визначення реальної вартості нематеріального активу передбачається визначення витрат на відтворення первинної вартості об’єкта інтелектуальної власності з урахуванням наступних покращань (чи заміни з вирахуванням обґрунтованої поправки на суму амортизації за строк експлуатації). На відміну від матеріальних об’єктів, для нематеріальних активів характер­ні лише функціональний та техніко-економічний знос.

Як правило, витратні методи використовуються для оцінки нематеріальних активів, які спрямовані на отримання соціальних ефектів тощо. При оцінці бізнесу витратний підхід використовується в тих випадках, коли не передбачається отримання доходів від підприємницької діяльності протягом достатньо довгого періоду часу, а також при реальній загрозі банкрутства.

Вартість нематеріальних активів, яка визначена методом початкових витрат у національних стандартах бухгалтерського обліку, називається історичною, оскільки вона в основному базується на обліку фактично понесених витрат відповідно до бухгалтерської звітності протягом останніх років. При використанні цього методу слід звернути особливу увагу на кінцеву величину вартості та строк її формування. Зрозуміло, що в разі необхідності понесені витрати мають бути скориговані (приведені) в потрібному напрямку з урахуванням їх давності.

При оцінці нематеріального активу за методом вартості заміщення використовують принцип заміщення, відповідно до якого максимальна вартість об’єкта інтелектуальної власності визначається мінімальною ціною аналогічного об’єкта (з еквівалентними характеристиками), що пропонується для продажу на сьогоднішній момент на ринку. При необхідності використовують приведення нематеріального активу до рин­кового еквівалента за допомогою параметричних коефіцієнтів перера­хунку.

Метод відновної вартості найчастіше використовується для оцінки цінності прав на унікальні об’єкти інтелектуальної власності. При цьому відновна вартість визначається як сума витрат, які необхідні для створення нової точної копії нематеріального активу на основі сучасних цін на матеріали, енергоносії тощо.

Ринковий підхід до оцінки нематеріальних активів передбачає порівняння об’єкта оцінки з представленими на ринку аналогічними об’єктами. Найпоширенішим вказаний підхід став у методі порівняльного продажу. Суть його полягає в прямому порівнянні об’єкта оцінки з аналогічним за корисністю, якістю та призначенням нематеріальним активом, що вже купувався/продавався за інформацією минулих ринкових угод. Основні умови використання даного методу:

· наявність достатньої інформації (прийнятної якості) стосовно минулих комерційних угод по нематеріальних активах подібного призначення та корисності;

· наявність конкретних технологій урахування відмінностей між співставними об’єктами.

При використані цього методу ринкова вартість нематеріального активу визначається ціною, яку можуть заплатити типові покупці типовому продавцю на конкретну дату оцінки за аналогічний (за всіма параметрами) об’єкт. Метод дозволяє досягнути прийнятних результатів тільки при дотриманні всіх перелічених умов, а в іншому випадку його можна рекомендувати як допоміжний чи приблизний.

Найбільш відомою й поширеною можна вважати вітчизняну методику оцінки економічної ефективності використання в народному господарстві нової техніки, винаходів і раціоналізаторських пропозицій (від 14 лютого 1977 р. № 48/16/13/3). Ця методика побудована на засадах порівняння економічної ефективності виробництва до і після впровадження інновації. Розрахунки здійснюються за всіма факторами, що визначають результати впровадження інновації, враховуючи вплив на навколишнє середовище. Економічний ефект обчислюється відповідно до річного обсягу виробництва нових засобів праці або випуску продук­ції за новими технологіями чи із застосуванням нових способів органі­зації виробництва та праці.

У 1992 р. Держпатентом України розроблено Тимчасову методику (основні положення) визначення доходу від використання винаходів і раціоналізаторських пропозицій (автори І. І. Дахно, В. О. Жаров). Ця методика теж ґрунтується на принципі визначення приросту прибутку від використання винаходу. Тимчасова методика є обов’язковою для суб’єктів усіх форм власності, вона встановлює єдині методичні принципи визначення доходу від використання винаходів та раціоналізаторських пропозицій. Зазначена тимчасова методика має декілька переваг у порівнянні з попередньою. При розрахунках за даною методикою враховується випадок, коли винахід впливає на зниження собівартості продукції при незмінності решти параметрів; зміну обсягів виробництва; параметри реалізації продукції. Вплив винаходу на якість продукції визначається за таблицею коефіцієнтів. У рамках цієї методики розглянуто випадок, коли при виготовленні продукції використано декілька винаходів і при цьому їх ознаки частково або повністю співпадають.

Згодом було розроблено і рекомендовано до використання Методичні рекомендації по ціноутворенню на науково-технічну продукцію, що передається (1989). Згідно з цими Методичними рекомендаціями при розрахунку ціни слід виходити з собівартості розробки, часу з моменту її створення, суми витрат, планового прибутку. Ціна науково-технічної продукції (НТП) розраховується за формулою:

,

де Ц — ціна науково-технічної продукції; N — кількість реалізованих комплектів науково-технічної продукції; Т — час з моменту створення НТП; С — собівартість; S — витрати на виготовлення копій дослідних зразків; Р — прибуток від реалізації НТП; Q — витрати на реалізацію НТП.

Кафедрою економіки Центрального інституту патентознавства підготовлено і видано в 1993 р. Рекомендації по визначенню вартості об’єктів промислової власності (автори В. Г. Бромберг, В. Ю. Хіп, М. Н. Липник), де визначення вартості об’єктів промислової власності ґрун­тується на загальноприйнятих у колишньому СРСР коефіцієнтах. Ці коефіцієнти використовувалися і для визначення значущості винаходів та промислових зразків під час продажу ліцензій.

Вартісна оцінка об’єкта промислової власності (Ц_о) у загальному випадку визначається за формулою:

,

де Ц _t — вартісна оцінка об’єкта промислової власності в і -му році розрахункового періоду; t_h — початковий рік розрахункового періоду (початковий рік дії виключних прав на об’єкт промислової власності); t_к — кінцевий рік розрахункового періоду (рік розрахунку вартості об’єкта промислової власності); D_m — коефіцієнт приведення різночасних вартісних оцінок до рівня розрахункового року; K_с — коефіцієнт, що враховує ступінь техніко-економічного старіння об’єкта промислової влас­ності та визначається за формулою:

,

де Т_Н — номінальний термін дії охоронного документа; Т_Ф — термін дії охоронного документа в розрахунковому році n; К_b — боніфікаційний коефіцієнт (коефіцієнт техніко-економічної значущості) об’єкта промислової власності, числові значення якого встановлюються за шкалою:

· K_b = 1,3 ð винахід, що не має прототипу (піонерний винахід);

· K_b = 1,2 ð основний (базовий) винахід;

· K_b = 1,1 ð допоміжний винахід (удосконалення, що розвиває основний винахід);

· K_b = 1,05 ð варіантний винахід стосовно основного винаходу;

· K_b = 1,0 ð варіантний винахід стосовно допоміжного винаходу.

У світовій практиці переважно здійснюється розрахунок на підставі постійних відрахувань (роялті). Ціну ліцензій здебільшого прийнято визначати за формулою:

,

де С_R — ціна ліцензії, визначена виходячи з розрахунку роялті; V_і — запланований обсяг продукції в і -му році, що підлягає реалізації; Z_і — ціна одиниці продукції, що реалізується; R_і — ставка роялті в і -му році, %; Т —термін дії ліцензії.

Вартість науково-технічної інформації можна визначити як прямо пропорційну залежність від ціни одного примірника, тиражу видання, ступеня наукового старіння і специфіки видання, та обернено пропорційну обсягові публікації. Таким чином, вартість науково-технічної інформації можна обчислити за формулою:

,

де K _ш — коефіцієнт «інформаційного шуму»; Ц — ціна одного примірника або прирівняна до неї величина; Т — тираж видання або прирівняна до нього величина; а — коефіцієнт коригування; V — обсяг публікацій або величина, яка може бути прирівняна до нього; K _стр — коефіцієнт техніко-економічного старіння.

Вартість прикладних пакетів програм можна визначити:

,

де В_п — вартість програми; K — коефіцієнт, що характеризує ступінь кодового захисту програми. Для кожного пакета прикладних програм визначення такого коефіцієнта потрібно проводити індивідуально, врахувавши захист усієї програми та її елементів, фрагментів, файлів тощо. У даному випадку K = 1; K _с — часова залежність від моменту створення програми, що визначає ступінь старіння (коефіцієнт старіння); С — собівартість розробки прикладного пакета програми або її ринкова ціна; W — витрати на вдосконалення програми, копіювання, інші додаткові витрати, пов’язані з програмою.

Покупець зазвичай надає перевагу відомим фірмам, які себе зарекомендували на певному ринку і зайняли визначену товарну нішу. Тому популярність фірми відіграє значну роль при виборі товару покупцем і її можна визначити як величину, прямо пропорційну фактичному часу з дня заснування підприємства, а в даному випадку з дня реєстрації знака або набуття ним чинності. Відповідно до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» такий термін становить 10 років. Звичайно, сама реєстрація знака є значним фактом і тому її можна прийняти за одиницю. Популярність фірми (J_с) можна відобразити такою залежністю:

,

де Т_ф — період часу з моменту заснування фірми; Т_н — мінімальний термін чинності знака для товарів і послуг (становить 10 років).

Значний вплив на вартість знака для товарів і послуг має рентабельність продукції як показник, що відображає ефективність поточних ви-
трат на виробництво. Значний вплив на вартість знака має його географічне поширення, показником якого є кількість країн, де знак зареєстрований або діє на підставі міжнародних угод. Ділова репутація теж є чинником, що визначає або впливає на вартість знака для товарів та послуг.

Отже, вартість знака (В) для товарів і послуг, а також фірмового найменування можна обчислити за формулою:

В = Р × J_c × n × W × F,

де Р — рентабельність продукції або підприємства; J_с — коефіцієнт популярності (давності) фірми; n — кількість кваліфікаційних рубрик по МКТП; W — ділова репутація фірми (або імідж); F — кількість країн, де зареєстровано знак для товарів і послуг або на які поширюється його дія.

ТЕМА 9. Трудовий потенціал підприємства та його оцінка

Трудовий потенціал — це існуючі сьогодні та передбачувані трудові можливості, які визначаються чисельністю, віковою структурою, професійними, кваліфікаційними та іншими характеристиками персоналу підприємства.

Процес перетворення трудових ресурсів організації в робочу силу проходить ряд стадій.

На першій стадії трудові ресурси існують як потенційна робоча сила (певної кількості працездатних працівників, які володіють сукупністю фізичних і розумових здібностей), що поза трудовим процесом, тобто поза предметами і знаряддями праці, не виявляється.

На другій стадії трудові ресурси займають робочі місця. Починається процес застосування фізичних і розумових здібностей, і трудові ресурси стають робочою силою.

На третій стадії робоча сила, витрачаючись у часі та реалізуючись у трудовому процесі, створює споживчі цінності.

У загальній структурі трудового потенціалу підприємства, залежно від критерію аналізу, можна виокремити такі його видові прояви:

1. За рівнем агрегованості оцінок:

1.1. Трудовий потенціал працівника — це індивідуальні інтелекту-альні, психологічні, фізіологічні, освітньо-кваліфікаційні та інші можли­вості особистості, які використовуються чи можуть бути використані для трудової діяльності;

1.2. Груповий (бригадний) трудовий потенціал — крім трудового потенціалу окремих працівників включає додаткові можливості їх колективної діяльності на основі сумісності психофізіологічних і кваліфікаційно-професійних особливостей колективу;

1.3. Трудовий потенціал підприємства (організації) — це сукупні можливості працівників підприємства активно чи пасивно брати участь у виробничому процесі в рамках конкретної організаційної структури, виходячи з матеріально-технічних, технологічних та інших параметрів;

2. За спектром охоплення можливостей:

2.1. Індивідуальний трудовий потенціал — ураховує індивідуальні можливості працівника;

2.2. Колективний (груповий) трудовий потенціал — ураховує не тільки індивідуальні можливості членів колективу, але й можливості їх співпраці для досягнення суспільних цільових орієнтирів;

3. За характером участі у виробничо-господарському процесі:

3.1. Потенціал технологічного персоналу — це сукупні можливості працівників підприємства, задіяних у профільному та суміжних виробничо-господарських процесах для виробництва продукції (робіт, послуг) встановленої якості та визначеної кількості, а також працівників, виконуючих технічні функції апарату управління;

3.2. Управлінський потенціал — це можливості окремих категорій персоналу підприємства щодо ефективної організації та управління виробничо-комерційними процесами підприємства (організації);

4. За місцем у соціально-економічній системі підприємства:

4.1. Структурно-формуючий трудовий потенціал — це можливості частини працівників підприємства щодо раціональної та високоефектив­ної організації виробничих процесів і побудови найбільш гнучкої, чіткої, простої структури організації;

4.2. Підприємницький трудовий потенціал — це наявність та розвиток підприємницьких здібностей певної частини працівників як передумови для досягнення економічного успіху за рахунок формування ініціативної й інноваційної моделі діяльності;

4.3. Продуктивний трудовий потенціал — це можливості працівників підприємства генерувати економічні та неекономічні результати, виходячи з існуючих умов діяльності у рамках певної організації.

Традиційно використовують чотири типи одиниць виміру розміру трудового потенціалу підприємства — часові, натуральні, вартісні та умовні. Часові одиниці виміру базуються на використанні часових проміжків для характеристики рівня трудового потенціалу працівника чи підприємства. Часова оцінка трудового потенціалу працівника може свідчити, скільки часу йому потрібно на виконання звичайних професійних обов’язків (функцій) та вирішення екстраординарних завдань у рамках конкретної організації, виходячи з наявних умов. Натуральні одиниці виміру (кількість виробів, обсяг виконаних робіт, чисельність обслужених клієнтів тощо) визначають трудовий потенціал на основі кількості генерованих і передбачуваних матеріальних економічних благ. У якості прикладу можна навести кількість виробів, які може виготовити працівник на його робочому місці (враховуючи його можливий розвиток). Вартісний вимір трудового потенціалу дозволяє інтегрувати на цій основі усі фінансові витрати та результати від діяльності підприємства (організації), але разом з тим передбачає врахування спек­тра обмежень. Найбільшими проблемами при використанні вартісних оцінок трудового потенціалу є уникнення зміни вартості грошей у часі, а також адекватний вираз вартості нефінансових складових. Умовні одиниці виміру трудового потенціалу по своїй суті відображають суб’єктивні судження щодо природи та чинників, котрі визначають розмір трудового потенціалу. До них відносять різноманітні синтетичні коефіцієнти, рейтинги, бальні оцінки тощо.

Дата добавления: 2014-11-16