Світове господарство: сутність, етапи становлення і структура

Сутність і форми міжнародних економічних відносин.

Інтернаціоналізація і міжнародний поділ праці. Міжнародна економічна інтеграція.

Світове господарство: сутність, етапи становлення і структура.

Світове господарство виникло внаслідок тривалого історичного процесу розвитку продуктивних сил та виробничих відносин окремих країн. У вигляді цілісної системи воно склалося в кінці XIX - на початку XX ст. Світове господарство — це сукупність національних економік країн світу, поєднаних між собою мобільними факторами виробництва. Світова економіка це система національних економік окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, системою міжнародних економічних відносин.

Суб’єктами світового господарства є організації, підприємства, які беруть участь у міжнародній торгівлі; транснаціональні корпорації; органі державної влади що регулюють міжнародну політику; регіональні і інтернаціональні об'єднання; міжнародні економічні організації. Об'єктом світового господарства служать міжнародні економічні відносини, основними формами яких є міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталу, науково-технічне і виробниче співробітництво, міжнародна міграція робочої сили, валютно-фінансові відносини.

Структура сучасного світового господарства постає як світовий ринок товарів і послуг, світовий ринок робочої сили, світовий ринок технологій, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система.

З поняттям світового господарства тісно пов’язане поняття світового ринку. Світовий ринок — це сукупність національних ринків окремих країн, пов'язаних між собою міжнародним поділом праці (МПП) і товарообігом. Економічні основи розвитку світового ринку, які закладаються у сфері обігу, починають виявлятися вже на стані створення внутрішнього ринку. Хоча капітал і зародився у сфері обігу, проте шлях до перемоги над традиційною земельною і дрібнотоварною власністю він почав прокладати з промисловості.

Світовому ринку притаманні певні специфічні ознаки:

1. Ємність світового ринку менша, ніж сумарна ємність національних ринків. Деякі товари, що залучені до товарообігу на національному ринку, зовсім не виходять на світовий. Це пов'язано зі специфікою національної формули споживання (екзотичні страви, види одягу, предмети побуту), видів діяльності (ремонт взуття) тощо. І навпаки, на світовий ринок виходять найбільш конкурентоспроможні товари.

2. На механізм світового ринку значний вплив справляє зовнішньоекономічна політика держави. Наприклад, на шляху іноземних товарів держава може встановлювати різноманітні бар'єри, а в межах національного ринку, навпаки, — створювати умови для вільної конкуренції.

3. На світовому ринку формуються світові ціни, відмінні лід національних. Національні валюти провідних країн викопують функцію світових грошей.

Світове господарство охоплює всі країни світу і кожна країна має свої історичні, економіко-географічні, національні, соціально-політичні, релігійні та інші особливості, які по-різному впливають на їх соціально-економічний розвиток, роль і місце у світовому господарстві. Це породжує необхідність класифікації країн світового господарства відповідно до певних критеріїв.

Структуризація світової економіки можлива за багатьма критеріями. Головні з них — рівень розвитку національних економік; форми міжнародних економічних відносин та їх регулювання; регіональні інтеграційні угруповання; об'єкти світового ринку. Рівень розвитку національних економік визначається:обсягом ВВП на душу населення;ефективністю факторів виробництва;станом наукових досліджень і наукових досягнень;демографічною ситуацією, наявністю кваліфікованих кадрів;рівнем доходів і рівнем споживання населення;часткою та характером взаємодії економічних укладів, механізмів ринкового саморегулювання, державного й громадянського регулювання економіки;ступенем інтегрованості національних економік у міжнародну економіку.

За рівнем розвитку національної економіки універсальним є поділ країн на розвинуті країни або промислово розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються.

До економічно розвинених країн відносять 25-30 високорозвинених держав. В цих країнах сконцентровані найсучасніші технології, а їх частка у світовому промисловому виробництві складає близько 60%, а у світовій торгівлі — 65%. Країни з розвинутою економікою, або промислово розвинуті країни, закріпили своє панівне становище у світовій економіці. До цієї групи належить більшість держав — членів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). їх вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил, інформаційних технологій, інтенсивний тип відтворення економіки, зрілі відносини підприємництва і конкуренції, високі стандарти життя й добробуту.

Промислово розвинуті країни мають багато спільного в генетичному й функціональному аспектах.

По-перше, в соціально-економічному плані розвиток господарств цих країн ґрунтується на капіталістичному способі виробництва, і, незважаючи на соціалізацію власності, її приватна форма була й залишається вихідною.

По-друге, розвинуті країни характеризуються високим рівнем економічного розвитку. Реалізація визначальної мети виробництва в умовах конкуренції — отримання прибутку — спонукає до впровадження нової техніки та підвищення продуктивності праці, що, в свою чергу, веде до здешевлення продукції, розширення ринків збуту, стимулює зростання виробництва та економіки в цілому. Порівняння продуктивності праці у промислово розвинутих країнах та в країнах з перехідною економікою і в країнах, що розвиваються, вказує на величезне відставання двох останніх груп країн.

По-третє, соціально-економічну зрілість промислово розвинутих країн відображають кардинальні зміни соціальної структури суспільства порівняно з іншими групами країн, а саме: зростання чисельності та ролі середнього класу, підвищення якості людського капіталу, а також частки зайнятих інтелектуальною працею тощо.

Для розвинутих країн характерні: розвинуте ринкове господарство; домінуюче становище в міжнародній економіці, яке дає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси; зміщення центру ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки; найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку; поступовий перехід до пост ринкової неоекономіки.

Економічна політика розвинутих країн справляє визначальний вплив на стан та динаміку світової економіки, основні напрями її науково-технічного розвитку і структурної перебудови.

До найбільш чисельної групи належить приблизно 140 держав Азії, Африки, Центральної і Південної Америки, де мешкає понад 2/3 населення Землі. До них належать країни, що розвиваються. Більшість країн, що розвиваються, утворилися завдяки національному визвольному руху і розпаду колоніальної системи в середині XXст. За роки незалежності вони здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від розвинутих країн.

Спільні риси країн, що розвиваються:

1) багатоукладність економіки: економічні системи цих країн представлені строкатим набором економічних укладів і форм: від патріархально-общинної і дрібнотоварної до монополістичної й кооперативної. Вони існують як відносно автономні структури зі складним механізмом внутрішніх та зовнішніх зв'язків;

2) слаборозвинутість, яка виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних та неекономічних інститутів традиційного й сучасного типів, а також проміжних, перехідних структур;

3) економіка цих країн характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил і ринкових відносин;

4) залежність від країн-лідерів, що проявляється у відносинах домінування й підкорення, які останніми десятиріччями реалізуються економічними методами. Економічна залежність впливає на політику, ідеологію та культуру цих країн;

5) соціальні організми країн, що розвиваються, включають у себе різні утворення: класові, етнічні, релігійні, кастові та інші, зв'язки між якими не є гармонізованими. Не подолано общинний тип соціальності, який бере початок від родового укладу і визначається зв'язками, заснованими на родинних відносинах і сусідстві;

6) у цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене й стійке громадянське суспільство як соціальне організована структура.

У дискусіях про причини повільного економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць висувається фактор ментальності, спосіб економічного мислення, які охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Стратегія економічного розвитку цих країн ґрунтується на таких основних принципах:всебічна трансформація економіки і суспільства;ринкова спрямованість економічних перетворень;експортна орієнтація національної економіки;імпорт капіталу й технологій з розвинутих країн;поліпшення умов для міжнародної торгівлі, доступу на світові фінансові ринки;регулювання демографічних процесів.

Вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у країнах, що розвиваються, належить людському капіталу, його бажанню, вмінню та здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.

До країн з перехідною економікою належать держави, що утворилися внаслідок розпаду СРСР, країни Центральної та Південно-Східної Європи. Кожна з цих країн, у тому числі Україна, рухаються від примітивного соціалізму з домінуванням тоталітарно-бюрократичної складової східного типу історичного розвитку до нового суспільства, образ якого визначається такими прогресивними перехідними процесами, що взаємодіють та переплітаються:

- рух до нового, інтеграційного типу історичного розвитку та нової соціально-економічної системи;

- перехід від суто державнісного до громадянського суспільства з розвинутими демократичними інститутами, що забезпечують самореалізацію особистості та самоорганізацію суспільства;

- поступова зміна соціально-економічного генотипу або менталітету критичної маси суспільства в напрямі соціального активізму та відповідальності, самостійності та опори на власні сили, вивільнення творчого потенціалу індивідуальності з урахуванням складного симбіозу її свідомого, підсвідомого та несвідомого;

- перехід від тотально одержавленої до соціальне та екологічно орієнтованої конкурентоспроможної змішаної економіки, в якій оптимально взаємодіють різноманітні форми власності, підприємництва та господарювання, а також механізми ринкового саморегулювання та державного і громадянського регулювання;

- перехід від економіко-екстенсивного до переважно соціально-інтенсивного та інноваційного типу суспільного відтворення з пріоритетним розвитком п'ятого та шостого техніко-економічних укладів і механізмами простого і розширеного природно-екологічного відновлення;

- розбудова сучасної економіки відкритого типу, гармонійно включеної до світових тенденцій глобалізації, інтеграції та диференціації.

Щодо цієї групи країн, то їх місце у структурі світового господарства нині ще чітко не визначене. Але з певністю можна стверджувати, що в майбутньому відбудеться їх диференціація, частина з них займе місце на периферії або напівпериферії світового господарства.

Невеликою, але якісно відмінною групою країн є країни соціалістичного вибору. До її складу входять декілька держав, що продовжують будувати чи заявляти про будівництво соціалізму на своїй території. Це Куба, КНДР, а також, зі значними застереженнями, КНР і СРВ.В экономической литературе существуют разные классификации этапов развития мирового хозяйства по различным признакам. У розвитку світового господарства за функціональною ознакою можна виділити етапи переважання міжнародної торгівлі, домінування іноземних інвестицій та економічної інтеграції.

Етап світової торгівлі починається в період географічних відкриттів ХV-XVI століть. Для нього характерна абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв’язках, відсутність стійких зв’язків та нееквівалентність обміну товарами та при наданні послуг.

Етап іноземних інвестицій починається з другої половини ХІХ століття, коли активно розвивалось іноземне інвестування, промислова кооперація, виникали такі нові форми зовнішньоекономічних зв’язків, як торгівля інформацією, об’єктами інтелектуальної власності,.

Етап економічної інтеграції починається з середини ХХ століття і триває по теперішній час.Для нього характерно активний розвитоквиробничої підприємницької діяльності за кордоном на основі вертикальної та горизонтальної інтеграції та створенням міжнародних економічних організацій, діяльність яких спрямована на регулювання міжнародних економічних відносин.

За організаційною ознакою виділяють таки етапи:

-друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст. – етап формування сучасного світового господарства, для якого характерно експорт капіталу як наслідок монополізації виробництва і обігу, наявність світової колоніальної системи і експлуатація її складових економічно розвиненими країнами та гострими суперечностями між державами, що породжувало нестійкість світового порядку в той час і призводило до локальних і світових війн;

-20–30 рр. ХХ ст. до 80-х рр. - етап поділу світового господарства на дві системі:світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство, між якими відбувалися протиборство і змагання. Ліквідація в 60-х рр. XX ст. світової колоніальної системи спричинила входження до складу світового господарства великої групи країн, що розвиваються;

-80-90 рр. XX ст. і цих пор - етап набуття світовим господарством ознак єдиного цілісного утворення, функціонування і розвиток якого ґрунтується на ринкових відносинах та його глобалізації, що проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств та інтенсифікації господарських зв’язків, у формуванні міжнародного виробництва, активізації діяльності, посиленні позицій транснаціональних корпорацій, у підвищенні ролі міжнародних економічних організацій у регулюванні міжнародного співробітництва.

Характерною ознакою глобальної економіки і її передумовою є відкритість економіки. Відкритість економіки варто розуміти як антипод автаркії, економіки самозабезпечення, опори на власні сили в її крайніх проявах. Становлення відкритої економіки - об'єктивна тенденція світового розвитку. Дія відповідно до принципів відкритої економіки - це визнання стандартів світового ринку, дія відповідно до його законів. Відкрита економіка припускає цілісність економіки, єдиний економічний комплекс, інтегрований у світове господарство, світовий ринок. Відкрита економіка - це ліквідація державної монополії на зовнішньоекономічні зв'язки (при збереженні державного контролю), ефективне використання принципу порівняльних переваг у міжнародному поділі праці, активне використання різних форм спільного підприємництва, організація зон вільного підприємництва.

До кількісних індикаторів відкритості в першому наближенні можна віднести питома вага експорту й імпорту у валовому внутрішньому продукті. Їхня комбінація дає представлення про масштаби зв'язків окремих національних економік зі світовим ринком. Так, відношення експорту до ВВП визначається як експортна квота:

,

де Э - обсяг експорту.

Іншим показником відкритості економіки, що виражає співвідношення між імпортом і валовим внутрішнім продуктом (ВВП), є показник імпортної квоти (І ):

,

де І - обсяг імпорту.

До числа більш комплексних показників відкритості звичайно відносять зовнішньоторговельну квоту - відношення зовнішньоторговельного обороту до валового внутрішнього продукту(ВТ ):

,

де ВТ - обсяг зовнішньоторговельного обороту.

До недоліків показника зовнішньоторговельної квоти відноситься відсутність обліку величини експорту й імпорту капіталу і взаємообміну національних валют.

Цілісність світового господарства забезпечується інтернаціоналізацією економіки, загальністю науково-технічного прогресу, загальною екологічною небезпекою, станом ресурсів планети, новою роллю засобів масової інформації та комунікацій.

Дата добавления: 2014-11-16