Світ соціальних законів. Об'єктивна основа і межі свободи

Соціальні закони відбивають наявність у громадському жит­ті стійких відносин, які відтворюються в ході історії. Соціоло­гія і раніше фіксувала стосунки і зв'язки між людьми, але трактувала їх як значною мірою природні. Аксіомою є розумін­ня громадського життя як специфічних соціальних зв'язків. У суспільних відносинах виділяються як матеріальні, так і ду­ховно-практичні зв'язки. Такий підхід дає змогу спрямувати проблему соціальної закономірності і соціальної свободи в рус­ло наукового аналізу, якщо визнається, що у громадському житті нерозривно поєднані об'єктивне і суб'єктивне, практичне і духовне. Коли про це забувають, то це призводить або до за­перечення ролі суб'єктивного чинника в історії, свободно-вольо-вої діяльності (метафізичний матеріалізм), або до заперечен­ня будь-якої закономірності в суспільстві (суб'єктивний ідеа­лізм). Так, представники баденської школи неокантіанства В. Віндельбанд та Г. Ріккерт, а під впливом їх і Макс Вебер на грунті абсолютизації неповторності історичних подій запере­чували наявність у суспільстві будь-якої закономірності. Проте якщо в суспільстві немає об'єктивної тенденції, а отже, рушій­них сил як причинного фактора, то виявляється неможливим прогнозувати події; але тоді втрачається сенс соціального бут­тя. Лінію на заперечення наукового підходу до історії у крайній формі започаткував О. Шпенглер, його він замінив ірраціо­нальним міфом.

Це крайність, але рівною мірою крайністю є і прагнення до заперечення стихійного, спонтанного пронесу в громадсько­му житті. Безумовно, в суспільстві має місце об'єктивна необ­хідність, причинна зумовленість, повторюваність, але на відміну від природної соціальна закономірність має цілий ряд специ­фічних ознак. По-перше, суспільні відносини набувають форми суспільних інтересів,', цілей, почуттів і настроїв, а це означає, що соціальні закони — закони не лише матеріальної, а й духов­ної діяльності людей. Спільним у законів природи і соціальних законів є те, що вони об'єктивні, але знов-таки на відміну від природи об'єктивними в суспільному житті є не лише предмет­но-матеріальні феномени, а й надбудовні (духовно-практичні). Певна річ, жодних законів духовної діяльності природа не знає, якщо не стояти на позиціях ідеалізму! По-друге, оскільки су-

спільство водночас є і суб'єктом, і об'єктом, соціальні закони — це закони людської діяльності.

Слід зрозуміти, що поза людською діяльністю, яка є гене­тично первинною, немає і бути не може соціальної закономір­ності. Соціальний об'єкт складніший за природний, бо поєднує в собі матерію і дух. У суспільстві усвідомлюється не лише зовнішній об'єкт, а й власна діяльність людей. Ситуація пев­ною мірою нагадує дослідження мікросвіту, коли принципово не вдається усунути вплив макротіла (приладу) на квантово-механічні процеси. Так само і соціальне пізнання нерозривно пов'язане з індивідуальними або груповими цілями і пристра­стями, а це передбачає ціннісний підхід.

По-третє, соціальні закони за характером свого виявлення є статистичними, тобто є законами-тенденціями. Такого типу закони функціонують лише там, де мають місце масові випадко­ві явища (стохастичні процеси). Вони не дають однозначного і вірогідного, в дусі динамічних законів, передбачення навіть на рівні дослідження природи (квантова механіка, генетика), тим більше це неможливо в суспільному житті. Саме тому со­ціальні прогнози містять певну частку вірогідності. Завдяки цьому розвиток суспільства передбачає не одну, а кілька мож­ливостей, тобто соціальний розвиток — багатоваріантний. За­вдання визначення реальної можливості, яка відбиває домі­нуючу в розвитку тенденцію, залишається актуальним. Якщо врахувати, що на загальну траєкторію історичного процесу впливають не лише об'єктивні фактори, а й уся людська суб'єк­тивність, то легко зрозуміти труднощі, які виникають у цьому відношенні перед соціальною наукою, бо на відміну від приро­дознавства в ній складніше виявити соціальний факт, значно важче виміряти соціальні події і дістати вірогідну соціальну інформацію. Проте саме завдяки цим труднощам соціальна на­ука є гуманітарною дисципліною.

По-четверте, специфічною ознакою соціальних законів є іс­торичність. Внаслідок того що соціальна еволюція протікає більш активно, ніж еволюція природи, суспільні відносини і форми культури рухоміші. Це означає, що роздумування про «вічні» закони повинні сприйматися з надзвичайною обереж­ністю, як і спроби створення «соціальної схематики». Так само ненадійними є конкретні прогнози щодо подій історичного масштабу, як це трапилось з визначенням точної дати побудови комунізму в СРСР. Зрозуміло, що повністю заперечувати необ­хідність у соціальних проектах було б також помилкою, бо свідомість людини за своєю суттю проективна: слід відмовити­ся від прагнення негайно і за будь-яку ціну втілити ці проекти, їх треба розглядати лише як «керівництво до дії». Соціальнийорганізм надзвичайно динамічний і тендітний, його закони да­ють змогу схопити лише загальну лінію розвитку, що робить маловірогідним одержання точних строків певної події.

Одні соціальні закони відмирають і перестають діяти, а інші виникають, а тому є безглуздою думка, що всі соціальні закони вже відкриті, а система соціальних наук досягла своєї завер­шеності. Досить значним є спектр соціальних законів, які функ­ціонують у певних сферах суспільства і вивчаються конкретни­ми соціальними науками (політекономією, демографією, політо­логією, правознавством, мистецтвознавством, мовознавством тощо). Та у будь-якому випадку, незалежно від масштабу дії, соціальний закон відбиває наявність соціальної необхідності, об'єктивний плин суспільного життя. Найбільш яскраво об'єк­тивність історичного процесу виявляється в залежності суспіль­ства від природи, від астрофізичних чинників, що завжди під­креслювали представники філософії космізму. Якими б широ­кими не були соціальний простір і соціальний час, людство повинно рахуватися із законами живої і неживої природи, а отже, коригувати лінію власної поведінки.

Другим критерієм об'єктивності соціального життя, а отже, і соціальних законів, є історична спадкоємність, оскільки кож­не покоління починає з тієї реальної основи, яку він дістав у спадщину. Як писав А. Сміт у своїй класичній праці «Багатство народів», для того щоб підняти державу з найнижчого ступеня варварства до найвищого ступеня добробуту, потрібні лише мир, незначні податки і терпимість в управлінні; все інше зро­бить природний перебіг подій.

Якщо ж це так, то виникає запитання: «У чому ж полягає¹ свобода людини?». Відповідь може бути такою: без необхідності ті немає свободи, вона є об'єктивною основою свободи. Мета-'І фізичний матеріалізм і суб'єктивний ідеалізм розривають цю*| живу єдність, але визнання лише необхідності призводить до фаталізму, а абсолютизація свободи — до волюнтаризму. Свобо­да — це діяльність на грунті пізнаної необхідності. Якщо в природі необхідності протистоїть випадковість, то у суспільстві протистоїть свобода. Слід зрозуміти, що не закони — ворог сво­боди, а беззаконня, хаос, соціальна ен-гропія. Рівною мірою об'­єктивні і необхідність, і свобода, але функціональне наванта­ження їх неоднакове. Необхідність відбиває інваріантне, стале, те, що зберігається, впорядковане. Свобода відбиває розвиток, виникнення нового, різноманітного, нових можливостей, але на грунті необхідності. Необхідність відбиває наявне, показує, яким є світ; свобода відбиває майбутнє, те, яким повинен бути світ. Отже, розвиток суспільства — це постійний процес перехо­ду необхідності в свободу. Свобода — це вічні муки, напруже-

ність і невдоволеність соціуму своїм становищем; це запере­чення данності, непогодження з тим, що утвердилося. Свобода, якщо вона не втілюється у нові форми, стає тотожною необхід­ності. Гегель справедливо називав світову історію процесом зростання свободи. Та вона в кожний історичний момент має певні межі, тому вважати людину за деміурга — значить впада­ти в небезпечну міфологію титанізму з її спрямованістю на безмежну свободу.

Із свободи не слід робити культ, так само як і з необхід­ності: як реалії буття вони рівнозначні. Як справедливо зазна­чав Еріх Фромм, «свобода принесла людині незалежність і ра­ціональність існування, але водночас ізолювала її, пробудила в ній почуття безсилля і занепокоєння. Ця ізоляція нестерпна, і людина опинилася перед вибором: або позбутися свободи за допомогою нової залежності, нового підкорення, або піднятися до повної реалізації позитивної свободи, яка грунтується на неповторності та індивідуальності кожного» ⁶.

Свобода різноманітна, але сутність її єдина — наявність безлічі можливостей. Завдяки цьому вона завжди залишається цінністю, а в соціальному плані — умовою і результатом істо­ричного прогресу. Свобода не є лише пасивною санкцією об'єк­тивного перебігу подій, суб'єктивним усвідомленням необхід­ності, па чому наполягав споглядальний матеріалізм. Так само вона не є лише внутрішнім переживанням, вольовим і мораль­ним феноменом; така позиція характерна здебільшого для сто­їцизму та екзистенціалізму. Свобода повинна об'єктивуватися в реальній практичній дії. Усвідомлення необхідності — лише пролог до дії. «І лише ризиком, життям підтверджується свобо­да...»,— писав Гегель⁷. Ризик потребує духовного поштовху, тобто усвідомлення реальності, прориву до тенденцій майбут­нього в теперішньому. Людина, позбавлена свободи, орієнтує­ться не на реальність, співвідносить свої дії не з необхідністю, а з ідеологічним контекстом, а тому фетишистська свідомість як спосіб соціального міфотворення була і залишається дійовим засобом пригноблення людини. Пошук власної і соціальної сво­боди — це насамперед подолання антагоністичних форм від­чуження.

Однак тут необхідне застереження. Царство свободи не є статичним, завершеним станом особи і суспільства. Свобода — завжди процес, до того ж, не лише зовнішніх, а й внутрішніх перетворень. «Історія,— зазначає у зв'язку з цим Мамардашві-

⁶ Фромм З. Бегство от свободи.— М., 1990.— С. 8.

⁷ Гегель Г, Феноменология духа//Соч.: В 14 т.— М., 1959.— Т. 4-С. 102. лі,— є драма свободи, в ній нема жодних гарантій і жодного механізму, який штовхає її. Це драма свободи, де довкола кож­ної точки — хаос. Без напруги праці, тобто напруги свободи, яка потребує праці, ти з цієї історичної точки падаєш у безод­ню, яка оточує всі точки, і не де-небудь там, у небі чи під Землею, а тут, на Землі. А тому «царство Боже» — в нас самих, а не де-небудь ще, у зовнішньому просторі чи в майбутній від­даленій епосі...» ⁸.

Контрольні запитання

і. У чому полягає сутність натуралістичного розуміння людини і суспіль* ства?

2. Який, на вашу думку, головний недолік ідеалістичного погляду на істо­рію?

3. Чи не викликає у вас сумніву таке висловлювання: «Матеріалістичне ро­зуміння передісторії — погляд на розвиток суспільства як природничоісто-ричний процес»? (Платонов С. После коммунизма.— М., 1989.— С. 168).

4. Наведіть приклади негативних наслідків нехтування об'єктивними зако­нами суспільного життя.

5. Чи згодні ви із твердженням Сартра про те, що «...немає детермінізму, людина вільна, людина — це свобода»? (Сартр Ж-П. Зкзистенциализм — вто гуманизм//Сумерки богов.— М., 1989.— С. 327).

Розділв ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ В ФІЛОСОФІЇ

Основні проблеми. Що вивчає філософія? Як співвідносять­ся в людині природне і суспільне? Що таке духовність і яким є смисл життя людини? Людина і людство: унікальність і єд­ність.

Ключові терміни. Людина: природа, сутність, призначення. Природне і суспільне в людині. Духовність. Проблеми життя і смерті. Сенс життя. Людство.

Дата добавления: 2014-11-20