Генезис свідомості

С

Свідомість як філософська категорія

РозділЮ СВІДОМІСТЬ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

Основні проблеми. Що таке свідомість з точки зору філосо­фії? Як виникла свідомість людини? Якими є її основні власти­вості, функції та структура? Які особливості політичної, право­вої, моральної, естетичної та релігійної форми суспільної сві­домості? Яка роль духовності у вирішенні глобальних проблем сучасності?

Ключові терміни. Суб'єктивна реальність. Духовне життя. Дух. Душа. Психічне. Свідомість. Ідеальне. Відображення. Ін­формація. Цілепокладання. Творчість. Усвідомлення, підсвідо­мість та понадсвідомість. Мова. Самосвідомість. Суспільна та індивідуальна свідомість. Суспільна психологія та ідеологія. Знання, цінності, норми. Форма суспільної свідомості.

Духовне життя — це одна із сутнісних характеристик люди­ни. Різні аспекти духовного життя вивчають психологія, нейро­фізіологія, кібернетика та інші науки, по-своєму осмислюють його мистецтво та релігія. Філософію духовне життя цікавить з точки зору ролі його у вирішенні питання про місце людини у світі. Які відносини життя людського духу і матеріального буття людини? *

Ще донедавна духовне життя фактично зводилося до сві­домості, а до останнього переважно те, що виразно усвідом­лене, може бути сформульованим, висловленим мовою. Роль такої свідомості в житті людини досить значна, але не слід зводити до неї все духовне життя. Інколи поняття «свідомість» вживають у широкому значенні, позначаючи ним усе психічне життя людини — сукупність образів, переживань, спонукань, які виникають у людській життєдіяльності і певним чином впли­вають на неї. У цьому разі поняттям «свідомість» охоплюється не лише усвідомлений, а й підсвідомий рівень. Проте свідо­мість як психічне життя в цілому не адекватне духовному жит­тю, оскільки останнє не зводиться до внутрішнього стану люди­ни, а проявляється в діяльності, вчинках її. Важко, наприклад, відірвати уявлення про мораль і моральні переживання від того, як вони проявляються у реальних вчинках. Духовне жит­тя — це сам процес життя, а не лише психічне переживання його. Тому в широкому розумінні поняття «свідомість» ужива­ють як синонім духовного життя в цілому, як єдність відобра­ження і дійсності.

Філософське осмислення поняття свідомості визначає в|ньому свій специфічний аспект. Зокрема, свідомість розглядає­ться як «клітинки» філософії:

Це означає, що свідомість має бути визначена через співвідно­шення суб'єктивного й об'єктивного, скінченного та нескінчен­ного. У С—О (суб'єктно-об'єктних) відносинах духовне постає як суб'єктивна реальність (ідеальне), що протистоїть об'єктив­ній реальності (матерії). У вітчизняній філософській літературі нерідко до цього все й зводилося: ідеальне розумілося як похід­не, відображення, продукт розвитку матерії. Але С—С (суб'єкт­но-суб'єктні) відносини є набагато складнішими: зрозуміти ду­ховний світ іншого суб'єкта (особливості культури) неможливо лише шляхом об'єктивації його, зведення до об'єктивних проявів. Так, при перекладі з однієї мови на іншу або інтерпретації му­зичного твору певним виконавцем завжди залишається «нероз­чинний залишок» суб'єктивної реальності. Він не може бути виражений через нескінченну низку пояснюючих висловлювань, але тим паче якимось чином охоплюється, співпереживається, і лише завдяки цьому приходить справжнє розуміння суб'єк­тивності іншого. Тут у кінцевому акті співпереживання немовби дихає внутрішня нескінченність, бездонна глибина об'єктивної реальності. Однак така почуттєвість («споріднена увага» за М. Пришвіним) можлива і стосовно реальності об'єктивної при­роди. Тобто ідеальне має бути зрозумілим у єдності всіх трьох указаних аспектів (С — О, С — С, скінченного — нескінченно­го).

Проблема ідеального не зводиться так само і до способу існування його в указаних взаємовідносинах, але містить у со­бі питання щодо характеру взаємодії та взаємопереходу ідеаль­ного з його протилежностями: об'єктивною реальністю (у С — О відносинах), іншою суб'єктивною реальністю (у С — С відноси­нах) і кінцевою швидкоплинною реальністю (стосовно скінчен­ного і нескінченного).

У різних філософських тлумаченнях на перший план вихо­дить той чи інший бік цієї складної проблеми. Охарактеризує­мо підходи щодо вирішення її в основних напрямах філософії.

1. Для суб'єктивного ідеалізму ідеальне є суб'єктивною ре­альністю даного суб'єкта, що не має виходу ані до об'єктивної реальності, ані до інших суб'єктивних реальностей. Ця позиція неминуче призводить до соліпсизму (зоіиз ірзе — існую я один),

до неможливості визначення існування чогось іншого. Аби по­збавитися абсурду соліпсизму, доводиться припустити виведен­ня суб'єктивної реальності з реальності об'єктивної (матеріа­лізм) або понадлюдської об'єктивної ідеальної реальності (Бо­га, абсолютного духу).

2. Залежно від розуміння об'єктивної реальності матеріа­лізм тлумачить ідеальне або як функцію природи, або як функ­цію соціальної діяльності людини, що спирається на природні передумови. Перший напрям найбільш наочно виявляється у так званому вульгарному матеріалізмі, згідно з яким духовне життя — це удаваність, яка при детальнішому розгляді зво­диться до фізіологічних процесів у мозку.

Другий напрям розвивається у рамках діалектико-матеріа-лістичної філософії і розглядає ідеальне як особливу власти­вість, вищий продукт розвитку матерії, який має матеріальний бік, але не зводиться до матеріального. У межах цього напряму виявилися неоднозначні підходи до ідеального: воно або по­в'язується з діяльністю людського мозку', або визначається функціонуванням його у рамках суспільного життя, за межами психіки окремої людини ².

Ці підходи мають рацію. Справді, ідеальне не зводиться до матеріального, яке розуміють (на кшалт вульгарного матеріа­лізму) як фізіологічні процеси у мозку. Та матерія як філософ­ська категорія означає будь-яку об'єктивну реальність і не зводиться ані до фізіологічного, ані до фізичного. Особливі вла­стивості духовного життя не виводять її за межі матерії в усіх відношеннях. Це зумовило третю точку зору, згідно з якою свідомість є і матеріальним, і ідеальним у різних відношеннях. Ідеальне є характеристикою свідомості як протилежності ма­терії у межах основного питання філософії. Поза цими межами свідомість, духовне життя підпорядковуються об'єктивним за­конам природи і є матеріальними (зовсім не в дусі вульгарного матеріалізму) ³.

Свідомість є ідеальною саме в межах основного питання філософії в тому відношенні, в якому вона постає як суб'єктив­на реальність. Можемо нескінченно об'єктивувати стани нашої свідомості, але в кожному новому акті свідомості буде присутня нова суб'єктивна реальність, що, з цього погляду, протистоїть реальності об'єктивній, але не зводиться до неї.

3. З точки зору об'єктивного ідеалізму в духовній сфері лю-

¹ Дубровский Д. И. Проблема идеального.— М., 1983.

² Ильенков 9. В. Проблема идеального//Вопр. философии.— 1979.— № 6.

³ Сагатовский В. Н., Злентух И, П. Методологические основи решения проблемні идеальности сознания//Филос. науки.— 1984.— № 4. дини відображаються ідеальні основи самого буття (ейдоси Платона, Абсолюна ідея Гегеля). Ідеальне розуміють як «проект», прообраз світу, а матеріальне — лише як засіб, ма­теріал для втілення його.

4. У духовному житті наявні дві паралельні течії, що не мають єдиної основи,— це ідеальна сутність та матеріальні ме­ханізми діяльності мозку, нервової системи — такою є позиція дуалізму або психофізіологічного паралелізму.

Помилковість останніх двох підходів випливає із загальної критики об'єктивного ідеалізму та дуалізму. Водночас у цих позиціях наявні раціональні моменти і спроба віднайти ко­ріння духовного життя, що не зводяться до матерії, яка вважає­ться фізичною речовиною. Об'єктивне існування ідеального, як уже відмічалося, визнаєтеся й окремими представниками ді­алектичного матеріалізму (позиція Е. В. Ільєнкова).

Наявність у самому фундаменті буття атрибутів, що явно виходять за межі фізичної реальності, і довів розвиток сучас­ної науки (кібернетики, синергетики). Цей факт осмислюється у різних напрямах філософії XX ст. (від певних тлумачень щодо теорії відображення у діалектичному матеріалізмі до еволюціонізму Тейяра де Шардена).

З усіх живих істот, які нам відомі, лише людина має свідо­мість. Чи має цей унікальний феномен певний грунт у фунда­менті матерії, що не мислить, не почуває, не переживає? Так, свідомість є найвищою формою і результатом розвитку атрибу­та, загальної властивості матерії — відображення.

Спробуємо віднайти спільні риси в процесах, які відбува­ються на різних сходинках розвитку матерії: відбиток листка на глині, запис музики на магнітофонній плівці, вироблення умовного рефлексу у собаки, людська думка. По-перше, у всіх цих випадках присутня взаємодія. По-друге, в процесі цієї взаємодії встановлюється певна відповідність структур явищ, систем, що взаємодіють (структура листка зберігається у гли­ні, структура об'єкта, що рухається, зберігається у сприйнятті, а згодом —у думці). По-третє, «слід» взаємодії, відбиток структури одного з явищ впливає на подальше існування (у жи­вих істот — поведінку) іншого явища. Ці спільні риси і ста­новлять зміст поняття відображення. Відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо струк­тур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їх по­дальше існування.

Відображенню, як і матерії в цілому, притаманні властиво­сті саморозвитку. «Сліди» зовнішньої взаємодії не є статични­ми, вони вступають у взаємодію вже в середині системи, що отримала їх. І цей розвиток в міру еволюції і розвитку кон­кретної системи призводить до ускладнення відображення та до зростання його дії на поведінку носія «слідів». Відображен­ня, перед тим як перейти до етапу духовного життя людини, проходить цілий ряд етапів відповідно до основних форм руху матерії.

Важливо зрозуміти, що вже у неживій природі відображен­ня може бути не просто синонімом масово-енергетичного пере­несення дії, а саме інформаційним процесом, суть якого пов'я­зана з відповідністю структур. У живій природі інформаційне відображення керує пристосовною поведінкою біосистем.

Саме на цьому етапі найяскравіше розкривається сутність інформаційного відображення, інформації. Будь-який предмет у взаємодії з іншими предметами може стати і носієм масово-енергетичної дії, і гаслом, тобто носієм інформації. Наприклад, електричний струм може викликати певні фізіологічні зміни через доторкання до оголеного проводу, і він спроможний стати гаслом при виробленні умовного рефлексу. В останньому ви­падку важливою є не фізична природа електричного струму, а те, що він (через посередництво вмикання лампочки, дзвінка, прямої дії певної сили) заміщує собою дещо інше (подається,. наприклад, перед прийманням їжі). Так само генетичний код є і фізико-хімічним, і інформаційним явищем, коли чергування основ ДНК знов-таки заміщує певні білкові структури організ­му, що розвивається, керує їхнім розвитком. Саме такою є природа людського сприймання і думки. Що ж відбувається, коли щось сприймаємо, про щось думаємо?

Механічний рух, наприклад автомобіля (структура і), відо­бражується у відповідній послідовності біохімічних реакцій на сітківці ока (структура г), яка транслюється до зорового цент­ру головного мозку шляхом послідовності змін у провідних нервових потоках (структура ₃) і формує структуру молекуляр­них змін у мозку, які становлять фізіологічну основу предмета, що рухається. Далі, якщо забажаємо передати власне сприй­няття (інформацію про автомобіль, що рухається) іншій люди­ні, виникає потреба перекодувати структуру у мовне вираження (структура ₅), фізична природа якого може бути найрізнома­нітнішою: абетка Морзе, гасла прапорами, ієрогліфи, усне по­відомлення різними мовами тощо. Важливо зрозуміти, що фі­зична природа гасел у цих актах може змінюватися, але суть не в ній, а у заміщенні одних структур іншими, у відповідності цим структурам. Еволюція біологічного відображення має такі основні тен­денції: 1) зростання лабільності (рухомості та активності) ін­формаційних зв'язків (розвиток умовно-рефлекторної діяльнос­ті, перехід від подразнення до чуттєвості і виникнення психіки); 2) розвиток попереджувального відображення, що у змозі пе­редбачити ситуацію і планувати необхідні дії аж до виникнення зачатків конструктивної діяльності у вищих тварин; 3) спеціалі­зація та розвиток апарату інформаційного відображення (з тен­денцією до цефалізації, що приводить на рівні психіки до появи розвиненого головного мозку). Мозок з його величезними мож­ливостями — ось основний результат досоціальних етапів відо­браження.

Розкриваючи еволюцію відображення, ми показуємо глибо­ку спорідненість духовного життя людини з фундаментальними процесами природи, розкриваємо його, так би мовити, родову сутність. Проте специфічну сутність духовного життя людини формує лише перехід до рівня соціальної форми руху матерії. Цей перехід означає зміну біологічного пристосовування до се­редовища на соціальне перетворення середовища. Відповідно змінюється й основна функція відображення: з програми, що керує пристосовною біологічною активністю, воно — на рівні людини — перетворюється на програму, що керує громадсько-трудовою діяльністю. Мозок надає свідомості можливість пра­цювати. Та цілі і зміст його діяльності задає не мозок як та­кий, а соціальний спосіб життя людини. Мозок первісної люди­ни був у змозі вирішувати такі ж завдання, як і мозок сучасної людини, але знання, переконання, ставлення до світу змінюють­ся залежно від характеру життя суспільства, тієї громадсько-трудової діяльності, яка і визначає сутність свідомості.

Тому свідомість людини є таким інформаційним відображен­ням, що спроможне виступати як програма, що керує цією ді­лянкою. Духовне життя людини завдяки його невпинній внут­рішній активності (програми діяльності не надані природою, їх має створювати людина) набуває ще однієї чудової властиво­сті: воно не зводиться до функціонально-корисної програми, а набуває самоцінності, стає не просто працею, яка обслуговує існування людини, а й внутрішньою духовністю її.

Основні характеристики свідомості. Свідомість має власти­вість універсальності. Це означає, що людина в принципі мо­же відображувати будь-які властивості будь-яких предметів, які так чи інакше залучені до діяльності. Праця та спілкуван­ня примушують речі немовби обертатися перед розумовим по­глядом людини. Тварина бачить світ лише крізь дію основних інстинктів, помічає в ньому насамперед харч, небезпеку, істо­ту іншої статі. Що може побачити на тій самій ділянці людина

у своїй еволюції від первісності до нашого часу або в індивіду­альному розвитку — хай це спробує уявити читач.

Свідомість спроможна відображувати речі такими, якими вони є насправді, тобто має властивість об'єктивності. Для тва­рини будь-яке явище є лише об'єктом потреби або джерелом небезпеки. Праця людини дає змогу побачити речі в їхніх об'­єктивних характеристиках незалежно від нагальної на даний момент потреби.

Людині притаманна властивість цілепокладання.* Перед тим як щось зробити, вона створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво ви­робляє речі, духовне виробництво — їхні проекти.

Свідомість характеризується творчістю, бо універсальне та об'єктивне відображення потрібне їй значною мірою для того, щоб перетворювати світ, створювати нове. Для цього потрібні нові ідеї, конструктивне уявлення того, чого ще не вистачає, але що, згідно з об'єктивними законами дійсності, може бути ство­рене. Відсутність абсолютної заданості людини та її діяль­ності біологічною спадковістю.і саморозвиток її соціальної ді­яльності (праці, спілкування, споживання) неодмінно вимага­ють, аби духовне життя мало творчий характер, а свідомість була не лише відображенням, а й активною внутрішньою ді­яльністю.

Людська свідомість опосередкована мовою. Тут потрібно на­самперед зрозуміти якісну відмінність людської мови від мови тварин. У людиноподібних мавп налічується близько трьох де­сятків жестів і звуків, що означають харч, небезпеку, стан по­годи, вираження бажань тощо. У найпримітивнішого людського угруповання — близько трьохсот слів. Та справа не в кількісній різниці. Мова тварин — це замкнена система, яка суворо обме­жена їхнім статичним пристосовницьким ставленням до середо­вища. Мова людини, яка відображає світ та спілкування між людьми, стає системою, що саморозвивається, системою, спро­можною до нескінченного зростання семантичного багатства синтаксичних зв'язків ⁴.

Перетворюючи світ, люди натикаються на такий його рівень, який не може бути виражений і пізнаний без мови. Так, знан­ня про структуру хімічної речовини (структурні формули), про те, що в принципі неможливо помацати руками (елементарні частки, вартість, матерія як філософська категорія та ін.) поза мовою не існують. Пояснимо цю гносеологічну функцію мови прикладом з перехідного етапу від чуттєвого до мовного знан-

* Линден Ю. Обезьянн, человек н язьїк.— М., 1981. Ю 4-ш» ня: можна забути слово «трикутник», але важко переплутати відповідну фігуру з квадратом; а чи можливо привести до рівня чуттєвого образу знання про тисячокутник?

У формуванні ставлення до світу людина спирається на весь попередній досвід людства. Такий досвід в основному передає­ться опосередковано через мову, і саме в цьому полягає кому­нікативна функція мови.

Мова дає змогу усвідомити світ і власну діяльність у ньому. Свідомість як найважливіша складова частина духовного життя людини в цілому без мови неможлива. Мова такий са­мий необхідний штучний посередник у ставленні людини до сві­ту, як і знаряддя перетворення, техніка. Істота, яка народилася, Ношо заріепз, доки не навчиться володіти цими двома основ­ними посередниками — знаряддями праці і мовою, не стає лю­диною в повному розумінні слова. Універсальні та об'єктивні знання, проекти щодо майбутніх наслідків праці, творчість на­скрізь пройняті мовою і, слід гадати, свідомістю. Проте свідо­мість не вичерпується тим, що може бути висловленим у мові, раціонально усвідомленим.

Усі рівні людського духовного життя, навіть не усвідомлені та не висловлені мовою (потреби, емоції, переживання, підсві­дома інформація, спрямованість у вигляді ціннісних орієнта­цій), є так чи інакше соціалізованими, тобто зміст їх формує­ться і змінюється під впливом історичного розвитку суспіль­ства. Соціалізація — найважливіша риса людського жит­тя, у тому числі духовного.

І, нарешті, людина, як відомо, має не лише біологічні пере­думови, соціальну природу, а й стає індивідуальністю.

Мається на увазі не проста наявність індивідуальних від­мінностей у духовному житті людини, а й унікальність кожної людської цілісності, розуміння кожного нашого вчинку та його духовних засад або, кажучи словами М. М. Бахтіна (1895— 1975), неповторної події у бутті.

Кожний крок людини, таким чином, незважаючи на її при­родну та соціальну зумовленість, визначається наперед відпо­відним вибором, що його свідомо або підсвідомо робить сама людина.

Перелічені властивості дають змогу більш конкретно уяви­ти і природу внутрішнього духовного життя, бо прилучатися до світу в його універсальності, бачити його об'єктивно, ста­вити цілі і створювати творчі проекти відповідно до об'єктивних тенденцій універсуму, виражати у мові глибинні рівні явищ та досвід інших людей, знаходитися у невпинному процесі соціалі­зації та індивідуалізації — все це не тільки соціально і біоло-

гічно корисне, доцільне, а й цінне само по собі; не лише дає змогу вижити і розвиватися у світі необхідності, а й творити V світі волі.

Дата добавления: 2014-11-20