Тема 4. Методи менеджменту 2 страница

3. ПРАВОВІ ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Організація (підприємство) має діяти та господарювати в межах законодавства, що регулює всі напрямки її (його) діяльності. З вели­кої кількості юридичних актів визначальними є Закон України «Про підприємства України», який ухвалено сесією Верховної Ради Украї­ни 27 березня 1991 р., статут підприємства, колективний договір.

Закон «Про підприємства України» регламентує діяльність різ­них видів підприємств; визначає види та організаційні форми, пра­вила їх створення й ліквідації, механізм здійснення ними підприєм­ницької діяльності; чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання і державою.

Будь-яка організація (підприємство) може бути створена:

· відповідно до рішення засновника;

· в разі примусового поділу іншої організації згідно з чинним антимонопольним законодавством;

· через відокремлення зі складу існуючої організації, через рі­шення трудового колективу і за згодою власника майна.

Кожна створена організація (підприємство) підлягає державній реєстрації за місцем перебування у відповідній виконавчій установі за певну платню. Для цього необхідно подати до органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші виз­начені Кабінетом Міністрів України документи.

Організація (підприємство) може бути ліквідована (реорганізо­вана) у випадках: прийняття відповідного рішення власником майна, визначення її банкрутом, заборони діяльності за невиконання вста­новлених законодавством умов.

Ліквідація здійснюється ліквідаційною комісією, створеною влас­ником або вповноваженим ним органом, а за умов банкрутства - судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в пресі з виз­наченням терміну щодо претензій до організації, яка ліквідується. Ліквідаційній комісії необхідно оцінити наявне майно, розрахува­тись з кредиторами, скласти і передати власнику ліквідаційний ба­ланс.

Організація вважається ліквідованою (реорганізованою) з момен­ту виключення її з державного реєстру України.

Управління організацією здійснюється відповідно до статуту на засаді поєднань прав власника майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює управління безпосередньо або через уповноважений ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді організації (правлінню). Вищим керівним орга­ном організації (підприємства, фірми) є загальні збори (конферен­ція) власників майна, а виконавчі функції здійснює правління.

Організація самостійновизначає структуру управління, встанов­лює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів. Влас­ник безпосередньо призначає керівника організації. З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає термін найму, права, обов'язки і відповідальність, умови матеріального забезпе­чення та звільнення з посади. Керівник призначає й звільняє з поса­ди своїх заступників, керівників і спеціалістів структурних підроз­ділів.

Трудовий колектив організації діє за принципами самоврядуван­ня. Він має конкретні повноваження щодо вирішення широкого кола питань з господарської та соціальної діяльності: розглядає, затвер­джує або бере участь у проекті колективного договору, наданні со­ціальних пільг певним категоріям персоналу, мотивації продуктив­ної праці. Сторони, які укладали трудовий договір і підписали його, повинні не менше двох разів на рік взаємозвітуватися щодо його виконання на зборах (конференції трудового колективу).

Трудовий колектив, в якому частка держави або місцевого орга­ну влади у вартості майна перевищує 50 відсотків, має право спільно із засновником або власником розглядати зміни у статуті та допов­ненні до нього, визначити умови найму керівника, приймати рішен­ня щодо надання приміщень в оренду.

Будь-яка організація діє на підставі власного статуту, тобто пев­ного зібрання обов'язкових правил, що регулюють її індивідуальну діяльність, взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання. У статуті визначається: точне найменування та місцезнаходження; власники або засновники; основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; повноваження трудово­го колективу та його виробничих органів; джерела та порядок утво­рення майна; умови реорганізації і припинення існування.

Правові відносини здійснюються за допомогою юридичного та комерційного права. До юридичних прав відноситься право на освіту, від­починок, роботу тощо. Комерційні права - це право на укладання угод (наприклад, купівлі-продажу майна). Комерційні права мають особи з 18 років. Діти віком з 7 до 18 років мають обмежене комер­ційне право (їхні інтереси представляють опікуни).

4. КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами дуже важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію можна скласти, користуючись такими ознаками:

· метод й характер діяльності;

· форма власності;

· національна належність капіталу;

· правовий статус;

· галузево-функціональний вид діяльності;

· технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядку­вання;

· розмір за кількістю працівників.

Кожна група ознак підприємства (організації, фірми) має відпо­відну класифікацію.

За метою й характером діяльності фірми бувають комерційні га некомерційні. Діяльність переважної їх більшості має комерцій­ний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші орга­нізації невиробничої сфери народного господарства.

За формою власності фірми розрізняють: приватні; колективні; комунальні; державні. Приватними є фірми, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робо­чої сили. До них відносяться також індивідуальні та сімейні підпри­ємства, які базуються на приватній власності, але тільки на особис­тій праці (праці членів сім'ї). Колективні - організації, що ґрунтуються на власності її трудового колективу, а також коопера­тиву, іншого статутного товариства або громадської організації. Ко­мунальні - організації, які засновані на засадах власності відповід­ної територіальної громади. Державними є організації, що засновані на державній власності.

За національною належністю капіталу фірми розрізняють: на­ціональні (капітал належить підприємцям своєї країни); іноземні (капітал належить іноземним підприємцям повністю, або в тій час­тині, що забезпечує їм повний контроль, реєструється в країні місце­знаходження); змішані (капітал належить підприємцям двох або кіль­кох країн, реєстрація здійснюється в країні одного із засновників).

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за пра­вовим статусом.

Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини, яка несе відповідальність за свої зобов'язання всім майном (капіта­лом). Таке підприємство може бути зареєстровано як самостійне або як філія іншого підприємства (організації, фірми). Форму одноосіб­них підприємств мають малі за кількістю працівників фірми.

Кооперативні організації (кооперативи) - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяль­ності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у суспільній діяльності, використання власного або орендованого майна.

Господарські товариства є об'єднаннями підприємців, які залеж­но від характеру інтеграції (осіб або капіталу) та міри відповідаль­ності та зобов'язаннями (повною або частковою) поділяються на пов­ні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, командитні, акціонерні, негласні, цільові.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) - товариство, всі учасники якогозаймаються спільною підприємниць­кою діяльністю і несуть повну відповідальність за зобов'язання фір­ми не тільки своїм внеском у фонд, а й всім своїм майном.

Товариство з обмеженою відповідальністю має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. Учасники цього товариства несуть обмежену відпові­дальність, тобто в межах свого внеску. Законом визначається 1 рік для створення статутного фонду, мінімальний розмір якого складає 100 mіn заробітної платні.

Товариство з додатковою відповідальністю є аналогічним това­риству з обмеженою відповідальністю, але в разі виникнення боргів учасник відповідає своїм внеском до статутного фонду, а за недостатністю суми, додатково належним йому майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника (тобто середнє між повним товариством і товариством з обмеженою відпо­відальністю).

Командитним є товариство, яке поряд із членами з повною від­повідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідаль­ність яких обмежується особистим внеском у майно такого товарист­ва. Тобто має місце поєднання двох форм відповідальності. Особа, яка несе обмежену відповідальність, називається командит. Особа, що має повну відповідальність - доповнюючий.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціо­нерне товариство, головним атрибутом в якому служить акція. Акція - ціннийпапір без встановленого терміну обігу, який свід­чить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерне то­вариство має свій статутний фонд, мінімальний розмір якого скла­дає 1200 тій заробітної платні. Ідеальний варіант контрольного па­кету акцій - 51 %. Якщо акціонерів багато то, достатньо мати - 30 % всіх акцій.

Негласним товариством є товариство, де офіційний засновник працює частково або повністю на капіталі негласного (таємного) зас­новника. Ця форма в багатьох країнах заборонена.

Цільове товариство - товариство, яке створюється задля єди­ної мети. Коли мета досягається, товариство розпадається. Це єдина форма, яка не реєструється.

За галузево-функціональним видом діяльності підприємства є: промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгові, виробничо-торгові, торгово-посередницькі, інноваційно-впроваджу-вальні, лізингові, банківські, страхові, туристичні тощо.

За технологічною (територіальною) цілісністю і ступенем під­порядкування підприємства поділяються на: головні (материнські), дочірні, асоційовані, філії. Особливістю діяльності головної (мате­ринської) фірми є те, що вона контролює інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а та­кож правового статусу і ступеня підпорядкування, організації, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані і філії.

Дочірня фірма - юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс. Головна фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційована фір­ма є формально самостійною, але з різних причин вона залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям.

Філія не користується юридичною та господарською самостійністю, не має власного статуту та не складає баланс, діє від імені та за до­рученням головної організації, має однакову з нею назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить головній фірмі.

За розміром кількості працівників підприємства поділяються на: великі, середні, малі (дрібні), мікропідприємства. До малих (дріб­них) фірм, які становлять основу малого бізнесу, належать суб'єкти господарювання з кількістю працівників: у промисловості та будів­ництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях не­виробничої сфери — до 25 осіб; роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіційно заведено називати мікропідприємствами суб'єктів малого підприємства із середньо обліковою чисель­ністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу про­дукції (подання послуг) до 250 тис. грн. за рік.

Питання для обговорення

1. У чому полягає сутність організації?

2. Основні загальні риси організації.

3. Від яких основних умов залежить успіх будь-якої організації?

4. Які змінні ситуаційні фактори відносяться до внутрішнього середовища організації?

5. Назвіть найважливіші фактори зовнішнього середовища, що впливають на організацію.

6. Що передбачає горизонтальний поділ праці в організації?

7. На що переважно спрямований вертикальний поділ праці в ор­ганізації?

Тема 3. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ В СВІТІ ТА В УКРАЇНІ

ПЛАН

1. Розвиток світової управлінської думки до XIX ст.

2. Витоки та джерела вивчення управлінської думки в Україні

3. Наукові школи менеджменту

1. РОЗВИТОК СВІТОВОЇ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДУМКИ ДО ХІХ СТ.

Необхідність в управлінні виникла в результаті розподілу праці ще в первісному суспільстві. Розвиток людства щільно пов'язаний з розвитком управління. Про розвиток управлінської думки стародав­нього Єгипту свідчать як архітектурні споруди, так й письмова спад­щина. Прикладом є піраміда Хеопса, яка заввишки 146,6 метрів і займає площу більше 5 гектарів, складається з 2 млн. 300 тис. кам'яних блоків. За підрахунками, будівництво піраміди потребува­ло праці більш ста тисяч людей на протязі 20 років. За сучасними масштабами це означало керівництво сто тисячним колективом бу­дівників. Є свідчення, що єгиптянам були відомі кількісні обмежен­ня людей, які знаходились під керівництвом однієї людини (мене­джера). На одного керівника (наглядача) припадало 10 робітників. Цей єгипетський принцип «правило десяти» в майбутньому викорис­товувався багатьма цивілізаціями.

В літературних джерелах стародавнього Єгипту знайшли своє відображення численні питання організації й управління господарст­вом, питання власності, товарно-грошових відносин. Перший термін «професійної» управлінської діяльності «візир» датується 1750 р. до нашої ери.

Але не тільки Єгипет залишив приклади початкової практики управління, її демонструвала Вавилонська імперія, яка знаходилася неподалік від сучасного Багдада між річками Тигр та Євфрат. Важ­ливим внеском в управлінську думку є Кодекс Хаммурапі (2123-2081 до н.е. — король Вавилону). Цей кодекс мав 282 закони. Він регулював тіп заробітну платню, встановлював відповідальність виконавців і т. ін. За часів царя Навуходоносора (604 р. до н.е.) зна­ходимо приклади виробничого контролю та стимулювання заробіт­ної плати (наприклад, праця жінок на текстильній фабриці виплачу­валася продуктами харчування та кількість їх залежала від об'єму роботи).

Як відомо, стародавній Китай демонстрував високу культуру в багатьох сферах знань. Не є виключенням і управління. Більш ніж три тисячоліття потому в Китаї були відомі терміни, поняття, які широко використовуються в управлінні і сьогодні: організація, функ­ції, кооперація, системний підхід до діяльності, заходи з підвищення ефективності, спеціалізація, різні види техніки контролю. Джере­лом цих термінів є Конституція Чоу і часопису Менсиса (1100-500 рр. до н.с.). Питанням державного управління, зокрема добору людей на важливі урядові пости шляхом оцінки і перевірки їх заслуг перед суспільством, приділяв увагу видатний китайський мораліст Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Із збірника «Люнь юй» («Бесіди і роздуми») видно, що Конфуцій виступав за незмінний порядок, су­вору соціальну ієрархію, управління на основі дотримання ритуалів, обрядів, визначених норм етики.

Питанням державного управління відвів належне місце в своїх наукових дослідженнях і великій державний діяч Індії Каутил'я — радник царя Чандрагупти І. В його основній праці «Артхашастра» (321 р. до н.е.) вміщуються рекомендації відносно встановлення і під­тримки в державі економічного, соціального і політичного порядку.

Що стосується древньої Греції, яка склала значну частину сучас­ноїкультури, її економічна думка достатньо суперечлива. Давши визначення самої науки «економіка» ( «ойкос» — дім, «номос» — закон), давши світу перших вчених в цій сфері, древні греки негатив­но ставилися до бізнесу. Представники виробничої праці і торгівлі займали нижчу ступінь в соціальній системі грецької демократії, не мали громадянства. Цього не можна було сказати про греків-аристократів чи греків-філософів.

Наприклад, Сократ (469-299 рр. до н.е.) вважав, що тільки той може управляти суспільством, хто досяг успі­хів в особистих справах. Аристотель (384-322 рр. до н.е.) пов'язував успіхи з такими елементами управління і організації як спеціалізація праці, централізація, делегування повноважень, лідерство. Він вва­жав, що методом пізнання та прийняття рішень не може бути місти­цизм, реальність позначається через почуття та аналіз причин явищ. В подальшому цей дух наукового знання сформував основу для школи наукового управляння.

Цікавими є управлінські ідеї Ксенофонта (приблизно 350 р. до н.е.), які записані в його творі «Домоустрій», що представляє керівництво з організації рабовласницького господарства. Особливу увагу Ксенофонт відводив зацікавленості рабів щодо результатів праці, а та­кож матеріальному стимулюванню та моральному впливу.

Здатність управляти як суспільством, так й господарством про­демонструвала Римська імперія. Вирішенню проблем управління сільським господарством присвячували свої праці Катон та Варрон більше двох тисяч років тому. Марк Порцій Катон (234-149 рр. до н.е.) був політичним діячем та літописцем древнього Рима. З усіх видів господарської діяльності на перше місце ставив сільське господарство. В організації зразкового маєтку Катон належне місце відводив живій робочій силі, вважав, що рабів належало годувати та одягати з позиції їхньої праці та поведінки. Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н.е.) увійшов до історії завдяки своєму агрономічному трактату «Про сільське господарство». В цій роботі знайшло відображення подальша раціоналізація, інтенсифікація сільського господарства че­рез проникнення в його глибини товарно-грошових відносин.

Управлінню приділяли увагу і за часів феодальної системи, яка існувала приблизно тисячу років і в своєму розвитку пройшла ряд етапів, вершиною яких став етап відродження культури, так званий період Ренесансу (кінець ХІУ-поч. XVII ст.). Кожен з етапів знай­шов свій відбиток в управлінській думці. Важливе місце займає пе­ріод «середньовіччя». Цей період характеризується застоєм освіти та науки. І все ж в період «середньовіччя» відбулися події, які підготу­вали умови для подальшого розвитку управління. Це хрестові по­ходи, які, з одного боку, стимулювали торгівлю, відкриваючи для Європи нові торговельні шляхи, а з іншого - послаблювали хрис­тиянські релігійні догми, протиставляючи їм культуру Середнього Сходу.

Зупинимось на деяких видатних вчених, дослідження яких увій­шли в історію науки управління. Анн Роберт Жан Тюрго (1727 -1781 рр.) був великим державним діячем, міністром уряду Франції. Його головна економічна праця «Роздуми про створення та розподіл багатств» присвячена аналізу капіталу, зайнятого в землеробстві, поступово переходить до його аналізу в промисловості, торгівлі, фі­нансах та інших сферах господарства. Аналіз капіталістичних відно­син Тюрго робив з теоретичних позицій фізіократів, тобто помилко­вих уявлень про те, що додаткова вартість створюється тільки в одній галузі - сільському господарстві.

Глибоке розуміння суті, а також розвитку функцій менеджменту продемонстрував Адам Сміт (1723-1790 рр.). В його праці «Дослі­дження про природу та причини багатства народу» викладається вчення лібералізму, пропонується ідея, що єдиним регулятором в економіці повинен бути ринок та конкуренція. Сміт, як і інші предс­тавники класичної школи економічної теорії (М. Б. Сей, Т. Мальтус, А. Маршалл та ін.) приділяв велике значення функціям, які покла­даються на менеджера. Планування, організація, вибір та навчання персоналу, безпосередньо управління, контроль - всі ці функції отримали у Сміта той чи інший опис.

2. ВИТОКИ ТА ДЖЕРЕЛА УПРАЛІНСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Старовинні поселення етнічних територій сьогоднішньої Украї­ни вже мали визначені уявлення управління. Довгий час, як і у ін­ших народів світу, вони існували на рівні практики, а з часом — мис­тецтва, тобто сформованих правил, керівництв з ведення економіки. В контексті розвитку античної культури можна виділити філософ­ські, економічні, управлінські погляди скіфського мислителя Анахарзиса. Але за нестачею письмових свідоцтв того часу, управлінські погляди старовинного поселення України ще не стали предметом спеціального фундаментального дослідження.

Цього вже не можна сказати про Україну княжих часів (Київська держава IX — XIII ст. та Галицько-Волинська держава XIII — XIV ст.). Витоками знань з управлінської думки цього часу є численні пись­мові пам'ятки: акти, документи, реєстри, часописи, кодекси правил.

Суспільний устрій Київської Русі спирався на три основні влади землеволодіння: княже, боярське, монастирське. На цих видах влас­ності на землю затверджувалися форми господарювання, а також управління ними.

Не можна не відмітити велику роль у встановленні управлінської думки в Україні, що має Києво-Могилянська академія, яка була заснована у 1632 р. митрополитом Петром Могилою. Академія довгий час (аж до закриття її царським урядом у 1817 р.) була центром освіта управлінської думки в Україні, а за часів царя Олексія Михайцонича - і у Росії. Перш за все це пов'язано з високим рівнем вик-падання дисциплін з освіти та управління у сфері економіки та агрономії. Академія випускала не тільки Українських єпископів, але і добре підготовлених агрономів-організаторів й економістів, які за­лишили глибокий відбиток в розвитку агрономічної й економічної культури Східної Європи.

Держава приймала участь у встановленні фінансово-кредитної та грошової системи, в її нормальному функціонуванні. В першій чвер­ті ХІХст. майже половину всіх мануфактур було засновано держа­вою. Промислове підприємництво в Росії та в Україні започаткову­валося як державне підприємництво.

Державою була започаткована протекціоністська («заступниць­ка») політика. Промислові підприємці потребували більш високих та можливих тарифів, вважаючи їх головним фактором успішного розвитку національної промисловості. Ряд економістів України (П. Мічурін, М. Соболєв та ін.) також були прибічниками протекціо­нізму при активному втручанні держави в економічне життя. Інші, серед яких був і Вернадський, виступали за незалежне підприємницт­во. Але Вернадський не повністю відкидав необхідність втручання уряду в економіку. Він вважав, що таке втручання не потрібно, коли ринки визволилися від феодальної залежності, але створення таких ринків - справа уряду. Для Росії середини ХІХст. це значило лікві­дування кріпацтва.

У кінці ХІХст. початку ХХст. в українській економічній літера­турі були висвітлені питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму і са­моврядування місцевих господарських органів.

3. НАУКОВІ ШКОЛИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Як наука менеджмент сформувався у ХІХст. в Америці. Характерними рисами теорії управління цього періоду є: ієрархічно-пірамідальна побудова орга­нізацій та підприємств; авторитарний стиль управління, мислення.

Розвиток теорії менеджменту має відповідні напрямки, які нази­ваються школами управління, що мають своїх засновників та послі­довників.

1. Школа наукового управління

Термін «наукового управління» ввів Фрсдсрік Тейлор. Фредерік Уінслоу Тейлор (1856-1915 рр.) розробив систему диференційної платні, яку виклав в своїй праці «Тарифна система» (1895 р.). Ця сис­тема складалася з трьох частин:

- встановлення норм (стандартів) за допомогою хронометражу;

- відрядна оплата праці;

3)«...платити людині за працю, а не за присутність».

Визнання управління наукою, а також великого теоретичного внеску до неї Ф. Тейлора сталося після виходу в світ книги «Прин­ципи наукового управління». Саме тут Ф. Тейлор виклав свої філо­софські (методологічні) погляди на менеджмент. Основою їх є спіль­ність інтересів як роботодавця, так і кожного робітника щодо роз­питку виробництва.

До механізмів реалізації менеджменту Ф. Тейлор відносив:

1)хронометраж;

2)стандартизацію знаряддя праці та інструментів, а також вивчення виконання певного виду роботи на підставі аналізу рухів людини;

3)відокремлення функції планування; розробку інструк­ційних карток для робітників;

4)диференціювання тарифів; класифіка­цію засобів виробництва й т. ін.

Дослідження, які також увійшли до складу школи, пов'язані з роботами Френка і Ліліан Гілбретів. Френк Банкет Гілбрет (1868-1924 рр.) та Ліліан Моллер Гілбрет (1878-1972 рр.) займалися п ра­цями з удосконалення рухів робітників. Вони заклали фундамент для сучасної розробки стандартів праці, а також принципів його стимулювання за допомогою заробітної платні.

Одним з видатних послідовників Ф. Тейлора був Генрі Лоуренс (1861-1919 рр.). Особливо слід виділити використання Гантом діаграм планування часу й управління роботою. Головним в них бу­ло те, що в діаграмах робота була розписана й розбита за часом че­рез окремі операції, до її виконання.

Дата добавления: 2014-12-08