Конспект лекцій 1 страница

з курсу «Філософія»

для бакалаврів усіх спеціальностей і усіх форм навчання

Затверджено радою з гуманітарної освіти та виховання протокол № __ від ____________

Одеса ОНАХТ 2012

Конспект лекцій з курсу «Філософія» для бакалаврів усіх спеціальностей усіх форм навчання / Під загальною ред. проф. Чугуєнко В.М. – Одеса: ОНАХТ, 2012. – 78 с.

Укладачі: Чугуєнко В.М., д-р філос. наук, професор

Дейнеко М.І., д-р філос. наук, професор

Мельник Л.А., асистент

Мельник Ю.М., канд. філос. наук, асистент

Рибалко Т.С., канд. філос. наук, доцент

Шевченко Г.А., канд. філос. наук, професор кафедри

Відповідальний за випуск зав. кафедри соціології, філософії та права

Г.В. Ангелов, канд. іст. наук, професор

Тема 1. Філософія, коло її проблем та
роль у суспільстві

1. Світогляд і філософія

Людська діяльність спрямовується складною системою знань, яку можна уявити у вигляді піраміди, де кожен вищий рівень обґрунтовує використання нижчого рівня знань.

світоглядний - в чому сенс діяльності? теоретичний - чому це відбувається? емпіричний - яківластивості ця річ має? технологічний - як це зробити?

Технологічний, емпіричний й теоретичний рівні знань (технічні, природничі й соціально-економічні науки) надають людям могутні засоби впливу на природу та суспільство, але не гарантують їх розумного використання. Саме світогляд визначає ідеали, уяву про те, що має бути наслідком діяльності, та прийнятні шляхи їх досягнення. Отже, світогляд - це певна система поглядів на призначення, місце і роль людини у світі.

Світогляд існує у стихійній, міфологічній, релігійній та філософській формах. Філософія - системний, логічно обґрунтований вираз світогляду. В перекладі з давньогрецької "філософія" означає любов до мудрості. Основним питанням філософії, як і світогляду взагалі, виступає ставлення людини до світу, до всього довкілля і до самої себе. У різні історичні епохи представники різних соціальних груп і окремі люди по-різному вирішують світоглядне питання, питання про розумне, мудре ставлення до життя. Давні греки вбачали свій ідеал у Космосі (всесвітньому порядку). Мудреці Давньої Індії проголошували за мету й сенс життя повну владу над власними бажаннями, нірвану і злиття з Всесвітнім Духом. В часи Середньовіччя у світогляді переважало служіння Богові, а з розвитком капіталізму запанувало прагнення до активної діяльності, до пізнання і перетворення світу відповідно до людських потреб («Знання - це сила!»).

Одні люди бачать сенс життя у примноженні багатства, в оточенні себе комфортом, насолодами, інші спрямовують свої зусилля на духовних цінностях, віддають життя служінню науці, мистецтву, своїй країні, Богові. Все це - прояви різних світоглядів.

2. Функції і структура філософії

Філософія як теоретична форма світогляду виконує дві основні функції: світоглядну і методологічну. Осмислюючи й обґрунтовуючи життєві ідеали, заради чого варто жити й працювати, філософія виконує власне світоглядну функцію. Застосовуючи різні філософські підходи, люди осмислюють, що найважливіше, найцінніше в житті.

Методологічна функція філософії полягає у намаганні проаналізувати, оцінити різні засоби людської діяльності, з морального, естетичного боку визначити допустимість тих шляхів, що ведуть до бажаних наслідків. У філософії осмислюються найбільш загальні методи пізнання, практичної діяльності, просування до істини. Все це - предмет методологічної функції філософії.

Свої функції філософія виконує, розгортаючи мислення від найбільш загальних абстрактних понять, що відбивають суттєві сторони ставлення людини до світу. Крок за кроком філософська думка рухається від абстрактного до конкретного, розгортаючи вихідне поняття ("клітинку" філософського знання) у складну систему відносин, яка характеризує ставлення людини до світу в його цілісності. При цьому виявляється потрійна суперечність:

1) суб’єкт - об’єктивна реальність, тобто стосунки між людиною і незалежним від неї середовищем;

2) суб’єкт - суб’єкт: стосунки між людьми, що мають свою волю до дій, своє розуміння дійсності;

3) скінченність - нескінченність: ставлення людини як смертної істоти до вічної природи, до людства, до Бога.

Цю потрійну суперечність, що знаходиться в центрі філософського мислення, можна відтворити у схемі:

0 С ¥, де С

С - суб’єкт (діюча, мисляча особа); 0 - об’єкт (предмет, на який спрямована думка чи дія); ¥ - знак нескінченності - "криниця вічності" - за висновком Ф.Ніцше.

У філософії можна зустріти різні підходи до вирішення цієї суперечності. Так, суб’єктивний ідеалізм (Берклі, Фіхте) визначає реальність лише суб’єкта: ми можемо бути певні тільки в існуванні нашої свідомості, її образів. Об’єктивний ідеалізм (Гегель, Кант) за першооснову світу сприймає духовну нескінченність, вічність абсолютного Духу: все інше похідне від нього. Матеріалізм (Маркс, Ленін) зосереджує увагу на відношенні С ® 0: існує лише вічна об’єктивна реальність - матерія, а свідомість - одна із невичерпних, нескінченних у своїх проявах властивостей матерії. Матерія первинна, а свідомість вторинна. Свідомість здатна відображати дійсні властивості матерії. Так формулюється відповідь на основне питання філософії марксизмом.

Сутність вселюдських відносин відображається в ряді галузей, що складають структуру філософії. Це - онтологія, методологія, гносеологія, соціальна філософія, етика, естетика, філософія релігії. Онтологія - вчення про буття. Ця галузь філософської діяльності спрямована на осмислення світу в цілому. Що є субстанцією - першоосновою світу: об’єктивна, природна реальність чи Дух, Ідея, Бог? Що таке буття, матерія, простір, рух, час? Що таке людина, її буття? Яким має бути світ, спроможний породити людину з її свідомістю?

Методологія - філософська галузь визначення найбільш загальних підходів до розуміння розвитку і універсального зв’язку між окремими явищами, процесами у природі, суспільстві і свідомості. У методології виробляється система висхідних принципів пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності. Розрізняють два основних методологічних підходи до розуміння світу: метафізичний та діалектичний. Метафізика зосереджує увагу на моментах сталості та самостійності існування явищ. За метафізичним мисленням річ або є, або її немає. Розвиток розуміється як рух по колу, а джерело розвитку знаходиться зовні того предмету, що рухається. Діалектичне мислення звертає увагу на те, що у світі все знаходиться у стані неповторних змін і взаємопереходів, тому про кожний предмет можна сказати, що він і є, і його немає. Розвиток відбувається "по спіралі", а його рушійна сила, перш за все, у взаємодії протилежностей у самому предметі пізнання. Таким чином, діалектика виступає як логіка і методологія пізнання.

Методологічна функція філософії конкретизується у теорії пізнання - гносеології. Ця галузь філософії досліджує умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. Гносеологія вивчає особливий тип відносин між людиною і світом - пізнавальний. Філософія ставить такі гносеологічні питання: як зовнішній щодо свідомості предмет стає надбанням розуму, чи вірогідні наші знання, що таке істина та які шляхи ведуть до неї, в чому полягає критерій істини? Важливе місце в сучасній гносеології займає осмислення співвідношення взаємозв’язку ненаукового і наукового, соціального і науково-техніч-
ного, художнього пізнання та їх методів і форм руху до істини.

Філософія не обмежується розглядом найбільш загальних принципів ставлення людини до світу в цілому, до його відображення у свідомості, в процесі пізнання, але й виділяє в окремі, більш-менш самостійні галузі роздуми про найважливіші для людини філософські проблеми. Серед них центральне місце займають соціальна філософія і філософська антропологія, які аналізують категоріальну картину суспільства (сукупної людини) і людину як цілісну особистість і відповідну їм стратегію життєдіяльності. Що являють собою суспільство і людина; які механізми знаходяться в основі їх саморозвитку і самовдосконалення; як сформувати оптимально взаємосприятливі відносини між особою і суспільством, між класами, між націями; як співвідносяться між собою свобода і необхідність у суспільному житті; що таке культура і цивілізація та шляхи їх розвитку; на яке майбутнє може сподіватися людство? Такі та інші питання постають у соціальній філософії та філософській антропології.

Важливе місце в цій галузі починає займати філософія техніки, що становиться самостійним розділом філософської діяльності. Філософія техніки розглядає гострі проблеми ставлення людини до техніки, можливості свідомого спрямування її розвитку, її гуманізації, екологізації, її внутрішні суперечності та вплив на спосіб життя і мислення нашої доби.

3. Форми й методи філософії

Засоби філософського осмислення людського ставлення до світу визначаються статусом цієї галузі пізнання. У наших підручниках до 80^х років стверджувалося, що філософія - це наука, що вивчає універсальні закони природи, суспільства і мислення. У 90^і роки з’явилося твердження, що філософія - зовсім не наука. Але при всебічному вивченні цього питання виявляється, що філософія поєднує в собі наукові і ненаукові форми й методи пізнання. Як і наука, філософія має свій предмет дослідження: ставлення людини до свого життя, до своєї ролі у світі. У філософських дослідженнях використовуються наукові методи і принципи: логічна доказовість, як у математичних теоремах; системність тверджень; категоріальний апарат; загальнонаукові методи індукції та дедукції, аналізу й синтезу; історичного й логічного підходів; сходження від абстрактного до конкретного.

Але філософія виходить у своїх формах і методах за межі конкретної науки. Світогляд усвідомлюється не лише у логічних доказах і твердженнях. Глибокі філософські висновки відображаються у метафорах і афоризмах, у віршах, повістях і романах. Художні твори Гр. Сковороди, Вол. Соловйова, Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського містять не менш глибокі філософські думки, ніж суто філософські твори Б.Рассела, А.Уайтхеда або М.Хайдеггера. І кожний з них має свій стиль і свої власні засоби філософствування. Філософія нагадує і науку, і мистецтво, і релігію, залишаючись теоретизованою, систематизованою формою світогляду людини.

Філософія відображає не лише те, що є, але й те, що має бути з позиції різних часів, народів і соціальних верств. Тому існує безліч філософських систем (як у мистецтві й релігії) і всі вони чимось доповнюють одна одну, хоч нерідко сперечаються між собою. Понад 2000 років нагромаджується ця багатюща і різноманітна духовна скарбниця людства. До неї звертаються всі, хто замислюється над сенсом життя, хто бажає зробити свій власний самостійний вибір: заради чого варто жити, які шляхи обрати щодо здійснення своїх життєвих ідеалів.

Особливо важливе значення філософська духовність має в наш час в Україні, коли виникла потреба знайти свій власний спосіб мислення і життя. Філософія - не просто роздуми про життя і смерть на дозвіллі, не вторинний додаток до повсякденних турбот про добробут. Це духовна сила життєздатності нації. Без американського, німецького, японського духу не можна собі уявити успіхи індустріально розвинених країн. Без власної філософії не може бути економічного розвитку в жодній з країн. Саме філософія може осмислити світоглядний ідеал людини, надати їй життєву цілеспрямованість.

Контрольні запитання

1. Як співвідносяться між собою світогляд і філософія?

2. Що таке філософія, її основне питання?

3. Які основні функції виконує філософія в житті суспільства?

4. В чому проявляється потрійна суперечність ставлення людини до світу?

5. Як розглядається основне питання у різних філософських течіях?

6. Які галузі складають структуру філософії?

7. Чому філософію не можна звести до статусу конкретної науки?

8. Яке значення має різноманітність філософських систем?

Література

1. Філософія / За ред. Заїченка І.А. - К., 1995.

2. Раздаточно-методичный материал к лекциям и семинарским занятиям. - Одеса, ОТІХП, 1991.

3. План семинарских занятий с методическими указаниями по курсу философии. - Одесса, ОГАПТ, 1994.

4. Чугуєнко В.М. Методичні вказівки по курсу філософії. - Одеса, ОТІХП, 1992.

5. Філософський словник. - К., 1983.

6. Філософія. Курс лекцій. - К., 1991.

7. Философия. Учебник. - К., 1994.

Тема 2. Історичні типи філософії

1. Давня філософія

Виникнення філософії має свої психологічні корені у такому стані свідомості, коли вона виходить із полону звичних загально-прийнятних зразків мислення, традицій: людина замислюється, дивується, сумнівається в тому, що раніше приймала на віру. Спосіб мислення в момент виникнення філософії називають рефлексією, тобто роздумами, звернутими на саму свідомість. Не випадково перші філософи висунули гасло: "Пізнай самого себе", тобто не суди ні про що поспіхом і необачно, задумайся, насамперед про те, хто ти сам, якою є твоя природа, на що ти здатен і до чого покликаний своєю появою на світ.

В основі цих філософських міркувань були нагромаджені знання про світ, практичний досвід і давні міфи, в яких відображався світогляд людей. Соціальною основою виникнення філософії став перехід від первісного до рабовласницького ладу, що супроводжувався, відокремленням розумової праці від фізичної, появою вільного часу у представників панівних верств населення. Але для розвитку філософії необхідна й ще одна важлива умова - свобода мислення. У Єгипті і Вавилоні, наприклад, рано почала розвиватися математика, а філософія не сформувалася. Цьому заважала як політична деспотія, так і монополія жерців на знання.

Самовизначення філософії відбувалося в Індії, Китаї і Греції у середині першого тисячоліття до нашої ери, у так званий "осьовий час" творчого вибуху філософської думки. Філософія Стародавньої Індії і Китаю розвивалася в умовах поєднання рабовласницького ладу з феодально-ієрархічною організацією суспільства, що сприяло консервації традиційних релігійно-міфологічних уявлень. Тому в давньосхідному світогляді релігійно-моральна проблематика мала перевагу над науково-теоретичною, ідеалізм над матеріалізмом. Сама ж філософія тут формувалась у межах міфології та релігії, переборюючи їх з середини шляхом раціоналізації. Філософська думка Китаю була підпорядкована моральному обгрунтуванню поведінки людей, а в Індії її головним завданням було індивідуальне рятування, звільнення душі від нескінченного кола перевтілень.

Але поряд з ідеалізмом розвивались і матеріалістичні уявлення про світ. У Китаї це - даосизм, з його вченням про дао - першооснову Всесвіту. Дао, як і матерія, породжує всю різноманітність видимого світу. Крім того, за думкою давньокитайських філософів, фізичне підґрунтя космосу становлять прості елементи - вода, вогонь, дерево, метал, земля. Таких же поглядів притримувались і індійські чарваки, що відображали волелюбні і богоборчі настрої народу: існування богів - вигадка жерців і ошуканців, душа розсіюється разом з розпадом тіла після смерті, а єдина мета життя - насолода благами цього світу.

Антична філософія розвивалася в умовах демократичного ладу, незалежно від релігійного культу, що сприяло самостійним творчим пошукам істини, знання. Грецька філософія визначається як космоцентрична. Вона порушує питання про першооснову світу, про невидиму єдність світу, що схована за видимою різноманітністю явищ. В грецькій філософії формуються дві течії - матеріалізму та ідеалізму. Представники мілетської школи (Мілет - місто у Малій Азії) виступають з позицій наївного матеріалізму: першоосновою світу є якась тілесна субстанція - вода (Фалес), або повітря (Анаксимен), або якийсь невизначений стан речовини - "апейрон" (Анаксимандр). Давньогрецький матеріалізм був пов’язаний з елементами діалектики: уявами про світ, що знаходиться у вічних змінах і переходах, у стані народження, становлення і розвитку. Геракліт, наприклад, вважав, що світ - це вогонь, "мірами згасаючий", "мірами спалахуючий", джерелом же руху на його думку, були протиріччя як єдність ("гармонія") і боротьба протилежностей, які пронизують космос у цілому і кожне явище окремо.

Свого найвищого розвитку грецький матеріалізм набуває у вченні Демокріта (460-370 р.р. до н.е.). В пошуках причин руху він висуває гіпотезу про найдрібніші неподільні частки (атоми), які рухаються в пустоті завдяки власній вазі. З позиції атомістики Демокріт пояснює і утворення Космосу, і психічні явища (всі розумові процеси й переживання). У пізнанні Демокріт припускав відображення подвійного роду якостей об’єктів: якостей справжніх, притаманних самим об’єктам (їхні фізико-математичні параметри) і якостей уявних, залежних від здібностей нашого чуттєвого сприйняття - (колір, смак, запах). Демокріт був прибічником демократії і відстоював ідеї здорового, помірного, життєздатного і миролюбного настрою.

Філософію на ідеалістичній основі розвивали у піфагорійській і елеатській школах. Їх послідовники шукали першопричині основи буття в незмінному конструктивно-розумовому принципі, такому "управлінському началі", яке надихає все рухливе й мінливе, а саме залишається вічно незмінним. Таким началом, що створює й упорядковує Космос, за вченням Піфагора, є числа. Елеати заперечували числовий ідеалізм піфагорійців: Парменід доводив, що незалежно від чуттєво сприйнятних речей існує єдине, неділиме, вічне і нерухоме Буття, що є завжди рівне собі мислення й істина. В особі елеатів раціоналізм греків підноситься над предметною безпосередністю буденного уявлення, філософська думка здійснює спробу оперувати "чистими" поняттями, вільними від чуттєвих асоціацій поняттями.

Античний ідеалізм набув свого систематизованого вираження у філософії Платона (427-347 рр. до н.е.). За його вченням, світ речей творить Деміург-Творець згідно з світом ідей (безтілесних сутностей, увінчаних ідеєю Блага). Пізнання світу відбувається в наслідок того, що безсмертна душа пригадує ці ідеї за допомогою діалектики - філософсько-естетичного натхнення (Ероса), що звільняє душу з полону поцейбічного життя і спрямовує її погляд на вічні ідеї Істини, Добра і Краси. У соціальній філософії Платон виступав проти рабовласницької демократії, протиставляючи їй автократичний устрій, в якому розумні й чесні правителі (філософи) керують воїнами і ремісниками.

Учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н.е.) як дослідник і вчений, керується довірою до чуттєвого досвіду і з позицій матеріалізму критикує Платона, а у своєму вченні про першооснову світу створює ідеалістичну картину світу: за межами Космосу стоїть Перший Двигун, Бог і створює внутрішній мотив (потяг) до руху й удосконалення Всесвіту.

2. Філософія Середньовіччя, Відродження і Нового часу

Середньовічна філософія набуває теоцентричного характеру. Вона підпорядковувалась вірі, доказам існування Бога. "Філософія - наймичка богослов’я", - так сформулював її призначення у Середні віки один з найвидатніших філософів цього часу Фома Аквінський. Середньовічна філософська схоластика вирішувала основне питання філософії в дусі креацінізму - створення світу Богом з нічого, але й були неортодоксальні моделі світу, згідно яких Бог не створив світ, а лише з’єднався з ним, що світ існує вічно (Іоанн Скот Еріугені, Сігер Брабантський). Теоретико-пізнавальна (гносеологічна) проблематика розвивається навколо питання про природу загальних понять - універсалій.

Середньовічний реалізм, продовжуючи ідеалістичне вчення Платона, стверджував вічність і самостійність існування понять як ідей - безтілесних сутностей. В той час як номіналісти вважали, що загальні поняття - лише назви предметів, існуючі тільки у мові. Згідно ж з поміркованим реалізмом Фоми Аквінського універсалії існують трояко: до речей - у розумі Бога, у речах - їх сутнісні смисли і після речей як поняття у розумі людини (суб’єкта).

Протягом століть схоластика накопичила величезний досвід формально-логічного мислення. В ній почали проростати зерна наукового підходу до природи: Роджер Бекон (ХІІІ ст.) обгрунтовував метод математичного виміру і дослідного експериментування; Д.Скот і Х.Оккам висунули принцип індивідуалізації, роблячи наголос на чуттєво-конкретному дослідженні явищ замість богословських спекуляцій. Середньовічні номіналісти (Іоанн Бурідан, Нікола Отрекурейський) стверджують примат сприйняття поодинокого, конкретного явища над загальним (розумоосяжним), що підривало основи релігійної догматики, породжувало сумнів у надчуттєвих і бездоказових істинах богослов’я.

Філософія Відродження, відображаючи свідомість епохи переходу від феодалізму до капіталізму, стверджує наукову методологію мислення, вчення про безкінечність і несотворимість світу, теоцентризм Середньовіччя змінюється на антропоцентризм, що проголошує гуманізм, перетворення людини на вищу цінність (Піко Делла Мірандола, ХV ст.). Здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійних санкцій (Нікколо Макіавелі). Традиційна ідея Бога демонтується в основному у двох напрямах: Бог або розчиняється у природі (пантеїзм), або піддається етико-раціоналістичній обробці і вчення про нього виливається у концепцію християнського гуманізму (Еразм Роттердамський).

Філософія Нового часу (XVII-XVIII ст.) продовжує ідеї вільнодумства, науково-технічного освоєння світу і просвітництва. Ф.Бекон і Р.Декарт розгорнули пошук таких методів пізнання, наукового дослідження, які можуть забезпечити більшу владу людини над природою. Ф.Бекон віддавав перевагу індукції (методу бджоли), а Р.Декарт - дедукції, вважаючи, що розум на основі індукції володіє висхідними істинами. Онтологія Нового часу ґрунтувалася, в основному, на матеріалізмі Ф.Бекона, Т.Гоббса, Д.Локка, Ж.Ламетрі, Д.Дідро, П.Гольбаха, Б.Спінози, поряд з якими утверджувались концепції об’єктивного ідеалізму Г.В.Лейбніца і суб’єктивного ідеалізму Д.Берклі.

В галузі гносеології боротьба думок розгорнулась між сенсуалістами (Локк, Берклі, Юм.Дідро) і раціоналістами (Декарт, Спіноза, Лейбніц). Перші вважали джерелом знань відчуття (досвід), другі - розум.

Ці філософські дискусії сприяли дослідженню особливостей чуттєвих (дослідних) і раціональних (теоретичних) форм пізнання.

Французьке Просвітництво XVIII ст. і особливо французький матеріалізм рішуче виступили проти сучасних їм політичних і релігійних установ, проголошуючи природне право людини на свободу, на задоволення своїх потреб. Вони поставили питання про вдосконалення суспільства, як основну умову виховання людини.

3. Німецька класична філософія

Філософія Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса (XVIII-XIX ст.) справили значний вплив на свідомість людства. І.Кант (1724-1804) пройшов два періоди у своїй творчості: докритичний і критичний. Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв’язання проблеми походження Сонячної системи. Другий період - це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини. Філософські погляди Канта ґрунтуються на поділі дійсності на два світи - світ речей у собі (матеріальні речі, Бог, душа) і світ людської свідомості (світ речей для нас). Другий світ не має можливості пізнати перший, але без дії матеріального світу на органи чуттів людини неможливе не лише чуттєве споглядання, а і надання смислу останньому в категоріях розсудку. Отже, Кант стверджує велику роль діяльнісної сторони свідомості людини, практики в процесі пізнання. У своєму вченні про протиріччя людського розуму (визначення одночасно і свободи, і законів природи; скінченності і нескінченності світу) він виявив діалектику в процесі пізнання. Цим він обґрунтовував розмежування між релігією і наукою.

Кант створив автономну етику, основою якої є апріорні закони моралі. Ці закони похідні від єдиного верховного принципу категоричного імперативу. "Дій згідно з такою максимою (принципом поведінки), яка водночас може стати загальним законом". За Кантом, призначення людини - досягнення блага і вічного миру на Землі.

Філософське вчення Г.-В.-Ф.Гегеля (1770-1831) - систематизований виклад діалектичного методу мислення в рамках об’єктивного ідеалізму. За його думкою, в основі світу знаходиться ідеальне начало - Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Абсолютна ідея проходить три етапи розвитку:

1) логічне розгортання понять;

2) їх матеріальне втілення у природі;

3) перехід від ідеї природи у сферу розвитку людського духу.

Ці взаємопереходи у розвитку Абсолютного духу відбуваються за законами діалектики, яку Гегель уявляє у формі тріад: теза, антитеза, синтез. Філософія Гегеля не вільна від догматизма й внутрішніх суперечностей (між діалектичним методом нескінченного розвитку і консервативно-філософською системою: Абсолютній дух вичерпує себе у людському пізнанні і сучасній Гегелю Пруській монархії).

Недоліки гегелівської філософії спробував усунути Л.Фейєрбах (1804-1872). Він ставить такі важливі для кожної людини запитання: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Ключова для Фейєрбаха категорія "людська природа" об’єднує і природу, і людину, але він не помічає соціально-історичної обумовленості типу людини. Виступаючи з позицій антропологічного матеріалізму проти існуючої релігії, він вбачає шляхи її подолання в гуманістичному оновленні умов життя людей завдяки такому використанню науки й культури, які б зробили людину господарем природи, а стосунки людей - колективістськими.

Таким чином, у німецькій класичній філософії були закладені досить суперечливі основи ідеалізму, матеріалізму і діалектики, що знайшли таке ж суперечливе відображення у різноманітних філософських течіях ХХ століття, в т.ч. і в марксизмі.

Контрольні запитання

1. Які психологічні, гносеологічні та соціальні передумови сприяли виникненню філософії?

2. Якими рисами відзначалась філософія Давньої Індії і Китаю?

3. Які філософські ідеї висунув давньогрецький матеріалізм?

4. Як уявляли собі світ античні ідеалісти?

5. Які концепції світу та його пізнання відстоювали середньовічна схоластика, реалісти й номіналісти?

6. В чому полягає творчий внесок філософів Відродження?

7. Які онтологічні, гносеологічні, соціальні концепції характерні для філософії Нового часу?

8. Яке значення для розвитку світової філософської думки мають ідеї ідеалістів і матеріалістів німецької класичної філософії?

Тема 3. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ І РОСІЇ

1. Становлення і розвиток філософської думки в Україні

Оригінальна традиція української філософської думки складається, починаючи з Х-ІХ ст., під впливом візантійської християнської філософії і міфологічних уявлень східних слав’ян. Найдавнішими пам’ятками писемності Київської Русі, що позначені глибоким філософським змістом, вважаються «Промова філософа», включена до складу «Повісті минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха. В межах культури Київської Русі склався специфічний тип філософського мислення, схильного до практичної моралі, до пошуку особистого сенсу життя. Цей пошук був пов’язаний з тогочасними уявленнями про подвоєння світу - на світ наявний і світ бажаний. Певне місце в києво-руській думці посідало протиставлення світу земного (як світу, де панує зло) світові Божому. Проте переважала тенденція причетності світу земного до світу Божого, захоплення різноманітністю світу, прекрасного в своїй гармонії. Такий настрій проймає «Повчання» Володимира Мономаха, «Шестиднев» Иоана, екзарха Болгарського, широко відомого на Русі.

Давньоруські мислителі акцентували увагу на ролі "книжного знання", розуму, не заперечуючи і значення почуттів і волі в пізнавальній діяльності людини. Особлива увага приділяється осягненню божественної істини серцем. Серце - це та ланка, яка сполучає воєдино розум, чуття й волю людини. Ця традиція формується у XVIII-XIX столітті у типову для українського мислення "філософію серця" (Г. Сковороди, П. Юркевича). За уявленнями києво-руських мислителів, людина може поєднувати "кріпость тіла", тілесну "красу" й душевну досконалість, індивідуальну відповідальність перед Богом й свою соціальну роль перед людьми у суспільстві. Збірний моральний ідеал втілювався в образах святих. "Житія" святих утворюють самостійний шар в давньоруській культурі - агіографію.

Дата добавления: 2014-12-08