Суспільне виробництво та його структура

Розділ 13 СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА, ЩО САМОРОЗВИВАЄТЬСЯ

Основні проблеми. Як виникло суспільство? У чому сутність соціального детермінізму? Що таке суспільне виробництво і яка його структура? Якими є місце і роль матеріального виробницт­ва в системі суспільного виробництва? Що таке суспільно-еконо­мічна формація? Що таке надбудова і яка роль її в житті су­спільства?

Ключові поняття. Суспільство. Діяльність. Суб'єктивний фак­тор. Суспільне виробництво, матеріальне виробництво. Суспіль­но-економічна формація. Базис і надбудова. Соціальна структу­ра суспільства. Політична організація суспільства. Держава, партія, народ, нація, клас. Епоха, цивілізація.

Конкретні механізми соціогенезису все ще зберігають свою таємницю. І не наближаються, а тільки віддаляються від неї ті, хто абсолютизує процеси біологічної еволюції або віддає абсо­лютну перевагу концепції трудової діяльності. Безперечно, су­спільство виникло тому, що Ното заріепз почав займатися тру­довою діяльністю. Однак не слід забувати, що трудовою діяль­ністю він почав займатись настільки, наскільки він мав до неї певні передумови. Оскільки процес соціогенезису постає як взає­модія природного і народженого в його надрах соціального, остільки при аналізі його слід пам'ятати, що будь-яка взаємодія є такий двосторонній процес, який за своєю природою може роз­глядатися з точки зору природного і соціального.

Десятки тисяч років накопичувалися ті передумови, які за-бсиїсчили появу діяльної людини, а потім «запрацювали» пря­мий і зворотний зв'язки. Природне забезпечувало соціальне, а соціальне вдосконалювало природне начало '. Відособлене від

¹ АнОреев И. Л. Происхождение человека и общесіва.— М., 1982; Гу-рьва Д. В. Становление общественного производства.— М., 1973; Файн-бвр? Л. Л. У истоков социогенеза.— М., 1980. природи суспільство дістало нову якість. Його основу становить відтепер діяльність людей як спосіб їхнього буття і ставлення до навколишнього світу. Кожна людина має власну мету; реалі­зовуючи свій план досягнення її, вона орієнтується на ключові цінності й ідеали. Певний рівень діяльності здійснюється сві­домо, інший — неусвідомлено. Свідоме перемішується із сти­хійним; багаторазово збільшуючись у масштабах суспільства, вони породжують невизначеність і протистояння організуючої і дезорганізуючої діяльності. Разом з тим саме доцільна і сві­дома діяльність людей стає «візитною карткою» суспільства. За свідомою діяльністю людей криються об'єктивні закони розвит­ку природи і суспільства, тенденції відносин, що складаються.

Якщо природа існує до людини, поза людиною і незалежно від неї (більше того, у світі не існує філософських концепцій, в яких допускалася б думка, що людина здатна створити приро­ду або принаймні відтворити окремі фрагменти її), то суспільст­во твориться людьми. Цей бік творення і був підмічений ще Арі-стотелем, який визначав суспільство як сукупність людей, що об'єднуються з метою задоволення «соціальних інстинктів». Де­що пізніше це визначення розширюється за рахунок виділення різних функцій суспільства. При цьому постійно підкреслюється всебічна залежність усіх від усіх, але ці «усі» мають ще харак­тер абстрактної поза історичної людини.

Суспільні відносини — це те специфічне, що відрізняє су­спільство як систему, що саморозвивається, від усіх інших си­стем матеріального світу. Суспільство — це процес і результат взаємодії конкретних людей, і висхідним пунктом цього процесу є суспільне виробництво*.

Історична практика засвідчує, що суспільне виробництво — досить складне утворення. Воно включає в себе дві підсистеми: матеріальне і духовне виробництво. Кожна з них, у свою чергу, стає реальністю лише в рамках певних суспільних відносин і завдяки виробництву відповідного типу особистості.

Матеріальне виробництво націлене на задоволення потреб людей (харчування, одяг, житло тощо). Духовне виробництво створює певне духовно-теоретичне середовище, дає необхідні знання, творить ціннісні парадигми. Формування суспільних від­носин забезпечує організацію взаємодії в системах «людина — техніка», «людина — природа», «людина — людина», «людина — техніка — природа» тощо.

Система суспільного виробництва забезпечує життєдіяльнірть суспільства, відтворення людини, розвиток особистості.

* Традиційно в підручниках і посібниках з філософії суспільне вироб­ництво розглядалось як синонім матеріального виробництва, і лише нещо­давно зроблено перші кроки до розрізнення їх.

Ставлення лк>д(!і до природи т:і міжсуй'г.ннм нідносини з аг дають суспільному ниробництву напрям роавишу, забезпечують фупнпіоиувнння Його окремих складових. _;;■":.■.>•::;. ■

Матеріальне виробництво є базою вииилнення.і розмаїття сфер суспільного виробництва і для свого здійснення вимагає реалізації псиних програм, проектів та ідей,, відповідного тнігу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності. Матеріальне виробництво є генетичною основою в»г никмеііия суспільного виробництва, окремих його підрозділів,-а також умовою розвитку їх. • ■ _;

Матеріальне виробництво виступає дійовим <ггимулом духов' ного життя людей, забезпечує розвиток науки і.мистецтва, філо­софії і моралі, політики і права. Воно не тідьки стимулює ду­ховне виробництво ідей, а й створює умови для реалізації їх* у тих чи інших різновидах діяльності людини і Суспільства.

Нарешті, матеріальне виробництво визначав характер і спря­мованість розвитку суспільного виробництва, зумовлюючи за­лежно від рівня свого розвитку певну соціальну структуру су­спільства, певний тип політичної організації його, образ життє­діяльності людей, тип особистості, зміст права, моралі тощо. Однак як осмопа суспільного розвитку матеріальна виробництво по нианичіп: псі Інші сфери абсолютно, бо, по іісріко, саме зале­жить під них сфер, ь по-друге, не є єдиною і вищою метою.

Хирнктир і рівень матеріального'Виробництва визначаються тим способом освоєння природи, в рамках якої воно здійсню^

ТЬСй.

Спосіб виробництва — це конкретно-історична єдність про­дуктивних сил і виробничих відносин. Визначивши продуктивні Сили як;іктивну форму ставлення людей до природи, а вироб­ничі відносини — як сукупність відносин, що складаються між людьми в процесі освоєння ними навколишнього середовища, ронглинемо структуру продуктивних сил і виробничих.відносин, а'ж'уємо джерела і механізм розвитку виробництва, проаналізує­мо діалектику взаємодії його структурних елементів.

До складу продуктивних сил входять люди І засоби виробництва. В даній якості люди — це та робоча сила, яке нолодіє певними знаннями, навичками і приймами забезпе­чення трудової діяльності, а також психофізичною здатністю ви-квиупати відповідний різновид праці. Засоби виробництва — це «Нвриддя праці та система забезпечення їх: станки,- механізми, Мйіпиии, обладнання, комунікації тощо.,..'

І До ж до виробничих відносин, то вони, по-перше, мають суго іиоиомічний зміст, оскільки визначають спосіб поєднання ліо-двй і засобів виробництва на основі певного характеру влаї-Н»еіі; по-друге, носять винятково суспільний характер, бо, є від-носинами людей- -з приводу їхнього місця в системі суспільного виробництва, ролі в організації праці, способів одержання тієї частки суспільного багатства, яким вони володіють; по-третє, є первицними, бо визначають собою майже всі інші суспільні відносини..■•■■■•

Головним у змісті виробничих відносин є форма власності на засоби виробництва. Залежно від форми власності виробничі відносини набувають вигляду відносин панування і підкорення, відносин співробітництва тощо.

Відносини нерівності і несправедливості формуються за умов приватної власності на засоби виробництва, що забезпечує фе­тишизацію товару, грошей, капіталу і подальший процес персо­ніфікації речей; відносин і деперсоніфікації людей, зумовлює редукцію людини праці до рівня її функції, відчужуючи її від природи, суспільства і самої себе.

Відносини нерівності і несправедливості можливі і в межах державної власності, яка несе в собі лише можливість соціа­лістичних суспільних відносин. Проте ця можливість може ста­ти історично¹ нереалізованою в суспільстві з низьким рівнем роз­витку продуктивних сил, яке головну мету вбачає не у вільному розвитку людини як самоцінності, а в побудові «світлого май­бутнього», Державна власність може спричиняти наслідки часом гірші, ніж приватна власність, бо, розірвавши виробництво і роз­поділ, вона не лише відчужує людину праці від результатів ді­яльності, а й ставить її у залежне становище. Людина праці потрапляє в пряму залежність від того, хто розпоряджається власністю, виробленими благами, а останній дістає монопольне право дарувати або відмовляти в тому, що сам він не виробляв. Людину праці оголошують господарем виробництва, країни в цілому, але вона такою не є, бо не є суб'єктом виробничих від­носин. Вона лише носій найманої праці з елементами примусу (елементом примусу зовсім не обов'язково є дрючок у руках наглядача, це може бути прописка, нагорода, черга на кварти­ру, машину, телефон тощо}.

У вітчизняній літературі існують різні точки зору щодо опти­мального типу власності. Поряд з теоретичними аргументами щодо переваг суспільної власності має місце аргументація (яка характеризується збільшенням числа прихильників) переваг як приватної власності, так і змішаного типу власності — поєднан­ня, співіснування суспільної і приватної власності. Підкреслює­ться, що лише на шляху зближення різних форм, позитивних рис капіталістичного і соціалістичного типів господарювання можна подолати недоліки кожної із згаданих форм власності. При цьому звертається увага на те, що не слід ототожнювати власність,.яка існувала за-умов «дикого» капіталізму, і влас-

ність сучасних високорозвинутих буржуазних країн з демокра­тичним устроєм політичної системи. Україна ще не визначилась остаточно щодо свого вибору. Зміст же попередніх історичних етапів становлення власності нам уявляється таким.

Відносини власності реалізуються через такі структурні еле­менти, як відносини організації виробництва, обміну, розподілу і споживання. В сукупності вони повинні бути системою забез­печення функціонування матеріального виробництва, системою забезпечення життєдіяльності суспільства, а не системою само­забезпечення, яка реалізує корпоративні інтереси тих, хто здійс­нює організацію виробництва і зберігає монополію в сфері роз-лоділу виробленого продукту.

До того часу, доки власність у системі виробничих відносин функціонує як система відчуження людини від процесу праці і виробленого продукту, зберігатиметься становище її лише як функції виробництва, «часткової людини».

Проблема економічного відчуження вирішується в самому способі виробництва, який у своєму розвитку підкорюється пев­ним закономірностям. Найважливішою з них є визначаль­на роль продуктивних сил. Суть цієї закономірності полягає в тому, що в процесі розвитку виробництва насамперед змінюються засоби виробництва. З появою нових, досконаліших знарядь праці відкриваються нові можливості для освоєння при­роди, виникає потреба вдосконалення навичок і прийомів робо­чої сили.

Джерелом розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивними силами, які розвиваються, і виробничими відно­синами, що забезпечують зв'язок робочої сили з засобами і пред­метами праці. Виробничі відносини через свій стабільний ха­рактер і в міру вдосконалення продуктивних сил перетворюють­ся з форми розвитку їх на «кайдани». Зміни в продуктивних си­лах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Так діє загальносоціологічний закон відповідності виробничих від­носин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Щоб з'ясу­вати дію цього закону, потрібно проаналізувати історичний роз­виток способу виробництва.

Знаряддям праці первісної людини були камінь і палиця. Лише спільна праця і рівний поділ здобичі забезпечили вижи­вання людей. Результатом поширення цього рівня розвитку про­дуктивних сил була общинна, або родова, власність.

Розтягнута на тисячоліття аграрна революція перетворила кочівників на осілих селян. Розподіл праці і поява додаткового продукту підривають панування суспільної власності. Доки при­ватна власність залишається лише засобом, доти вона є основою суверенітету її власника, умовою самовиразу його й утверджен-ня в суспільстві. Проте вона має в собі і свою протилежність, бо несе можливість експлуатації чужої праці, перетворення лю­дини на засіб відновлення її. Поява приватної власності закла­дає основу самовиразу особи та суспільства. Нова форма вироб­ничих відносин призводить до антагоністичного протиріччя між тими, хто виробляє необхідні блага, і тими, хто привласнює їх, володіючи власністю на засоби виробництва, без яких матері­альне виробництво не існуватиме.

Якщо аграрна революція продуктивних сил підготувала ра­бовласницький лад, а їхній подальший розвиток став передумо­вою феодального суспільства, то промислова революція, пере­творивши суспільство із сільськогосподарського на індустріаль­не, ааклала основи капіталістичного способу виробництва, де гостро виявився суперечливий характер праці. З одного боку, праця є процесом взаємодії людей, спрямованим на освоєння природи з метою задоволення своїх потреб, з іншого,— це ви­снаження тіла і духу, засіб роз'єднання людей. І все це зале­жить не стільки від змісту праці, скільки від тих виробничих відносин, в яких вона здійснюється. Саме вони визначають врешті-решт свідомість і поведінку людини, ставлення її до пра­ці. Від них залежить, що відчуває людина праці: задоволення чи страждання, радість чи муку, виражає себе чи втрачає свою гідність.

Проте виробничі відносини — не тільки втілення розвитку продуктивних сил. Вони є і фактором їхнього розвитку. Нові виробничі відносини (форма або носій власності, організація виробництва, обмін, розподіл і споживання) стимулюють розви­ток і вдосконалення продуктивних сил, вимагають постійного зростання продуктивності праці, підвищення її кількісних і якіс­них параметрів. І в цьому проявляється ще одна закономірність роввитку способу виробництва, а саме — активна роль виробни­чих відносин у розвитку продуктивних сил.

І нарешті, нові продуктивні сили готують передумову ново­го способу виробництва, а нові виробничі відносини реалізують цю передумову, що набуває свого відображення в закономірнос­ті виникнення і розвитку нового способу виробництва в надрах старого ладу. Новий спосіб виробництва є закономірним резуль­татом розвитку попереднього способу, в надрах якого вироста­ють нові продуктивні сили, які потребують нових виробничих відносин.

Формування нового способу виробництва здійснюється в ос­новному стихійно. Висхідним пунктом діяльності людей є їхні потреби. Прагнучи задовольнити їх, люди змушені поліпшувати знаряддя праці, вдосконалювати трудові навички, набувати но­вих знань, не замислюючись над кінцевим результатом тих змін,

які вони вносять у зміст способу виробництва. Однак коли ви­робничі відносини із форми розвитку продуктивних сил перетво­рюються на їхні кайдани, тоді стихійний розвиток поступається місцем свідомій і цілеспрямованій діяльності людей.

Дата добавления: 2014-11-20