Бернал Дж. Наука в истории общества.— М.р 1956.— С. 84

висновків про спадковість характеру творчих здібностей (Галь-тон) або про визначну роль інтуїції в усьому процесі (Бергсон). Роль інтуїції в науковому пізнанні визнають майже всі дослід­ники, вона нерозривно пов'язана із свідомістю. Без свідомої аси­міляції культурно-історичного досвіду інтуїція непродуктивна. Наукова творчість передбачає безкорисливість. На думку Резер­форда, найзначніші для людства відкриття в цілому випливали із досліджень, які мали за мету збагатити наші пізнання при­родних процесів. Чудовою ілюстрацією до даних слів є діяль­ність Майкла Фарадея, який розв'язав проблему перетворення магнетизму на електрику. Він був би мільйонером, якщо б екс­плуатував свої відкриття, але охолонув до них, коли відкрит­тями зацікавилися промисловці. Фарадей народився, жив і по­мер у бідності, та заняття наукою були кращою нагородою в його житті.

Інша особливість наукової творчості — це орієнтація на но­визну. Пошук нового надихає на творчість, а вона можлива ли­ше тоді, коли дослідник прагне до нового без будь-якого прагма­тичного розрахунку. «Я тепер займаюся знову електромагнетиз­мом,— писав Фарадей у приватному листі,— і вважаю, що по­пав на вдалу річ, але ще не можу стверджувати цього. Справді може бути, що після моєї праці я, врешті-решт, витягну водо­рості замість риби» ¹². Тільки до тих, хто шукає істину, а не при­буток, приходить на допомогу інтуїція. В генезисі наукової твор­чості інтуїція посідає важливе місце. Нові знання з'являються не у вигляді завершеного результату, не на грунті аналізу вис­новків, а у формі інтуїтивної здогадки.

Луї де Бройль підкреслював, що наука по суті раціональна у своїх основах і за своїми методами, може здійснювати свої найбільші значущі завоювання лише шляхом небезпечних рапто­вих стрибків розуму, коли проявляються здібності, які назива­ють уявленням, інтуїцією, дотепністю. Інтуїтивні знання потре­бують фактологічного і теоретичного обгрунтування, логічної розшифровки. Інтуїція тісно пов'язана з гіпотезою, припущен­ням, догадкою. Аналогічні думки поділяв А. Пуанкаре, який вважав, що за допомогою логіки доводять, аргументують, а за допомогою інтуїції винаходять, відкривають.

Припущення І догадка фіксують переважно психічний стан суб'єкта пізнання. Догадка виконує роль суб'єктивно-психологіч­ного стимулу, викликає до життя різного роду гіпотетичні при­пущення. Як зауважив В. А. Фок, великі та й не лише великі відкриття робляться не за правилами логіки, а догадкою, інши­ми словами, шляхом творчої інтуїції. Отже, догадки і припущен-

¹¹ Максвелл Д. Статьи и речи.—М., 1988.—С. 211. ня — це своєрідні пролегомени нових знань. На відміну від до­гадки припущення містять у собі не лише внутрішнє чуття до­слідника, а й спосіб вірогідного розв'язання проблеми. Припу­щення — це свідоме, логічне обгрунтування догадки. Обгрунту­вання догадки і перехід до припущення піднімає догадку на рі­вень гіпотези. Висунуті припущення аналітично обґрунтовуються і на основі їх формуються гіпотези. Різких граней між догад­кою, припущенням і гіпотезою нема. Догадка і припущення, фак­тологічно обгрунтовані, переходять у гіпотези. Якщо припущен­ня і гіпотези не витримують критичного аналізу, то дослідник відхиляє їх. Як влучно зауважував Фарадей, ніхто не підозрює, скільки догадок і теорій, які виникають у свідомості дослідника, знищуються його власною критикою, і тільки приблизно десята частина його припущень і сподівань здійснюється.

Отже, наукова творчість органічно пов'язана з критикою. Жодне положення не включається в арсенал науки без попе­реднього критичного аналізу. Зробити відкриття — означає вста­новити місце нового положення в контексті попередніх теоретич­них знань у цілому. Небезпечним психологічним бар'єром на цьому шляху є наукові авторитети, традиції. Лише критична ставлення до авторитетів попередніх теорій розкріпачує розум для творчої діяльності. Показником творчої активності особи в ступінь критичного ставлення її щодо результатів власної праці. І. П. Павлов, наприклад, ввів у своєму інституті в Колтушах так звані клінічні середи, на яких піддавалися критичному роз­гляду різні точки зору, в тому числі і самого Павлова. Великий фізіолог надавав цій формі діяльності особливого значення, роз­глядав її як ефективний засіб творчості. Якщо вимога критич­ного ставлення до власної наукової діяльності є невід'ємним елементом творчого процесу, то критика, що стосується духовно­го виробництва інших дослідників, є загальною тенденцією твор­чості.

Отже, наукова творчість здійснюється шляхом висунення до­гадок. Логічне і послідовне обгрунтування їх — це сфера припу­щень; фактологічне обгрунтування припущень — сфера гіпоте­зи, яка є зв'язуючою ланкою з теорією. Розвиток творчої думки схематично можна зобразити так: догадка — припущення — гі­потеза— критика — теорія^або інший порівняно закінчений про­цес розвитку думки. Наукове пізнання здійснюється у двох на­прямах: а) відкриття нових емпіричних фактів; б) висунення нових ідей.

Нерідко з'ясовується, що нові факти не вписуються в рамки загальновизнаної теорії, а іноді і суперечать їй. На думку М. Планка, для справжнього теоретика ніщо не може бути ці­кавішим за такий факт, який прямо суперечить загальновизна-

ній теорії: адже тут, власне, розпочинається його Діяльність. Конфлікт між новим науковим фактом і попередньою системою знань усвідомлюється у формі постановки проблеми, що виник­ла, спонукає творчий пошук до розв'язання її.

Наукова творчість, відображаючи реальну дійсність у понят­тях, торкається переважно духовно-теоретичної діяльності лю­дини.

Технічна творчість органічно пов'язана з досягненням науки і зорієнтована на перетворення навколишнього середовища. Зав­дання вченого полягає в тому, щоб знайти, як зробити певну річ, а справа інженера — створити її.

Спочатку технічна творчість була вплетена безпосередньо в процес виробничої діяльності людей. Важливим стимулом роз­витку технічної творчості стало подолання національної і профе­сійної замкненості, становлення й утвердження капіталістичних відносин. Поступово технічна творчість оформляється у відносно самостійний напрям технічної діяльності, зокрема у професійне винахідництво.

Технічна творчість багатогранна за своїми формами. За рів­нем новизни виділяються такі форми технічної творчості: 1) при­стосування— застосування відомих технічних об'єктів з неістот­ними змінами; 2) раціоналізація — перетворення технічних об'єктів на основі врахування конкретної обстановки; 3) вина­хідництво — створення оригінальних (яких раніше не було) технічних засобів.

Залежно від форми організації праці існують професійна (НДІ, КБ тощо) і непрофесійна (здійснюється паралельно з ос­новною трудовою діяльністю, а також у вільний час), колектив­на та індивідуальна технічна творчість.

Зміст технічної творчості полягає в якісній модифікації ін­женерної діяльності, метою якої є створення технічних засобів, які призначені замінити виробничі функції людини і полегшити працю її. Інженерна діяльність, яка сформувалася у Новий час, керувалася принципами раціональності і пануванням над при­родою. Ці обидві установки суперечать сучасним вимогам до ін­женера в умовах високорозвинутої техніки, інформаційних про­цесів і загрози екологічної катастрофи.

У технічній творчості головне значення має здібність до ви­нахідництва і проектування нових технічних систем і технологіч­них процесів. Однак коли забувають, що техніка (нехай навіть найбільш новітня) — це лише засіб, а не самоціль, формується технократичне мислення, і технократична практика в найагресив-нішій формі. Фетишизування техніки призводить до дегуманіза­ції індивіда. Одним з перших цю проблему поставив Н. Вінер, але з того часу ситуація лише ускладнилася. Тому й сьогодніу літературі, присвяченій аналізу техносфери і технічної твор­чості, дедалі сильніше звучить заклик на захист людини від во­рожої їй техніки.

Небезпечна й інша крайність, яку описав А. Платонов у «Че-венгурі», коли технічна творчість підміняється ілюзією, яка ви­дається за дійсність. Герої роману придумали машину, яка пе­ретворює сонячне світло на електроенергію. Вона не працювала, та оскільки її видумали і виготовили своєю тілесною працею два товариші, вирішили вважати машину правильною і необ­хідною.

Художня творчість на відміну від наукової не зорієнтована на відкриття теорій, концепцій, законів, наукових істин, вироб­лення технічних рішень, матеріалів, машин, автоматів. Художня творчість — це творення естетичних цінностей. А. П. Чехов під­креслював, що художнім можна вважати твір, у якому будуть дотримані такі умови: відсутність довгих слововикидів політико-соціально-економічного змісту; повна об'єктивність; правдивість опису осіб і предметів; надзвичайна стислість; сміливість і ори­гінальність; відсутність шаблону; сердечність.

У художній творчості особливо значне місце посідає уява і в цілому емоційно-образна сфера. Мистецтву на відміну від науки властива індивідуальна нота, воно пронизане суб'єктив­ністю, відкриває шляхи спілкування з людською душею. Значна перевага його полягає в тому, що воно може перетворити душу людини; викликати почуття естетичної гармонії. Виховання лю­дини здійснюється тут за законами прекрасного. Проте це не означає, що інші сфери культури усунені від образного відобра­ження дійсності. Без живого образу не функціонуватимуть ні на­ука, ні філософія, але в мистецтві зазначена особливість є домі­нуючою.

Чи означає це, що художня творчість виключає пізнавальну пристрасть? Звичайно, ні. Греки вважали «Ілліаду» невичерп­ним джерелом відомостей про життя. Про Стародавній Єгипет краще за все говорять статуетки, про Елладу — Пантеон і траге­дії Есхіла, про Середньовіччя — рицарські романи і готичні со­бори. Ортега-і-Гассет зазначав, що мистецтво Леонардо да Він-чі дає справжню уяву про епоху ренесансного універсалізму. Зміст «Троицьі» Рубльова не можна зрозуміти без Куликовської битви. «Мистецтво,— зауважує Уайтхед,— виконує в людському досвіді цілющу функцію, коли раптово відкриває нам потаємну абсолютну істину про природу речей... Наука і мистецтво уособ­люють свідоме прагнення до істини і прекрасного» ¹³.

Можна з повним правом сказати, що художня творчість є тво-

" Уайтхед А. Н. Избранньїе работм по философии.— М., 1990.— С. 677,

рення прекрасного. Оскільки ж людська діяльність реалізуєть­ся згідно з певним естетичним ідеалом, остільки художня твор­чість тією чи іншою мірою пронизує всі форми людської життє­діяльності. Відчуження від образу стимулює утилітарне став­лення до всього і вбиває сам дух творчості. Не випадково Ч. Дарвін, аналізуючи власне життя, дійшов висновку, що втра­та інтересу до мистецтва рівнозначна втраті щастя. В наш час у товаристві вчених має місце незадоволення тими обставина­ми, що в науці перемогли абстрактні моделі і майже зовсім ви­тіснені метафори. Це заважає народженню нових концепцій. Як реакція на потребу в новому імпульсі для наукової творчості виник інтерес до проблем гармонії, краси, віри, що в принци­пі виходить за межі власне науки.

Філософській творчості властиві риси і наукової, і художньої творчості. Філософія оперує категоріями, але на відміну від на­уки вона за своєю природою є особливою формою рефлексивно­го знання. Рефлексія — це оперування суб'єкта із своєю влас­ною свідомістю, що робить можливим акт самопізнання. Про­дуктом філософської творчості є ідеї, які позбавлені очевиднос­ті, тобто не можуть бути об'єктом спостереження, а набирають вигляду людських імперативів.

Поняття свободи, відповідальності, цінності, абсолюту, розу­му та інші виникають як узагальнення можливого буття людини і з часом набувають статусу світоглядних принципів, які орієн­тують людину на певний спосіб життєдіяльності. Всі ці цінності є суттєвим елементом людської реальності. Іншими словами, ідея є водночас і формою думки, і формою того, що має бути. Завдяки цьому філософська діяльність є граничною формою сві­домого досвіду людини. Хайдеггер підкреслював, що філосо­фія — це мислення в гранично узагальнених поняттях, це запи­тування, яке в кожному питанні, а не лише в кінцевому підсум­ку з'ясовує ціле, тобто буття людини в світі, її долю. Саме тому філософські ідеї неодмінно залучаються для обгрунтуван­ня соціальних альтернатив. Цей факт не принижує самоцінності філософії, а лише фіксує зв'язок філософських прозрінь з досві­дом людства, з напруженим пошуком соціальної гармонії.

Соціальна творчість — це насамперед творення нових су­спільних відносин згідно з прийнятим ідеалом і з неперехідни­ми нормами людського співжиття. Для традиційного суспільства характерним є відтворення існуючих форм життєдіяльності.

У міфологічній свідомості утверджується образ циклічного часу, тобто соціального кругообігу. Перехід від «пульсуючого» часу родового суспільства до лінійної форми соціального часу свідчить про подолання традиційного суспільства і перехід до динамічної європейської цивілізації. Соціальна творчість саметому нерозривно пов'язана з утвердженням ідеї соціального про­гресу. Можна навіть стверджувати, що прогрес і є функцією соціальної творчості. Будь-яка творчість, а тим більше соціаль­на пов'язана з проблемою свободи. Здобуття свободи, боротьба за неї є неодмінною умовою соціальної творчості і засобом реа­лізації її. Однак свобода має два виміри: свобода від будь-чого і свобода для будь-чого, насамперед для втілення в життя пев­ного соціального ідеалу.

Свідомість безпосередньо творить ідеальну мету — реалістич­ну або утопічну. Тому соціальна творчість завжди пов'язана з ризиком, оскільки навіть для здійснення життєво реальної мети можна вибрати не адекватні засоби, а засоби, які деформують сам ідеал; тим більше небезпечно, якщо мета виявилася явно утопічною. Утопізм є постійною і неминучою спокусою людської думки, її негативним полюсом, зарядженим надзвичайно вели­кою енергією. Це і є віра в завершений розвиток історії, в со­ціальний Абсолют. Реалізація такого ідеалу вимагає абсолютних жертв.

Драматизм людського існування полягає в тому, що людина живе водночас у сфері необхідності, тобто приймає світ таким, який він є, і в сфері свободи, тобто прагне перетворити світ від­повідно до уяви, яким він має бути. Це і є основна суперечність між соціальним буттям, традицією і ідеалом, яку покликана роз­в'язати соціальна творчість, «життя без ідеалів і «ідеальних орієнтирів» порожнє і сіре, але ідеали й «ідеальні орієнтири», які відірвані від реального життя, прирікають людину на ілю­зорну соціальну світотворчість і утопію... Підступність подвійної світоглядної орієнтації полягає в небезпеці маніловщини, в спо­кусі ототожнення ілюзорного з реальною можливістю»^м. Та особливо небезпечним у цьому відношенні є прямолінійний ак-тивізм, який на догоду соціальному прожекту здатний покласти на алтар ідеалу, який в принципі не може бути реалізований, мільйони людських життів.

Отже, основна колізія соціальної творчості полягає в тому, що без ідеального проекту майбутнього і активності суб'єкта во­на неможлива. Проте в обох випадках можуть мати місце най­більш негативні наслідки. Тому історія соціальної думки і соці­альної практики постійно коливалася то в бік «здорового глуз­ду», виправдання даності, то в бік зламу існуючих порядків у надії на краще майбутнє. Найяскравішим виразом першої по­зиції є східний квієтизм, а другої — соціальний екстремізм. Те­рези історії постійно коливаються, і тільки всесвітньо-історичний

¹⁴ Кессиди Ф. X. Послесловие // Вернан Ж--П. Происхождение греческой мисли.— М., 1988.—С. 178.

досвід дає змогу з часом відрізнити позитивні результати соці­альної творчості від негативних наслідків соціального прожек­терства.

Дата добавления: 2014-11-20