Предмет і структура пізнання

Розділ 11 ПІЗНАННЯ. НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ

Основні проблеми. Відносини між суб'єктом і об'єктом пі­знання, пізнаванність світу. Роль практики в пізнанні. Пізнан­ня й інформація. Що таке істина, як досягають істини в науко­вому пізнанні.

Ключові поняття. Суб'єкт і об'єкт пізнання. Інформація. Відображення. Пізнавальний образ. Творчість. Діяльність. Фор­ми пізнання. Істина. Пізнавальна позиція. Методи наукового пі­знання.

Людина не могла б існувати в світі, не навчившись орієнту­ватися в ньому. Орієнтація ж у навколишньому середовищі мо­же бути успішною, якщо люди вироблять в собі здатність адек­ватно відтворювати цю дійсність. У широкому значенні слова йдеться про відображення людиною об'єктивного світу. Питання про те, як людина пізнає світ, що таке знання — найдавніші фі­лософські питання.

Теорія пізнання (гносеологія) досліджує умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. На запитан­ня, що таке пізнання, коротко можна відповісти так: це сукуп-

ність процесів отримання, переробки і використання інформації про світ і саму людину. В цьому визначенні присутні два ключо­ві поняття: «інформація» і «людина». Обидва вони однаково важливі для розуміння сутності пізнання. Однак не будь-які одержання, переробку і використання інформації можна вважа­ти пізнанням. Для розуміння сутності пізнання з'ясування при­роди і специфіки людини як суб'єкта пізнавальної діяльності має виняткове значення. Так, умовою ефективної роботи персо­нального комп'ютера є ігнорування людського контексту, люд­ського виміру інформаційних процесів. Обробка інформації по­требує абстрагування від багатьох аспектів смислового боку інформації, від її цінності для споживача, від того факту, що різні люди одну й ту саму інформацію сприймають і використо­вують по-різному, залежно від історичних умов, життєвого до­свіду, моральних, соціокультурних і світоглядних установок, на­явного багажу знань, творчих здібностей тощо. При цьому особ­ливу роль відіграють людські інтереси, а в більш широкому значенні — цінності.

Справді, будь-яка пізнавальна активність у кінцевому під­сумку спрямована на задоволення матеріальних і духовних по­треб людей і за своєю суттю нерозривно пов'язана (прямо чи опосередковано) з доцільною практичною діяльністю.

Ті конкретні речі, явища, процеси, на які безпосередньо спря­мована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єк­том пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називає­ться суб'єктом пізнання. При цьому слід враховувати активну роль цього самого суб'єкта пізнання. Суб'єктом може бути ок­ремий індивід, соціальна група (наприклад, спілка вчених), клас або суспільство в цілому. Звідси пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта й об'єкта, кінцева мета якої — істина, розробка рецептів, алгоритмів, моделей і програм, спрямованих на освоєння об'єкта відповідно до потреб суб'єкта.

Отже, гносеологія як наука вивчає особливий тип відносин між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний. «Відношення пізнан­ня» включає в себе три компоненти: суб'єкт, об'єкт і зміст пі­знання (знання). Звідси виникає завдання проаналізувати від­ношення між суб'єктом, який набуває знання, і джерелом знан­ня (об'єктом), між суб'єктом і знанням, між знанням і об'єктом.

У першому разі головне завдання полягає в тому, щоб з'ясу­вати, як можливий перехід від джерела до «споживача». Тут ми, природно, стикаємося з проблемою посередництва: як об'єкт даний суб'єкту? Іншими словами, потрібно дати теоретичне по­яснення тому, як об'єктивний зміст речей і явищ, що пізнають­ся, переноситься в людську голову і перетворюється в ній на ■ об'єктивний зміст знань. На мові традиційної філософії ця проб-лема формувалась у такому вигляді: як зовнішній щодо свідо­мості предмет стає надбанням розуму як ідеальний зміст.

В історії філософії відомі спроби вирішення проблеми по­середництва суб'єкта й об'єкта. Так, на думку Демокріта, від усіх предметів виходить постійний «виток» найтонших матеріа­льних плівок — зліпків, які, досягаючи органів чуття людини, викликають відповідні відчуття. Інші філософи (переважно об'­єктивні ідеалісти) виходили з тези про «безпосередню данність» об'єкта в думці. Платон, наприклад, пов'язував пізнання з про­цесом «спогаду» душі; Лейбніц виходив з принципу «установ­леної наперед гармонії»; Гегель опирався на принцип одвічної «тотожності мислення і буття».

При розгляді другого із вказаних відношень виникає комп­лекс питань, пов'язаних, з одного боку, з освоєнням людиною вже готових, наявних у культурі масивів знань (в книгах, таб­лицях, касетах, ЕОМ тощо), а з другого — з оцінкою суб'єктом тих чи інших знань — їхньої глибини, адекватності, засвоєння, повноти, достатності для вирішення тих чи інших завдань.

Що ж до відношення між знанням і об'єктом, то воно насам­перед звертає нашу увагу на проблему вірогідності знань, істи­ни і її критеріїв. Будь-яке знання (як і свідомість взагалі) за­вжди є знанням «про щось» або, як запевняють філософи, завжди інтенціональне за своїм характером, тобто спрямоване на влас­ний об'єкт. У зв'язку з цим постає питання: якими є законні основи для переходу від наявних у людини чуттєвих сприймань і понять до раціонально обгрунтованих тверджень про дійсність?

Питання про співвідношення знання і реальності, образу і речі — одне з центральних у гносеології. Чи є людські відчуття і сприйняття якоюсь подобою, приблизними копіями речей або вони — лише символи, ієрогліфи? Яка реальність стоїть за на­уковими абстракціями, поняттями, ідеалізаціями, такими, як «крапка» в геометрії, «температура» у фізиці, «електронна ор­біта» — у квантовій механіці?

Зрозуміло, всі ці питання не вичерпують предмета теорії пі­знання. Соціальний прогрес, поступальний розвиток культури, науки і техніки постійно розширюють і збагачують проблемати­ку гносеологічних досліджень.

Принцип об'єктивності стверджує: об'єкт пізнання (речі, природні і соціальні явища, знакові структури тощо) існує поза і незалежно від суб'єкта і самого процесу пізнання. Звідси випливає методологічна вимога — речі і явища потрібно пізна­вати об'єктивно, тобто такими, якими вони є самі по собі. В одержані результати пізнання людина не повинна вносити щось від себе, своєї суб'єктивності (видавати бажане за дійсне)}' підганяти результати експерименту так, щоб вони відповідали

прийнятій теорії, добудовувати довільним способом недостатні ланки і зв'язки цілого, що вивчається.

Теорія пізнання і методологія науки розробили систему ви­мог і правил, які забезпечують обгрунтованість, доказовість одержуваних у науковому дослідженні висновків і результатів. Вимога об'єктивності — це одночасно і принцип наукової етики: вчений не повинен на догоду якимсь міркуванням відступати від наукової істини, не повинен без достатніх підстав, з одних лише кон'юнктурних міркувань відмовлятися від своїх наукових ін­тересів, наукових переконань.

Чи може суб'єкт володіти знанням, об'єктивним у всіх своїх характеристиках? Численні дані, накопичені історією науки (фі­зіологією, психологією, лінгвістикою тощо), свідчать про те, що будь-який процес пізнання на будь-якому рівні являє собою ді­алектичну єдність об'єктивного і суб'єктивного. Якби вклад су­б'єкта у результати пізнання був нульовим, сама вимога об'єк­тивності була б позбавлена актуальності. Притаманна кожному акту пізнання єдність суб'єктивного й об'єктивного — настільки важлива характеристика пізнання, що її можна розглядати як один з принципів гносеології. Можна сказати, що співвідношен­ня суб'єктивного та об'єктивного взагалі задає основний кон­текст, основний вимір усіх гносеологічних проблем.

Принцип пізнаванності безпосередньо випливає з матеріалістичного вирішення другої сторони основного питання філософії. Якщо принцип об'єктивності вимагає пізнавати ре­альність такою, якою вона є, то принцип пізнаванності ствер­джує, що реальність можна пізнати такою, якою вона є.

Людина є частиною природи і як така здатна адекватно, з необхідною в кожному окремому випадку повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Не існує жодних принципових кор­донів на шляху безконечного руху суб'єкта до дедалі адекватні-шого і вичерпнішого пізнання реальності. Ідея пізнаванності сві­ту є досить загальною, прийнятною для більшості філософських шкіл, зокрема для багатьох ідеалістів, однак кожен філософ конкретизує її згідно з «духом» своєї системи. Наприклад, у пізнього Шеллінга ця ідея знайшла відображення в теорії аб­солютної тотожності ідеального і реального, в якій він прагнув пантеїстично примирити протилежність духу і матерії.

Філософи, які повністю або частково відкидають теорію пі­знаванності, належать до табору агностицизму (Д. Юм, І. Кант та ін.). Агностицизм спирається на такі основні аргументи: 1) суб'єкт замкнутий у світі своїх відчуттів (суб'єктивний іде­алізм); 2) якщо об'єктивний світ існує, то, оскільки всі людські образи суб'єктивні, ми не можемо знати, який світ насправді, які речі «в собі»; 3) світ занадто складний для людськогорозуміння, в ньому завжди залишаться невирішеними проблеми, нез'ясованими загадки; 4) світ безконечний у своїх властивос­тях, тому пізнати його до кінця неможливо.

Принцип відображення. У матеріалістичній гносео­логії принцип пізнаванності нерозривно пов'язаний з поняттям відображення. Перша умова наукового розуміння феномена пі­знання — визнання його відображувального характеру. Звідси принцип відображення можна сформулювати так: за своєю сут­тю пізнання об'єкта £ процес відображення в голові людини.

У гносеологічних концепціях домарксистського матеріалізму відображення розглядалось: по-перше, як суто пасивний процес, подібний до дзеркального відображення; по-друге, як процес, в основі якого лежить механічна причинність (поява образів де­термінується прямою чи опосередкованою дією на органи чуття механічних причин); по-третє, як вичерпна характеристика спо­собу і конкретних механізмів формування об'єктивно-істинного знання. Все це призводило до трактування різних форм пізнан­ня в дусі метафізичного і споглядального підходів.

Зберігаючи все те раціональне, що було в розумінні принци­пу відображення у матеріалістів минулого, сучасна гносеологія вкладає в цей принцип якісно новий зміст, відповідний сучасно­му стану розвитку філософської і' природничо-наукової думки. Насамперед потрібно чітко розрізняти відображення як процес і відображення як результат. В теорії пізнання категорія «відо­браження» виступає як гносеологічна характеристика того від­ношення, яке склалося між знанням і об'єктивною реальністю. Як можна характеризувати результат, одержаний у вигляді чут­тєвого образу? Логічно мислимі два можливих варіанти: як «ко­пію» і як «знак». Та поняття «знак» (символ, ієрогліф) вносить зайвий елемент агностицизму. В гносеологічному плані це допус­кає подвійне тлумачення: його можна розуміти і матеріалістич­но (відчуття як знак, хоч і не має нічого спільного з об'єктом, але виникло в результаті дії об'єкта), і ідеалістично (знак є кон­струкцією, яка служить для систематизації чуттєвих даних). Та навіть при суворо матеріалістичному тлумаченні цього поняття ми неминуче робимо поступку агностицизму.

Видатні досягнення науки XX ст. у галузі фізіології вищої нервової діяльності, мікробіології, кібернетики, теорії інформа­ції підтвердили методологічну плідність поняття відображення. Ключове значення в цьому має поняття інформації. Можна ска­зати, що теорія інформації на природничо-науковому рівні під­твердила відображувальну сутність процесу пізнання.

Принцип визначальної ролі практики в про­цесі пізнання (практичної визначеності) відрізняє сучас-^! ну матеріалістичну гносеологію не лише від ідеалістичних си«

стем, а й від старого матеріалізму, однією з історичних обмеже-ностей якого був споглядальний підхід.

Принцип матеріальної опосередкованості проголошує прак­тику основою, кінцевою метою пізнання і критерієм його істин­ності. Практика є основою пізнання в тому розумінні, що дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів і тим са­мим — рівень і особливості відображення дійсності. Не можна зрозуміти сутність і смисл пізнавальної діяльності, не з'ясував­ши природи людської діяльності, моментом якої вона є. У своїй історично розвинутій формі доцільна діяльність людини перед­бачає такі ланки: 1) цілеубачання; 2) наявність матеріальних та ідеальних засобів досягнення мети; 3) інформаційно-пізнаваль­ну діяльність тощо.

Суттєве ускладнення тієї чи іншої ланки або навіть пере­творення її на відносно самостійне ціле в людській історії зав­жди мало серйозні соціальні і культурні наслідки. Спочатку, в самому своєму витоці, діяльність людей включала в себе ді­алектичну єдність матеріального й ідеального, предметно-чуттє­вого і духовно-теоретичного. Варто проте відмітити, що в фор­мах діяльного освоєння людиною світу власне матеріальний і духовно-пізнавальні компоненти, як правило, перебувають у складних і суперечливих відношеннях. Так, у трудовій діяль­ності, безпосередньо пов'язаній з виробництвом матеріальних благ, інформаційне освоєння реальності хоча і вплетене органіч­но в саму тканину практичних операцій, все ж мало в усі по­передні епохи по суті підпорядковане значення. Лише в епоху наростання науково-технічного прогресу, коли наука стає безпо­середньою продуктивною силою, інформаційно-пізнавальний компонент починає відігравати самостійну (в рамках виробни­цтва) і дедалі активнішу роль.

Що ж до практики, то вона називається матеріальною ді­яльністю людей зовсім не тому, що в ній відсутній ідеальний компонент, а тому, що вона була і залишається універсальним способом буття людини, способом її предметної культурно-істо­ричної самореалізації. В цьому відношенні практика включає в себе всю сукупність предметних форм діяльності людей — від економічного виробництва до виробництва матеріальної і духов­ної культури. Наявність у практичній діяльності ідеального ком­понента не відмінює тієї фундаментальної обставини, що прак­тика об'єктивно, за своєю реальною функцією в історії служить по відношенню до теорії відправною точкою, кінцевою метою і об'єктивним критерієм істини.

Принцип творчої активності суб'єкта в пі­знанні. Із аналізу структури доцільної людської діяльності випливає, що духовно-теоретичне і духовно-практичне освоєннясвіту людиною включає в себе не тільки відображуваЛьну, по­в'язану з одержанням інформації про світ і самого себе діяль­ність, а й різноманітні форми творчості, діяльність з ідеального конструювання і проектування нових предметних реалій «світу культури», «другої реальності». Відображення і творчість — дві найважливіші функції мислення. В умовах сучасного НТП пи­тання про сутність творчості як характерної особливості люд­ського способу життєдіяльності стає найважливішою світогляд­ною і філософською проблемою.

Принцип практики і творчої активності суб'єкта у вирішенні гносеологічних проблем дає змогу на якісно новому рівні зрозу­міти справжню природу суб'єкта й об'єкта пізнання, з одного боку, і конкретний механізм опосередкування їх у цілісній структурі пізнавального акту — з іншого.

У сучасній гносеології суб'єкт — це не тільки система, яка от­римує, зберігає і розробляє інформацію (подібно до будь-якої живої системи). Суб'єкт — це передусім суспільно-історична істота, наділена свідомістю, здатна до цілепокладаючої, пред­метної, творчої діяльності. З цієї точки зору суб'єкт пізнання, взятий у всій повноті своїх соціальних визначень і духовно-практичних характеристик,— це не тільки окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство в ту чи іншу історичну епоху. Інформаційно-теоретичний спосіб освоєння реальності фор­мується культурою певної історичної епохи. Це означає, що суб'­єкт виробляє у своїй свідомості образи, абстракції, гіпотези, те­орії не «один на один з природою», а на основі вже сформова­них універсальних схем діяльності. Останні і задають ті меха­нізми, відповідно до яких людина абстрагує, розуміє й оцінює об'єкти пізнання. Незалежно від того, створює окремий індивід нові способи прочитання і пояснення реальності чи безсвідомо переймає вже готові розумові кліше і стереотипи епохи, він діє на основі нав'язаних йому системою цінностей культури свого часу. Навіть такий елементарний з точки зору пізнання випадок, як візуальне сприйняття небесних тіл (Місяць чи Сонце) пока­зує: незважаючи на те що перцептуальний образ цих тіл у фі­зіологічному плані у сучасної людини залишився такий, як і в первісної, смисловий акт сприйняття принципово відмінний.

Якісно по-новому підходить сучасна гносеологія і до об'єкта пізнання. У її межах формулюється такий закон: ступінь пред­метного освоєння реальності в практиці людей обирає ту сукуп­ність вимірів об'єкта, яка в кожну окрему епоху є основою відо­браження його в головах людей. Людина не вступає в контакт з об'єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспіль­ного життя взагалі, в усій їх складності. Спонукувана до діяль­ності своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи

ті чи інші цілі, вона завжди бере якийсь «частковий об'єкт» або «предмет».

Природа, дійсність повинні розглядатись, таким чином, в особливій абстракції, тобто тією мірою, якою вони актуально виявлені предметами пізнання. Практика, яка дає змогу людині полетіти в космос, опускатися на дно океану, і забезпечує до­слідження світу за допомогою синхрофазотрона і лазера, рент­генівського телескопа і електронного мікроскопа, натрапляє в об'єктивній реальності на дедалі нові предмети пізнання, нові сутності, рівні і грані матеріального світу.

Отже, реальністю, з якою стикається уявний образ, вироб­люваний в процесі пізнання, виявляється не об'єкт з його не­скінченними властивостями, зв'язками і відношеннями, а деякий цілком визначений набір властивостей, сторін, структур, тобто предмет. Тому один і той самий об'єкт може бути відображений у різних за змістом абстракціях.

Багатоякісний, багатомірний і багаторівневий характер будь-якого об'єкта обумовлює те, що практичне виявлення одних аспектів реальності дає змогу перейти до нових її сфер, утво­рюючи спрямований процес «втягування» природи у світ люд­ської цивілізації. Розмаїття форм цієї природи для людини у пізнавальному відношенні дедалі більше сприяє розкриттю сут­ності самої природи, процес дедалі більшого узгодження знань про навколишній світ з самим цим світом. Пізнання, таким чи­ном, має чітко виражений історичний характер.

Суб'єкт і об'єкт як протилежні сторони вступають у супе­речливі відносини. Суб'єктно-об'єктні суперечності розвиваються лише на основі виникнення й ускладнення системи опосередко­ваних ланок. Чим різноманітніша і досконаліша ця система, тим розвинутіше і ціле, що зв'язане цими ланками.

Суб'єкт не може діяти на об'єкт інакше, як предметним спо­собом. Отже, в своєму розпорядженні він повинен мати систему матеріальних посередників своїх дій на об'єкт пізнання, тобто руки, знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реак­тиви, прискорювачі елементарних часток, експериментальні установки тощо. Прогрес пізнання неможливий без постійного розширення й ускладнення цього «світу посередників». Так само механізм дії суб'єкта на об'єкт передбачає власну систему по­середників — безпосередню сенсорну інформацію, різні знакові системи і насамперед людську мову.

Основним пізнавальним відношенням є відношення «образ — предмет». У широкому значенні слова образом можна назвати той стан свідомості, який в процесі пізнання певним чином по­в'язаний з об'єктом. Прикладом образу можуть бути відчуття, абстракція, теорія, картина світу. Як саме зв'язаний образ зоб'єктом? В історії філософії відомі три основні відповіді: 1) ми пізнаємо (описуємо, упорядковуємо) наші відчуття (суб'єктив­ний ідеалізм); 2) образи є результатом осягнення за допомогою розуму об'єктивно існуючих ідей, ідеальних сутностей, структур, які стоять за матеріальними чуттєвими явищами (об'єктивний ідеалізм); 3) образи відображують об'єктивну реальність, при­роду, речі, процеси тощо. Помилковість двох перших позицій ви­тікає з критики недоліків ідеалізму, яку було подано у поперед­ніх розділах.

За відношенням до ступенів пізнання образи поділяються на чуттєві (відчуття, сприйняття, уявлення) і раціональні (поняття, теорії та ін.). За відношенням до об'єкта можна виді­лити три типи образів: 1) образи-знання, які відображують об'­єктивну реальність; 2) образи-проекти, тобто умовні конструкції, які мають бути втілені на практиці; 3) образи-цінності, що від­бивають потреби та ідеали суб'єкта. Що ж таке споглядання (чуттєве пізнання) і абстрактне (раціональне) мислення?

Чуттєве містить в собі образи, які дають нам наші органи чуття. Основні форми чуттєвого ступеня пізнання —ліл,чут.тя, с прийняття й уявлення. У відчуттях кожен з органів чуття (зору, дотику, слуху, нюху," смаку) специфічним для нього способом відображує окремі властивості, сторони речей (колір, звук, за­пах, твердість тощо). Сприйняття — це відображення властивос­тей предмету, взятого як ціле. Уявлення — наочний цілісний об­раз речі, що виникає на основі уяви і минулого чуттєвого до­свіду, який зберігається і відтворюється в пам'яті узагальнено. Чуттєві образи людини, на відміну від образів, які дають органи чуття тварин, опосередковані соціальним досвідом і ма­ють внутрішню активність Вихідною формою чуттєвого пізнан­ня є відчуття. Вони забезпечують безпосередній зв'язок свідо­мості з об'єктивною реальністю, це єдиний зовнішній канал, за допомогою якого ми дістаємо інформацію про навколишній світ. ІГВихідне посилання матеріалізму включає в себе наступне твер­дження: у відчуттях нам дана об'єктивна реаль­ні с т ь^ Питання про природу відчуттів стало ареною неприми­ренної конфронтації між матеріалізмом, з одного боку, і суб'єк­тивним ідеалізмом і агностицизмом— з іншого.

Іде-альний образ ніколи не є тотожним сенсорним даним. Чут­тєва (перцептивна) структура, таким чином, є результатом, з одного боку, дії зовнішніх стимулів, а з іншого — того внеску, який йде від суб'єкта. Відомо, що рецепторним апаратом лю­дини є такі вузли управління, які переводять сигнали, що над­ходять на вхід, у серію нервових імпульсів. У результаті сен­сорного кодування сигнал передається нервовими каналами зв'язку від периферичних рецепторів через проміжні нейрони до

коркової ланки аналізаторів. Виникає запитання, чи достатньо лише сенсорних даних, щоб на кінці ланцюга виник перцептив-ний образ? Як відомо з теорії зв'язку, сигнал може нести спо­живачеві будь-яку інформацію лише в тому разі, якщо цей сиг­нал дозволяє здійснити вибір з уже наявних в адресата пові­домлень. Останні мають бути виражені мовою, семантика якої відома. Отже, щодо нашого випадку в свідомості суб'єкта по­винна існувати деяка система інтерпретативних матриць, які дають можливість дешифрувати нервові сигнали, які невпинно надходять.

Однак на інтерпретації, осмисленні цих даних процес пізнан­ня не завершується. Продуктивне функціонування мислення по­требує блоку оперативної і довготривалої пам'яті, а також різ­номанітних програм переробки інформації. При цьому наявність програм означатиме перехід від чуттєвого ступеня пізнання до раціонального.

Всі інші форми чуттєвого ступеня в пізнанні, по-перше, ба­гатші за своїми пізнавальними можливостями (порівняно з від­чуттями); по-друге, включають у себе не лише відображення, а й уявлення; по-третє, розвинуті форми чуттєвого пізнання ста­новлять передумову для переходу до раціонального ступеня пізнання.

Як уже зазначалося, цінність образу в пізнавальному відно­шенні полягає в тому, що він має об'єктивний зміст, тобто є більш чи менш правильним відображенням предмета. У зв'язку з цим доречно задатися запитанням: як об'єктивний зміст пред­мета переноситься в людську голову і перетворюється в ній на об'єктивний зміст ідеального образу? Яким є механізм діяння об'єкта на суб'єкт, у результаті якого в людській свідомості ви­никає відображення об'єкта?

Розглянемо приклад з візуальним спостереженням. Від об'єк­та, який спостерігається, відбиваються кванти світла. Попадаю-чи на сітчатку ока, вони викликають фізичні і біохімічні проце­си в середині відповідних рецепторів. Первинні нейрони, що йдуть від рецепторів, є першою ланкою перекодування зовніш­ніх сигналів у ланцюгу послідовного кодування. Наприкінці цьо­го ланцюга виникає зорове відчуття. Отже, в наявності взаємо­дія двох якісно різних матеріальних систем: зовнішніх агентів сенсорного подразнення і органів чуття людини.

Будь-який матеріальний об'єкт — це невичерпне джерело ін­формації, проте потік матеріальних агентів (наприклад, у ви­гляді електромагнітних або звукових хвиль), що йде від об'єк-тіп, може стати переносником інформації від об'єкта до суб'єк­та лише за умови, що ці агенти здатні сприйматися органами чуті. Потік сигналів, що забезпечує названий зв'язок, назива-ють інформаційним потоком. Чуттєве відображення об'єкта мож­ливе лише тоді, коли від нього йдуть сигнали, які переносять ін­формацію. На органи чуття справляє дію не сам об'єкт як та­кий, а інформаційний потік від нього. Сказане повною мірою справедливе як щодо так званих дистантних відчуттів (зорових і слухових), так і контактних (дотикових і смакових) *. Інфор­маційний потік виконує, таким чином, роль гносеологічного по­середника між об'єктом і суб'єктом.

Об'єкт, суб'єкт й інформаційний посередник, узяті разом, утворюють висхідну гносеологічну ситуацію. Необхідна умова конкретного акту відображення — наявність матеріального за своїм буттям зв'язку між об'єктом і суб'єктом. Установлення цього зв'язку передбачає, що всі ці три елементи гносеологічної ' структури настільки щільно підігнані один до одного, що утво­рюють цілісну систему.

Як довели сучасні дослідження з психології, відображення людиною навколишнього світу передбачає не лише сприймання інформації, яка надходить ззовні, а й активне перетворення її на осмислені перцептивні враження і концептуальні структури. Раціональний ступінь пізнання. Людина дістає інформацію шляхомЧ^природних сигналів, які йдуть від об'єктівуї штучних сигналів, що передаються від суб'єкта до суб'єкта і функціону­ють у системі людської мови. Розвиток й удосконалення мови тісно пов'язані з розвитком раціонального ступеня пізнання. Мо­ва — найважливіший інформаційний посередник між суб'єктом і суспільством. У багатьох випадках людина може передати ін­шій людині свої знання, думки, образи лише за допомогою мо­ви. Без неї саме оперування готовими знаннями неможливе.

Абстрактне (раціональне) мислення — це функціонування відповідних знань (зв'язаних з реальністю через посередництво чуттєвих образів), здатних відображувати те, що недостаине органам чуття. В елементарних формах раціонального мислен­ня — судженнях, поняттях і умовиводі — фіксуються в знаках мови предметні ознаки речей. Судження фіксує будь-які оз­наки предмета: «троянда червона», «метафізика заперечує від­чуття як джерело знань» тощо. Поняття відображує суттєві» ознаки речей, тобто такі, які потрібні і достатні для розрізнен­ня їх у певному відношенні. В понятті мови концентруються, підсумовуються наші знання (згадайте поняття матерії, свідо­мості тощо). Умовивід — це зв'язування суджень, яке дає нове знання без звертання до показань органів чуття. Наприк­лад, уже в давні часи було зроблено висновок про те, що Зем-

* Той факт, що при контактних відчуттях агенти, які сигналізують про дані властивості об'єкта, є частиною самого об'єкта, не змінює сутності справи.

ля має форму кулі, за допомогою такого умовиводу: лише куле­подібні тіла відкидають тінь у формі диска. Земля під час затемнень Місяця відкидає тінь саме у формі диска, отже, вона кругла.

Людське пізнання в цілому — це єдність чуттєвого і раціо­нального моментів. Чуттєве пізнання незалежно від логічного існує лише на ранніх ступенях становлення людства або у ди­тини, яка ще не володіє мовою. Люди ставлять перед собою пев­ні завдання і тлумачать результати пізнання на рівні раціональ­ного мислення, а потрібну інформацію дістають за допомогою органів чуття і приладів. Учений не просто дивиться у мікрос­коп, він перевіряє якісь припущення (гіпотезу), виконує логічно обгрунтовану програму дослідження, тлумачить побачене в світ­лі нових понять і теорій.

Зв'язок чуттєвого і раціонального проявляється також у то­му, що, потрапивши на недоступні органам чуття рівні реаль­ності, абстрактне мислення знову забезпечує перехід до прак­тики, тобто створює образи-проекти, які можуть бути реалізо­вані в практичній діяльності.

Істина й омана. Істина й омана — основні характеристики відношення пізнавального образу, людських знань до об'єкта. Істинним є образ, адекватний відображуваному об'єкту. Образ, що не відповідає своєму об'єкту, називають оманою. Ці всім ві­домі прості визначення породжують складні проблеми, як тільки ми задамося запитанням, що таке відповідність і який меха­нізм її встановлення.

У логіці відповідність означає збіг ознак образу й об'єкта. Якщо з кожною із ознак поняття, наприклад співвідноситься оз­нака об'єкта, і навпаки, то зайвих ознак не залишається, понят­тя відповідає об'єктові. Ми знаємо, що будь-який об'єкт — бага-тоякісний, багатомірний, невичерпний за своїми ознаками, зв'яз­ками і відношеннями. Будь-яке знання про нього завжди вмі-_; щує кінцеву кількість інформації. Виходячи із сказаного, можна

сформулювати основну проблему теорії істини: як можна * установити відповідність за своїм змістом знання безконечному

об'єкту? Для вирішення її слід розглянути основні характерис­тики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкрет­ність і перевірність практикою.

Під об'єктивністю істини розуміють такий зміст наших ';,; -знань, що не залежить від суб'єкта.

*; Визнання об'єктивної істини з необхідністю стверджує ви-

знання абсолютної істини (абсолютного моменту) в людському "У пізнанні, і навпаки, заперечення цього абсолютного моменту 1 призводить до заперечення і самої об'єктивної істини, що, в свою 1 чергу, веде до агностицизму. Абсолютна Істина означає повне, вичерпне знання про будь-що. Зрозуміло, щодо об'єкта пізнання (буде то окрема річ або світ у цілому) таке історично завершене знання, яке відтворює реальність у всій її повноті, може мислитись лише як межа, до якої ми безконечно наближаємось. І все ж висновком із іс­торії пізнання і практики буде визнання неухильного прогресу людського пізнання у значенні постійного наближення до деда­лі повнішої і глибшої істини про навколишній світ. Наші знан­ня в кожну конкретну історичну епоху можна уявити як момент такого наближення. Це історично існуюче, актуально функціо­нуюче знання можна з повною ґрунтовністю розглядати як до­статньо адекватне з точки зору критерію практики відображен­ня тих аспектів реальності, тих предметів пізнання, які включе­ні в людську практику і функціонують у ній. Такі знання ма­ють абсолютний характер.

Відносність знання виявиться, як тільки ми спробуємо вийти за визначені межі, перейдемо до інших аспектів, рівнів, інтер­валів розгляду об'єкта, тобто від заданого в певних межах пред­мета — до нескінченного в собі об'єкта. Якщо ж, перейшовши до іншого аспекту, ми спробуємо істину розглядати як абсолютну і в нових умовах, вона перетвориться на свою протилежність — оману. Та найважливіша обставина, що характеристика будь-якого образу як абсолютної істини, відносної істини або омани може бути дана не взагалі, а лише по відношенню до певних умов пізнання, до того чи іншого зрізу нескінченного об'єкта, тобто вона справедлива лише в певному об'єктивному інтервалі, виражається в положенні про конкретність істини.

Абсолютна істина є повною відповідністю образу предметові в даному інтервалі; відносна істина виражає залежність будь-якої істини від тих чи інших об'єктивних умов, від меж набли­ження наших знань до реальності; омана виражає невідповід­ність знань предмету.

Істинність будь-якого знання оцінюється у його відношенні до предмета, що виявляється суб'єктом за допомогою певних за­собів за певних об'єктивних умов. Через це саме взаємодія від­носної істини й абсолютної є такою, що перша саме тому є істи­ною, що містить у собі момент абсолютної істини; абсолютна ж істина виступає як сума, підсумок відносних істин.

Відповідність образу предметові встановлюється шляхом практичної діяльності. Практика — об'єктивний критерій істи­ни. Існує безпосередня й опосередкована практична перевірка іс­тини. Якщо предмет дослідження на ділі виявляє себе саме так, як передбачалось, отже, наші уявлення про нього правильні.

Конкретність пізнання. Поняття пізнавальної позиції. Суб'­єкт пізнання — це не абстрактна істота, яка існує поза конкрет-

ними умовами. Процес пізнання завжди проходить за певних обставин. Пригадаємо такий факт: коли ми піднімаємося в гори, то при кожному повороті перед нами відкривається новий крає­вид. Від чого залежить «картина» місцевості? Чи тільки від існування самої цієї місцевості і від нашого зорового апарата? Важливу роль у тому, яка картина відкривається нам, відіграє «точка огляду», яку ми обираємо. Більше того, ми не можемо спостерігати щось, не обравши певну «точку зору».

Цей факт, відомий нам з дитинства, дає змогу зрозуміти за аналогією особливість будь-якого пізнання. У фізиці давно ста­ло аксіомою, що характеристики рухливих тіл, які спостеріга­ються (швидкість, маса, положення в просторі та ін.), мають певні значення не взагалі, а лише відносно заданої системи від­ліку. (Результати вимірювань залежать також від того, чи має­мо ми справу з об'єктами класичної механіки чи об'єктами теорії відносності.) За аналогією можна сказати, що по суті будь-який об'єкт природного або соціально-історичного буття існує і пев­ним чином виявляє себе лише у конкретних умовах, у тій чи ін­шій системі відносин. Саме щодо такої системи можна говорити про кількісну чи якісну визначеність властивостей об'єкта. Один і той самий об'єкт, наприклад годинник, якісно по-різному ви­являє себе залежно від системи, в якій ми його розглядаємо (як фізичне тіло — у вільному падінні, як товар — у сфері то­варно-грошових відносин, як прилад для вимірювання часу — у сфері практичного користування, як культурно-історична цін­ність — в музеї тощо).

Отже, людина пізнає світ, кожного разу зайнявши відносно нього певну «пізнавальну позицію». Результати, які вона дістає при цьому, будуть справедливими не взагалі, а лише відносно даної пізнавальної позиції. Правда, може статися так, що якийсь висновок про властивості і явища дійсності є справедли­вим не тільки відносно даної пізнавальної позиції, а й при переході до іншої. У фізиці в таких випадках говорять про ін­варіантні величини і співвідношення. Звідси випливає два на­слідки: 1) стверджуючи певну істину, треба вказувати ту пі­знавальну позицію, в рамках якої вона отримана, 2) існує клас істин, справедливих для кількох пізнавальних позицій; це гово­рить про єдність світу і наявність глибинних зв'язків у процесі переходу від однієї істини до іншої.

Дата добавления: 2014-11-20