Поняття діяльності і практики

Розділ 9 ПРАКТИКА

Основні проблеми. Співвідношення понять «діяльність», «практика» і «праця». Суб'єктивна та об'єктивна сторони прак­тики.

Ключові поняття. Діяльність. Практика. Споглядальність. Структура практичної діяльності. Активність.

У центрі світоглядних проблем завжди стояло питання про те, яким є ставлення людини як родової істоти до навколиш­нього світу. Теоретично можливі різні моделі цієї позиції. На­приклад, людина як частина природи органічно вросла в середо­вище, що оточує її, в природне буття; отже, вона є елементом природно-соціального універсума. В даній моделі простежує­ться деяка аналогія між буттям людини та існуванням тварин у межах своєї екологічної ніші. Своєрідним варіантом цієї мо­делі є розуміння даної проблеми в рамках метафізичного ма­теріалізму як позиції пасивного споглядання.

Модель активного ставлення до світу як один з варіантів світоглядної позиції людини містить дві сторони: 1) суто духов­ну активність людського «я»; 2) активність людини як пред­метно-практично діючої істоти.

Визнаючи активну, предметно-практичну спрямованість до світу як висхідну фундаментальну позицію людини у світі, мож­на вивести всі інші сутнісні означення людини як такі, що ви­пливають з цієї позиції. Всі інші форми ставлення людини досвіту — шзнавально-теоретична, ціннісна, екзистенціальна тощо є похідними від практики.

Категорія практики є ключовою у поясненні людської істо­рії, процесу пізнання. Для філософії історії центральна пробле­ма — це взаємовідносини людини та суспільства, людини й істо­ричного процесу. Вже перші матеріалісти дійшли висновку, що людина є зліпком з історії, продуктом обставин, соціальних умов. Звідси люди, що змінилися,— суть продукт обставин, що змінилися. Проте, якщо виходити з існуючих на кожному істо­ричному етапі розвитку суспільства соціальних структур, які де­термінують буття людини, то важко зрозуміти, як можлива історична перспектива людини, гуманістичне і цивілізоване суспільство. Залишається лише сподіватися, що повільна «при­родна» зміна обставин приведе до кращого. У діалектико-мате-ріалістичній філософії виділяється така соціальна реальність, яка дає змогу по-новому поглянути на історичну перспективу людства та поцінувати її. В усіх попередніх концепціях історії не бралось до уваги, що обставини, які визначають життя лю­дей, змінюються саме людьми. Людина — не пасивний продукт історії, вона здатна до практично-критичної діяльності.

Неможливо зрозуміти, що таке практика, не зіставляючи це поняття з філософською категорією діяльності. Докорінна від­міна історичної діяльності від природного буття полягає в то­му, що перша являє собою суб'єкт-об'єктивну реальність, яка містить в собі суб'єкт-об'єктивні відносини. Єдино можливим способом існування та розвитку її є людська діяльність. На­віть за об'єктивними зв'язками історично першими постають стосунки людей, їхня праця: жива та уречевлена діяльність. У діяльності матеріальне та ідеальне, об'єктивне і суб'єктивне органічно поєднані. Діяльність має об'єктивний характер, оскільки прилучає людину до взаємодії із зовнішнім світом. Вона суб'єктивна, оскільки уособлює активність людини '.

Слід мати на увазі, що в кожному конкретному випадку єдність об'єктивного і суб'єктивного проявляється по-різному, наприклад, у практичній або.теоретичній діяльності. В цьому розумінні практика — це така діяльність, в якій вказана єдність передбачає активну і безпосередню «увімкненість» суб'єкта (з його інтересами, потребами, ціннісними настановами) у вза­ємодію з об'єктивною реальністю. Теоретична діяльність також спрямована до об'єкта, до опанування його, але сама вона

Деятельность: теории, методология, проблеми,— М., 1990.— С. 84—100.

здійснюється в «ідеальному просторі». Ось чому вона потребує коригування, перевірки. Проте засобом такої перевірки аж ні­як не можуть бути самі об'єкти. Критерієм істини та мірою того, наскільки успішно діяльність суб'єкта «вписується» до об'єктивного світу, не залежного від нього, є практика. Історич­но людина «виросла» з природного світу, але на відміну від тварини вона не спроможна щось споживати (за деяким винят­ком) у тій формі, яка започаткована самою природою. Як бджо­ла, перед тим, як засвоїти квітковий нектар, переробляє його на мед, так і люди для того, аби споживати, надають природ­ному матеріалу придатної для них форми, тобто людської фор­ми, і лише у такий спосіб природне перетворюється на предмет споживання. Так виникає суспільне багатство — світ матеріаль­них і духовних цінностей.

Оскільки люди, співіснуючи, споживають блага переважно в їхній людській формі, то звідси випливає, що відтворення «людського світу» є необхідною передумовою існування люд­ського роду. Таке відтворення потрібне і воно постійно прогре­сує, безперервно оновлюючи зміст людської діяльності. Через діяльність людина формує власні потреби і завдяки продуктам діяльності задовольняє їх. Споруджування «світу людини» йде пліч-о-пліч з процесом «олюднення природи», створення «іншої реальності». Людство творить цю реальність внаслідок активної взаємодії суб'єкта та об'єкта. Специфічною рисою цієї активно­сті є ЇЇ доцільний, творчий характер.

Людина як жива істота спроможна адаптуватися до оточую­чого середовища, але завдяки діяльності вона стає суб'єктом, який «протиставляє» себе об'єктові. Категорія діяльності від­биває специфіку суто людського ставлення до світу як ставлен­ня суб'єктивного. Діяльнісне ставлення людини до навколиш­нього середовища означає, що сама вона завдяки своїй актив­ності визначає цілі та надає «рухливості» природним та суспіль­ним процесам. Фундаментальна характеристика дійсності — це цілепокладання, тобто свідома постановка та реалізація певної мети. Хоча загалом людина ніколи не в змозі спрямувати, ска­жімо, суспільну еволюцію в однозначно заданому напрямку.

У своїй діяльності індивід не лише творить «іншу реаль­ність», а й створює самого себе, а також через спілкування впливає на інших людей. Отже, діяльність невіддільна від си­стеми сенсожиттєвих цінностей людини, її стратегічної орієнта­ції у світі. У науковій літературі при аналізі основних видів діяльності розрізняють перетворюючу, пізнавальну, ціннісно-орієнтаційну та комунікативну діяльність ².

² Каган М. С. Человеческая деятельность.— М., 1974.— С. 50—82. Перетворююча діяльність охоплює всі форми діяльності, яка приводить до зміни реального або ідеального та до ство­рення того, чого раніше не існувало. Залежно від характеру об'єкта перетворення діяльність може:

перетворювати природу;

перетворювати суспільство, що постає і у революційно-руй­нівній формі, і у створювальній, соціально-організаційній;

перетворювати людину, що впливає на її фізичне та духовне буття;

нарешті, четвертим випадком перетворюючої діяльності, правда поодиноким, є ситуація, коли активність суб'єкта спря­мована на самого себе — з метою.фізичного або духовного са­мовдосконалення ³.

У пізнавальній діяльності активність суб'єкта спрямована до об'єкта, але при цьому вона не змінює, а відтворює його за ідеальною формою. Своєрідність ціннісно-орієнтаційної діяль­ності полягає в тому, що вона встановлює відношення не по­між об'єктами, а між об'єктом та суб'єктом, тобто надає об'­єктивно-суб'єктивну інформацію про певні цінності.

Що ж до комунікативної діяльності або спілкування, то цей вид діяльності пов'язаний з суб'єктно-суб'єктивним відношен­ням. Акт спілкування відбувається тоді, коли людина, що всту­пає до контакту з іншою людиною, вбачає в ній подібного до себе суб'єкта і тому розраховує на активний зворотний зв'я­зок. Спілкуватися з іншим — це передусім бачити самоцінність буття іншого й визнавати її.

Справді, людська діяльність не може бути цілком вираже­ною через її предметні результати, а отже, зведеною до суми окремих дій. її не можна вивести з утилітарно-прагматичного взаємозв'язку людини з оточуючим світом, з орієнтації на цілі споживання саме тому, що сутність діяльності полягає не у спо­живанні, а у творенні. Таким чином, діяльність як виробництво, творення людиною людського світу постає як процес універ­салізації людського ставлення до світу і водночас як станов­лення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку світу.

Разом з усією важливістю категорії діяльності як у філософ­ському, так і у культурно-історичному аспекті, слід виразно уявити собі її справжнє місце в людській історії та бачити межі її застосовності як поняття. Це тим більш важливо брати до уваги у наш час, коли нестримний «активізм» з його горе­звісним постулатом «людина — господар природи» призвів на­шу планету до екологічної кризи. Ідейна та світоглядна наста-

³ Див.: Деятельность: теории, методология, проблеми.— С. 50—82.

нова, за якою людина є всемогутнім володарем природи (а цей стереотип був характерний і для умонастрою XIX ст.), починаю­чи з другої половини нашого століття, все більш виявляє свою історичну обмеженість.

Практика містить у собі діалектику об'єктивного і суб'єк­тивного, матеріального та ідеального. Об'єктивна сторона по­в'язана з тим, що саме в практиці людина взагалі виявляє об'єктивність природи, тобто те, що не залежить від її думок, бажань, настроїв, суб'єктивних уподобань, уявлень про власти­вості та відносини оточуючого світу. Більше того, сама катего­рія ^«об'єктивність» формується у людей насамперед завдяки їхній практичній діяльності. Практика немов би демонструє людині, що в процесі своєї життєдіяльності вона має робити не те, чого жадає, а те, що повинна, бути «скромною» у своїх намі­рах і не нав'язувати їх силоміць ні природі, ні суспільству.

Природа, якби людина просто споглядала її, була б для неї не більш як ієрогліф. Історично люди вивчали не природу вза­галі, а природу як об'єкт доцільної предметної діяльності. Лю­дина шукала способів ефективної переробки «для себе» всіх речовин природи. Найперший факт процесів людського присто­совування—переробка предметів навколишнього світу для власних цілей — засвідчує, що дія людини тут не може здійсню­ватися довільно. Для того, щоб предметна діяльність була ре­зультативною, слід у цих процесах дотримуватися певної послі­довності операцій: знати спосіб, рецепт, «технологію» творення, які забезпечили б потрібний наслідок. Пізнати світ, отже, оз­начає вчитися його практично змінювати, осягати правила його предметного перетворення.

Проте практика — це не лише спосіб виявлення об'єктивного, водночас вона містить у собі і суб'єктивний елемент. На прак­тиці ми виявляємо певною мірою те, на що здатні. А можливо­сті людини багато у чому визначаються рівнем суспільного розвитку. Людина може осягнути природу, «оволодіти» нею лише тією мірою, якою це дозволяють їй знання, знаряддя праці, техніка та технологія, вся система матеріальних посе­редників, а головне — якою «природа захоче», щоб над нею панували. Це означає, що зрозуміти сутність практики поза соціально-історичним контекстом, без урахування її соціокуль-турної детермінації неможливо.

Існує і власне суб'єктивна сторона праці. Будь-яка проекція, грань, яка висвітлюється за допомогою практики в об'єкті, ви­значається, з одного боку, багатовимірністю самого об'єкта, а з іншого — цілями, потребами, інтересами та знаннями самої людини. Практика є об'єктивованою в змінах речей суб'єктив­ністю, а суб'єктивність на кожній сходинці розвитку цивілізаціїзавжди цілком означена та обмежена. Це значить, що і прак­тика є завжди історично обмеженою, бо вона залежить від тих можливостей суб'єкта, які він має на кожний проміжок часу. Так, пісок до винаходу скла, тобто до відкриття його спромож­ності змінювати свій стан із зміною температури, включався до предметної діяльності людей лише однією своєю стороною (як звичайний будівельний матеріал).

Дата добавления: 2014-11-20