Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного в людині

Чому людина стала людиною? Чому наш ближній родич — шимпанзе, здібний навчатися мові глухонімих (для звукової мови у нього непридатна гортань) і елементарним трудовим діям, на людину не перетворюється?

Перехід від біологічного до нового, соціального, способу взаємодії з навколишнім середовищем був умовою виживання наших предків, основою для вирішення суперечностей між змі­неними умовами середовища і недостатньою пристосованістю їх до цього середовища. Щодо характеру проблемної ситуації, яка привела до створення нового біологічного виду Ното за-ріепз (людина розумна) і водночас зумовлювала перехід до соціальної форми руху матерії, існує багато різних гіпотез. За­гальна суть їх полягає в тому, що предки людини виявилися не-пристосованими до різкої зміни умов проживання. У процесі зви­чайної біологічної еволюції така ситуація могла мати лише два виходи: або загибель непристосованого виду, або сприятлива мутація його (наприклад, різке збільшення маси тіла, фізичної сили), що приводить до утворення нового виду. Однак поява людини виявилася чимось третім, що дістало назву антропосо-ціогенезу: виник не просто новий вид (людина — антропос),

.а принципово новий (соціальний, суспільний) спосіб Існування.

Для такого стрибка предки людини мали необхідні біологіч­ні передумови: унікальний мозок, який здатний не лише до умовно-рефлекторної, а й до конструктивної, творчої діяльнос­ті; прямоходіння, яке вивільнило передні кінцівки; розвинута кисть руки, здатна до здійснення трудових операцій, утворення членороздільних звуків тощо.

Праця, мислення і мова були у передлюдині у вигляді мож­ливостей. Реалізувавшись, вони врятували її в тій проблемній ситуації, в якій вона опинилася. Образно кажучи, вона вияви­лась підготовленою до того, щоб взяти до рук палицю чи ка­ти інь. Продовживши у такий спосіб свої кінцівки, вона змогла перейти до посилення своїх природних можливостей штучними засобами. Від пристосування до природи вона перейшла до пе­ретворення її, до праці.

Інстинктивна праця є й у тварин: птахи гніздять собі жит­ло, бобри роблять греблі, бджоли — соти. Однак все це здій­снюється за спадково заданими програмами. Бобри не можуть засвоїти мистецтва бджіл і навпаки. Людина ж вперше почи­нає створювати не лише речі, а й ідеальні проекти цих речей, а також засоби перетворення (техніку), які не дані їй від при­роди.

Праця і розум людини пов'язані нерозривно, вони одночасно з'являються і потім постійно вдосконалюють один одного: від кам'яного скребка до роботів і ЕОМ. Здатність до осмисленої праці, яка постійно вдосконалюється, перетворює і характер людського споживання, воно перестає бути раз і назавжди ви­значеним біологічними можливостями виду. У людини задо­волення вже першої потреби веде до нових потреб. Норма на­ших потреб не задана абсолютно природою, а має конкретно-історичний характер, визначається культурою, рівнем духовного розвитку людей, типом суспільного життя.

Спільна праця, що заснована на застосуванні необхідних знань і штучно створених знарядь, розподіл продукту цієї пра­ці— все це змінює і характер людського спілкування. Стадні тварини, включені у природу, пристосовуються до неї один по­ряд з одним; інформація, якою вони обмінюються (наближення небезпеки, визначення місця в ієрархії тощо), стандартна і мінімальна. Люди ж потребують досить складних засобів упо­рядкування їхнього спільного життя, яке постійно розвивається. Тхне спілкування також не запрограмоване від природи. Адек­ватним засобом організації спільних дій, збереження і пере­дачі знань, виявлення норм спілкування (звичаїв, норм моралі і права тощо) стає мова.

Так з'являється людина — істота, здатна до праці, соціаль-но-детермінованого життя і спілкування на основі діяльності свідомості (розумного ставлення до дійсності). Однак чи можна вважати, що становлення людини як істоти суспільної зробило чимось несуттєвим, незначним, так би мовити пройденим ета­пом, його природні основи? Тут доводиться полемізувати з двома крайнощами: з біологозаторством та абстрактним соціологіза­торством. Якісна відмінність людини ■— в її суспільно-трудовій діяльності, людину не можна віднести до істоти природної — таке заперечення біологізаторам. Проте вона залишається при­родною істотою, людину недопустимо зводити до функції її соціального способу життя — таке заперечення соціологіза-торам.

По-перше, можливість соціологізації людини (як в історії суспільства, так і в становленні кожного окремого індивіда) задається, як було показано, певними передумовами. їх, безпе­речно, не можна ігнорувати. По-друге, розвиток суспільного життя вступає в певні суперечності з біологічними можливос­тями і потребами людини і може суттєво деформувати їх. Так, складність людського життя породжує сумний привілей люди­ни — психічні захворювання. Недосконалість суспільних відно­син, війни, репресії часто лишають життя кращих людей, що призводить до погіршення генофонду, спадковості. Цьому ж сприяє зростання алкоголізму і наркоманії. Неконтрольований розвиток виробництва загрожує природі екологічною катастро­фою, а людині катастрофою антропологічною. Радіація, забруд­нення води й атмосфери, отруєння хімією грунту і вирощуваних на ньому продуктів харчування, недосконалість технології ви­робничих процесів, постійні стреси — все це призводить до не­поправних порушень в імунній, серцево-судинній, нервовій та інших життєво важливих системах людського організму.

Звичайно, щоб впоратися з цими бідами, треба вдосконалю­вати суспільні відносини і виробничі процеси. Це необхідно, але недостатньо. Людина, що втратила здоров'я, не зможе повно­цінно проявити себе і в найдосконалішій соціальній системі, більше того, вона ніколи не зможе таку систему створити. То­му вдосконалювати і соціальні умови, і біологічні можливості людини треба одночасно, забезпечуючи оптимальну взаємодію їх. Соціально відповідальний* зрілий, вмілий громадянин і спеціаліст, здоровий, фізично досконалий індивід — ось що по­трібно для нормального цілісного життя людини як істоти при­родно-суспільної.

Єдність соціального і біологічного в людині (і як засобів, що забезпечують один одного, і як самоцінностей) є, безумовно, необхідною. Та чи достатньо однієї цієї єдності?

Дата добавления: 2014-11-20